Varvara Опубліковано 21 Листопада, 2010 в 12:37 #226 Опубліковано 21 Листопада, 2010 в 12:37 Как вознагражденье за первый удачный опытМой сахарный мальчик из шоколадного геттоСильно наваждение и первые хм… запретыИ ты меня учишь на память как школьник – нотыХранишь под подушкой калибр - тринадцать на девятьИ думаешь как бы скорее меня примерить.Как форму с передником, как выпускное платье.Не взрослое порно из выпусков первых «Нате».Пора развязаться бантам и начаться портвейну.Зачитывать вслух и молиться благоговейно.На то, чтобы сахарный мальчик остался подольше.Чтоб прошлое было и лучше бы было не пошлым.
Caprichos Опубліковано 29 Листопада, 2010 в 22:16 #227 Опубліковано 29 Листопада, 2010 в 22:16 Не бойся помнить.Бойся забыть.О том, что было.Чего не убить.Молчать.не выдать.О чем, не спросить.Держать,чтоб крепко,Боясь уронить.Порвать.Запутать и переболеть.Остаться.Забыться и не успеть.Не бойся выжить!Бойся не быть.Не ждать,не верить...И не любить...!
solnishko Опубліковано 30 Листопада, 2010 в 17:17 #228 Опубліковано 30 Листопада, 2010 в 17:17 Казалось, подоконник был холоднымСтекло в разводах, свет – как одолженье.Друг друга больше мы с тобой не впомним-Причина и итог моих решений..Я не могу стереть с лица твой отпечаток,Распутать волосы, впитавшие твой запах.Я допиваю слезы – мерзкий твой остаток,Ныряя в город…Город снов и страха.Как это грустно – верить и не вспомнить,Во что ты верил и за что ты сгинул….Приляг, мечта, пусть этот подоконникНавеки станет для тебя могилой.
MOTOROLLLA Опубліковано 11 Грудня, 2010 в 11:18 #229 Опубліковано 11 Грудня, 2010 в 11:18 Цікаіво, як ти любиш цілуватись))?...У тихому місці, губами торкатись?Чи може ніжно шукати обіймиУ натовпі, в пабі, у божевільні...?))А може удома: свічки, аромати..Подихи, ритми серцеві ковтати?...Або десь у длощ, під прихистком вітру...Своїми губами інші курити?...Цікаво мені, чи тобі теж цікаво,Що я цілуватись люблю до безтями))))
vadimaca Опубліковано 15 Грудня, 2010 в 12:50 #230 Опубліковано 15 Грудня, 2010 в 12:50 то другове, почав але так і не закінчив, руки не дійшли"..Автомобіль помаленьку докочувався до під'їзду сірого-сірого будинку. Чи то осінні важкі хмари робили його таким, чи то подекуди надкришені цеглини і вибиті шибки. Якось сумно і по-байдужому виглядав він, відчувався подих холоду, невпинності руйнування.- Зараз, ми зайдем на кілька хвилин, заберем деякі речі і швиденько звідси поїдемо, - з полегшенням вимовив Сашко, мій друг.- Все ж таки добре, що ви з Міркою не лишились тут після одруження, хоча і могли б. Нічого, рік поживете на квартирі. За цей час, думаю, всигнете побудуватись. Добре, що вони тут не лишились. Молодій сім'ї жити в такій місцині негоже. Цей будинок був побудований в середині вісімдесятих, хоча вигляд в нього був, ніби простояв він років з п'ятдесят. Незрозуміло чому перші два під'зди перепланували під гуртожиток і віддали студентам, яких і так тут було не багато. Відчувалась пустка - закинути спортивний майданчик, розбитий асфальт на футбольному полі додавали ефекту. Ми зайшли в так звану кімнату. На ліжках, схожі на тюремні, з напівпригорілими матрацами в різних позиціях корчилось 3 студенти, двоє з конспектами, а один пробував шось переллити з одніє пляшки в іншу. В повітрі стояв запах спирту, цигарок і пригорілої картоплі. Хлопці тягнули максимум на курс другий, не більше. Зразу ж згадався свій другий курс.- О, Санька приїхав! Ти по речі? Ми тут все склали, ось твоє,- один з студентів заходився помагати витягати клунки з під ліжок. Той що був з пляшками кивнув на мій годинник:- Casio? Ти ба, справжні. За штуки дві певне?- Ото вкалуй з ранку до ночі і перестань пропивати мізки, і в тебе такі будуть, - кинув Сашко.Щось було в цих хлопцях таке, що тримало в цьому будинку життя, точніше їхній прихований оптимізм наповнював душу цієї будівлі. Відверто шкода було цю трійцю.- Ну, що нарешті? Поїхали...Я викрутив кермо, натиснув на педаль і ми тихенько рушили. Вже виїжджаючи з двору я помітив, що навпроти стоїть така ж п'ятиповерхівка, дзеркальна копія тієї, де ми щойно були. Така ж похмура і ледь жива....Кабінет. Пристойно, я б навіть сказав шикарно вмебльований кабінет в класичному стилі. Великий стіл з якогось темного дерева, широчезне м'яке крісло. На стінах в хаотичному порядку розміщені картини невідомих художників, копії мабуть якихось великих творів. Навпроти мене сиділо симпатичне дівча років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. Особливо кидалась в очі зачіска - дві високих косички, як у школярки, та якесь дивне вбрання. Дівча було у платті світлого кольору, на якому виднілись рожеві та сині сліди від фарби і червоні..від крові. У всякому випадку я це знав, що від крові. А у очах жевріло прохання.- Віддайте нам ті будинки! Вони всеодно сірі, ніякі, напіврозвалені і нікому не потрібні. В них то і людей небагато живе. Віддайте, будь ласка! - Дівча дивилося на мене широковідкритими очима і ніби сяяло зсередини якимось холодним і відлякуючим світлом...Гарні очі, помітив. Очиська! Величезні, темно-сірого кольору, від них віяло холодом і надією, вони намагались зазирнути в душу співрозмовника, але не могли знайти тієї шпаринки, куди молжна було б пролізти. Я знав, що не можна віддавати ці будинки, хоча й дісно до них не було нікому діла тепер. Але я б їх віддав, питання в тому, як швидко.- Ви ж не тільки малюєте по стінах. Ви не такі. Ви замальовуєте душі тих, хто там живе.Дівча з натхненням , розмахуючи руками почало:- Так! Але нам потрібні ці будинки, ці люди, вони потрібні нам для життя! Ми хочем заглянути в їхні вікна, в їхні ліжка і шафи, ми хочем знати, чим вони живуть, що переживають, від чого радіють, від чого сумують. Ми навіть зазирнем в їхні гаманці, косметички, шухляди, ми вберем в себе кожен квадратний міліметр їхньої суті,їхнього буття. Нам треба цим жити. Ви ж знаєте, ми теж маєм право на життя, як і ви!-Добре, беріть вже.Я таки погодився. Я віддав ці кляті будинки. Рано чи пізно я б мусив їх віддати. Шкода було тих людей, хто там лишився. Шкода тих трьох студентів, хоча й студентами назвати їх тяжко було, але в настрої їх було щось оптимістичне, щось подаюче надію на життя. Вони ні в чому не винні. Так склалось...Моя гостя...створіння...вони не такі як ми. Я знав, якщо я їх туди пущу, вони поглинуть душі тих, хто там лишився. Кожен квадратний міліметр душі буде затертий, поглинутий, вкрадений...Душі не буде...Лишаться пусті погляди, без жодних емоцій. Люди закінчать самогубствами. Цілих два будинки самогубств. Але ВОНИ теж мають право жити. Хоча не такі, як ми. В мене не було виходу. В самого після спілкування з ними лишилось півдуші...може тому я з такою легкістю погодився.Дівча вже давно пішло. В кабінеті тьмяно мерехтіли промінці з каміна. Я піднявся з крісла, взяв цигарку, запалив і затягнувся. Випадково мій погляд впав на дзеркало. На мене дивився високий сивий чоловік втомленим поглядом..."а то моєРізнокольоровими барвами,Чорно-білим блискучим намистомРозкидаю свої думки вимірно,Спалюю споминів листя.Може у світі ще хтось тиняється,Сповнений відчаю вдосталь,Випадково ми на іншій планеті разом опинемось,Разом скажемо цьому світові "Досить!"І думки наші не виливаютьсяУ гіпердумковий простір.Простори наші викривлені не перетинаютьсяВони в інших вимірах просто.Люди очі сердець давно втратили,Істотно існують жадібно,У вимірі байдужості одного дня прокинулисьВідчути себе рабами радісно.На роздоріжжі Всесвіту ми з тобою побачимсяНа нескінченність себе вільним відчути,І відшукати ключі від думок постараємось,Кожен порух свідомості має бути почутим.
Caprichos Опубліковано 15 Грудня, 2010 в 19:34 #231 Опубліковано 15 Грудня, 2010 в 19:34 розповідь чомусь нагадала твір Стругацких "Хромая судьба" і Синю папку...
fenmix Опубліковано 15 Грудня, 2010 в 20:31 #232 Опубліковано 15 Грудня, 2010 в 20:31 Будь оптимістомУ розпалі гніву,Будь оптимістомКоли вже кінець,Будь оптимістомЖиви ж бо щасливо!Будь оптимістом,І хай йому грець!Будь оптимістомБудь-коли' й повсюди,Будь оптимістомБо цей світ немов рай!Будь оптимістом,Коли серце б'є в груди,Як в перший ти раз здобуваєш медальБудь оптимістомКоли ти кохаєшБудь оптимістом у цьому життіБудь оптимістомКоли залишаєшДитинство своє у новому путі.
igorock Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 08:57 #233 Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 08:57 Время страсти, увы быстротечно,Бег часов, нам с тобой не унять.Ты уходишь, сказав:- "До встречи".А меня оставляешь ждать.Ночь за ночью, пустой и холодной,Утешение лишь одно -"Те - же самые, яркие звезды,Где - то светят в твое окно".Утром путь мой уныло тянется,Мимо улиц и площадей.В пустоте городской встречаются,Только тени чужих людей.Но вдруг, сердце забьется с тревогойИ готов уже крикнуть:- "Привет!"Когда в девушке незнакомой,Мне привидится, твой силуэт.Все ж, я знаю что стоит ждать,За минутой минуту считая.Что бы милые плечи обнять,Прошептав: - "Вот и ты дорогая..." *Igorock*
vadimaca Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 09:55 #234 Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 09:55 Гарна лірика. Авторство подружкия знаю, що я доля не твояа лише та, що так щоночі снитьсяне та, кому прошепчеш "ти- моя"я - журавель, а не в руках синицяі більш не буде трепетних розмов,палких обіймів, мрій посеред ночіколи покличеш ти мене, як завжди, знов - не повернусь, хоч будуть плакать мої очімене ти до кінця не встиг пізнатьне зміг пірнути в моє серце, душунесказані слова у ній болятькричить душа, а я мовчати мушуяк стане гірко, що в ногах земляв той час, коли душа летить до неба- згада мене...я доля не твоя...поплач тихенько....а жаліть не треба
Caprichos Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 10:09 #235 Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 10:09 Гарна лірика. Авторство подружкия знаю, що я доля не твояа лише та, що так щоночі снитьсяне та, кому прошепчеш "ти- моя"я - журавель, а не в руках синицяі більш не буде трепетних розмов,палких обіймів, мрій посеред ночіколи покличеш ти мене, як завжди, знов - не повернусь, хоч будуть плакать мої очімене ти до кінця не встиг пізнатьне зміг пірнути в моє серце, душунесказані слова у ній болятькричить душа, а я мовчати мушуяк стане гірко, що в ногах земляв той час, коли душа летить до неба- згада мене...я доля не твоя...поплач тихенько....а жаліть не требагарна лірика, але у тему "Власна творчість" давайте викладати власну творчість, а не творчість усіх своїх друзів... а для гарної лірики(не власної) є інша тема ось тутне путаємо,не змішуємо теми, будь-ласка!прошу вибачення у топікстартера за те, що трохи "покерувала" в його темі...
vadimaca Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 13:00 #236 Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 13:00 гарна лірика, але у тему "Власна творчість" давайте викладати власну творчість, а не творчість усіх своїх друзів... а для гарної лірики(не власної) є інша тема ось тутне путаємо,не змішуємо теми, будь-ласка!прошу вибачення у топікстартера за те, що трохи "покерувала" в його темі...сорі не втримався, людина від себе написати не може, бо далека від інету.
solnishko Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 14:05 #237 Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 14:05 Я обнимаю тебя, я тебя не пускаю,На смятой бумаге всего лишь две тени.Строкою стиха сквозь себя пропускаю,И руки дрожат на холодных коленях.Ночь дышит…опять…никотином и кофе,И тихо играет любимая песня.Ты спрячешь в дыму свой обиженный профиль,Мы рядом, мы близко..Но все же не вместе…Когда этот страх так за горло хватает, Что слово «люблю» превращается в пытку?…На смятой бумаге клочка не хватает – Пришли мне его…через годы…открыткой……..
Caprichos Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 14:11 #238 Опубліковано 17 Грудня, 2010 в 14:11 який у нас сьогодні багатий на творчість день!!! аж приємно!!!
Varvara Опубліковано 18 Грудня, 2010 в 07:31 #239 Опубліковано 18 Грудня, 2010 в 07:31 Кат шкодує відрубані голови.Плаче, п’є поминальну з перцем.Плавить спогад, мов хлопчик плавить з оловаЗірочку в формі для печива, ну, або серце.Кат відмолює душі, стає на коліна.В церкві здебільшого завше одні пройдисвіти.Дівчинка дряпає руки, збирає ожину.Дівчинка-фотографія скоро вицвіте.Кат відрізає пасмо і ховає знічено.Ніжна колекція. Сором’язлива згуба.Світлі і темні. Пахучі, неначе дівчина.Кат іще хлопчик. Старшим уже й не буде.
Caprichos Опубліковано 19 Грудня, 2010 в 12:01 #240 Опубліковано 19 Грудня, 2010 в 12:01 до тебе... до тебе босОніж по росах... в намисто збираючи сльози... у твої незвідані далі, щоб вони і моїми стали... до тебе крізь зими і весни, щоб себе у думки твої вплести... до тебе крізь тисячі звуків, "чекаю" твоє щоб почути... до тебе клітинками тіла... до тебе всім серцем зболілим... а ти... чи до мене...? чи може лиш грою мій спокій тривожив...?
Zheny@ Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 08:37 #241 Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 08:37 (Проба пера?)Похороните меня за оградойЯ ведь большего не заслужилНикому я не стал отрадойВидно слишком я жить не любилПусть за мной родные не плачутХоть и я их сильно любилДа и не могло быть иначеЯ признаться им в этом забылНе судите меня слишком строгоДа, я многое сделать хотелТолько вышло все по-другомуОсуществить - не успелПохоронитее меня за оградойЯ, наверное, так хотелЯ не стал при жизни наградойТому, кто того заслужилЕсли вдруг Вы скучать нечнетеИли сердце заноет ранойВы меня всегда найдетеЯ же ждать Вас буду - за оградой
koi30 Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 10:37 #242 Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 10:37 есть тут и у меня кусочек прозы.. правда, мрачное очень..История одной жизни.З приводу оповідання. Дуже круто. Коли станеш старим ситим і відомим, не плоди попсу бездушну. Пиши мало, але отаке. Дякую.
Zheny@ Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 13:08 #243 Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 13:08 Проба пера 2 Коханій дружині. Ми з тобою в обіймах сплітемося Наче гілки плюща ядовитого І коханням з тобою займемося Від бажання несамовитого Ми забудем усе на Світі Тільки ми і нікого більше І на крилах ми будем летіти усе вище і вище і вище...
Caprichos Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 14:12 #244 Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 14:12 не треба слів... мабуть, не треба слів... кого утішить те нещире "я кохаю..."? неначе атом розпад почуттів... лиш сірий попіл душу осипає... стіна брехні...ненависті і зрад - й життя з розмаху поламало крила... ти чуєш серце? в нім мінорний лад... й дивитись в очі просто вже не сила... як хочеться від болю утекти! та від думок хіба врятує втеча...? пала багаття - то горять мости... між нами пролягає порожнеча...
Zheny@ Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 21:30 #245 Опубліковано 20 Грудня, 2010 в 21:30 Слова - як куля снайпера, у серце -наскрізь - навиліт - насмерть...
Anastasi Опубліковано 23 Грудня, 2010 в 00:43 #246 Опубліковано 23 Грудня, 2010 в 00:43 В общем это песня так что некоторая корявость рифмовки скрывается за музыкой)))**Когда ты в стенах видишь друга, а ветер лучший из певцов, когда рисуешь черный круг ты , и слышишь там ты чей-то зов... ***Ты не мучай себя мудростью дум,не доказывай ты, о законах природыне войти тебе в их придуманный райи не скинуть с их голов короны.Не рассказывай ты о прелестях жизнии не пой серенады богу ,не быть тебе с ангелом вместене найти хваленных истин дороги.Посыпало пеплом уж корней твои волосыи в глазах не видать прежней дерзостина руках жизни полосы...на руках жизни прелести...Под столом твоим, пылятся повестио не сказанных и кем то забытыхо твоих и чужих подлостяхо убитых и забытых жизнях.Догорает свеча возле чашки с недопитой той жизни гущейне рассказывают о таких сказкиа в домах все становится пусто.Лишь стены что жизнь их виделипонемногу расходятся...тяжело им молчать... все видетьтяжело... коль сказать так много.***Может весной когда все забудетсяи в окно постучаться солнца лучикинам скажут: У Вас все получится!скажут, но нас уж не будет.
Forever Autumn Опубліковано 28 Грудня, 2010 в 15:29 #247 Опубліковано 28 Грудня, 2010 в 15:29 Жив-був собі колись у невеличкому містечку один художник. За дивним збігом обставин ... Далі Тут
Dima4s Опубліковано 1 Січня, 2011 в 17:41 #248 Опубліковано 1 Січня, 2011 в 17:41 Як серце ние i болить,дружба не варта нi копiйки.Як вiрнiсть пропадае в мить,i друг не витягне з помийки.Як при смертi допомагае,чужа людина, а нета,що у душi два серця мае,свое й твое життя тримае,як жаль що дружби вже нета...
Dima4s Опубліковано 3 Січня, 2011 в 21:19 #249 Опубліковано 3 Січня, 2011 в 21:19 в вiкнi гуляють вiтри голi,перебирають людськi долi,Людей без вiри в власнi сили,за згодою садять на вили.Дивлюся у вiкно,не бачу,я сильних духом, що не плачуть.Приреченi гуляти вiчно,як не було б це прозаiчно,рубати наш народ злиденний,день у день щоденно.
Mala Опубліковано 4 Січня, 2011 в 07:59 #250 Опубліковано 4 Січня, 2011 в 07:59 Пригасає небо як пожарищеЗавиває вітер у трубі,І мобільний знову й знов здригається,Про тебе нагадує мені.Проганяю думку геть далеко я,Зосереджено читаю між рядків,Стану насьогодні недосяжною,Насьогодні? Може назавжди?І сніжинки тихо опускаються,Скільки їх зібралось на вікні?Щоб збулося все, що забажалося,Полічити вдасться їх мені?Замітає сніг трамвайні коліїІ немає часу для хандри,Це, здається, я уже проходила:Хочуть тебе, та не хочеш ти…
Рекомендовані повідомлення
Заархівовано
Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.