Перейти до змісту

Власна творчість :)


Plum

Рекомендовані повідомлення

Ангел-хранитель...

Мой ангел-хранитель с голубыми глазами-

Он где-то далеко,там за облаками.

Устал он и дремлет,во сне мерно дышит,

Все тщетно,наверно меня он не слышит.

Мой ангел-хранитель,проснись,умоляю!

Мне так одиноко,надежду теряю.

Бреду по дороге,все в сером тумане,

По острым каменьям босыми ногами!

Лишь черные тени встают у обочин,

Мне страшно до дрожи и холодно очень!

Чем кончится путь,не имею понятья,

То небу молюсь,а то шлю проклятья!

Бог молнии мечет,мне прямо под ноги,

От вспышек ослепший не вижу дороги.

Оглох я от грома,сутулюсь под градом,

И нет тебя рядом,ну нет тебя рядом!!!...

Мой ангел-хранитель,слети ко мне свыше,

Пригрей под крылом,обними меня,слышишь!

Утри мои слезы своими руками,

И чудо случится,

И может быть с нами!!!

IGOROCK

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • Відповідей 385
  • Створено
  • Остання відповідь
igorock, залік однозначно! Читав з захопленням. Пиши ще.

Спосибо Вам большое! Буду писать пока не надоем. :)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Во время выборов 2007 очень раздражали заранее невыполнимые,предвыборные обещания некоторых политиков.Не хочу обидеть тех кто за них голосовал,но всетаки написалось такое...

ОДА ЮЛI

Юля нiмба заплела,в неi блузка бiла,

Нiби з вiвтаря зiйшла непорочна дiва.

Серце людям вiтдала,муки притерпiла,

За улюблений народ свого часу сiла.

Просять люди всього свiту-Юлю повернути,

Бо без неi,iм нiколи щастя не здобути.

Юля ж свiтло принесе,у кожну хатину!

Юля паливом залье, кожную машину!

За копiйкi людям дасть i мяса,i сала,

Юля ж бо нiколи нам й словом не збрехала.

Хай тепер нас поведе,просто в царство боже,

Нострадамус,з того свiту Юлi допоможе,

Вона людям поверне знецiненi вклади,

Тiльки б сiла на престолi, дорвалася влади!

Юля армiю скасуе,знищить дiдiвщину,

Будуть з "НАТО" козаки берегти краiну!

I на все це,в неi стане i срiбла,i злата.

Скiлькi ж бо вона накрала,що така багата!?

igorok-2007.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

***

И всё равно теперь уже

Живу сейчас на этом свете

Или всё кажется лишь мне

И эхо в предрассветной мгле

Сказало имя в вышине

Которое как Каберне

Пьянит и мучит на заре

Мою непонятую душу

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 4 тижня потому...

Доброго дня, шановні форумчани :) Прошу не зважати на те, що я нібито "мужськой". це неправда, просто чоловік колись зареєструвався, а сидю тутай я :) і хочу своїх пять творчих копійок докинути у вашу скарбничку талантів :rolleyes: Якщо ваша ласка - оцініть. З повпагою, Наталка

ПОЧАТОК КАЗКИ

Ніколи не знаєш, з чого почнеться нова сторінка. Це може бути погляд – випадковий, коли подивишся без будь-якої потреби зачепитися за когось чи за щось, але зачепишся чи то за очі чиїсь, чи за ВІДЧУТТЯ... Ще й як слід не роздивишся нікого, а щось в тобі вже вгадує – ось ВОНО... Це може початися і зі слова чи з мовчання, а чи просто – з передчуття. Ніби якийсь таймер в тобі відраховує тільки йому відому кількість годин, хвилин і секунд... А може, він клацає вже роками – і ти навіть звикаєш до нього. Та звук наростає за мить до ЦЬОГО. Клац! Спалах. Серце зупиняється і розплющує очі. Сторінку перегорнуто...

І ніби нічого не було до цього. І ніколи не буде опісля. Чомусь саме це місце, цей час, ці очі. І ще навіть немає імені ні в нього, ні в цього почуття, яке ніби й не почуття зовсім, а так – передбаченя, яке починає збуватись. Воно було, і ти вже десь це бачила – чи уві сні, чи в кіно, чи вичитала в своїх книжках. Дежа вю якесь... Але ще нічого не відомо... На чистій сторінці ось-ось зявляться перші букви...

Чомусь завжди дуже страшно сказати перші слова. Чи почути їх – передбачувано і приречено безглузді – в цей момент. Здається, це розвіє чарівність того, що відбувається, і розібє кришталь початку. Уламки з дзвоном розлетяться і впадуть під ноги, казка зникне, ніби й не було. І все одно все, що б не сказав, буде банальним, дурноверхим і тривіальним...

...Яка година? Ви такі гарні! Як вас звуть? О, моє улюблене імя! А мене... Дуже приємно. Ви ж не поспішаєте? Можна запросити вас на філіжанку кави? А чому на філіжанку кави, а не на кабальїто текіли з лимоном і сіллю? А потім, звичайно, будуть квіти-танці-поцілунки-доторки-зітхання? Та ні, можемо про міжнародний тероризм порозмовляти... Дивишся на все ніби збоку і розумієш – якби не спалах та якби не ці очі і не ця посмішка, потрібно було б утікати, не озираючись, і запускати примовклий таймер знову... Підозріло знайома ситуація. Занадто передбачувана. Ось і серце знову починає битися розміреніше. Ну добре, на каву, так на каву (ненавиджу каву). Хто сказав, що всі казки, які починаються однаково, не бувають варіативними в розвитку подій... Хоча, стаючи дорослою, здається, можеш передбачити сюжет будь-якої казки. Хтось когось зїсть, хтось з кимось одружиться і житиме довго і щасливо, а когось виженуть з зайчикової хатки...

Чому я одразу вирішила, що це буде казка? Але я тримаю в руці гаряче горнятко (а цікавішою і загадковішою була б гидка мексиканська кактусівка) і вже знаю, що це буде таки казка. Просто ще не знаю, про кого... Я дивлюся на нього і думаю, хто він – Принц чи черговий Вовчик-братик? Котигорошко, Колобок, який від усіх втікає, чи повна рукавичка, де всякої тварі по представнику... Очі в нього... Не знаю, як і сказати – агресія за туманом іронії і цікавості... Ну, хоч не Іванко-Дурник. Не дурник – це точно. І це не може не тішити.

В моєму житті вже були романи. Та і повісті. Холера, навіть епопеї. Дилогії-трилогії, новели і балади. І поеми траплялись, і віршики-одноденки... З казками не склалося. Це, мабуть, тому, що я себе ніколи не вважала героїнею казки. Принци і герої теж одиничні і на кожному кроці не зустрічаються. Життя – воно просте, та і сюжетів у ньому не більше ста. Не встигнеш насунути на голівку червоного капелюшка і вийти погуляти з кошичком пиріжків, як згамають... В реалізмі якось затишніше. Передбачуваніше, звичніше і страшніше. Але в рамках. Ні, я, звичайно, мріяла і про принца, і про білого коня. Хтось на комусь – гарно і романтично. Ну ось, цей любить коней, їздить на чомусь білому. .. А чи принц і чи мій – стане зрозуміло ближче до розвязки. Півцарства за розвязку...

...Ні, я нікуди не поспішаю. Я ж ніби не Попелюшка і опівночі не стану гарбузом... Лисичка в мені вже знає, як поводитися з Вовчиком-братиком, щоб він до пори братиком і залишився. І ніякий Колобок мені не страшний... Я вживаюся в роль героїні цієї казки. Можливо, цей імовірний принц вміє бути чарівником (чи хоча б колись учився) і знає, як розбудити Сплячу Красуню... Бувають же різноманітні ніжні заклинання, вчасні поцілунки і чарівні палички. Ні, мій цинізм таки нікуди не подівся. І страх, який я під ним ховаю, теж... Але сторінка уже не лякає незайманістю. Хіба не це потрібно було довести? Початок є... Звичайно, можна і в кіно. І музику послухати, і рибками помилуватись... І вино ще буде, і шампанське, і зелений чай... І такі передбачувані доторки і зітхання. І навіть розмови не обовязково про світовий тероризм... Я вирішую дозволити собі казку. Не щодня ж починаються казки?

Ну що – жили-були Принц-Колобок-Чарівник і Спляча Лисичка-Царівна...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Почитайте і мою прозу.. Сподіваюсь, вам сподобається... Це я писала у 10-11 класах.

:-) :)

Вечірні вогні Парижа

Небо всіяне міріадами мерехтливих зірок...

Внизу ж на землі горять чарівні вогні столиці любові і елегантності - Парижа.

Здавна я мріяла потрапити в це казкове місто. Воно вабило мене щоразу більше і більше своїми незабутніми пам'ятками архітектури, мистецтва, історії, своєю Ейфелевою вежею. Я неодмінно мала потрапити туди будь-якою ціною.

І ось таки здійснилась моя найзаповітніша мрія. Взагалі-то мені ніколи не посміхалась удача. Але цього разу фортуна мені допомогла. У лотереї я виграла путівку у Париж на двох. Спочатку не могла повірити в це. Адже мені не щастило з лотереями. Недовго думаючи вирішили, що поїду я і мама. Почали готуватись до майбутньої поїздки...

Освічений яскравими вогнями аеропорт Парижа... Літак уже випустив шасі і пішов па посадку. Я ж не могла дочекатися коли треба виходити з літака. Потрапивши у величезний зал аеропорту, ми почали чекати тітку.

Вона жила у розкішному особняку. Після вечері ми вийшли на прогулянку. Свіже повітря насичене незбагненними ароматами огортало мене з ніг до голови, тому я швидко забула про втому.

Наступного дня я вже ближче познайомилась з іншими родичами. Тітка Еліза жила із чоловіком мсьє Жераром і двома дітьми. Це був вісімнадцятирічний Жером і дівчинка років п'ятнадцяти Люсі... Смачно поснідавши, ми вийшли в сад. З Жеромом і Люсі я відразу подружилася. З ними було приємно проводити чає.

... Увечері, коли місто знову запалало своїми вогнями, я з мамою, тітка зі своєю родиною, усі ми пішли гуляти в центр міста. Я, Жером і Люсі побігли вперед. Моя подруга побачила своїх друзів і потягла мене туди, щоб я познайомилася з ними. Всі вони були дуже милі і привітні. Але я помітила, що на мене постійно дивиться один юнак. Він був високий, красивий, з чорним кучерявим волоссям із великою щирою усмішкою. Коли він побачив, що я теж на нього дивлюсь, то підійшов до мене. Ми познайомились. Хлопець, як я і уявляла, був веселим і говірким. Ім'я у нього теж було красиве, Люсьєн. Воно добре підкреслювало його вдачу і зовнішню красу. Тож не дивно, що він одразу ж сподобався мені. І, мабуть, я йому теж. Він запропонував показати мені Париж. Я погодилась, але з умовою, що з нами будуть ще Жером і Люсі. Він погодився.

... Це був чудовий ранок. Я швидко одягнулась, вмилась і поснідала. Через кілька хвилин ми поїхали до Лувра. Там уже чекав Люсьєн. Привітавшись, він повів нас у музей. Там було так цікаво і красиво, що я завмирала від захоплення... За той день я дізналась багато чого і про Париж, і про Люсьєна. Цей юнак мені подобався щораз то більше. Увечері він запропонував мені поїхати до найбільшої казки Парижа Ейфелевої вежі. Звісна річ, я погодилась. Тож увечері Люсьєн зайшов за мною до тітки Елізи. Він запевнив мою маму і тітку, що приведе мене додому вчасно і буде оберігати. Він дуже довго вмовляв маму. Але голос його був настільки переконливий, що вона врешті погодилася.

Я вже була одягнута. Захопивши фотоапарата, вийшла до Люсьєна. Ми помалу пішли. Діставшись до Ейфелевої вежі, ми піднялись на ліфті на оглядовий майданчик. Коли я глянула на панораму, що відкрилась переді мною, моєму захопленню не було меж. Па чаруючому тлі вечірнього Парижа, ми зробили зо два десятки фотографій. Люсьєн був дуже уважний до мене. Він мене оберігав як зіницю ока. Коли ми сиділи в кафе і розмовляли, мій друг раптом піднявся і кудись відійшов загадково посміхнувшись мені. Я його все чекала і чекала. Поки я про щось міркувала, десь почала звучати ніжна французька мелодія. Вона все наростала і наростала. І ось в кульмінації мелодії на столику з'явився величезний букет бордових оксамитових троянд. Біля нашого столика уже грав цілий ансамбль. Люсьєн запросив мене на танець. Ми кружляли у вирі танцю. Мені здавалось, що ми єдині в світі. Мені хотілось, щоб танець ніколи не переставав. Я поклала голову на його плече і думала. Уже скоро ми з мамою поїдемо, і все скінчиться. Я більше ніколи не почую його веселого голосу, не відчую тієї ласки, яку він мені подарував. Я боялась, що вже ніколи не побачу Люсьєна... Я підняла голову і подивилась на нього. Він, мабуть, читав мої думки, бо теж глянув на мене. У нього були сумні очі. Вперше я його бачила таким засмученим. Але вже через якусь мить відчула його вуста на своїх. Ми стояли так досить довго. Від цього поцілунку по тілу розливалось якесь невідоме тепло...

Ми повертались до тітки абрикосовою алеєю... У повітрі стояв дикий аромат абрикосових квітів. Адже це був травень... Біля тітчиного дому постояли довше, тримаючись за руки... Над нами простягалось небо з міріадами мерехтливих зірок... З чого часу ми були нерозлучні. Я познайомила його зі своєю мамою. Безсумнівно, він їй теж дуже сподобався. Але це не могло тривати довго... мені потрібно було повертатись додому.

... День від'їзду... Усі прийшли проводжати нас в аеропорт. Люсьєн теж приїхав. Ми попрощались з усіма... Я підійшла до нього. Він ледь стримував сльози... Він востаннє обійняв мене і поцілував. Після цього Люсьєн відвернувся, не хотів, щоб я бачила його сльози. Я теж плакала. За цей час дуже звикла до нього, до його ніжних обіймів, до веселого голосу, полюбила ту щиру усмішку. Ми обмінялись адресами... Я пообіцяла, що буду кожного тижня писати листи.

... Літак злетів... Він залишився там, у Парижі, у місті любові і зустрічей. А я була у літаку... Через три години ми з мамою були вже вдома. Я із задоволенням усім розповідала про те як чудово провела час у місті мрій і бажань.

...З того часу багато води спливло. Я поступила в університет на факультет іноземних мов. Люсьєн часто зі мною листувався. В листах він говорив, що любить мене, що нікого більше крім мене не полюбить. Я теж ні на кого з хлопців не звертала увагу. Любила свого Люсьєна.

...Пройшло ще трохи часу. Буквальио півроку минуло від його останнього листа. І в нас з'явився новий студент... Люсьєн... Я була щаслива.

Небесна Зіронька

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

А це я прощалась зі школою. Невеличкий спогад :) :) :):rolleyes:

Прощання зі школою.

Моя рідна старенька Школо... Ось уже кінця добігають безтурботні, веселі роки, що я провела у твоїх затишних обіймах. Лише у Тебе я почувалась вільно і природно. Ти пригортала нас до себе, скликала своїх невгамовних дітей запальним дзвінком на урок. І ми бігли. Бігли здобувати нові знання, вирушати у нові світи, що створювала наша невичерпна фантазія.

Твої коридори завжди були і будуть наповнені дитячим сміхом. Ти раділа нам. Вперше Ти відкрила переді мною свої гостинні двері у першому класі. І відтоді почалось цікаве, сповнене бурхливих пригод і стихій, життя, назва якому Школа.

Наш клас був із самого початку дружний і привітний. Усім було затишно під люблячим крилом нашої класної керівнички Світлани Анатоліївни. Це чудова людина. Вона робила все, щоб нам було цікаво навчатись і проводити своє життя у твоїх стінах. Світлана Анатоліївна прищеплювала нам любов до Батьківщини, рідного краю, природи, батьків. Вона допомагала нам, а ми їй.

Час пролетів, як одна мить.... Усе, що відбувалось протягом десяти років, промайнуло перед очима, ніби сталось вчора. Вмить пригадалось усе. І наші веселі поїздки замками України; подорож до Львова, цього старовинного міста, що надихає на роздуми; шкільні конкурси, в яких ми обов'язково брали участь і неодмінно вигравали. Пригадуються і походи до лісу, на виставки, відвідини театру школою. Чомусь згадалось те, як ми ходили на КВК вболівати за луцьку команду. Тоді ми накричалися від радості так, що потім не могли говорити лише шепотіли. І наша команда виграла. Завжди згадуватимуться часи, коли ми ходили збирати металобрухт. Одного разу пішли збирати його, але по дорозі до школи почали обливатися з хлопцями водою, тому додому поприходили усі мокрі, як хлющі. Іншого разу потрапили під грозу: ми з Ірою втекли до неї додому, а решта мусила тягнути металолом до школи, тому вони теж добряче намокли і повимазувалися. І взагалі таких ситуацій, смішних і не дуже, було сповнене все наше шкільне життя.

У серці назавжди залишаться і ровесники, і вчителі, які мали терпіння виховати нас, І прищепити любов до рідного слова, відкрити нові краї, допомогти нам. Ми вже не діти, але й не дорослі. Хоч для шкільних вчителів ми все ті ж школярики, та нам недовго ними залишатися.

Пролунає останній дзвінок і залишить позаду безтурботне життя, поставить нас на порозі дорослого життя. Ми часто оглядатимемося назад, та вороття не буде. Життя для того, щоб постійно рухатися вперед, а серце - щоб пам'ятати про ті незабутні веселі роки.

Тепер коли я заходитиму до школи у гості і дивитимусь на дітей, які бігатимуть у коридорах, завжди впізнаватиму себе у них. Адже і я була такою малою і до всього цікавою.

Хочу подякувати Тобі, моя старенька, за все добро. Ти ж завжди привітно відчиняла переді мною свої двері, що були ніби чарівним дзеркалом-входом в інший, невідомий світ, світ знань і радощів. У моїх думках залишишся назавжди і Ти, і твої галасливі коридори, і твої суворі та водночас добрі вчителі. Дякую Тобі за те, що допомогла підготуватися мені до дорослого життя, подарувала стільки знань, незабутніх спогадів, навчила впізнавати добро і зло. Дякую за те, що дала зрозуміти, що крім любові і ніжності у світі є ще й зрада та підлість.

Велике спасибі Тобі, моя дорога і рідна Школа, спасибі за все, що ти мені дала в житті.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Нашёл вот предревнюю вещицу в архивах :blush:

Я сижу на крыше Бронкса, свесив ноги вниз. Зловещий ветер бьёт в лицо, ирокез развивается жёлтым флагом. Странные чувства. Странные мысли. В чём я был неправ? Неужели, в том, что запретил ей глотать колёса? Почему она это сделала?

Жизнь теряет смысл, когда заканчивается сказка. Она перестала видеть цветные сны. Её стали преследовать кошмары. Огромные чёрные драконы пожирали лилии с лицами невинных детей. А иногда из-подо льда рвалась наружу чья-то тень, стоны которой разрывали небо.

Она продержалась лишь четыре дня, а потом вскрыла вены.

Я видел её лицо, тронутое маской смерти - бледное и печальное. Я не смог сдержать слёз, когда люди в чёрном заколотили гроб гвоздями и опустили его на шесть футов вниз. Как странно осознавать, что всем нам в конце концов достанется два квадратных метра земли...

Вокруг меня - только небо. Чёрные тучи стремительно несутся с одного края неба на противоположный. Солнце тревожно мигает, предвещая перемены. И хотя ещё не ясно, какие, но всё-таки перемены. А это уже что-то.

Я оказался слабее, чем думал. Какая-то заурядная для планеты смерть ударила по мне тяжеленным молотом, оглушив и ослепив в одночасье. Наверное, я любил её. Иначе как объяснить то, что я сейчас испытываю. Но какое теперь это имеет значение?

Я смотрю вниз и вижу жёлтую воду; к ней наклонились сваи, вбитые когда-то, чтобы укрепить берег. С какой целью в бывшем русле реки отгрохали такую домину? Столько денег отдано ветру... Но зато теперь есть Бронкс. Чёрт возьми, во всём плохом есть что-то хорошее!

Ещё я вижу крышу с осколками кирпичей, обрывками арматуры и обрезками труб, расстелившуюся подо мной. До неё так мало - две, максимум три секунды почти свободного полёта. Может, стоит проверить, сколько точно? Жаль, что никто этого не узнает. Да и не поймёт никто. Что они скажут, когда найдут меня лежащим в неестественной позе среди обломков стройматериалов? Я бы, например, изрёк: "Сбылась мечта идиота." Но, наверное, есть те, кому я дорог или просто нужен. Может, у них что-то кольнёт внутри. Может, кто-то из них всплакнёт. Но будут и такие, кто облегчённо вздохнёт: "Ну наконец-то!"

Я уверен, меня забудут быстро. Но, надеюсь, будут хоть иногда вспоминать. И тогда я снова буду жить. Я давно уже пришёл к выводу, что буду жить, пока меня будут помнить, а как только меня забудут - я умру. Но это, как впрочем и всё, до чего я додумывался - всегда считалось бредом сумасшедшего.

Она была единственным человеком, который пытался меня понимать. Я хотел бы поблагодарить её за это, но уже слишком поздно. Troppo tardi. Я почему-то всегда опаздываю. Может быть, я хоть умереть успею вовремя? Может, моё время уже истекло? Может, мне пора?

Нет ничего притягательнее бездны... Что стоит подать тело вперёд и услышать, как оно рассекает воздух, посмотреть на стремительно приближающуюся землю и погрузиться во тьму? Что может быть проще?

Я весь напрягся, руки впились в шершавую поверхность плиты, по телу пробежала нервная дрожь. Я в последний раз глянул вниз - и зрачки мои расширились... Вот она - Свобода...

Стою на скале, смотрю в небо,

А в голову приходят мысли о стенах.

Наблюдаю полёт вольной птицы,

А в голове возникает видения камня.

Мама, я очень болен.

Мама, нас лечат не те врачи.

Те, кто нас заразил этим, врачуют нам раны.

Именно поэтому я неизлечим...
(Чиж и Ко)

© ursa 17-18.05.1998

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вибачте мо за оффтоп, але пригадав твір чи то може і не твір був у 2му класі. Я стільки написав, а мені вчителька поставила 2 і перекреслила цілу сторінку твору (тоді якись навіть робочий зошит був вроді). Принесла мені зошит і тикнула пальцем в речення. Речення звучало так " Білка заховалася в дуплі..." я незнаю про шо я мріяв коли провтикав букву і написав "Білка заховалася в дупі..." :D

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 1 місяць потому...

Безмежності і двозначності

Коли маленька людина піднімає голову у безмежний всесвіт, спостерігає за зорями, милується місяцем, вона навіть не уявляє, що, насправді, бачить. Ні, телескопи цю людину не обманюють і, дійсно, маленькі світлячки на чорному покривалі – це величезні світила, навколо яких кружляють у вічному хороводі планети, а падаючі зірки – це, як пише книжка, астероїди, що яскраво горять, потрапляючи в атмосферу Землі. Можливо, навіть дивлячись у непрозорий морок, не розуміючи цього, людина бачить місце, де розвивається інша цивілізація. І якийсь зелений головастик або зубатий молюск так само спостерігає, не знаючи цього, за Сонцем, за нашою багатостраждальною планетою.

А не бачить малесенька людина тільки одного. Тонкої грані між світами. Десь, на відстані волосини, а, може, й мільярдів кілометрів, є інша площина, об’єм. І зорі звідти ніколи не дізнаються про своїх двійників тут.

Десь, де незримо дрижить вакуум, де розривається повітря по лінії відриву, існує кордон. А що за тим кордоном нам не дано дізнатись. Кажуть, там рай, а, може. пекло. Хто зна, де живуть ненароджені душі, а де померлі. І все зрозуміло з буддистами, світ яких назавжди обмежений їхньою землею: травинка, тваринка, людинка, травинка (кругообіг душ в природі). А що робити з тими, хто відпускає свою душу. Де блукає розум людини, коли та спить? В яких землях, під якими небесами діються сни?

Що таке "всесвіт"? Людина задумується інколи над цим питанням: може, це великий акваріум, такий великий, навіть молекула води в найбільшому океані планети – це значно більше, ніж один представник флори чи фауни землі в безкінечності цього обмеженого простору. Але тоді, як уявити собі кінець? Адже, якщо є кінець, то мусить бути і початок чогось іншого, бо мозок не уявляє собі величезне ніщо. Як може бути ніщо, якщо цього не можна уявити? І якщо в акваріуму є стінка, то до неї можна, хоча б в уяві торкнутись або висунути носа назовні. Тоді що за стінкою? А ще світ може бути величезним кубом, з мільойнами вимірів-граней, тоді мандри в часі-просторі цілком можливі, а фізика – це вигадки середньовічних інквізиторів. Земля може стояти на трьох величезних китах, але ж усім відомо, що око людини – орган необ’єктивний, і вона просто не помічає фантастичних істот.

Але все-таки, повернемось до маленької людини, що задумливо дивиться на зорі, спостерігаючи, як величезна хмара з-за горизонту накриває море – буде шторм. Місяць спочатку засяяв яскраво-червоним світлом, сповіщаючи про негоду, а потім і зовсім заховався. Хвилі все зліше бились об хвилі, а людина все не йшла з берега. Зірвався вітер, а людина, жінка точніше, насолоджувалася солоним запахом йодованої грози і думала... Вона дізналася, що скоро у неї буде дитина.

Насправді, вона дізналася тільки про половину правди. У неї мало бути дві дитини, але про це їй скажуть аж через два місяці. Та й не про жінку мова, а про загадковий світ, що віднедавна оселився всередині її тіла.

Звідки вони взялися? Різка зміна середовища спочатку привела до легкого запаморочення. І перший час вони навіть не могли спілкуватись. Але пройшло трошки часу, клітинки розмножувались і на тому місці, де раніше було просто два зародки вже було щось, схоже на рибок. Можна було навіть розчути шум моря.

- Чуєш, агов, ти не спиш?

- З тобою поспиш.

Один завжди був більш шумний, навіть там, в попередньому світі. Другому ніколи не вдавалося відпочити від своєї генетичної копії. Колись хтось помилився і тепер другий не має спокою. Навіть зараз, коли має повне на це право, - він же зародок!!!

- Відстань.

- Ну, слухай, море шумить!!!

- І що? Хай шумить. – Другий був розважливим, він стільки років жив, що ця одна буря нічого для нього не значила. Йому було, в принципі, байдуже до зірок, до моря. Ні, він любив насолоджуватися спокоєм природи, безмежністю всесвіту, але не сприймав це з такою ейфорією, як перший. – Заспокойся, спи.

- Та скільки ж можна спати! Ми живі і потрапили в новий світ.

- І що?

Перший тільки махнув рукою. Точніше, махнув би, якби мав руку. Нічого, колись махне. Другий, генетична копія, був на диво противагою першому. Очевидно хтось, хто задумував їхню появу поділив дуже рівно між ними характери. Скільки часу пройшло і нічого не змінюється. Але уявити себе один без одного вони не могли. Ніколи не розлучалися надовго і завжди були разом, завжди дивуючи світ своєю подвійною появою. Таких, як вони було багато, але ніхто не вмів так вигідно користуватися своїми привілеями.

Минали місяці. Вони навіть придумали, як їм максимально комфортно народитися. Для чого їм той родовий стрес?! Стресів у їхньому житті вистачало і завжди вистачить, а зараз краще одного уникнути.

- Дітоньки, дітоньки. Дайте поцілувати сина! І доньку!

Спочатку все було добре: одне з народження тихе і серйозне, друге верескливе і веселе, але з часом... з часом щось почало мінятись.

- Сину, - гукає мати, а обертається донька, яка на диво сьогодні смішлива і рухлива.

- Золотко, - звертається до малої, а біжить до неї син, знову, грайливий, ніби й не було вчорашнього дня.

З часом мати звикла до дивацтв. Та й що таке людина? Тільки маленька оболоночка – носій душі. Може, й справді, вони можуть те, що ніколи не зможе одна дитина, від народження самотня. Колись придумавши собі теорію про зміну тіл, мати спокійно насолоджувалась дорослішанням своїх пташенят, нічому не дивувалась, бо сама була дивачкою.

Рік, два, п’ять. Мова, яку вони вигадали ще в дитинстві, а точніше, знали завжди, залишалася, але говорили вони нею тільки тоді, коли ніхто не чув. Інколи чула мати, але намагалася не заважати і хоча б трошки зрозуміти, про що ж говорять її діти. Вони не лякали її, хоча були зовсім з іншого світу, свого світу, світу, де двом ніколи не тісно, а самому – занадто вільно.

А в школі вони придумали фокус. Виявилось, що йому сумно на всяких літературах-географіях, а їй зовсім не цікава геометрія з хімією. Коли доводилося писати контрольну або здавати екзамен, один з них просто робив свою роботу, а потім тихенько, по лінії відрізу, вони перестрибували з тіла в тіло і другий теж виконував свою роботу на відмінно. Їм було весело – інші рідко до цього додумувались. Дівчата з іншої паралелі змінювали резинки на волоссі, щоб досягти того ж результату, але ніколи не були настільки рідними, щоб помінятись не лише одягом, а й тілами. Певно, ті дівчата, вперше в цьому світі.

Інколи вони мінялися тілами заради забави: ходили на побачення одне за одного і розбиралися з набридливими ворогами: сестра використовувала тіло брата, щоб провчити настирного кавалера, а він дізнавався, чи подобається черговій красуні. У них не було секретів одне від одного, та й які можуть бути секрети в істот з ідентичною історією, генетикою і інтересами. Просто, вони були різні.

Але, заснувши, близнюки мандрували своїм світом, взявшись за руки. Захоплено спостерігали за рухом світил і туманностей, танцювали на тонкій грані на відстані волосинки, а, може, мільярдів кілометрів, там, де непомітно дрижить вакуум або повітря. Там, де ніколи не побуває самотня людина...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Цей твір я написала французькою мовою, але тут подаю лише переклад! :) не будьте строгі :)

Літак.

Я дуже люблю подорожувати. Подорож для мене – це щось цікаве та інтригуюче... Це те, що тримає мене в надзвичайному нетерплячому очікуванні. Я б хотіла відвідати всі країни світу на всіх видах транспорту: в автобусі та поїзді, на кораблі і в літаку, на велосипеді пішки…

Але пішки я гуляю в парку. На велосипеді їжджу на дачу, автобусом та машиною я теж подорожую досить часто. Я ніколи не подорожувала на кораблі та в літаку.

Я знаю, що морський круїз це дуже романтична штука для двох закоханих, але це занадто довго для мене. У Францію я б хотіла помандрувати на літаку. Цей транспорт швидший, ніж корабель. Я була б у Франції уже за 3 години, якби летіла літаком. Але подорожувати морем…. Ні, це не для мене…

Відвідати Францію, її столицю Париж – це мрія всього мого життя. Часто я бачу цю подорож у своїх різноманітних снах…

Ось я телефоную в авіа касу щоб забронювати два квитки на літак до Франції для мене та мого чоловіка. Уже призначена дата від’їзду: це 19 березня – мій день народження. В аеропорту ми повинні бути о 9 годині ранку.

Залишається 3 дні до відльоту… Ми збираємо речі, готуємо наші документи. Ми йдемо на ринок щоб зробити необхідні покупки. Також варто оновити наш гардероб. Ми купуємо модний костюм і кілька сорочок для чоловіка; декілька елегантних і водночас простих та практичних суконь для мене.

День від’їзду наближається… Ми почуваємось збентеженими, зацікавленими. Ми вже не можемо дочекатись цієї великої події – нашого першого польоту. Наші валізи складені, все готове. Наші очі блищать в надзвичайному очікувані дива.

В аеропорту…Ми проходимо через широкий дуже освітлений коридор. Це зала очікування…потім зала посадки пасажирів… О, цей чарівний момент!!!.. Ми піднімаємось на борту Боїнга-777. Нас вітає стюардеса… А тепер ми влаштовуємось у крісла першого класу… Це дуже зручно… Літак починає рухатись, пейзаж повільно змінюється. Ми дивимось через ілюмінатор і бачимо як зменшуються люди…

Через три години ми в Орлі, відомому аеропорту Парижа. Через ілюмінатор ми споглядаємо неповторний пейзаж Парижа, його визначні місця. Ми захоплюємось, зачаровуємось цією панорамою. Я безмежно щаслива!!! Моя мрія набуває виразніших рис дійсності.

Наш літак приземлився… Ми спускаємось з борту нашого Боїнга… гучномовці викрикують оголошення…

Шкода, та це не гучномовець… це моя мама мене будить .

На жаль… але ця подорож на літаку у Францію знову залишається у моїх снах… Та я вірю, що ця мрія здійсниться у майбутньому…

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 2 тижня потому...

Здравствуйте всем!

Однажды мой друг дал мне прослушать обработку сказки"О царе Солтане",записаную на мобильный(надеюсь,вы поняли,о чем я).И получилось так,что мы с ним поспорили,смогу ли я написать нечто подобное.И через несколько дней уже я дал ему прослушать два стишка в собственном исполнении,один из которых излагаю здесь.Долго думал:-А стоит ли?Но потом решил,что из песни слов не выбросишь.Авось не забанят.

Внимание! Данное произведение содержит элементы ненормативной лексики (попросту матюки)!

******

Где берутся дети?

Как-то незаметно так вырос наш сынишка,

День рожденья,десять лет,а большой парнишка.

Кроха сын ко мне пришел и задал вопрос:-

Бать,а правда,что меня аист в дом принес?

Я,блин,репу почесал,чуть подумал и сказал:

-Ты уже большой пацан,веришь в сказки эти?

Ладно,слушай,расскажу,где берутся дети.

Не видал бы ты сынок ни зимы,ни лета

И не слушал пенья птиц утром в час рассвета.

Если б как-то в выходной,вечером по пьянке,

Я не встретил твою мать на крутой гулянке.

Телка,просто офигеть!..,я о.уеваю!!!

И к себе ее зову,так на чашку чаю.

Вот пришли,включил музон,винчик наливаю,

И на клевый медлячок девку приглашаю.

Свечи тают,полумрак... и танцуем мы медляк,

Я рукою невзначай глажу попку скромно...

Член мой встал и танцевать как-то неудобно.

Если б,блин,твоя маман жопой не вертела,

У меня бы х.р не встал,не дошло б до дела.

А она,слегка смутясь,глазками моргая,

Наклонилась,в рот взяла,язычком играя.

Вобщем,кабы твоя мать .уй мне не сосала,

Для тебя бы по утрам солнце не вставало.

Не видал бы ты,сынок,неба с облаками,

Ежли б я не засадил аж по гланды маме.

Не цвели бы для тебя лютики,ромашки,

Если б маму я тогда не схватил за ляжки.

Кабы я не повалил ее на диванчик,

Ты бы не увидел мир,мой любимый мальчик.

Х.ра в сраку бы тебе,а не именины,

Если б мамочка твоя не легла на спину.

Не видал бы ты сынок в День рожденья торта,

Ежли б член мой не стоял,как ракета гордо.

Не задул бы ты,родной,праздничные свечи,

Кабы ноги мамины не лягли на плечи.

Ты сейчас бы не пускал пузыри из носа,

Если б я не изогнул маму в знак вопроса.

Не смотрел бы на меня круглыми глазами,

Ежли б мама не впилась в жопу мне ногтями.

Ну,а коли б я ее раком не поставил,

С Днем рождения тебя х.р бы кто поздравил.

Не ходил бы ты пацан по земле ногами,

Кабы .уй мой не достал до желудка маме.

А надень я,блин,гандон на свою .алупу,

На меня б ты не глядел,улыбаясь глупо.

Если б я войдя в экстаз кончил маме в жопу,

Ты б сейчас здесь не стоял,глазками б не хлопал.

Вобщем,сын,когда с твоей мамой мы кончали,

Аисты в округе,бля..,близко не летали.

*igorock*

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

All Alone

оставлен, забыт и всеми потерян,

с высокой горы мелким прахом развеян,

разбит на осколки, вскро‘Ён пополам,

убит, уничтожен, разорван по швам.

повешен на ветке, распят на кресте,

бесформенной массой застыл на холсте,

закопан, расстрелян, утоплен в реке,

поставлен я точкой в начальной строке.

завешен вуалью, заброшен за шкаф,

я скучный абзац в пожелтевших листах.

и взят экспонатом в музей одного –

гляжу только я на себя самого.........

(с) Muza

Из той же оперы

Я-патологія, фурункули на тілі

Злорадний викидень суспільних потурань,

Хоча фурункули це, власне, також тіло

Із власним скарбом мрій і сподівань.

Я-протиріччя, протилежність долі,

Фатальна битва мінуса з плюсом,

Я в бочці з цукром дрібна крихта солі

І дисбаланс, і також унісон.

Я на межі розливу дня і ночі,

Один мікрон між річкою й вогнем,

Дихотомія злочину й чесноти,

Амбівалентність формул й теорем.

Я-антипод естетики й моралі,

Я-антиномія життя та почуттів,

Я з тих хто помирав завжди на палях

Чи проклятий перед всіма горів.

Чия ж вина в моєму існуванні,

Зважаючи на янгольство дітей,

В мені чи у сліпому потуранні

Чужим стандартам купкою людей?

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Я хочу поделиться не собственным произведением, но его автор имеет отношение к этому форуму

Любовь

Кто-то любит алые розы,

Кто-то любит алую кровь,

Кто-то в силу верит, в угрозы,

Ну а кто-то верит в любовь...

Но не в пошлое тел сплетенье

И в набор банальных фраз,

А в волшебное то мгновенье,

Что бывает лишь в жизни раз...

Ведь любовь - это нечто больше,

Чем сказать "я тебя люблю",

Это не золотые кольца

И совместный поход к алтарю...

Она ходит рядом с тобою,

Выбирая удобный миг,

Чтобы вдруг разразиться грозою,

Чтобы вырвать из сердца крик,

Чтобы жил ты только мечтою,

Лишь Ее средь толпы искал...

ЗЫ: извините за возможные неточности - писала по памяти

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 4 тижня потому...

УКРАIНА-НАТО

Пiд прицiлом снайпера цiлий день столиця,

Бо у гостi завiтала дуже важна птиця.

"Дiм з химерами" поповнивсь ще на двi потвори,

Про борги й про НАТО там йшли переговори.

Домовились що та як,i вийшли до преси,

Стали дружньо представлять нашi iнтереси.

Ющенко у мiкрофон ледве не шепоче,-

Нiби весь народ краiни дуже в НАТО хоче.

Мов свободу нам несуть натiвськi багнети,

Та пiдтримуе нас Буш-президент планети.

Що iз того як людей навiть не спитають

-Демократiя ж у нас,-хай усi це знають.

Вiн давно вже шле в Брюсель таемнi послання,

Що народ бажае буть в планi приеднання.

Ну а людям нi пiв слова:люди i не знають,

Як вони ночей не сплять та вступить бажають.

Отже,чим скорiш ракети на Москву нацiлим,

Тим бистрiше ми добробут нацii пiднiмем.

Люди й оком не мигнуть,як стануть багатi-

Матимуть по "Першингу" ледь не в кожнiй хатi.

I смiеться з того Буш:-настав час росплати,

Революцiю й Майдан треба вiдробляти...

А народний президент доларом натхненний,

Вже не "помаранчевий" а скорiш "зелений".

igorock.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

А як вам таке? Я реально голодний був, того так і поперло..... :(

....Їм риготного пиріжка..... Пянкий аромат майже свіжого ліверу повільно розтікається по моєму організму...Пережарене тісто весело хрумкає на моїх зубах.... А краплинки жиру, хаотично бігаючи по бороді, впевнено рухаються у напрямку шиї.... На обличчі повільно розповзається щира, задоволена, свиняча посмішка......

.... на душі стало сумно... шлунковий сік, розчаровний кількістю перевареного, незадоволено буркав зелено-жовтими бульками.... І раптом.... Десь далеко-далеко, в найдальшому куточку засаленого рота, там де закінчується калюжа зі слини, лунає харчовий імпульс...... це дійсно так - до піднебіння прилип мшат тіста.... організм ожив... кишки заворушились, шлунок прийняв позицію готовності.... шматок тіста з шумом і гамом у супроводі потоку загуслої від голоду слини вирушив у напрямку стравоходу.... від радості очікуваного, в шлунка зявилась кислотна сльоза.... до язви залишалось якихось пів року.....

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 3 тижня потому...

Хотел было отписать в тему "Зiрки що набридли",но вместо обычного поста вышло что-то отдаленно напоминающее рассказ.Который и выставляю на ваш суд - доброжелательные и непредвзятые читатели. -_-

Когда-то,очень давно,еще в прошлом веке,я жил в квартире коммунального типа:-По разным сторонам длинного коридора распологалось несколько дверей за каждой из которых проживала отдельная семья.В конце,с правой стороны находился общий клозет,а напротив общая кухня.

Однажды,когда мне по одной из немногочисленных надобностей срочно понадобилось смотаться в конец коридора,пробегая по нему я неожиданно наткнулся на свою соседку-бабу Нюру.Которая несмотря на свой вечный радикулит стояла согнувшись и загораживала весь проход.Она поочередно то ухом,то глазом припадала к замочной скважине соседей Петровых,стараясь не упустить ничего из происходящего за толстой дверью чужой квартиры.И так увлеклась,что даже не заметила как я вот уже несколько минут топчусь рядом,нервно переступая с ноги на ногу.

-Здрасте,баб Нюр,-не выдерживаю я.

-Ой! Что? Здравствуй,-она краснеет и кряхтя уступает дорогу.

Я пулей пролетаю мимо.Когда-же счастливый и облегченный возвращаюсь обратно,то чувствую как бабуля мертвой хваткой цепляется за рукав моей рубашки,и тянет меня за собой на кухню.

Понимая что я застал ее на гарячем и пытаясь как-то оправдаться,но не зная с чего начать.Она начинает с того,что пробует завоевать мое расположение.

-Вот я всегда за тобой наблюдаю,ты такой хорший парень,такой вежливый,всегда здороваешся,не то что этот Витька Петров из пятой квартиры. Вот только что о них такое узнала!-и начинает выкладывать пикантные подробности из жизни соседей.

Мне вдруг становится неловко,я начинаю чувствовать себя соучастником преступления.

Вырываться из цепких лап бабы Нюры тщетно,послать ее подальше не позволяет разница в возрасте (меня учили уважать старость,чем бабуля явно и беззастеньчиво пользуется.)

-Ты знаешь,я тебе больше скажу...- и на меня потоком начинает литься словесная грязь,я узнаю об окружающих меня людях,этих добрых интеллигентных-Ивановых,Петровых,Сидоровых,которых я уважал с детства,то что мне знать совсем ни к чему,да и не очень то хочется.

В прдолжении всего монолога я пристально смотрю на бабу Нюру,и поражаюсь происходящим в ней переменам.Несколько минут назад,она чувствовала себя виноватой и смотрела на меня взглядом побитой собаки.Затем она стала обличать всех этих "сволочей",которые нас окружают.И в глазах ее сверкнули искры праведного гнева,в уголках рта начала скапливаться слюна превращаясь в хлопья белой пены,то что не помещалось во рту брызгало мне в лицо.Ивот когда я почувствовал себя окончательно обплеваным то заметил что тон ее заметно смягчился,и перешел в доверчивый шепот.Взгляд,вдруг,стал светлым,я бы даже сказал ангельским.Обливая соседей помоями она сама для себя становилась чище.Все в ней как бы говорило мне-Смотри я не такая как эти подонки,я лучше.

Вдруг в моей голове просто сама собой нарисовалась картина - Баба Нюра идет!,идет по горам трупов,придавливая их к земле грязными ногами,идет поднимаясь все выше и выше,а за спиной у нее колышутся большие белые крылья.Только втаптывая в грязь окружающих она может чувствовать себя человеком.Чем больше она топит других,тем больше возвышается в собственных глазах,и тем больше становятся крылья.

Вдруг старушка дергает меня за рукав и видение исчезает.

-Только смотри никому ни слова,это я лишь тебе одному,по большому секрету рассказала,так как я тебя очень уважаю.Мы теперь с тобой в одной лодке,понимаешь?

-Угу.-мычу я и направляюсь к себе домой.

-Уважает она меня,как бы ни так - думаю про себя - но уж лучше пусть уважает,чем ненавидит.Избави Бог иметь таких врагов,но и друзя такие мне ни к чему.

Но всетаки зря я так переживаю,ведь только у меня за спиной захлопнется входная дверь,баба Нюра сразу же бросится в туалет что бы проверить,а не забыл ли я дернуть шнурок сливного бачка.Не оставил ли после себя чего-нибуть,чего-нибуть такого что можно взять,и отнести на анализ.А затем поведать по секрету всем соседям насколько гнилое нутро у этого мудака из первой квартиры.Но к сожалению я был аккуратен,я обидел бабу Нюру и ничего ей после себя не оставил.

Уже немало лет прошло с той поры.Давным-давно вспоминая бабу Нюру я с жалостью прибавляю-"земля ей пухом".Но сейчас когда смотрю телевизор и переключая каналы,случайно натыкаюсь на одно из ток-шоу типа "Дом-2" я всякий раз искренне сожалею,о том что нет больше милой старушки.Я уверен,будь она жива "Дом-..." стал бы ее любимым зрелищем.Ее не смогли бы оторвать от экрана даже бульдозером,ведь телевизор превратился в одну большую замочную скважину.

Хотя,все не так плохо.У меня есть тринадцатилетняя племянница,большая поклонница всяческих ток-шоу,и желтой прессы.Каждый раз когда я прихожу в гости к своим родственникам она хватает меня за рукав и заговорчески глядя в глаза,сообщает очередную новость типа-"А вы знаете,у Пугачовой опять новый любовник,и они..."

Вот тут мне становится страшно,я вдруг вижу как за спиной у маленькой девочки появляются крылья!!!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 4 місяця потому...

Дістань собі зірку високого неба,

Де день свій політ кожен раз починав.

Її сяйний слід між крил Андромеди

Для себе як символ кохання постав.

Тобі я і відьма й живильна криничка

Цілинна даль, невсяжна для комет

Для мене ж ти тільки пагубна звичка ,

Забута тінь в диму від сигарет.

Не знайдеш ту зірку в глибокому небі,

Там день свій політ схоронив, ти ж шукав

Мій згублений слід в теренах Андромеди.

Для себе любов як пам’ять зостав.

2002

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

від 6.02.2003

І весь зломився світ

У точці зіткнення з тобою.

Серед величної лютневої зими

Запахло легковажною весною.

Де місяць на грайливому коні

Розсипав жвавий сніг останній,

Зосталися проекції у білому вині –

Шматочки льоду у калюжах ранніх.

І геть усюди на землі

Блищать з дзеркал небесні очі,

Так невмолимо схожі на твої,

Від погляду яких душа муркоче.

Класичну зиму й мирний сон

Зухвало ти украв у мене,

Наповнивши старенький телефон

Весняним голосом натхнення.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.



Hosting Ukraine
AliExpress WW


×
×
  • Створити...