Перейти до змісту

Власна творчість :)


Plum

Рекомендовані повідомлення

Знову засинаючи, закліпала, зганяючи зрадливу зливу. Заморозки знову заполоняли закутки зсередини. Зима, затишно заселяючись, знову закрадалася, зваблювала. Згадала знайомство: зазеленіло, зацвіло… Закохалася. Завагітніла… Злякалася… запаморочилось, закричала, затихли звуки, заплакала… завмерла, закам’яніла… Зливалася злість, зрада.... Забинтоване зап’ястя. Забороняла зблизитися. Заховалася за залізними замками. Знесилилася змагатися за затишний затінок. Замерзла. Закинула запальничку, зарядку, зароблену зарплату. Заплутано, збиваючись, змогла, зрештою, записати задумане. Засклені зорі з заходу зголосилися засвідчувати зраду. Змогла зніяковіло заговорити, заганяючи занозою злети, заземлення.

Забігла здати замовлення. Запізнилася. Звук закордонної залізниці змусив зрадливо защипати зіниці… Защемило. Знайомі запахи змусили зайве заридати.

З запланованого залишилося заплатити заборгованість, запастися замінником здоров’я, забутися згубні звички, заснувати «Заповідник значимих закладок», звільнити заступника, задовольнити заздрісників заміжжям.

Зненацька здалося – завтра заочно зникне злощасний запас зла… Задрімала… Зрештою заснула…

Зал зворушено зааплодував… Завіса.

post-6070-1272809595,45_thumb.jpg

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 2 тижня потому...
  • Відповідей 385
  • Створено
  • Остання відповідь

Янтарный свет закатной суеты

В небесном своде двигаясь неспешно,

Раскрасит город - чувственный пустырь

Своим сияньем шаловливо-нежным...

Замрет, дрожа, касаясь теплых стен,

Пуская в пляс растянутые тени.

Дорог боясь - бескровных шумных вен,

Теряясь в лабиринтах разветвлений.

Закатный час...Предверье тишины..

Как он чудесен, он всегда на грани.

За горизонтом в толщину струны,

Еще раз день прожитый умирает....

...........................................

Я буду там, де ніч твоя,

Самотність подиху - це я,

Де втратиш ти, і де знайдеш,

Не знаю...Ти так швидко йдеш..

Не залишаючи слідів...

Ти болем кров свою зігрів

Й вдихнув життя в безхмарні очі,

Цієї, лиш твоєї ночі.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Сила у крові по жилах біжить,

Це пам'ять, що піниться болем століть,

Вона закипає і люттю бурлить,

Під серцем Народу багаття горить.

Багаття пожеж, що Богів огортало,

Що землю Отців до чорна руйнувало,

Лиш попіл по собі воно залишало,

Як тільки прийшло, ні про що не питало.

Пожежі, що зводили церкви на гробі,

На кістках немовлят, померлих в утробі,

Ми будем мовчати, чи скажемо : Годі!?

Ще скільки вогонь цей тримати у собі?!

Хай випалить в серці обман та брехню,

Дай волю собі, дай волю вогню!

Сам стань тим вогнем, що іскриться у крові,

Гартуйся у ньому й берися до зброї,

На пам'яті крилах лети ти до волі,

Збирайтесь до купи славетнії вої!

Ми вдарим вогнем по ганебному страху,

Що в їхніх очах. Не лишимо і праху!

+++++++++

Я – предсмертная агония огня.

Я – пепел угасающих пожаров.

Я – отголосок умирающего дня.

Я – рана от судьбы ударов.

Я – птица, что ранена влет.

Я – слово, застывшее в глотке.

Я – небо, что втоптано в лед.

Я – дырка в дне лодки.

Я – боль утраты и потери.

Я – радость ожидания и встречи.

Я – навсегда распахнутые двери.

Я – в руках холодных свечи.

Я – пленник собственной мечты.

Я – грязь телесного порока.

Я – дорога, на которую не ступишь ты.

Я – не заслуженность упрека.

Я – крохи со стола богов.

Я – вечный голод ада.

Я – подлость, нож врагов.

Я – тот, кому не будешь рада.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Не ищи могилы в клетке серых скал.

И в глянцевые лица так смотреть не стоит.

Не там сокрыты те, кто от судьбы устал,

А там, где их никто не беспокоит.

***

Над могилой моей лишь терновник склонился,

Переплетение веток мой крест заменяет.

Для всех остальных я никто. Навеки забылся.

Лишь осенью дождь: приходит.садится.рыдает.

Лишь ветер зимою свистит, присыпая,

Даруя душе миг покоя.

А снег упадет – тихо, нежно, играя.

И саван сошьет из сувоя.

Весенние дары усопшим – праздник Пасхи…

А я стою, как будто провинился.

И дразнят взор те радужные "краски".

Ну, ничего, я талою водой напился.

Моя земля не прорастет цветами.

Не явит солнцу свой священный лик.

И лето не придет ко мне слезами.

Лишь ворон прилетит. И то – на миг.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Когда приходит этот час,

Я вновь сожусь за стол.

И Я не знаю, что сейчас

Напишет мой мозоль.

И вновь Я ухожу в себя,

Я вновь закрою дверь.

И не пущу Я никого

В свой мир души моей.

Ведь Я одна в ней здесь живу

И только Я одна

Смогу пробыть здесь до конца,

Ведь это жизнь моя!

Никто не смеет постучать

В больную дверь мою

И потревожить душу ту,

Которую храню.

Храню Я в стенах тишины,

Она мой верный друг.

Который мне помог уйти

От злых и тяжких мук.

Но только вот беда,

Болит душа моя,

Болит...

И боли нет конца.

Я людям не верю,

Они все слабы

Они не способны

Сберечь доброты.

Друг другу помочь

Они даже не могут,

И лишь за себя

Все так молятся Богу.

Не верю Я им

И нечему верить,

Что могут они

Предложить мне в доверу.?!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Розбавлене кохання,

мов ліки для душі. 

Надії й сподівання, 

зникають на межі.

 Дозволені кордони, 

встановлюєш ти сам,

 людськії забобони , 

постійно тут чи там.

Єдине що важливо

 - гармонія душі, 

у світі негативу, 

вбачай собі плюси

(К.Б. 01-05-2010)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Иллюзию счастья заменило страданье,

А может виною всему ожиданья?

Неправильно выбрано направление мысли,

Твой путь без любви будет снова бессмыслен.

Иллюзию боли заменила тревога,

О том что неровная будет дорога.

Что будут на ней ухабы и ямы,

А также появятся пиковые дамы.

Иллюзию выбора заменила Случайность,

Прирожденный игрок - Мастер Необычайность.

Все тайны расскрыты уже на полках пылятся,

А наши сердца могут снова влюблятся.

(К.Б.11.03.2010)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Иллюзию счастья заменило страданье,

А может виною всему ожиданья?

Неправильно выбрано направление мысли,

Твой путь без любви будет снова бессмыслен.

++++

Страданье – реально. А счастье – обман?

Виной – ожиданье? Нет, это дурман!

Дорогу любви не укажет мысля…

В сердечных делах голова только зря.

++++

Иллюзию боли заменила тревога,

О том что неровная будет дорога.

Что будут на ней ухабы и ямы,

А также появятся пиковые дамы.

Иллюзию выбора заменила Случайность,

Прирожденный игрок - Мастер Необычайность.

Все тайны расскрыты уже на полках пылятся,

А наши сердца могут снова влюблятся.

++++

Тревога заменит иллюзию. Но дальше – реальность.

И выбор уж сделан – к черту случайность!

…искать оправданий. Ухабов боятся…

Зачем же тогда снова влюбляться?!...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вечный огонь - ну что же есть ты?

В теченьи времен тонут наши мечты.

И что будет дальше мы порою не зная,

Спокойно идем мир вокруг созерцая.

Ты дал нам покой, на все вопросы ответ,

Бережно мы исполняем обет.

И только лишь ты вдалеке возгорая,

Наши души от холода тьмы согреваешь.

В душе мы все вечны, как вечен и ты,

Порою беспечно воплощаем мечты.

Но только в конце мы все видим покой,

Так как жизнь наша здесь нам казалась игрой.

Мы играем с судьбою и со смертью играем,

И часто от этого много теряем.

Теряем и жизнь и все что связанно с ней

Потому что всегда мы во власти твоей.

(К.Б.13.08.1998)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Розкодувавши паролі у сни мої кращі

Увійшла ти зненацька зірвавши замок

Привітала мене поцілунком пухнатстим

У серці залишився таємний твій знак

(К.Б. 2009)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Миллиардами ног исхожена,

Под ступнями тверда как сталь,

И прямая и неотложная,

Та дорога ведущая вдаль.

Поколенье за поколением,

Шли мы там, где проложен путь.

И пусть плохо было со зрением,

Важно так же как все - не свернуть.

А рискнешь своротить с дороги,

Попытавшись свою найти,

Ты до крови изранишь ноги

И споткнешься не раз по пути.

Впереди лишь сомнений туманы,

Неизвестность за каждым кустом.

Зализав, как собака раны

Все ж своим ты идешь путем.

Наплевать, что недолгий и трудный,

Ты оставил свой след на земле.

Верь когда ни-будь, кто-то юный,

Вдруг пойдет по твоей стезе.

*igorock*

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

розслабиласЬ і заглянулА в тЕ щО булО

"божекакябояласьэтогокакябоялась!!!!"

життєрадіснА 20-тирічнА дівчинкА в кедаХ, полосатіЙ безрукавцІ,

з темниМ волоссяМ "Я крашу волосы осенней темнотой"

"пофигистическое создание 22х лет, постаревшее на все 30"

згустоК абсолютноЇ позитивноЇ енергіЇ

"а что это сейчас, ты мне расскажи!!! комок сплошного негатива!"

скупченнЯ цікавостІ дО навколишньогО світУ

"я не хочу, это все не мое !!нет в этом мире того, что мне интересно!"

веселЕ розфарбованЕ майбутнЄ

"...нужно наново придумать новый смысл бытия...на****я?!!!"

чудовА кольоровА казочкА зІ всімА необхіднимИ спецефектамИ

"зачем было для меня ее создавать, я тебя спрашиваю!!!"

цілЬ в життІ, проникненнЯ в найглибшІ куточкИ insidE

"закрылась, забила, замуровала, не пускаю теперь!хватит!!!"

основА, опорА, надіЯ, чіткістЬ, спрямованістЬ

"подвелПоламалВвалилПоНейЛомомЭгоизма!"

навітЬ плаЧ ніС в собІ очищеннЯ і позитиВ

"я даже плакать не умею теперь, это лишь излишество злости так проявляется..."

добротА, здатністЬ уступитИ людинІ

"как камень!да пошли все!не валят меня ваши интересы!индийская корова!-это так ведь ты мне написал???"

романтикА, пістрявЕ листЯ в паркУ, пивО, кептеН блеК, танцІ в майданІ

"почему я сейчас гоняюсь за ней как за сраным фантомом??!!!!"

гітарА, кухнЯ, зустріЧ світанкУ, НаутілуС

"почему никто до сих пор не умеет играть это сраное золотое пятно!!!!"

заручинИ, батькИ, гостІ, планИ

"цирк!!!! дешевое представление!!! "

сваркА, недорозуміннЯ, аборТ, самА, напущенА врівноваженістЬ, трясутьсЯ рукИ,

"будьтыпроклят"

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

ПТИЦА ТРОЙКА

Куда ты плетешься - Русь тройка гнедая,

Какая Нелегкая правит тобой?

Ползет под копытом дорога кривая,

Лишь скрип колеса нарушает покой.

Дорога, ухабы, хромая телега,

Нелегкая править устала давно.

Сморила старушку ленивая нега,

Допеты все песни, допито вино.

Лошадки бредут головами кивая,

Давно позабыли галопа полет.

Нелегкая дремлет, все чаще зевая,

Не вывезет больше и не пронесет.

Бывало когда-то Авось выручала

И тройка неслась колесницею вдаль.

Свобода звездою ей путь освещала,

И прошлого было ни капли не жаль.

Но ныне возница и кони устали,

Колеса телегу уже не несут.

Набита она до краев дураками,

Здесь каждый второй или вор, или плут.

И вихри, и громы давно отгремели,

Утерян, лежит колокольчик в пыли.

Залетные клячи бредут еле-еле,

Как призраки бывшей великой земли.

*igorock*

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

чарнівна мить, збережена на фото,

не зможе замінити відчуття,

коли ти вилітаєш з повороту,

і головою б'єшся об чуже життя.

розкинувшись думками на дорозі

лежиш і дивишся у темряву душі.

і подумки спинившись на порозі,

чекайєш тих у кого необхідні є ключі.

забувши, що хотілося від долі,

зробивши крок вперед у пустоту.

ти поринаєш в край і віри і неволі

з любов'ю там наводиш чистоту.

(К.Б. 02-06-2010)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 2 тижня потому...

сліди бродячої любові

Напевно все скінчилось.

У мене в голові.

*ля.

Нереальність-реальність.

Сон-не сон.

Алкоголь-емоції.

Зі слідів у житті тільки залишки твого запаху на подушці, якого я вже не пам*ятаю -- забулось на другий день.

Ніби чужа музика з колонок

Ніби чужий голос з телефону

Ніби чужі очі, котрих я теж не впізнаЮ

А я взагалі тебе впізнАю?

Напевно я вже приторчала, зловила свій кайф - мені більше не треба настільки неможливо романтичних історій про твою і свою бродячу любов.

Я навіть не хочу, щоб ти приїжджав. Але ж ти приїдеш:))))

Буде як буде.

Будеш моїм другом (крапка/три крапки/знак питання)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вона стояла і дивилась вниз. Люди і навіть автомобілі здавались їй маленькими мурашками, які повзають десь там далеко під ногами. Вітер розвівав її волосся, легко перекидаючи його з одного боку в інший, смикав її за курточку і легенько підштовхував в спину, наче підказуючи: «Ну, давай… всього один крок, і ти вільна…». Емоції рвали її на шматки, на очах стояли сльози… вона відчувала кожну клітинку свого тіла, кожен м’яз, кожну кістку, кожен нерв. Все тіло тремтіло від потужного вибуху адреналіну десь там всередині. Вона дивилась вниз і розуміла, що тільки там, тільки внизу – її ціль. Лише один маленький крок… Кров вдарила в голову… в грудях затрепетало серце… перед очима пролетіло все життя, кожна прожита весна… уява намалювала кожну непрожиту осінь… як багато вона пережила!.. а скільки всього попереду!.. і лише один маленький крок відділяє її від всього. До горла підступив комок, сльоза скотилась по щоці і полетіла вниз.. Туди, за нею!.. Вона розкинула руки і гордо ступила вперед….

Невагомість… всі органи стрімко підлетіли вгору… зустрічний потік з силою ввірвався в легені і перебив дихання… крик застряг в неї в горлі… відчуття польоту… яке воно прекрасне… і таке коротке… ще секунда… ще одна… остання… почувся приглушений сплеск і криваво-червоний купол парашута розкрився над її головою...

***

Сіре. Похмуре сіре небо важко нависло над стомленою землею. Чорні діагональні штрихи дощу відділили небо від землі. Вітер підхоплює з мокрого асфальту мертве вогняне листя і з силою кидає в спини перехожим. Вуличні собаки збились в зграї і туляться одна до одної в пошуках тепла. В скляних калюжах висять похмурі сірі хмари. Світ навколо став сірим і одноманітним. Лише подекуди яскравими рудими плямами височіють дерева з пошматованими вітром залишками старого одягу. Осінь. Холодна пізня осінь вкрала в природи всі фарби і розмалювала світ по-своєму, заливаючи душі перехожих похмурим чорним дощем.

Вона сиділа на лавці і дивилась в нікуди. Повз неї як на прискореній плівці пробігали люди, проїжджали машини, пролітало життя. Дощ ніжною холодною рукою знімав туш з її повік і малював нею осінні узори на щоках. Вітер заглядав їй під одяг, дряпаючи ніжну шкіру своїми нігтями і впиваючись їй в пальці гострими зубами. Повз неї як блискавка пролетіла парасолька, і якийсь інтелігентний чоловік з голосною лайкою побіг її наздоганяти. Молода дівчина пройшла поруч, прикривши голову сумочкою і голосно розмовляючи по телефону. По дорозі один за одним, наче на шалених перегонах на виживання, мчали автомобілі. Світ жив своїм диким життям і ніхто не помічав її, маленької і беззахисної, в руках негоди.

***

Дощ минув разом з осінню. Вона знову сиділа на тій самій лавочці і замріяно дивилась на сніжинки, які танцювали вальс по дорозі від неба до землі. Дерева простягали свої чорні руки до сонця, благаючи про тепло. Все навкруги було яскраво-біле, сніг переливався мільйонами відтінків і колов очі гострими іскрами. Прямо навпроти неї діти роз’їздили ковзанку і веселою юрбою ковзались один за одним, підставляли ніжки, падали, катались у снігу і голосно сміялись. Автомобілі повільно повзли по дорозі, неначе боялись посковзнутись і впасти. Був ранок, але нерозчищений сніг під ногами встиг стати брудною сірою кашею. Люди, закутані в теплі кожухи і пальта, плавно і обережно ступали на слизький тротуар і видихали в повітря клуби тепла. Вона з інтересом дивилась на перехожих і дивувалась, чому всі люди такі різні. А сніжинки м’яко опускались на її рум’яні щоки і за мить ставали маленькими перлинками.

Він тихо підійшов і сів поруч з нею. В нього в руках було дві склянки гарячого чаю, і одну зі склянок він, м’яко посміхаючись, протягнув їй. Помітивши в її очах сумнів, він усміхнувся ширше і сказав:

- Беріть, не бійтесь, я вас не вкушу.

Вона взяла чай і зробила ковток. Гарячий струмочок весело кинувся розігрівати її тіло зсередини. Терпкий присмак з нотками вина м’яко осів на її язик. Вона на мить заплющила очі і міцніше стиснула склянку в долонях.

- Дякую… але…

- Не варто. Я давно спостерігаю за вами. Ви кожен ранок сидите на цій лавці. Зовсім одна. Вам напевно холодно… Чай вас зігріє...

***

Небо почало світлішати. Одна за одною згасали зорі. Вона лежала на простирадлі, розстеленому поверх вологої від роси трави, широко розкинувши руки, і з посмішкою дивилась вгору. Неподалік жевріли головешки – сумні залишки колись гарячого і яскравого багаття. Тепла літня ніч повільно перетворювалась на ранок. Легка прохолода намагалась зазирнути їй під одяг. Волосся ніжними хаотичними хвилями було розкинуте навколо її голови, а в очах світились самі яскраві зорі на світі – зорі щастя і любові. Навколо неї з мороку почали виступати дерева, які стомились ховатись під плащем ночі. А на деревах однн за одним просинались птахи і починали свою ранкову пісню. Ніч помирала… але народження ранку було варте цієї смерті.

Край неба спалахнув рожевим серпанком. Світ навколо стояв, закутаний в легкий туман, наче тендітна дівчина в нічній сорочці.

Потягнулась, м'яко вигнувши спину, зажмурилась і потім знову поглянула в небо. В очах загорілась м'яка іскра ніжності. Вона повернулась на бік і обережно пригорнулась до його теплої спини…

***

Життя -- це рух. Ми живемо, щоб рухатись вперед і рухаємось вперед, щоб жити. Кожна хвилинка нашого життя варта того, щоб її прожити, адже навіть після самої суворої і непривітної зими наступає ніжна і квітуча весна.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

хм... а у автора потока мыслей о музыканте и бродячей любви в ЖЖ было нечто похожее... только это вырванное с контекста. минутку...

***

Знову! Бігають-ходять-літають-лаються-сновигають. Сновиди. Сірі. Сірі як небо. Сірі і безокі. Порожні і непотрібні обгортки від давно зігнивших цукерок. Меркантильні, приземлені, клоновані маріонетки! Ненавиджу!!!

НеНААААвиджу!!!

… прокричало все її нутро, плюючись ненавистю. Вітрюган схопив у свої колючі лапи порожню пляшку і розбив її об напівживе дерево біля лавочки…здригнулась… Залишки серця знову стислися у малюсінький клубочок і деручи підступили до горла. З очей хлинули сльози -- Дощ надворі полив як з відра.

****

Гм… муркнула і занурилась у терпкий чай своїми думками. Вони пливли в’язко. Повільно. Смакуючи кожен імпульс і передаючи його глибину до найменших мікроатомів тієї невловимої внутрішньої енергії.. Пірнала в себе думками, відчуттями, намагаючись побачити у тих потоках свої бажання. .. …Я не померла.. не замерзла…я хотіла виплисти і мені подали руку… Мені не потрібне все людство, мені потрібні мої душі…а вони є, вони існують. Я плаваю в них, а вони—в мені…Світло! Хочу світла!!!Промінчик пробігся по волоссю, скроні, спустився на щоку і ніжно погладив підборіддя та взявся зігрівати, розбившись на тисячі… трильйони собі подібних. А легкий прохолодний весняний вітерець чинив їм спротив і вперто розвивав волосся та пробирав до кісточок. Від теплого сонячного світла розплющила очі… Небо. Голубе, легке, майже прозоре, вкрите білуватим оздобленням, що ліниво сповзає по ньому кудись за обрій. Задоволені дерева, що аж світяться від радості чи то від цілющого рятівника-сонця і вмить вкриваються пухнастими котиками. Жива мова воскреслої річки неподалік… Це переповнило по вінця… ледве не захлинулась..***На кухні щось з гуркотом впало, і вона підхопилася з ліжка. В холодному поту. Як завжди. Майже звикла. Дурнуватий сон. Привид минулого. Заразив хандрою на цілий день.Нащо? Коли це скінчиться? Перелопатити Кастанеду та навчитися контролювати свої сни?? Не помогло. Снодійне. Не помогло. Цей непотрібний сон знайшов шпаринку у її відгородженій свідомості і вперто продовжує приходити. Нагадуючи. Показуючи. Вертаючи знов і знов у «тоді». Він став майже звичкою, від якої серце вже й не болить, але… Сліди залишаються. Інколи легкі, інколи схожі на сліди ржавого цвяха на гладкій поверхні, інколи потворні, а інколи – нейтральні. Боротися і придушувати в собі той згусток страшної енергії, яка піднімається з грудей до горла, тисне, пече, палить, коле… головне – не випустити, не дати пройти, а ковтнути назад і затамувати подих на кілька секунд. Втримати дах на ниточці. Не наповнити очі пеленою дикої ненависті. Не дати забралу впасти. Не втратити самоконтроль. Бо тоді з тієї, хто може дарувати, перетворюєшся у ту, хто рушить. Без перебору. Все і всіх. Не дозволити. Втримати. Не дати. Контролювати. Бо розруха - то зло. А постраждають найближчі. Що? Відштовхнути. Прогнати. Образити і виставити за двері. Аби тільки вони тільки не стали свідками. Аби не бачили тієї пелени, не чули крику душі, не спостерігали мутацію людини у незрозумілого звіра.А зараз?... Одна. Сама. Можна. Втомилась тримати. Хай живе. Хай. Розслабилась, перестала стримувати дихання. Відпустила. Видихнула. Відчуваючи кожною клітинкою тіла, як воно вилазить, стрімко пролітає легені, трахею, обпікаючи горло, і знову народжується на світ диким грудним криком, чорними слізьми, зламаними нігтями, що деруть стіну, спазмами, розбитими коліньми, конвульсіями.***А на землі крався дощ. Він не йшов. І навіть не сипався. Він крався, і здавалось, що на великій швидкості можна було б прошмигнути поміж краплин. Вона йшла полем, тягнучи за собою останки яскравого купола (чи то свого настрою), йшла в такт з дощем, міцно тримаючись чоботами за ґрунт. Шматки навколишнього світу поважно крутились у тих крупних овальних продовгастих дощовинках, що осідали мирно на землю та зливались з власними творіннями її очей.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

ДО 18 ЛЕТ НЕ ЧИТАТЬ!!!

ИСПОЛЬЗУЕТСЯ НЕНОРМАТИВНАЯ ЛЕКСИКА!!!

В Петрограде, почем зря,

Свергли батюшку - царя.

Власть Советская пришла

И колхозы создала.

Обещали мир - народам,

Нищим фабрики, заводы!

Круто бляди наебали,

Скот и землю отобрали!

Тех, кто сильно возбухал -

Под расстрел, иль за Урал.

Всю страну на хлеб и воду -

Счастье [censored], всему народу.

Чтоб мужик закрыл ебало,

Отобрали мясо, сало.

Серп и молот крестьянину,

Дабы гнул сильнее спину.

И пахал всю жизнь в дерьме

На колхозной бля земле.

А чтоб спиздить он не смог

Даже хлебный колосок.

Создали из нищеты -

Комитеты бедноты.

Председателя избрали,

Круто бляди наебали.

Пропитого алкаша,

Выдвинули кореша.

Тот, обпившись самогоном,

Правил по своим законам.

Тех, кто раскрывал ебло

На народное добро.

Круто этот гад карал -

Ставил раком и ебал.

Так вот пяное хуйло,

Отымело все село.

Без разбору, в жопу, в рот

Как поймает, так ебет.

Только где найдет дыру,

Ну пихать свою елду.

Как - то даже бригадир

Под раздачу угодил.

Воет воем все крестьянство:

- "Заебало это блядство,

В поле б выйти да пахать,

Ну а тут ни сесть, ни встать!

Что за жизнь ебена мать?

Не с кем огород сажать,

Бабам всем пора рожать.

Председателю насрать.

А доярки? - фермы цвет

Все отправились в декрет".

Вот такая нескладуха,

Зреет голод и разруха.

Собрался народ на сходку,

Рвут друг перед дружкой глотку:

- "Мы накажем супостата,

Превратим его в кастрата!"

Разошелся бригадир,

Видно малость недопил:

- "Яйца вырву, блядью буду,

И заставлю съесть паскуду!

Вырвем яйца сучью сыну,

И накормим [censored], скотину".

Во как раскалились страсти.

Все, пиздец Советской Власти!!!

Прихватили молот, серп

И пошли на сельсовет.

Полупьяный бригадир,

Интернасьйональ вопил:

- "Вставай залупой заклейменный,

Крестьянин в жопу отьебенный!

Кто был ничем, тот станет всем!

Достал уже подлец совсем!"

Увидав такой скандал,

Председатель пересрал.

Завонял весь сельсовет,

Обдрыстал гавном паркет.

Со слезами на глазах,

Спрятался за Красный флаг.

Но достали его люди,

Отыгрались на паскуде,

В жопу молот засадили

И мудя серпом скосили.

Оскопили подлеца,

Чтоб не капал гад с конца.

И с тех пор в селе народ

Очень весело живет -

Все ворует, водку пьет.

Ведь никто же не ебет!

*igorock*

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

ПЕШКА.

Вот вступаю я в бой, начиная с Е2.

Ждет победа упрямых и смелых.

До чего же коварна у пешки судьба,

Черных клеток всеж больше чем белых.

Началось, это вам не игра господа,

Тут бы только с доски не свалиться.

Ухожу, пригибаюсь, бегу иногда,

Успевая ладьею прикрыться.

Кто глупее, те пусть, не щадя живота,

Свои копья ломают в атаке.

Я хоть пешка, но жизнь мне моя дорога,

Воздержусь я, пожалуй, от драки.

Конь от шаха собою прикрыл короля,

И тура его мигом побила.

Хоть и факт что корона была спасена,

Лошадь - глупая все же скотина.

Я тихонько, по флангу доски проскочу,

И ладьею пожертвую смело.

Вот и все, наконец - то стою на краю,

Я не пешка, я ферзь - королева.

Уж теперь я, конечно, себя покажу,

С королями на равных играя.

Почему же, как прежде, от страха дрожу.

Мелкой пешкой себя ощущая.

*igorock*

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 4 тижня потому...

Сіли з кумом у садочку, випити плящину,

Гріх не випить по сто грам, у погожу днину.

Кум недавно чув новини, тай розповідає.

- Ось сказали голова Раду закриває,

Бо втомились депутати - тяжко працювали,

Аж мозолі на сідницях вже понатирали.

Їдуть хлопці у відпустку, в Крим та Емірати.

Ні поїхали б, в село, буряки сапати.

Чув? Недавно на горілку ціни підіймали.

- То напевне про бюджет, та добробут, дбали?

Кажуть - "Буде недоступним алкоголь народу!"

А хіба ми куме свині - пить сирую воду?

- От мені на всі "акцизи", вже давно начхати,

Бо як гнав я самогонку, так і буду гнати!

Правда з куривом тепер, незна що й робити?

Ціни на тютюн зросли, хоч кидай палити.

- Та ти друже не журись, дам тобі пораду.

Як не буде що палить, спалимо сільраду!

- Ой не сила нам з тобою, нечисть цю здолати.

Глянь на себе, літру випив, і вже хочеш спати.

- Бо на це життя, тверезо, не можу дивитись!

Протрезвію, озирнусь, і кортить напитись.

Й скільки там тих депутатів? Раз, два, і немає!

Вже давно на них, у клуні, сокира чекає,

У коморі є коса, у сараї вила.

А не дай Бог протрезвію, то візьметься й сила!

*igorock*

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 3 тижня потому...

На земле этой, гость непрошенный,

Что оставлю я, друг, по себе?

Словно камушек, в омут брошенный,

Брызги лишь, да круги по воде.

Потерял я беспечность прошлую,

Не витаю уже в облаках.

Где та вера во все хорошее?

Поистерлась в чужих руках.

Я о прошлом ничуть не жалею,

У всего есть отпущенный срок.

Испытаний Господь отмерял

Ровно столько, чтоб выдержать смог.

В путь безвременный, без возвращения,

Я отправлюсь, когда - ни будь.

Мне б успеть отмолить прощенье,

Перед тем, как лечь отдохнуть.

Пусть затянется омут тиною,

И сомкнется навек вода,

Над главою, моей повинною

Не останется, друг, и следа.

*igorock*

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 3 тижня потому...

Я помню чудное мгновение,

когда я снял противогаз

и свежий воздух в нос ударил,

и слезы потекли из глаз!

Я не забуду этот полдень,

вблизи сияющий песок!

О, как прекрасна ты, природа,

когда закончен марш-бросок!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Сказка на ночь...

Расскажи мне сказку на ночь

О далеких теплых странах...

О глубинах океана...

О несбывшейся мечте...

Расскажи о том, что ветер

Волнам шепчет на рассвете...

Расскажи о том, как дети

Улыбаются во сне...

А еще о тех, кто счастлив,

О дождях и о ненастье...

И о том, над чем не властны

Расскажи тихонько мне...

Расскажи, что ты услышал

В шелесте опавших листьев...

Что увидел в небе чистом

Утром ранним по весне...

О душе, такой ранимой...

О глазах, таких любимых...

Расскажи мне сказку на ночь

О тебе и обо мне...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

не плюйте в душу!

там и так болото...

не рвите сердце!

оно уже мертво...

я просто тень...

я маленькое что-то...

рожденное из серого ничто...

я просто боль...

обугленный комочек,

застрявший в горле...

даже не дышу...

я пустота

средь ваших многоточий...

только не плюйте в душу!

я прошу...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 4 тижня потому...

Ти сидиш згорбившись, бездумно вдивляєшся в дисплей потертого ноутбука. Цей світ простий. Цей світ комфортний. Глибина думок не перевищує рівень «клацання на мишку». Все довершено. Але ти не щасливий. Здавалося б, чого тобі не вистачає? Адже весь світ на твоєму моніторі. Та нема чогось, чогось важливого…

За твоїм вікном хмарне небо. Як воно вписується в картину несвідомого нічогонеробіння! Відсутність сонця вселяє в тебе депресивний настрій. Ти апріорі в поганому гуморі. Все просто. Все комфортно. Все безлико і безбарвно. Чому? Чому це все не робить тебе засмученим? Ти не відчуваєш нічого. Емоції гинуть у зародку. Не вистачає того, що це змінило б… Але що це може бути?

З крихітних колонок по обидва боки твого ноутбука доноситься грубий жіночий вокал. Захоплення, натхнення, відраза, неприйняття не проймають тебе – де вони? Лише байдужість. Гітарні акорди змінюються характерним «тинць-тинць-тинць». Ні драйву, ні відчуття ритму, ні тої ж відрази – абсолютна байдужість. І тут відсутній якийсь момент, якийсь елемент, який би все змінив…

Пуста коробка з під вишневого соку виконала свою функцію – її вміст весело хлюпає десь у твоєму шлунку. Та і тут є пустота – ні насолоди від самку, ні огиди від нього – лише пустота. Ну і, звісно, повнота сечового міхура. Ти існуєш, підтримуєш своє існування. Ти живеш…? На жаль, питання виявляється для тебе риторичним.

Ще не зовсім атрофований мозок нагадує тобі, що час йти… Ти встаєш. Виглядаєш у вікно крізь запилюжені брудно-зелені жалюзі. Тобі не хочеться покидати цей маленький, простий та комфортний світ. Та чомусь треба. Суть цього «треба» ти і сам не зовсім розумієш… Ти розумієш лиш те, що це «треба» - не совість, не его, а щось інше. Щось, чого бракує. Головоломка проста. Її результат – ні. Ти розгадав головоломку, але не бажаєш вірити у її вирішення. Ти запевнюєш себе, що десь є помилка, хоч добре розумієш, що її нема.

Твій улюблений колір – білий, але ти вдягаєш чорне. Чорні джинси, чорна футболка, чорні кросівки. Тобі байдуже. Ти хапаєш пошарпану сумку, в яку хвилину тому закинув кілька книжок. Буденність. Незмінна буденність. Незмінна буденність, яка, проте, не викликає нудьги. Ти пливеш через неї, та не відчуваєш цього. Складається враження, що лише фізичні сенсори не зрадили твоїй свідомості. Інформація отримується. Реакції нуль.

Ти виходиш з затхлого під’їзду, ковтки свіжого повітря наповнюють легені прохолодою. Твоє тіло радіє: воно отримало довгоочікувану розминку. Твій мозок відчайдушно потребує її уже надто довго щоб бути в змозі нагадати тобі про це. Ти покинув свій маленький світ, але ти йдеш не замислюючись ні про що. Індустріальні краєвиди рідного району приїлись, але, як і все, не мають значення, не мають відгуку в свідомості. Ти просто йдеш…

Повз тебе проходять інші люди. Та тобі все одно. Цей сплеск допитливості захлинувся так і не добравшись до свідомості. Як не дивно, обличчя перехожих не випромінюють жодних емоцій, але ти не звертаєш на це уваги. Ти сам такий. Сіре небо, що грізно нависає над твоєю головою, придушує твоє бажання мислити.

Ти похапцем застрибуєш у зеленявий тролейбус, що вже почав закривати двері та рушив з місця. Тебе оточує сіра маса тих, хто опинився з тобою поряд. Всі мовчать. До тебе підходить зеленявий кондуктор, що німо забирає у тебе гроші та протягує тобі зеленявий квиток. Ти стоїш, ти чекаєш. Повз вікно проминають непримітні й банальні пейзажі. Це здається нескінченним. Ти не помічаєш змін, ти помічаєш лише плинність.

Люди заходять й виходять, ти стоїш, немов скульптура, вираз твого обличчя незмінний. Але в певний момент щось штовхає тебе у двері. Ти виходиш, вдруге опиняючись поза маленьким світом. Твоє тіло автоматично йде у потрібному напрямку, ти ледве його керуєш. Дійсно, навіщо напружувати мозок? Навіть почуття пустоти, почуття відсутності чогось потрібного поступово згасає…

Ти заходиш в усе ще нерідний корпус альма-матер, ліниво плентаєшся до потрібної аудиторії. Здавалося б, нарешті буде хоч щось, здатне розворушити сіру речовину. Та ні. Навчання зводиться до бездумного запам’ятовування недоведених фактів. Як натренована собака, твій мозок намагається схопити все, що йому кинуть. Без вибірковості. Без осмислення. Це не викликає образи, не викликає бунту. Та з чого б це повинно бути так? Адже емоції – це ірраціонально, волюнтаристстько. Легше просто пливти за течією не виражаючи нічого. Так просто. Так комфортно.

Ти напівпроспав дві години ледве вслухаючись в слова, що доносились до тебе. Вони не мали значення для тебе, окрім, хіба-що, того, що вони тебе досить вдало присипали. Твій лектор був таким же сонним. Ця вся трагікомедія розігрувалась заради одного: видимості результативності. Та кому вона потрібна? Все і так добре. Ти благополучно існуєш без цих спектаклів. Та вони є запорукою спокою. Не твого. Хоча, саме твого.

Ти неквапливо плентаєшся геть від того сонного царства. Почуття задоволення або полегшення після закінчення тої муки відсутнє. Навіщо бути радим? Це нічого не змінить на краще, а навпаки: зробить розчарування гіркішим. Та й засмучуватись сенсу нема взагалі: що є то є, а емоції – лиш біда. Твоє «треба» наситилось, тим що виконало, і, здається, згасло…

Ти повернувся до свого маленького простого комфортного та вже такого звичного світу. Тут все під твоїм контролем, тут нема місця негативу (але ти не усвідомлюєш, що позитиву також). Бездумне клацання на кнопки – чим поганий спосіб існування? Він тебе влаштовує.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.




×
×
  • Створити...