Перейти до змісту
Plum

Власна творчість :)

Recommended Posts

Я написав цю історію, коли ще вчився в школі, тобто явно вже більше десяти років тому. На аплодисменти не претендую, але може комусь і буде цікаво :P

Історія ніколи не повторюється

... Джордж сидів на березі і дивився на круги на воді, які розходились від камінців, що він їх кидав. Він згадував дитинство. Раніше він іноді сидів отак зі своїм батьком і запитував, чому камінці квадратні, а сліди від них на воді - круглі. Але старому Теду було не до того. Він думав як заробити грошей на пляшку. Віскі для нього було втіленням сенсу життя. І ось одного разу він вкрав гаманець у племінника мера міста. Його спіймали і посадили. Ненадовго. На два роки. Але вийти з буцегарні живим йому не судилося...

Джорджу було лише вісім, коли Тед помер в тюрмі від побоїв тюремника. Але він не сумував за батьком. Адже він і так його рідко бачив, а коли бачив - то п'яного... Тим паче тоді він не розумів, як багато для людини може значити батько... Чи став би він тим, ким став, якби його життя склалось інакше?.. Що дав би йому його батько?..

Дивно як такому малому хлопчиську вдалось вижити на вулицях такого великого і страшного міста як Нью Йорк з його провулочками, маленькими і великими бандами, наркотиками, алкоголем... Але Джордж тримався. Він був весь в батька і, здавалось, народився підгототовленим до виживання в джунґлях вулиць. Його не лякали ні бійки, ні крадіжки, ні втечі від поліції... Він був господарем свого життя. Його ніщо не стримувало, ніщо і ніхто не вказував, як йому жити, куди йти і чим займатись...

Жив він в каналізаційній шахті. Там було досить тепло, затишно, а на сморід і сусідство пацюків хлопець не зважав. Він був ватажком зграї таких же обірваних, голодних і злих хлопчаків, яким був і він сам. Багато було людей, які не хотіли б побачити в темному провулку декілька пар очей, які світилися від голоду та злості.

На життя Джордж заробляв гаманцями. Чужими. Він просто їх крав. Але, пам'ятаючи гіркий досвід свого батька, він ніколи не крав гаманців багатих та відомих людей. Це було його правилом і він його постійно дотримувався. Окрім гаманців Джордж влаштовував пограбування маленьких магазинів чи аптек. Це було його "маленьке хобі".

Серед вуличних хлопчаків у Джорджа було своє ім'я - Джі-Щасливчик. Таке ім'я він отримав тому, що йому неймовірно щастило. Його не спіймали ні разу. Скільки разів він був на волосині від рук поліції, але кожного разу якийсь щасливий випадок допомагав йому вийти сухим із води. Це постійне везіння вселяло якийсь забобонний страх перед Джорджом в його товаришів. Так, його боялись... Але не тільки через це він став ватажком. Його поважали. Він був розумним хлопцем і його голова завжди

була повна ідей. Його плани ніколи не провалювались. Він всі свої ідеї втілював з такою обережністю та справді військовою стратегією, що поліція його навіть не підозрювала. Його плюсом в порівнянні з іншими було те, що він знав ціну, яку платять за жадібність. Він ніколи не йшов за багатством. Ніколи не грабував великих багатих магазинів. Він брав тільки те, що було йому необхідне для виживання. І ні центом більше.

У Джорджа був лише один справжній друг. Це був старий безпритульний негр Сем, який жив у коробці з-під холодильника. Колись він був вчителем в негритянській школі, але почав припадати до пляшки і потрапив на вулицю. Джордж йому сподобався своїм незвичайним складом розуму. В цьому хлопчакові було щось дійсно особливе, чого не було в інших. І це "щось" пробуджувало в людях любов до Щасливчика. Всі хотіли йому чимось допомогти. Хотів і Сем. Джордж постійно розповідав йому всі свої негаразди і проблеми і старий Сем давав дійсно цінні життєві поради, підтримував добрим словом.

Сем навчив Джорджа читати та писати, навчив основам математики, привив любов до літератури. Джордж почав писати свого щоденника. Писав він в досить таки цікавій формі - листи до своєї матері, яка померла, коли народжувала Джоржда. За матір'ю Щасливчик сумував більше, ніж за батьком, хоча ні разу її не бачив і не знав її, а можливо й саме тому...

Джордж ніколи не звертав уваги не дівчат. Не тому, що вони йому не подобались. Ще батько казав йому, що від дівчат багато проблем. І Джордж старався дотримуватись поради батька.

Але це було до пори - до часу. Джорджу було вже 23, коли одного разу він йшов собі вулицею і подивлювався на кишені перехожих. Вже пів дня він отак ходив і поки-що йому не вдалось витягнути ні одного гаманця. Це його починало дратувати. І ось раптом він побачив ангела. Принаймні він подумав, що то був ангел. Це була настільки гарна дівчина що у нього аж подих перехопило. Для нього вона здавалась надістотою. Джоржд зупинився як вкопаний, і чоловік, що йшов за ним, з розгону вдарився йому у спину і вилаявся. Але хлопець не звернув на це уваги. Його погляд був прикований до дівчини і всі його думки йшли поруч з нею. Щасливчик прослідкував за нею додому. Та від цього йому не стало легше - вона була з багатої сім'ї. Коли хлопець побачив будинок, у який увійшла дівчина, сльози накотились йому на очі. Будинок був дуже багатим. Це була справжня фортеця з білими стінами та білими мармуровими колонами, які підтримували велетенський дах-балкон над величезною терасою. Перед будинком на газоні грались чотири грізних ротвейлери, а на гальковій доріжці стояли "Мустанґ", "Б'юік" та довжелезний сріблястий лімузин. Джордж зрозумів, що до такого рівня йому не піднятись ніколи...

... З того часу пройшло півтора року. Життя Нью-Йорку текло своїм руслом і, здавалось, ніщо в цьому місті не міняється. Та такою була лише зовнішня картина. Насправді змінилось багато чого. Наприклад серце та думки одного безпритульного хлопчака, якого звали Джордж. Але місто було байдужним до переживань маленької людини. По вулицях так само їздили багаті авто, так само бігали перехожі, так само то тут то там збирались ватаги негрів і слухали свою ритмічну "африканську" музику. Та мінялось майбутнє. Тому що в усіма забутому закутку міського парку сидів та думав засмучений юнак...

Була чудова осіння ніч. На небі сяяли зорі, та місяця не було. Біля чудового білого будинку стояв аромат перецвівших квітів. Нічна спека мішала співати нічним птахам, і завісу нічної тиші розривали тільки срібні голоси дзвіночків, які були підвішені посеред саду в різьбленій білій бесідці. На ґанку мирно сопіли уві сні два чудові ротвейлери.

Саме в цю чудову ніч хтось пограбував один з найбагатших будинків у місті. І це було зроблено так майстерно, що навіть собаки не помітили, як злодій потрапив до будинку і як він звідти вийшов, несучии сумку, повну грошей та дорогоцінностей.

Це був Джордж. Він, довго думаючи над тим, як йому наблизитись до дівчини його мрії, вирішив одночасно наблизити і її до себе. Саме тому він і вирішив пограбувати будинок батька Саманти, як, він це вже взнав, звали дівчину. Він вирішив оженитись на Саманті і, як він думав, ніякої шкоди її родині пограбуванням не приніс би - все рано чи пізно повернеться в сім'ю. До того ж страхова компанія відшкодувала б всі збитки.

Її батько був мільйонером, власником мережі супермаркетів та металообробних заводів по всій території Сполучених Штатів. Джі купив у місцевих "ведмежатників" детальні плани його Нью-Йоркського будинку та деяке спорядження. Він нікому не пропонував піти на "справу" разом, оскільки не хотів викривати себе чи залишати свідків. Тому Джордж змушений був пройти "курси" по відкриванню сейфів та відключенню сигналізацій. Він засвоював все дуже швидко. З вуличного хлопчака він швидко переріс в квартирного злодія...

Джордж декілька місяців переховував викрадене добро. Навіть його найкращі друзі не знали де він все ховав. Він не довіряв нікому. Навіть собі. Саме тому він старався не попадатись на очі своїм колишнім друзям - він боявся викрити себе.

По радіо Джі взнав, що будинок Дона Ніколсона було обікрадено на суму близько півтора мільйони доларів. Ця цифра вогнем запалала в думках хлопця. Він знав, що узяв багато, але навіть не надіявся, що настільки. Накінець його мрія стала не такою вже й примарною...

Поліція довго шукала злодія. Десятки детективів бігали з висолопленими язиками по вулицях і старались будь-якою ціною взнати хоча б що-небудь про пограбування одного з найповажніших людей в Нью-Йорку, але так нічого й не взнали. Ні один інформатор не міг сказати нічого втішливого для поліції. Під підозрою були всі відомі і невідомі злодії, крім одного - вуличного волоцюги Джі-Щасливчика. У всіх газетах були розміщені об'яви про винагороду у сто тисяч доларів тому, хто видасть злодія. Поліція не один раз робила облави на притони, нічні клуби та бари, але вистежити злодія їй так і не вдалось. В кінці-кінців, як і передбачив свого часу Джордж, страхова компанія виплатила Дону Ніколсону півтора мільйони доларів і справу було прикрито.

Через декілька років після пограбування будинку містера Ніколсона у вищих колах Нью-Йоркських багатіїв з'явилось нове ім'я - Джордж Мелдон. Це був підприємливий молодий чоловік, який невідомо звідки взявся і почав досить вигідно вкладати кошти які, як казав він сам, йому залишив у спадок покійний родич зі Старого Світу.

Люди, яким вдавалось познайомитись з Джорджем казали, що він є досить освіченою людиною з прекрасними манерами європейського графа. Всі визнавали, що він стриманий і приємний у спілкуванні, чого не можна було сказати про дітей американських багатіїв.

Досить швидко молодий містер Мелдон перетворив свої півтора мільйони у п'ять, купив будинок у заміській зоні Нью-Йорку і оселився там разом зі своїм шофером, старою економкою та якимось старим негром на ім'я Сем.

Більшість старих багатіїв дивувались з живої енергії, яка відходила від Джорджа у всі боки і заражала усіх, хто був навколо. Він так мудро грав на біржі та спрямовував свої кошти у потрібному напрямку, що його везінню заздрили багато "бувалих" бізнесменів. Здавалось, Джордж зазирав у майбутнє і бачив там, які акції виростуть, а які впадуть в ціні. Він розраховував кожен свй крок і ніколи не робив помилок.

Такою була зовнішня оболонка молодого чоловіка, якого всі знали як Джорджа Мелдона, і вже майже ніхто не впізнавав у ньому вуличного хлопчака на прізвисько Джі-Щасливчик.

Та ніхто не знав, що творилось в душі молодого мільйонера, окрім нього самого та старого Сема, який замінив Джорджу батька, матір, радника, найкращого друга, шкільного вчителя і просто людину, яка вміла вислуховувати чужі проблеми і підтримувати добрим словом.

В думках Джорджа було лише одне ім'я - Саманта Ніколсон. Лише про неї він думав, нею марив і лише вона йому снилась у снах, про які Джордж не насмілювався розповісти навіть Сему...

Одного разу Джорджа запросили на званий вечір на честь дня народження дружини щефа поліції Нью-Йорка. Саме там він і познайомився з Самантою. Він стояв і пив шампанське в колі тих, хто хотів бачити його швидше своїм другом, ніж ворогом, коли ВОНА увійшла до зали. Міс Ніколсон була одягнена в облягаюче вечірнє плаття срібного колоьору, яке вигідно підкреслювало її ніжний стан. Її м'яке довге волосся водоспадом лягало на оголені плечі. Сталево-сірі очі за окулярами гармоніювали з срібним платтям. Її відкриті руки були вкриті ледь-помітним білим пушком, а шкіра світилась від ледь-ледь торкнувшого її бронзового загару. На обличчі жодних слідів косметики, окрім не надто яскравої губної помади, від якої її привідкриті у ніжній посмішці губи здавались зволоженими. Дрібні яскраво-білі зуби засліплювали очі. При її появі всі голоси відразу затихли - у чоловіків - від захоплення, а у жінок - від заздрощів. Пропливши через усе приміщення Саманта підійшла до свого батька і стала біля нього, зявши його під руку. У присутніх перший шок, який виник при її появі, вже минув і всі повернулись до своїх розмов. Один тільки Джордж як зачарований стояв і дивився на неї, не маючи сили відвести очі. До тями він прийшов лише тоді, коли хтось по-дружньому постукав його по плечу і сказав, щоб Джордж не надто на щось надіявся, так дивлячись на Саманту - вона, мовляв,

відхилила залицяння вже не одного десятка юнаків. Вона надто гарна і, до того ж, сама про це чудово знає. Але це лише підлило масла у вогонь, який горів у серці Джорджа.

Через деякий час Саманта вийшла на терасу і стала спостерігати за нічним Нью-Йорком з висоти найкращого в місті "надахового" ресторану. Саме тоді Джордж підійшов до неї і простягнув їй один з двох бокалів, які приніс з собою. Вона посміхнулась і сказала ніжним мелодійним голосом що це саме те, чого їй бракувало. Вони познайомились і довго стояли отак пліч-опліч і про щось тихо розмовляли, дивлячись на нічне місто. Джордж здивувався виявивши, що вона зовсім не "татова доця", не "розбалована дочка мільйонера" а така собі проста дівчина, яку він аж ніяк не сподівався в ній побачити. Вона, в свою чергу, також здивувалася від тієї мудрості, якою світились його молоді очі, від глибокого життєвого досвіду, який пробивався на волю крізь кожне його слово, кожен рух.

Це було взаємне кохання. І вони обоє відразу про це здогадались...

Невдовзі після першої ж зустрічі вони одружились. Це була найщасливіша подружня пара в історії людства. Старий Дон Ніколсон пишався своїм зятем і справді сприймав його як сина і дуже його любив. Джордж з дружиною часто навідувались до батька Саманти і подовгу сиділи на терасі і розмовляли. Як виявилось, кожен цент зі своїх грошей Дон заробив тяжкою працею. Ніщо не прийшло до нього просто так. І тому він вмів цінувати гроші і йому подобалось, як справляється зі своїми збереженнями Джордж. А Джордж був щасливий від того, що разом з люблячою дружиною він знайшов справжнього друга в лиці її батька.

На жаль, ніщо в цьому світі не буває вічним. Не вічним було і щастя Джорджа. Через півтора року після його одруження Саманта, яка носила під серцем дитину і ось-ось збиралась дати початок новому життю, потрапила в автокатастрофу. Це був найжахливіший день в житті Джорджа Мелдона та Дона Ніколсона. Саманта померла в машині швидкої допомоги, не доїхавши до лікарні і разом з собою забрала свою дитину...

Минали роки, але рубець, який залишився на душі Джорджа після смерті дружини так і не загоївся. Джордж став відлюдним, нікого не хотів бачити, ні з ким не хотів розмовляти. Єдиною ціллю в його житті стали гроші. Йому було все одно, кого він робить нещасним заробляючи долар за доларом, тисячу за тисячею, мільйон за мільйоном. Він вирішив в такий спосіб помститись світові за те, що він забрав у нього його єдину любов. Він зневажав всіх і все, і чим більше людей ставало нещасними, тим щасливішим ставав Джордж. Він сам розумів, що його думки були хворі, але нічого не міг з цим зробити. Він йшов все далі і далі, переступаючи через долі людей. Вже померли і старий Сем, і Дон. У Джорджа вже не залишилось друзів. З ним були лише його гроші і ті нікчемні люди, яких він за ті гроші купував. Так продовжувалось довгі роки і продовжувалося б і далі, якби не один випадок, який змінив майбутнє Джорджа...

Одного разу Джордж проснувся від звуку розбитого скла. Цей звук не обіцяв нічого доброго. Джордж, уже чоловік в літах, досить товстий і самовпевнений, підвівся на ліжку та дістав з шухляди револьвер. Потім він зіскочив з ліжка і аж надто спритно, як для чоловіка його комплекції, прошмигнув за двері. Там він побачив світло від ліхтарика, яке пробивалось крізь привідкриті двері його кабінету. Джордж підійшов до дверей і прислухався. По звуках, які линули з-за дверей він зрозумів, що в кімнаті лише один чоловік. Джордж відчинив двері і вистрілив у напрямку ліхтаря. Щось тяжко впало на підлогу. Увімкнувши світло Джоржд побачив молодого хлопчака, який конав у калюжі власної крові. І, дивлячись на цього юнака, Джордж побачив себе в молоді роки. Адже він колись був таким же! Він же так само заліз до будинку Дона Ніколсона і обікрав його! Яке ж тоді він мав право переривати життя цього юнака?! Щось різко вкололо Джорджа під ребро і він сперся на стіл. Потрібно будь-якою ціною врятувати життя хлопцеві! Джордж викликав швидку і сам поїхав до лікарні. Він був готовий заплатити будь-які гроші, аби врятувати юнака, адже цим він врятував би і себе...

Через деякий час лікарі сказали, що з юнаком все буде гаразд. Рана не надто небезпечна. Джордж полегшено зітхнув і поїхав додому.

А через декілька годин Джордж сидів на березі і дивився на круги на воді, які розходились від камінців, що він їх кидав. Він згадував дитинство. Раніше він іноді сидів отак зі своїм батьком...

Сонце схилилось до землі і стало криваво-червоним, коли над річкою пролунав постріл. На березі лежав старий чоловік з револьвером у руці та діркою в голові, а очі його мрійливо дивились на сонце, яке повільно котилось за обрій. А тим часом у найкращій лікарні Нью-Йорку лежав без свідомості юнак і він не знав, що в кабінеті Джорджа Мелдона на письмовому столі лежав заповіт, за яким все майно Джорджа переходило цьому юнакові... Та чи принесуть гроші щастя вуличному волоцюзі?..

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

круто :D

но я б переделал немного :D

в "Тарантиновском"

стиле

т.е.

начало истории: река ... берег ... и тело с дыркой в голове ...

и пашло паехало ...

начать с конца ...

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

так я з кінця і почав :D

точніше майже з кінця. З того місця, як головний герой сидить на березі. Тільки дірку в голові лишив на самий кінець :D

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Інтимна лірика :D

Час написання приблизно той самий, що і в попередньої історії

Ніч... По вікнах барабанить дощ... Це теплий літній дощ. Грім заставляє шибки тремтіти, ніжно дзвенячи при цьому. Десь далеко гавкає собака. Чудова літня ніч...

На столі стоїть свічка, і крапельки воску стікають, залишаючи на свічці сліди у вигляді гірських хребтів. Полум'я горить яскраво та вільно, стрімко піднімаючись догори і затихаючи. Самі звичні предмети різко кидають на стіни химерні тіні. А за вікном в листі дерев шумить дощ і все навколо дрімає, заколисане його розмірним стуком. Вода, стікаючи по ринвах тоненькими струмочками, журчить, доповнюючи ніжним співом музику дощу. І на дворі стоїть темна безвітряна ніч...

Я сьогодні самотній. Єдине, що в мені залишилось живого - любов до дощу. Його ніжний передзвін наповнює моє серце теплом. Але я думаю не про нього. Мої думки суцільно оплутані згадками про наші зустрічі, про твою чарівну посмішку, про водоспад твого м'якого ніжного волосся. Я думаю про тебе... І в полум'ї свічки оживають картини самих щасливих днів в моєму житті. Чому це все минуло? Чому всі мої мрії розтанули, як віск під теплом свічки і залишили на моєму серці величезні розщелини?

Дивно, але я ні про що не жалкую. Незважаючи на свої молоді роки я навчився цінувати те, що мені дає життя. І я стараюсь взяти від нього все. Але життя також "вижимає" з мене все. І після тяжких денних кроків по дорозі долі я накінець можу вночі відпочити, дивлячись на свічку і думаючи про тебе.

Про стан моєї душі не знає ніхто. Навіть ти. І тільки дощ, який зазирає у нічне вікно, може здогадатись, чому посмішка на моєму лиці така змучена.

Я не знаю де і з ким ти зараз. Можливо ти п'єш п'янке солодке вино та насолоджуєшся життям, забувши про мене? Можливо ти спиш, не знаючи, що я ось тут сиджу, і думаю про тебе? А можливо ти сидиш в своїй кімнаті і, дивлячись на краплини воску, що стікають зі свічки, думаєш про мене? І тільки дощ переносить між нами думки, навіюючи їх своїм шумом, і даруючи вологі поцілунки... Ти дивишся на те ж порожнє чорне небо і бачиш ті ж блискавки, в тебе горить така ж свічка і ми думаємо один про одного...

Але що це? Я бачу твій ніжний стан, твої ласкаві очі, м'які руки та вологі вуста за вікном, на якому танцюють відблиски свічки. Чи це можливо?

Так... Це любов. Я залишаю своє тихе гніздо і лину душею до тебе. Ми стоїмо під дощем, але він нас не мочить. Ти ніжно пригортаєшся до мене, і я цілую твої очі, твої вуста, шию, плечі... а в твоїх очах палахкотить відблиск полум'я свічки... І дощ співає нам чудову тиху пісню. І, хоча ми не розуміємо слів, але зміст проступає в кожному її звукові, в нескладній мелодії, в м'яких паузах. Це пісня кохання... Наша пісня... І гарячі яскраві свічки горять в наших серцях...

І я знаю - наступить інша ніч, і я знову подумки буду з тобою...

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

А це належить моєму другові

Божевільні дуки, про те чого ніколи не буде, не залишали його вже другий день. Він спокійний лежав на ліжку обіймаючи чорняву красуню. Вдивляючись в стелю думав про те, як все буде, буде тоді, коли вона поїде додому, а він залишиться знову сам під холодною ковдрою. Всі ці думки вибивали на другий план минулу ніч, про неї нагадував лише теплий подих цієї гарненької дівчини з голубими оченятами, які мимоволі змінювались на сірі(залежно від настрою чи погоди). Повернувшись до неї та обійнявши її ще міцніше він, ніби намагався відігнати час розлуки, який так швидко наближався. Було близько п’ятої години ранку та спати взагалі не хотілось. Сонце поволі виповзало з-за горизонту і ненароком торкнулось її милого личка. Зігнавши промінчик ніби комаху вона повернулась на інший бік.

Йому здавалось, що їй сниться щось досить приємне. Губки її посміхались і, ніби, хотіли щось сказати типу я тебе кохаю та стримувались через сон. Він тихо поцілував її в губи і прошепотів те, що їй не вдалось: «Я тебе обожнюю». Слова прозвучали, як йому здалось, занадто голосно, але це не потривожило її безпечного сну.

Вони ніжились у ліжку навіть після дзвінка будильника та сотні дзвінків на мобільні телефони. Вони присвятили цей день собі та своїм почуттям і бажанням. Намагаючись обдурити час вони по зупиняли всі годинники та по вимикали телефони. Зважаючи на те, що Земля крутиться і день змінюється на інший, настав новий день. День розлуки і прощання, прощання на невідомий термін, день про який вони так намагались забути. Вона залишила його квартиру. Проводжаючи поглядом маршрутне таксі у яку щойно сіла Вона, він непомітно для себе прибрав сльозу зі свого ока…

В пустій квартирі все нагадувало про незабутню ніч кохання…

…минали дні, минали довгі ночі. Звіт змінювався навколо і зміни торкнули їх. Почуття почали змінюватись на щось буденне, з'явились якісь дурні проблеми. Здавалось все перевернулося догори дном. Намагаючись не звертати це уваги вони продовжували кохати. Проводячи всі можливі вільні хвилини разом, поруч, підтримуючи один одного. Тепер вже на відстані, кожен у своїй квартирі.

Десь там сходило сонце, а він не спав. Думки повністю заполонили його голову. Згадувалось все: незабутні ночі, неприємні образи і всяка дурня, яка могла трапитись за цей короткий рік їхнього знайомства. Можливо схід небесного світила, а можливо і брак цигарок заставив його влягтись в холодну, ніким не зігріту постіль. Пововтузившись ще з півгодини він заснув. А зовсім, здавалось, поруч його кохання прокидалось, щоб зустріти новий день. Як завжди філіжанка чорної кави заставила її прокинутись і залишити теплу оселю.

Місто вже прокинулось від короткої ночі. По дорогах заворушились машини, люди заклопотані своїми проблемами поспішали на роботу. Дивлячись на все це, якось зверхньо вона поволі потрапила до свого навчального закладу. Почався наступний день навчання в якому, як і завжди знайдеться пара примурків, які будуть засипати її компліментами і клястись, що закохались з першого погляду.

Прокинувшись від надоїдливого вібрування мобільного він підняв трубку. Чоловічий голос повідомив, що вже минає друга пара і пора було б з’явитись в інституті. У відповідь він бовтнув щось на кшталт «Відмаж мене» і вимкнув мобільний. Він був на хорошому рахунку у викладачів і сам знав, що не варто їх дратувати, та сьогодні був не той день. У нього з’явилось відчуття чогось неприємного. Це депресія.

Провалявшись ще пів дня в ліжку він виповз у магазин. Йому бракувало усього: води, хліба, цигарок та найбільше йому бракувало її. Тієї невід'ємної частини його життя від якого відділяла відстань. Від якої отримав сьогодні лише пару смс, як йому здалось досить одноманітних.

Повернувшись додому він завалився в гарячу ванну для того щоб хоч якось вбити час. Хоча варто посперечатись хто кого вбивав…

Минав ще один день без того сонця, яке засліплює всіх навколо…

© DNK

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

І ще

…Її день закінчився набагато пізніше. Заняття завершились пізно, в принципі, як завжди. Замучена постійною писаниною найбільше, що їй зараз хотілося так це просто завалитись на диван і “витягнути ноги”. Дійшовши до свого будинку, вона повільно подолала всі сходи. І ось вона квартира, місце де можна було перепочити.

Вдома знову проблеми, тепер домашні… закінчився папір туалетний, відключили гарячу воду, холодно і ніхто навіть не намагається включити тепло..

На відміну від його безробіття вона була зайнята, майже завжди. Вона заклопотана до самої ночі, лягала не все зробивши, а він “бив байдики” і засинав зовсім спокійно. Що правда його ніч починалася досить пізно, через його нерви. Він занадто все приймав близько до серця.

Зараз він думав про неї, таку ніжну та чутливу, таку впевнену в собі, таку яка завжди його розуміла. Він згадував останні дні проведені разом. Хотілось знову відчути її ніжне тіло. Він мріє про це кожен день. Вона навіть не здогадується, як часто і щиро він думає про те щоб бути поруч біля неї. Хотілось відчути смак її губ. Він божеволів від одних думок, що вона десь так далеко і зовсім близько, що на неї дивиться хтось зовсім інший, а не він. Знову ці думки заполонили його голову. Він намагався відігнати їх і згадувати лише приємне. Та це вдавалось досить не вдало. Він знав, що їй також не легко. Ну тоді чому так все складається???! Це питання звучало в його голові і навіть шум машин, які минали його не міг заглушити цієї бентежної думки. Він уже другу годину блукав містом. Так, без толку, дивлячись на небо, думаючи про неї. Вбиваючи себе дурними здогадками, як їй там.

Наважитись на дзвінок здавалось так легко і водночас, щось забороняло це. Він мордував свій мобільний цілий день. Писав смс-и і відразу стирав їх. зробивши цей дзвінок він не зміг нічого толкового з себе видавити. Як завжди запитання про навчання, про здоров'я, нічого конкретного і кінець розмови… Він десятки разів думав про цю мить, підбирав потрібні слова. Ось цей момент, коли варто сказати все і тут переклинюються думки, забувається все про що думав, а починаєш молоти щось дурне і не в тему…

… Цей дзвінок став несподіванкою для нього, не тому що була перша година ночі, а тому що дзвонила та єдина і неповторна. Цікаво, що заставило зробити цей крок?!

Вони розмовляли про все на світі. Здавалося, що вони знаходяться зовсім поруч, що зникла ця відстань, зникли всі негаразди. Він відчував кожен її подих, уявляв вираз її обличчя. Нарешті його думки співпадали з тим, що він говорив. Він ділився з нею своїми бажаннями, вона - висловлювала думки щодо них. Вони балакали і балакали. Коли врешті розмова закінчилась, він вперше за цей довгий період часу швидко заснув. У сні він був поруч біля неї. Вони знаходились у чудовому місці, яке з впевненістю можна було назвати Раєм.

Та все змінив дзвінок будильника, який швидко повернув його до реальності. Але це не був звичайний ранок, який йому вже так остогид. Він прокинувся бадьорий та веселий, наповнений якоюсь неймовірною енергією. Здалося. Що життя знову набрало певний сенс. І цим сенсом була Вона.

...Можливо висновок…

І все було би добре в їх відносинах та їхньому коханню заважав один вагомий фактор. У неї був хлопець, а в нього дівчина… Шкода що життя так часто ставить нас в ситуації з яких не завжди ми знаходимо вихід. Мусимо робити вибір, який не завжди стає правильним з часом…

© DNK

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

А ти його сюди запости... Мо і зрозуміють...

От пару моїх віршів...

Скажи, ты веришь в Сатану ?

Или ты веришь в Бога ?

Ты любишь мир, или войну ?

Куда твоя дорога ?

Кому ты веришь,кому - нет ?

Кому ты строишь храмы,

И на молитвы чей ответ

Ты ожидаешь вечерами ?

А облик в сердце чей хранишь ?

Козла или Иисуса ?

Кому на свете все простишь?

Кому подаришь душу?

Куда идешь ты? Выбирай!

Меж Чертом и меж Богом...

Попасть под землю или в рай?

Куда твоя дорога?

-------

***

Я начну без всяких слов

Рисовать картину...

Я взлетел так высоко,

Что землю покинул.

Больше всех люблю себя,

Ты не обижайся.

Знаю я, что так нельзя,

Но ты постарайся.

Я упал посреди скал

И поранил крылья,

К смерти я ползти устал -

Ну же помоги мне.

У меня еще есть яд -

Дай быстрей мне дозу...

Я хочу увидеть сад

С черно-белой розой.

Я хочу вновь ощутить

Ветра дуновенье,

Я хочу опять любить

Хотя-бы мгновенье.

***

Мазута черные слезы

Текли по твоим щекам,

И дико смеялось небо,

Проклятия шля Богам.

А Боги давно уснули,

А Боги давно пьяны.

Им все-равно, что будет

С судьбою твоей страны.

Пускай ломают деревья,

Пускай погибает земля -

Боги давно уснули

В своих золотых алтарях

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

OMG

ребята :)

ну прям кружок писателей :)))

сууупер :)

ПЛАМ ты ваще ....

я твой фанат теперь :)

я не то имел введу ...

с конца типо ...

сидит на берегу ... убился ...

потом то как чувака валил дома. .

потом... то как зарабатывал ... мучался ...

потом смерть жены ...

потом свадьба ...

знакомство

путь к успеху .. (как раскручивался)

кража ...

и т.д.

с конца на начало :)

супер выйдет :) ну прям кино голивудское :)

давай попробуем переделать:)

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites
2 mix_forever недумаю а якщо так то це будуть одиниці!

Бо я пишу в стилі Death & фентезі!

Ну а ти напиши все таки, ніхто ж критикувать не стане, це ж власна а не комерційна творчість...

недумаю а якщо так то це будуть одиниці!

настільки геніально, що пересічний не зрозуміє?

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Можно и еще :)

Жестокие игры

Я начинаю свои игры, я по жизни игрок,

Я иногда бываю мягким, но обычно жесток.

Любовь прошла, настало время вспомнить список обид,

Пока любимый человек не будет мною убит.

Тебе захочется плакать, тебе захочется выть.

Как просто любящее сердце на кусочки разбить.

Мне наплевать, что ты печальна, можешь хоть умереть,

Я так давно хотел увидеть депрессивную смерть.

Я прошепчу тебе "Люблю" и ты возьмешь эту ложь,

И даже после всех обид ты никуда не уйдешь.

Ты не увидишь в моих фразах непрекрытых угроз,

Пока тебя не доведу до нескончаемых слез.

В моей игре начало было, но не будет конца.

Тебе захочется от боли наглотаться свинца.

За стенкой слышу грохот грома - это выстрел в висок,

И начну игру сначала, я по жизни игрок.

-------------------------------------------------------------------

* * *

Ночь. Тишина. Взгляд в потолок...

Глаза как стекло. Кровь по венам как ток.

Мыслей клубок.. Ни начала... конца...

Сердце стучит... Жаждя капли свинца...

Выстрел? Счелчок... На часах 2:05...

Снова осечка? - Дальше играть...

Чувства? - Усталость... Боль и тоска...

Страх? - Вновь услышать счелчок у виска...

Ночь. Тишина. Одиночество. Боль.

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Бачу, не дарма я тему створив. В нас тут, виявляється, справжні таланти на форумі мешкають! :ok2:

Приєднуйтесь, народ!

А там, дивись, і спільну збірку видамо ;)

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

П О Р Т А Л

«Луцк 2015 год. Квартира Геннадия Кротова».

Геннадий проснулся весь в поту от плохого сна. Ему приснилось, что он попал в параллельный мир, в котором он жил и боролся с монстрами и другой нечестью. Посмотрел на часы 5:37. Он постарался уснуть, но не смог, провалявшись до 6:30 встал, посмотрел в окно и увидел, что город мёртв. Геннадий закрыл глаза, когда он открыл их, ничего уже не было, и облегченно вдохнул и подумал про себя « Да уж плохо я выспался».

Он встал с постели, заварил кофе и пошел принимать холодный душ. После бодрящего душа, взял кружку налил в неё кофе и сел у телевизора. Посмотрел на часы 7:40 и крикнул:

- Чёрт я же должен быть на роботе!!! – быстро надел одежду, и побежал на роботу. Работал он гипермаркете «ТАМ ТАМ», простым грузчиком. Он прибегает на роботу и успевает, потому что его прикрыл, друг Костя с которым он дружит много лет. Шеф знал, что они всегда прикрывают друг друга. Гена проработал немного и захотел поесть.

- Гена, занеси ту коробку на склад – попросили его.

-Уже иду – сказал Гена.

Он шел и не увидел электрического провода, которого забыли спрятать электрики. Зацепился об него и стал какой-то непонятный взрыв, в последствии чего открылся портал, и затянул Геннадия. С этого портала начали вылизать монстры, и они убивали людей. Прошло пол минуты открывается портал оттуда выходит Геннадий Кротов. Он был одет биомеханический костюм, который давал ему больше силы, в руках он держал двуствольную пушку. Гена увидел своего друга Костю и спросил у него:

- Сколько времени прошло после того как я попал в этот портал?

- Где-то полминуты или может минута!

- Как полминуты я видь, был в портале пять месяцев?!

Как выяснилось, здесь Гены не было лишь полминуты, а там он провёл пять месяцев. Он посмотрел на Костю и увидел, что он ранен.

- Костя ты что ранен?

- Меня немного задело...!

- Я тебе сейчас помогу.

- Ненадо Ген! Лучше спасай свою задницу.

- Я не брошу тебя, Костя…! Жди…!

Он побежал искать машину, пробивавшись через монстров. Выстрелом снёс башку монстру. Пробиравшись через монстров и отстреливав их он увидел машину которая стояла возле магазина.......(продовження буде......)

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Забор, 01.06.2000, by me

Он уже издали заметил непривычное пятно на полинявшем от времени заборе и подошел поближе. По всей длине забора была нацарапана размашистая надпись "Здесь был Вася" и вдобавок сломан замок на воротах. Он метнулся было на поиски загадочного Васи, но его и след простыл. После недолгого озирания по сторонам он заметил еще свежие следы возле ворот. Оставлены в 12:20am, -- он попытался вспомнить то, чему его когда-то учили. Здесь следы обрывались. Поборов страх, он решил зайти за ворота и проверить все ли на месте -- за воротами оказался лишь ворох бумаг. Было совершенно бесполезно искать пропажу -- списка бумаг он не вел, да и никто этого не делал довольно давно. Надо бы доложить начальству, -- подумал он и сразу представил себе безрадостные перспективы такого отчаянного шага. Заживо съедят и не подавятся... Он решил пока не доводить дело до крайностей и попытаться побольше узнать о Васе. На дороге он нашел аляповато раскрашенный киоск с вывеской "Справочное бюро", обклееный со всех сторон яркими рекламками.

-- Вы у нас 45309823 клиент, -- важно произнес голос из киоска.

-- А мне-то что до того. Расскажи-ка мне лучше про Васю, -- пробубнил он и добавил чуть подумав, -- он еще на заборах писать любит.

-- Знаем мы про Васю и про заборы тоже. Есть у нас справки по 254459 Васям, из которых 2391 пишет на заборах, будете смотреть?

Ему стало плохо после первой сотни бумажек, перемежаемых рекламными проспектами, но он упорно продолжал, пока не наткнулся на любопытную статью в одном из рекламных обьявлений. Там в деталях описывали способы избавления от всех пишущих на заборах Вась, вот только для этого нужно было обзавестись несколькими банками некой новомодной краски. Окрыленный, он побежал в ближайший хозмаг, а потом, зажав под мышкой банку краски, направился к своему забору. На месте забора он застал обгоревшие доски и ворох пепла, политого какой-то жидкостью...

Сисадмин проснулся в холодном поту. Приснится же такое, -- подумал он, -- сегодня же хотфиксы вытяну к мастдаю, а может стоит вообще линух или даже чертика поставить... Он подошел к телефону -- кто это в такую рань? Звонил шеф -- он почему-то уже час не мог найти на сервере договора за последний месяц. Шеф доказывал, что еще вчера они были на месте...

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites
П О Р Т А Л

«Луцк 2015 год. Квартира Геннадия Кротова».

Геннадий проснулся весь в поту от плохого сна. Ему приснилось, что он попал в параллельный мир, в котором он жил и боролся с монстрами и другой нечестью. Посмотрел на часы 5:37. Он постарался уснуть, но не смог, провалявшись до 6:30 встал, посмотрел в окно и увидел, что город мёртв. Геннадий закрыл глаза, когда он открыл их, ничего уже не было, и облегченно вдохнул и подумал про себя « Да уж плохо я выспался».

Он встал с постели, заварил кофе и пошел принимать холодный душ. После бодрящего душа, взял кружку налил в неё кофе и сел у телевизора. Посмотрел на часы 7:40 и крикнул:

- Чёрт я же должен быть на роботе!!! – быстро надел одежду, и побежал на роботу. Работал он гипермаркете «ТАМ ТАМ», простым грузчиком. Он прибегает на роботу и успевает, потому что его прикрыл, друг Костя с которым он дружит много лет. Шеф знал, что они всегда прикрывают друг друга. Гена проработал немного и захотел поесть.

- Гена, занеси ту коробку на склад – попросили его.

-Уже иду – сказал Гена.

Он шел и не увидел электрического провода, которого забыли спрятать электрики. Зацепился об него и стал какой-то непонятный взрыв, в последствии чего открылся портал, и затянул Геннадия. С этого портала начали вылизать монстры, и они убивали людей. Прошло пол минуты открывается портал оттуда выходит Геннадий Кротов. Он был одет биомеханический костюм, который давал ему больше силы, в руках он держал двуствольную пушку. Гена увидел своего друга Костю и спросил у него:

- Сколько времени прошло после того как я попал в этот портал?

- Где-то полминуты или может минута!

- Как полминуты я видь, был в портале пять месяцев?!

Как выяснилось, здесь Гены не было лишь полминуты, а там он провёл пять месяцев. Он посмотрел на Костю и увидел, что он ранен.

- Костя ты что ранен?

- Меня немного задело...!

- Я тебе сейчас помогу.

- Ненадо Ген! Лучше спасай свою задницу.

- Я не брошу тебя, Костя…! Жди…!

Он побежал искать машину, пробивавшись через монстров. Выстрелом снёс башку монстру. Пробиравшись через монстров и отстреливав их он увидел машину которая стояла возле магазина.......(продовження буде......)

Сам оце недавно написав, як начав писати!!!

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Ну, давайте уж и я поучавствую. Вот вам мой прошлогодний рассказик, может и осилит кто :)

КОНТАКТ

…Генеральный Секретарь ООН Тимоти Кларксдэйл нажал кнопку отбоя на телефонном аппарате и, устало откинувшись в кресле, вытер со лба несколько капель пота. Больше всего в данный момент ему хотелось разбить о стену телефон и сбежать куда-нибудь в район Исландии или любого другого места с очень небольшой концентрацией населения. Причина стрессового состояния мистера Кларксдэйла находилась во многих километрах над поверхностью планеты, на околоземной орбите. Уже второй день там в величественном безмолвии висели 3 огромнейших звездолета и самым смешным и одновременно страшным в этом факте было то, что они не являлись частью программы по освоению космоса какой-либо из имеющихся на планете Земля стран. О них вообще никто ничего не знал. Появление этих громадин стало огромным сюрпризом и для русских, и для китайцев, и для НАСА. На них не отреагировал ни один спутник. Если бы не какой-то астроном-недоучка из Флориды, позвонивший вчера в полицию и срывавшимся голосом сообщивший об увиденном в домашний телескоп «сюрпризе», звездолеты могли бы успешно провисеть там еще пару-тройку дней, пока кто-нибудь из находившихся на орбите астронавтов, окончательно убедившись в том, что он не стал жертвой оптического обмана, не удосужился бы забить тревогу. Само собой разумеется, какие-либо опознавательные знаки на кораблях также отсутствовали. Теперь генсеку предстояло принять, возможно, важнейшее в своей жизни решение. Вариант «сбить» он отмел еще вчера, как только получил информацию. Обстрел звездолетов мог повлечь ответную реакцию, а кто их там знает, чего у них на вооружении имеется? Да и потом, намерения и цель прибытия инопланетных гостей были пока не ясны. Посему мистер Кларксдейл, на всякий случай отдав команду привести в боевую готовность все спутники с лазерными пушками на борту, занял выжидающую позицию. Тем не менее, он прекрасно понимал, что долго в таком положении протянуть не удастся, ведь вся мировая общественность требовала прояснения ситуации. В мире вообще творилось нечто невообразимое. С воплями о наступившем конце света верующие всех мастей ринулись в храмы замаливать старые грешки, приблизительно половина школьников и студентов всего мира массово не явились на занятия, посчитав что сейчас просто «не до того», информационные агенства сходили с ума, пытаясь выудить хоть какую-то информацию о времени и месте предстоящего контакта….

Впервые за всю свою карьеру упитанный и, в общем довольный жизнью, Тимоти Гордон Кларксдэйл почувствовал, что ему как-то неуютно в кресле Генерального секретаря ООН…

***************************************************************

Адмирал Кхар стоял на капитанском мостике корабля «Ксурт», флагмана Имперского флота и смотрел на невообразимо яркую и многокрасочную планету. Он был невероятно зол. Как можно было, освоив межзвездные перелеты, покорив скорость света и владея искусством аккумуляции энергии в собственном организме, не выучить язык, наиболее распространенный на планете, с которой предстояло установить контакт?! Мало того, в экспедицию отправили не какой-нибудь разведывательный корабль, а флагман флота с двумя спутниками-кораблями, каждый из которых сам по себе представлял значительную мощь в обороне его родной планеты, Ксарии! Возвращаться с невыполненным заданием Кхар не мог, поэтому он судорожно пытался найти способ установить контакт с населявшими планету существами. Медлить было нельзя: адмирал еще во время прошлого оборота планеты заметил оживление на орбите. А что если они что-то замышляют? В принципе, Кхар был готов к любому варианту развития событий, но превращать миссию в межгалактический военный конфликт не хотелось. К тому же, строение тела ксариан было весьма схожим со строением тел жителей планеты, название которой ему еще предстояло выяснить, что могло послужить лишним умиротворяющим фактором при контакте. У ксариан имелось туловище, две пары конечностей и голова, хотя на этом сходство и заканчивалось, поскольку эти конечности заканчивались сплетением щупалец, голова вмещала на себе всего один, зато огромный глаз, а туловище было покрыто чешуйчатой кожей. Ксариане были существами любопытными, поэтому не могли упустить возможность наладить отношения с обнаруженной в соседней галактике планетой…

*****************************************************************

Советник генсека сидел в мягком кожаном кресле и скучающе изучал канцелярский набор на столе. Кларксдэйл первым нарушил гнетущую тишину:

-- Мистер Мацумото, я хочу услышать конкретные предложения.

Советник вскинул бровь и беспомощно развел руками.

-- Мне известно не больше вашего, мистер Кларксдэйл. Они находятся на орбите третьи сутки и не предпринимают ровным счетом ничего. Я могу предположить, что в ближайшее время они попытаются выйти на связь, чтобы как-то сообщить нам о своих намерениях, но каким образом они будут с нами связываться, я не знаю. Они могут использовать совершенно другие способы общения, иные частоты, что угодно. В данный момент мы отслеживаем весь эфир.

-- Хорошо. Если вам так и не удастся словить их сигнал, рано или поздно состоится, так сказать, свидание «тет-а-тет». Что тогда?

-- Боюсь, если они решат высадится для торжественной встречи, разговаривать с ними придется вам. По крайней мере, именно такую кандидатуру одобрили бы земляне. Ну а мы, в свою очередь, сделаем все возможное для обеспечения вашей безопасности.

Генсек нахмурился и посмотрел в окно. Мацумото был бесспорно прав. Да и потом, в случае успешного исхода событий рейтинг его, Кларксдэйла, популярности взлетел бы в заоблачные высоты. К тому же, все еще могло обернуться совершенно иным образом, так что пока рано волноваться…

-- Хорошо, мистер Мацумото. Продолжайте отслеживать эфир. Докладывайте обо всем. Вы свободны.

******************************************************************

-- Адмирал, мы передаем сигнал на омега-частоте уже достаточно долго. Боюсь, они неспособны его воспринимать. Нужно что-то предпринимать.

-- Вы провели анализ атмосферы?

-- Да. Она пригодна для нас.

Кхар еще раз взглянул на планету. Её цвета радовали глаз и не предвещали ничего плохого. Да и почему они обязательно должны оказаться враждебными, эти существа? Возможно, они уже готовят теплейший прием и пиршество! Адмирал встал.

-- Ладно. Готовьте разведывательный бот. Я подумаю над кандидатурой контактера.

******************************************************************

В дверь постучали. Кларксдэйл поднял голову и посмотрел на дверь.

-- Войдите.

Дверь приоткрылась и показался советник Мацумото.

-- Вы не заняты?

-- Хорошая шутка, мистер Мацумото. Разве я могу быть не занят с тех пор, как нам на головы свалилось это «счастье»? Слушаю вас.

Мацумото вошел и жестом пригласил кого-то, скрытого за дверью. Дверь открылась еще шире и в кабинет вошел высокий молодой брюнет.

-- Здравствуйте, мистер Кларксдэйл.

Мацумото указал брюнету на одно из кресел и начал торопливо обьяснять:

-- Мистер Кларксдэйл, это Ник Боллокс, культуровед и специалист по языкам из Университета Южного Иллинойса. Он может оказаться вам полезным на тот случай, если вам все же придется лично общаться с пришельцами. Ник выразил готовность дать вам несколько профессиональных советов, если вы, конечно, не против…

Брюнет заметил некоторое замешательство в глазах генсека и поспешил прояснить ситуацию.

-- Понимаете, мистер Кларксдэйл, очень высока вероятность того, что вам придется объясняться с ними языком жестов, ведь нам неизвестен их уровень владения земными языками. Так вот, если углубиться в культуру общения разных народностей, то можно заметить…

Генсек понял, что предстоит содержательная лекция и отодвинул лежавшие перед ним бумаги.

-- Мацумото, вы можете быть свободны. Благодарю вас за находчивость, это может оказаться действительно полезным.

Советник ответил легким поклоном и покинул кабинет.

******************************************************************

-- Сенатор, я перебрал несколько кандидатур и счел вашу наиболее подходящей для установления контакта.

Сенатор Тшин нервно перебирал щупальцами и явно сомневался.

-- Адмирал, а вы уверенны, что это безопасно?

-- Послушайте, сенатор, если бы существа были настроены враждебно, то они давно предприняли бы попытку обстрелять нас. Я думаю, они просто ждут от нас первого шага. Поверьте, в случае необходимости мы обеспечим вам поддержку. Именно для этого Император отправил сюда «Ксурт», а не какой-нибудь корабль-разведчик.

Слова Кхара явно успокоили сенатора, а возможно он просто наконец-то осознал всю почетность возложенной на него миссии.

-- Хорошо, адмирал. Я не подведу вас…

-- Это еще не все. Сенатор, основная проблема, как вы знаете, заключается в том, что нам неизвестен язык этих существ. Это еще одна причина, почему я выбрал именно вас. Всем прекрасно известно, что ваши интеллект и багаж знаний являются гордостью Ксарии. Вы должны сделать все возможное, чтобы донести до существ наши мирные намерения. Как вы будете это делать – решать вам. Жесты, предметы быта, носители информации….лишь бы не оружие. Я верю в вас. Возьмите на корабле все, что может понадобиться. Бот вылетает через четыре с половиной штууна, что равно четверти полного оборота этой планеты вокруг своей оси, если вам так будет удобней. Готовтесь.

Сенатор Тшин поклонился и покинул капитанский мостик.

******************************************************************

-- …так вот, сэр, если углубиться в культуру общения разных народностей, то можно заметить, что люди разных наций могут по-разному воспринимать одни и те же жесты и условные обозначения. Знаете, как русские показывают жестом число «2»?

Ник поднял руку, повернул её тыльной стороной кисти к генсеку и выпрямил указательный и средний пальцы. Кларксдэйл хмыкнул и улыбнулся.

-- Как вам известно, - продолжил ученый, - этот жест у нас истолковывается совершенно иначе, а в бедных кварталах после такого жеста можно и вовсе испортить собственный внешний вид. Далее. Если у вас чешется веко, вы просто поднимаете руку и чешете его. Но, если при этом вы находитесь в некоторых из арабских стран, ваш жест может быть истолкован совсем неверно и повлечь за собой тяжелые последствия. У них этот жест является очень оскорбительным и равносилен нашему…, - Ник поднял руку и с улыбкой выпрямил средний палец. «Бог ты мой, поди потом попробуй доказать друзьям, что вот так запросто тыкнул «фак» под нос Генеральному Секретарю ООН!!!», - пронеслось в голове Боллокса.

Кларксдэйл рассмеялся, словно прочитав мысли Ника.

-- То есть, насколько я понимаю, мы с вами, мистер Боллокс, должны разработать парочку универсальных жестов, которые уж наверняка помогут нам с инопланетянами понять друг друга?

-- Вот. Сэр, вы сами подошли к основному. Только вот ничего придумывать не надо. Во все времена и у всех народов только один жест всегда обозначал мирные намерения...

Ник встал из-за стола, отошел на несколько шагов, затем поднял обе руки к груди и развел их в разные стороны.

-- Таким образом, мистер Кларксдэйл, люди всегда показывали, что безоружны и не замышляют ничего дурного…

Генсек снова улыбнулся и покачал головой.

-- Да, действительно, мог бы и сам додуматься….Ну хорошо…хорошо, Ник, послушайте, ну, предположим, я сделаю это, покажу наши мирные намерения. Дальше-то как нам искать с ними общий язык?! Или мне так и придется стоять там с раскинутыми руками?

Ученый посмотрел на сидевшего перед ним мужчину так, словно тот был первоклашкой, не желающим усваивать вбиваемые знания.

-- Сэр, представьте, что вы вошли в темную пещеру. В первую очередь вам захочется убедиться, что там нет диких зверей, не правда ли? И только потом вы начнете изучать пещеру на предмет чего-либо интересного. Понимаете? Потом к вам подключатся наши люди. Мы приготовили целую кучу аудиовизуальной информации, чтобы продемонстрировать гостям основные понятия нашей цивилизации.

Кларксдэйл открыл рот, чтобы ответить, но в этот момент в кабинет без стука ворвался Мацумото. Он выглядел так, словно только что увидел графа Дракулу, обедающего его, Мацумото, бабушкой.

-- Мистер Кларксдэйл, сэр, только что от самого крупного из звездолетов отделился небольшой корабль и начал снижение. В НАСА просчитали его траекторию посадки и…

Генсек и Ник в унисон выдохнули:

-- Что?!

-- Он должен приземлиться в Австралии, в районе города Эллис Спрингс. Ваш вертолет готов. Он доставит вас на ближайшую военную базу, оттуда полетите на самолете. У нас есть несколько часов.

******************************************************************

Лёгкий разведывательный бот выходил на удобную для посадки траекторию. Сенатор Тшин смотрел на медленно растущую в размерах планету и пытался определить с чего именно стоит начать общение с существами. А что если на равнине, которую выбрали для посадки, поблизости вообще не окажется существ? Перспектива блуждать по чуждой местности в поисках подходящего для контакта объекта Тшина вовсе не радовала. «Да нет же», - тут же успокоил себя сенатор, - «Все будет хорошо, они все просчитали… выйду из бота, остановлюсь, медленно подниму вверх щупальца и укажу вверх. Они должны понять, что мы оттуда. Потом укажу на бот – пусть видят, какой он легкий и маленький, на нем просто не может быть серьёзного оружия… А дальше как-нибудь само собой должно пойти, в конце концов, они тоже обязательно найдут что сказать…или показать…». Корабль слегка затрясло и в иллюминаторе показались небольшие язычки пламени. Бот вошел в плотные слои атмосферы.

******************************************************************

Генсек спустился по приставному трапу и поднял голову навстречу палящему австралийскому солнцу. Его слегка тошнило. Шутка ли, ведь перелеты на военных истребителях не входили в гарвардскую программу обучения. В последний раз он испытывал подобные перегрузки в глубоком юношестве, на американских горках в Далласе. Тогда еще рядо сидела та стройненькая… «Черт! Нашел время для сентиментов!», - подумал Кларксдэйл и оглянулся. Рядом навытяжку стоял седеющий генерал. Военный отдал честь и отрапортовал:

-- Сэр, меня зовут Джон Блэксмит, я из Восточного командования генштаба НАТО. Мы привели в боевую готовность все военные базы расположенные на островах Индийского и Тихого океанов. В двухстах километрах к востоку от Сиднея бросил якорь авианосец «Нимиц». Мы полностью готовы на случай форс-мажора.

-- Хорошо, мистер Блэксмит. Давайте надеяться, что до этого не дойдет, не правда ли?

-- Да, сэр. Машина ждет вас.

Очутившись в уютной прохладе лимузина, генсек откинулся на сидении и прикрыл глаза. В его мимолетном сновидении он, Генеральный Секретарь Организации Объединенных Наций Земли энергично тряс конечность высокого четырёхглазого гуманоида, вокруг сверкали вспышки фотоаппаратов и все улыбались. Внезапно хватка гуманоида окрепла и через секунду Тимоти Кларксдэйл почувствовал жгучую боль в плече. От неожиданности генсек вскрикнул и…проснулся. В открытую дверь лимузина заглядывал мужчина в ковбойской шляпе.

-- Добро пожаловать в Эллис Спрингс, сэр. Мы уже заждались. Расчетное время приземления – 15 минут.

Генсек вышел из машины и, сощурившись от резанувшего по глазам солнца, осмотрелся. Смотреть, в принципе, было особо-то и не на что. Равнинная местность с видневшимся на горизонте городком не являлась привлекательным пейзажем. Посреди равнины разместились, разделенные на несколько отдельных кучек, человек 300-400. Слева толпились, возбужденно переговариваясь, журналисты всех мастей, неведомо как явившиеся сюда раньше самого генсека. Справа на раскладных стульях чинно восседали официальные лица страны, посчитавшие преступлением проигнорировать событие такого масштаба. «Надо же, и не побоялись…», - усмехнулся про себя Кларксдэйл. Из сопровождавших его лимузин джипов выгружались ученые, входившие в состав контакт-группы. Повернув голову еще правее, генсек внезапно понял, ПОЧЕМУ эти местные офисные крысы так беззаботно себя чувствовали. По еле видной дороге, поднимая клубы пыли, быстро приближались несколько военных грузовиков в сопровождении бронетранспортеров. На одной из машин возвышалась конструкция, интуитивно напоминавшая боевой лазер. Кларксдэйл сжал кулаки и, повернувшись к стоявшему рядом «ковбою», заорал:

-- Какого черта?! Мало вам активизированных военных баз и авианосца под боком, так вы еще солдат притарабанили?! Что подумают пришельцы, когда выйдут из своей этой долбанной тарелки и увидят стволы?! Вы хотите спровоцировать межпланетный конфликт?!

-- Но…сэр…., - «ковбой» совершенно растерялся и еле мямлил, - …мы же должны как-то обеспечить вашу безопасность….

При упоминании о собственной безопасности генсек явно остепенился и сбавил обороты:

-- Окей, прикажите им занять позиции в километре отсюда и не махать стволами без надобности. Чтоб сидели как мыши!

-- Да, сэр!

«Ковбой» засверкал пятками в сторону дороги, наперерез грузовикам. Кларксдэйл хотел было подойти к учёным и еще раз убедиться, что все готово для встречи «дорогих гостей», но донесшийся со стороны толпы шум заставил его обернуться. Успевшие заскучать чиновники возбужденно переглядывались и указывали пальцами в небо. В стороне журналисты торопливо разворачивали оборудование и бегали между фургонами, налаживая сеанс прямого эфира. Кто-то трясущимися руками разворачивал казавшийся смешным и неуместным транспарант с надписью «WELCOME ON EARTH!!!». Генсе проследил взглядом за пальцами чинуш и увидел четко видную на фоне безоблачного неба темную точку.

******************************************************************

Все ведущие новостные телеканалы мира прервали трансляцию и поочередно демонстрировали то австралийскую равнину, то медленно растущую в небе точку. Высоко над землей ранее тщательно скрываемые от русских спутники открыли заслонки, скрывавшие лазерные пушки и направили самое смертоносное из известных человечеству видов оружия на застывшие звездолеты. В большинстве баров земного шара люди в гробовой тишине всматривались в экраны телевизоров. На верхней палубе авианосца «Нимиц» выстроились готовые к немедленному взлету истребители. Огромный плазменный экран на Таймс-Сквэр в Нью-Йорке показывал сосредоточенное лицо Тимоти Кларксдэйла. Двумя кварталами севернее, в небольшом магазинчике, темнокожий парнишка несколько раз безуспешно окликнул втупившегося в телевизор старого бородатого продавца, пытаясь расплатиться за сигареты и «Пэпси», а затем, смекнув всю выгоду ситуации, быстро выскользнул на улицу и, насвистывая что-то, зашагал вниз по тротуару…

******************************************************************

Адмирал Кхар сверлил своим единственным глазом монитор, передававший изображение с наружных камер разведбота и все крепче впивался щупальцами в приборную панель. Краем глаза он, конечно заметил на радарах не предвещавшее ничего хорошего движение спутников. Видел он и громадную посудину, застывшую недалеко от материка. Но в данный момент его это уже не очень волновало. Всей своей сущностью он находился рядом с сенатором и молился всем Имперским богам об успешном контакте…

******************************************************************

Корабль выдвинул посадочные опоры и коснулся заранее расчищенной и ярко размеченной площадки. «Начало хорошее», - подумал Кларксдэйл, - «По крайней мере, они догадались, что это посадочная площадка.». Двигатели бота стихли и над австралийской равниной снова воцарилась тишина. Следующие несколько секунд показались генсеку вечностью. Все молча взирали на инопланетный корабль и ждали развития событий. Наконец раздалось легкое шипение и из днища корабля медленно опустилась на землю дверь-эстакада. Из образовавшегося отверстия лился спокойный голубоватый свет. Окруженная со всех сторон этим светом, в проеме виднелась высокая фигура…

******************************************************************

Горячий воздух чужой планеты поначалу обжег жабры Тшина, но именно этот момент был наименее подходящим для недомогания, и Тшин, поправив и без того идеально сидевшее торжественное одеяние, шагнул к выходу. Проносившиеся несколькими мгновениями ранее с субсветовой скоростью мысли в его голове вдруг куда-то испарились, он был совершенно спокоен. Нога ксарианина впервые в истории коснулась земной поверхности. Отойдя немного от корабля, сенатор остановился. Прямо перед ним стояло существо, облаченное в странный наряд, отдельно прикрывавший верхнюю и нижнюю часть тела. Из основания шеи вниз свисал какой-то отросток, судя по всему, тоже бывший частью одеяния. Почувствовав неловкую паузу, сенатор предпринял последнюю, отчаянную попытку установить вербальный контакт:

-- Приветствую вас. Мы прибыли с далекой планеты Ксария и являемся миролюбивой расой. Мы не желаем вам зла.

Существо округлило оба глаза («Интересно, каково это – иметь два глаза?», подумал Тшин) и не ответило. Затем, словно опомнившись, существо покачало головой из стороны в сторону и произнесло что-то на своем языке. Язык существа звучал неимоверно ново и мелодично для сенатора. Тем не менее, попытка вербального контакта оказалась явно неудачной.

******************************************************************

Кларксдэйл в немом оцепенении стоял напротив приземлившегося корабля и смотрел на пришельца. Пришелец зачем-то уставился на галстук генсека, а затем произнес:

-- Сфимрани. Кту птодвасто рту фчихак ду жбемзи Ксария па триоклу эд вапистуно глам.

Изобилие согласных звуков в языке гостя напомнило генсеку о какой-то детской игре, в которой слова произносились с заведомо пропущенными гласными. Еще несколько секунд вспотевший землянин потратил на то, чтобы построить ответную речь.

-- Извините, я не понимаю вас? Вы говорите на каком-либо из земных языков?

Лишь через несколько мгновений до генсека дошла вся бессмысленность его фразы. А откуда ему знать, на каком языке сейчас говорил пришелец?! А вдруг это какой-нибудь древний язык одного из племен Папуа-Новой Гвинеи, три тысячи лет тому назад выстрелившего своим прадедушкой из пушки в космос, навстречу внеземным цивилизациям? Тимоти Гордон Кларксдэйл понял, что ему все же придется пустить в ход полученные от Ника Боллокса знания и мысленно приготовился жестикулировать. Но инопланетянин его опередил.

******************************************************************

Сенатор приосанился и, окрасив глаз в дружелюбный бирюзовый цвет, медленно поднял верхние конечности к небу и распрямил щупальца, указывая ими в сторону предполагаемого нахождения звездолётов. Затем Тшин вопросительно посмотрел на стоявшее перед ним существо. То в ответ наклонило голову вперед, затем вернуло её в первоначальное положение. Не нужно было быть космолингвистом, чтобы понять, что это был знак согласия. Сенатор обрадовался. По крайней мере, в чем-то они уже поняли друг друга.

******************************************************************

Генсек немного напрягся, когда пришелец поднял щупальца, но некоторая медлительность этого движения не могла быть признаком враждебности. Кларксдэйл понял, что гость пытается показать, что прибыл оттуда, сверху, и утвердительно-понимающе кивнул. Нужно было чем-то отвечать. Генсек вспомнил лекцию Ника об универсально-миротворческом жесте и, наклеив истинную голливудскую улыбку, не спеша поднял руки к груди и развел их в стороны….

Нос Генерального Секретаря уловил странный запах. Так обычно пахло на заднем дворике его дома в День Независимости, когда он с женой и сынишкой запускали петарды и жарили барбекю. Источник запаха находился, похоже, где-то внизу. Кларксдэйл опустил голову, пытаясь увидеть, что же это могло быть… В груди генсека зияла аккуратная, размером с большое яблоко, немного обуглившаяся по краям дыра. Генсек непонимающе поднял глаза и посмотрел на пришельца. Тот сжимал в щупальцах неизвестно откуда появившийся продолговатый предмет и быстро пятился назад. «Доконтактировались….», подумал Кларксдэйл, медленно оседая на землю. Его взгляд переместился за спину инопланетянина, на корабль. Дверь бота была все так же открыта. Лившееся из неё голубоватое свечение обволакивало и гипнотизировало умирающего землянина. К тому моменту, как оно полностью поглотило его, околоземные спутники уже нанесли удар по всем трем звездолётам…

То, что произошло затем в окрестностях Эллис Спрингс, могло называться как угодно, но только не контактом двух миролюбивых цивилизаций. Разведывательный бот, открывший огонь из двух анигилляторов, ранее скрывавшихся за закрылками, включил двигатели и начал закрывать дверь. В километре к северу солдаты сорвали маскировочное прикрытие с лазерной установки, установленной на одном из грузовиков и, развернув орудие в сторону уже начинавшего взлетать корабля, дали залп. Взрыв неимоверной силы сотряс окрестности. Разлетевшиеся горящие обломки бота добили тех журналистов и чиновников, которые не успели пасть жертвами анигилляторов. Ударная волна смела камеры, прекратив тем самым сеанс прямого эфира для всего населения земного шара.

******************************************************************

Один и звездолетов-спутников взорвался и ослепил вспышкой весь капитанский мостик «Ксурта». Адмирал Кхар инстинктивным движением включил защитное поле корабля и бросился к навигационному пульту. Отстреливаясь из всех орудий по атакующим спутникам, флагман Имперского флота развернулся и двинулся в сторону родной галактики, готовясь к прыжку. Все еще не веря в реальность происходящего, Кхар включил монитор и набрал номер персонального передатчика сенатора Тшина. Через несколько мгновений на мониторе появилось лицо обладателя высочайшего коэффициента интеллекта на планете Ксария. Сенатор умирал. Он еще даже не успел войти в бот, когда тот взорвался и взрывной волной Тшина отбросило на несколько десятков метров от посадочной площадки. Ксарианин собрал все оставшиеся силы и доложил адмиралу:

-- Это….это была западня…они предприняли попытку атаковать нас. Мы были вынуждены открыть огонь. Адмирал….эти существа враждебны…..возвращайтесь за подкреплением…..уничтожьте их всех….они….энергия….я подозревал….не помешало бы…..только вот….кса…

******************************************************************

Джимми Фэлкон, сержант одного из пехотных подразделений НАТО, вытащил штык из головы пришельца и вытер его об и без того грязную штанину.

-- Завоеватели хреновы… Мы вам не обезьяны какие-нибудь, и не тараканы. Нас голыми руками не возьмешь!

Смачно сплюнув на бездыханное тело, Джимми развернулся и зашагал прочь….

******************************************************************

….Одним из величайших достижений цивилизации ксариан было умение аккумулировать энергию собственного биополя и использовать её по собственному же усмотрению. Для этого им нужно было всего лишь развести щупальца в разные стороны, предварительно подержав их у туловища. В этот момент в щупальцах активировались специальные железы, собиравшие энергию и преобразовывавшие её. Полученного таким образом заряда вполне хватало для уничтожения нескольких находившихся рядом противников, причем излучение преобразованной энергии осуществлялось из всё тех же уникальных желез. Естественно, в подобных целях аккумуляция энергии не использовалась на Ксарии уже очень давно, но инстинктивная боязнь разведенных в стороны конечностей и рефлекторная самозащита передавались каждому новому поколению с генетической памятью.

Конечно же, ни адмирал Кхар, ни сенатор Тшин, ни кто-либо другой не могли знать, что этот самый жест у существ, обитавших на такой красочной и радовавшей глаз планете, считался универсально-миротворческим и помогал существам, говорящим на разных языках, прийти к согласию и миру….

Все во Вселенной относительно…..

© lumax

22-25 мая 2006г.

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Вот... Только что...

Много чего происходит...

Хорошего и не очень...

Жизнь мимо нас проходит -

Останавливать мы не хочем.

Люди рождаются, дохнут...

Вожди меняются и эпохи...

Кто-то по ком-то сохнет,

А мне уже все похер.

Я давно потерял веру,

Я забыл что такое радость.

Не умею я пить вмеру,

Не могу я забыть гадость...

Вот такой вот я злой, противный.

Вот такой самолюб угрюмый.

Перестал уже быть наивным,

Ни на йоту не став умным...

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

и я писАл в своё время :blink:)

вот некоторые извояния:

депрессивный стишек

я не подвергну ваши уши излияниям души,

уйду я прочь и застрелюсь во тьме пустующей глуши.

положат в гроб, прикрыв умело на голове сквозной пролом,

и в плоскость ямы бросят слёзно, замерзший в камень, чернозем.

И эпитафию в надгробье, кроша податливый гранит,

напишут крайне неуклюже о том, как быстро жизнь бежит.

чуть слышный плачь безмолвно скажет, как уважала вся семья –

мне очень лестно, но однако, я ненавидел сам себя.

(с) Muza

All Alone

оставлен, забыт и всеми потерян,

с высокой горы мелким прахом развеян,

разбит на осколки, вскро‘Ён пополам,

убит, уничтожен, разорван по швам.

повешен на ветке, распят на кресте,

бесформенной массой застыл на холсте,

закопан, расстрелян, утоплен в реке,

поставлен я точкой в начальной строке.

завешен вуалью, заброшен за шкаф,

я скучный абзац в пожелтевших листах.

и взят экспонатом в музей одного –

гляжу только я на себя самого.........

(с) Muza

неизбежность

Пропущенных строк не заполнить словами

и действий не вставить, там где спасовал.

упущенный шанс сердце колит шипами,

и уже не вернуть тех, кого пролистал.

Разбитый хрусталь снова не разобьётся,

молчанье от друга поддержат гудки.

пропущенный миг к нам уже не вернётся,

письмо не придёт от знакомой руки.

И рядом не встать, с кем смеёшся на фото,

сильней не обнять, чем однажды обнял.

всегда за спиной оставляем кого-то,

не в силах понять, что его-то искал......

(с) Muza

ВЗАИМНАЯ ЛЮБОВЬ

В орудие расправы превратили мы любовь,

с холодною ухмылкой друг другу портим кровь,

рвём общие портреты, со звоном бьём стекло.

я громко хлопну дверью, ты выплеснешь вино.

Бьём сердце на осколки, стараясь вызвать боль,

с печальною улыбкой бросаем в раны соль.

родное рвём словами, в душе слепой оскал,

я в зеркало ударю,ты разобьёшь бокал.

Час от часу не легче, все чувства гоним прочь,

казалось станет легче, когда наступит ночь.

Взойдёт ведь снова солнце, но будет всё равно –

я вскрою себе вены, ты бросишся в окно.

(с) Muza

---

пока хватит :ok:

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Ну що ж. Додам трішкі мого... :)

1 год 15 хв, вирваних у ночі

Про цей будинок не знали навіть самі найкращі його друзі. Випадковим перехожим на думку не спадало поглянути на його дах. А як би хоча б одна людина відірвалась, нарешті, від своїх буденних справ і зиркнула вгору, вона б, напевне, побачила його. В тій самій задуманно-байдужій позі, на тому ж самому місці, що й десятки раз у минулому.

Так! Все його внутрішнє єство тягнуло стомлене тіло сюди, де можна нарешті побути на самоті із самим собою. Де можна не хвилюватись за те, що доведеться переживати зустріч з небажаним знайомим, дурацько посміхатись, запевняючи, що у тебе все гаразд. Сховатись, навідь, від простих перехожих з їх байдужими обличчями (пройде з такою заклопотаністю, що аж холодом віддасть), від псевдодрузів, що тільки й знають, як нагадувати вчорашні істини...

Це місце, його маленький секрет, було цінне ще й тим, що тут якнайкраще можна було споглядати захід сонця. І бути чимось крихітно-самостійним, непідвладним кому-небудь, а ще, бути подалі від Неї...

...Це була звичайна субота. Таких днів у нього було сотні, і цей, сто перший, не вирізнявся нічим особливим. Усе як завжди: танцювальна музика, очманілий натовп (хлопці "пасуть", дівчата намагаються переклюнути одна одну....), кілька келихів пива вже розігнали алкоголь по його венам, троха спростовуючи цю картину. Він просто сидів в самому далекому закутку, де нікому й не збагнуло б когось шукати, і просто вивчав публіку, як робив це щоразу. Так, для просто так. Не дивитись же тупо на пачку цигарок...

ЇЇ він помітив, напевне, одразу. Прості джинси та чорний "топік" на Ній напевне запам`ятається назавжди. Здавалося, нічого особливого, але... Він був уже й втратив інтерес до цієї особи, саме тому, що вона танцювала 3 послідовні танці з трьома різними чоловіками (хто ж знав, що то її друзі), проте сталось те, чого він очікував найменше - Вона підійшла сама...

Коли людина на протязі кількох годин думає над тим, що їй зробити в першу чергу, прийшовши додому після цих веселощів, бо вона сьогодні працює (задовбали), найменше сподіваєшся (куди там, навіть думати не підозрюєш), що ти когось сьогодні зацікавиш...

А потім було спілкування... Ту ніч, ніч їхнього знайомства, він згадував постійно, і не переставав дивуватись. Він здобув і пережив те, чого так не вистачало стільки часу. Й постійно розгублювався: як можна так відверто відкривати свою душу людині, яку бачиш вперше в житті?..

Напевне, не існує тем, які не були обговорені в Ту ніч. Сонце здійнялось над містом, люди піднялись зі своїх ліжок щоб виконувати нецікаву щоденну роботу, а вони все говорили... Виливали душі одне в одного, і насолоджувались цією несподіваною відкритістю. Закладали кріпкий мур майбутнім, ще тоді не усвідомленим відносинам...

Час збігав, і він все частіше почав задумуватись... Почав прислухатись до свого серця. Здається все не так, як минулого разу, але результат однозначний... Невже це... Важко було повірити, просто не очікував. Здається, тримав двері своєї душі, які й відкрити практично не встиг, за сімома замками, але...

...Сонце вже майже згасло. Останні промені віддає його стомленому тілу. Саме час впустити отруєний дим у нутрощі. Можливо з ним вдасться вигнати Її...

Чомусь йому згадалось, як вперше освідчився їй в коханні. Ті слова, що давно й довго тримав, носив у собі, сказав у, знову ж таки, абсолютно непідходящий момент, (а де ж квіти...), обціловуючи її сльози...

Цікаво, що трапляється з людиною, у яку не вірить ніхто, навіть дівчина, якій він дарує свою душу?..

Вітер розвівав його волосся. Сонце, відчувши внутрішню силу, дарувало останні крихти тепла. А люди продовжували метушились десь там, внизу, потрібні тільки самим собі. Він відчував себе вільним...

10.09.2005

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Цю історію я почав писати вже дуже давно, але так і не мав ні часу ні натхнення для її закінчення. Може колись...... :blink:

Привіт. Мене звати Карла Едісон. Мені двадцять п’ять. Я журналіст, працюю в маленькій провінційній газеті. В нашому містечку рідко трапляються якісь сенсації чи грандіозні події, а тому мою роботу можна назвати одноманітною та нецікавою: погодьтеся – описувати розваги вісьмидесятирічних старців не надто приємно. Про будь-яку подію нашого міста можна розповісти, не бувши на ній присутій і не бачивши її, тобто не виходячи з власного кабінету. З часом таке життя набридає і вже в двадцять років людина розважається так само, як і старий дідусь, про якого вона постійно пише одноманітні статті. Але, незважаючи на таку одноманітність, нашу газету розкуповують, поскільки це єдине місцеве джерело інформації.

Та один раз на декілька десятків років і в таких місцях, як наше містечко, відбувають цікаві та дивні, якщо не сказати більше, події. І обов’язок журналіста – довести до відома населення найменші дрібниці такої події.

Бути літописцем однієї з таких подій довелось і мені…

Я переїхала у новий кабінет, поскільки декілька разів ніжно посміхнулась босові і він подумав, що я дуже мила. Тепер у мене на столі стояв допотопний комп’ютер замість не менш допотопної друкарської машинки та кавовар замість чайника, а на скляних дверях художник якраз докінчував клеїти напис “Карла Едісон. Журналіст Хай-Бридж Ньюс”. І я по-своєму була щаслива. Життя текло в потрібному для мене напрямку. Ще зо два-зо три десятки років і мені буде забезпечена непогана пенсія, будиночок з видом на пальмові зарості, власний шикарний автомобіль і, якщо повезе, послушний чоловік – симпатичний дідуган, який буде мирно сидіти в своєму кріслі-качалці перед телевізором та курити сигари. Я мусила тільки тихо чекати…

Все, напевно, так і було б, якби не Кевін. Він не дозволяв мені сумувати. Кевін – це той чудернацький молодик, який заскочив до мойого кабінету, підбивши художника, коли він клеїв букву “ж” на двері. Художнику це не сподобалось і він висловив у бік Кевіна декілька досить таки цікавих фраз, які журналісти, зазвичай, не вживають у своїх статтях. Та те руде мавпеня не звернуло на художника анінайменшої уваги і хутчіш зачинило за собою двері.

Я не звикла, щоб до мойого кабінету отак влітали і, насупившись, заглядала до мозку Кевіна крізь рубець, який виднівся у нього на лобі. Цей рубець йому поставили в дитинстві шкільні сходи, коли він по них котився. На Кевінових звилинах не було нічого для мене нового і тому я змирилась з його наглою появою та запитала:

- Що?!

Кевін намацав рукою свій рубець, ніби перевіряючи, чи не сиплються бува через нього якісь геніальні ідеї, але, переконавшись що ідей як завше немає, поклав мені на стіл фотокартку. Я довго сиділа та дивилась на неї, поки Кевін пив мою каву, але так і не пригадала, в якому з Голівудських фільмів я бачила такий труп з діркою в голові. На зворотні стороні, на мій подив, також не було автографу актора. Це геть збило мене з пантелику. Я відчула, що мої брови знову гнівно збігаються до купи і, вирішивши не втрачати такої нагоди, запитала:

- Ти хочеш, щоб я вставила її в рамку та поставила на своєму новому столі?

Мої брови відразу розбіглись на свої місця а губи посміхнулись – зокрема від дотепності щойно промовленого виразу, а зокрема через те, що на Кевіна не можна довго сердитись, як не можна сердитись і на улюбленого собаку який, за браком життєвого досвіду, міг поцупити ваш гамбургер. У відповідь збіглись брови Кевіна – начебто від образи – і він прогавкав:

- Цей знімок був зроблений сьогодні на одній з закинутих вуличок в північному районі Хай-Бриджу. Ти пам’ятаєш, коли у нас останній раз розглядалась у суді справа про вбивство, за винятком минулого року, коли племінник нашого боса роздавив машиною кота отої дурнуватої старої, що заснув під колесом?

На цей раз мої брови тяжко полізли вгору. Це був або недотепний жарт, або шматок інформації, який мав п’янкий запах сенсації. Поскільки жартів від Кевіна я не чекала – ні дотепних, ні недотепних, то, не чекаючи пояснень, почала згрібати своє майно, яке складалось з записничка, олівця та диктофона, в сумку. З хворобливим блиском в очах я згадала свою тарадайку, яку мені зараз прийдеться заводити. Як вона мене вимотала! Якби я мала гроші на нову машину, я б залишила цю десь під парканом, поскільки її ніхто у мене не купить. Та поскільки грошей у мене немає, то про новий автомобіль думати не приходиться.

Доречі про Кевіна. Йому було років під двадцять три. Рудоволосий (при чому волосся не коротше, ніж у мене), з пикою, як у мавпи (особливо коли посміхався), з відмінним характером та з конячою працездатністю. Ми працювали разом вже близько року і не було ще дня, щоб ми не сперечались, хто з нас платить за обід. Я, як істина леді, вважала, що платити повинен чоловік, та він був не таких консервативних поглядів як я, а тому вважав, що платити повинна представиця сильної (!) статі – жінка. В кінці кінців ми робили як справжні американці – напрошувались на безкоштовний обід або платили кожен за себе. Іноді Кевін, щоправда, вгощав мене ванільним морозивом з полуницями. Одягались ми також приблизно однаково – порвані блакитні джинси, сорочка на випуск або теніска, причому мої груди виглядали набагато ефектніше, ніж його, та бейзбольна шапочка. Іноді я, на відміну від Кевіна, користувалась косметикою та мила голову. І ще я не палила. Хоча часом була спокуса – забрати в Кевіна його двохдоларову сигару та, пихкаючи димом, закурити. А потім запити це все ковтком віскі. Загалом ми були звичайними представниками американської молоді 80-х років.

Коли ми накінець причахкали на міце злочину, то побачили силу силенну людей – аж шістьнадцять чоловік. Для нашого містечка це був цілий натовп. Коли ми накінець протиснулись крізь цю живу загорожу, то побачили на асфальті намальованого крейдою чоловічка, на місці голови якого, на свій подив, я не побачила крові. Шериф незграбно повзав туди-сюди та щось вишукував. Юрба схвильовано гуділа, заповнивши гомоном цілу вулицю на три будинки.

Коли мені нарешті вдалось поговорити з шерифом, то виявилось, що хлопець, якого вбили, не був місцевим. У нього з собою ні документів, ні грошей. Більше того – його вбили не тут, а десь інде, а сюди привезли труп та на швидкості викинули його з машини, тому й немає крові на землі. Ого… Це був справжній злочин. Ціла детективна історія. І я вирішила провести своє маленьке журналістське розслідування. Тоді я ще не знала, що воно переросте у велике розслідування і докорінно змінить моє життя…

Пів дня я носилась, як навіжена, по вулицях та тицяла кожному перехожому у вічі фото хлопця, якому не пощастило дожити до старості. Та, хоча я й не дуже здивувалась, його ніхто не знав і раніше не бачив. Значить, у мене немає ніякої нитки, за яку можна було б схопитись, щоб розплутати цей клубок.

З горя я забігла в бар, сіла, поклала перед собою злощасне фото та замовила текіли. Поки я сиділа та пила, до мене підійшов якийсь здоровань та, дивлячись на картку, сказав:

- Це той коп, якого вбили? Цікаво, кому потрібно було привозити його в гори, щоб тут викинути. Якийсь псих, напевно…

Мене неначе струмом вдарили. Звідки він знав, що вбитий – коп, якщо я сама ще цього не знала. Може це якась помилка? Не схоже. Надто впевнено він це сказав. Що ж його наштовхнуло на таку думку? Може я щось пропустила? А може… може він знав убитого? Все це миттю прокотилось у мене в голові, та я вирішила не показувати свого подиву.

- Так, це він. Якась паскуда добре замела сліди. Боюсь, поліція ні до чого не дійде, якщо вбивця не зробить ніякої помилки. А він її таки зробить. Всі вбивці роблять помилки,- я пильно подивилась на свого співрозмовника, але його погляд був таким же твердим і ніщо не виказувало, що він якось пов’язаний з цим убивством.

Може я помилилась? Та щось мені підказувало, що я була права. Я допила свою текілу та пішла в редакцію. Подумавши, я взялась за статтю. В ній я у своєму “фірмовому” стилі розписала все, що мені було відомо про вбивство, а саме – де було знайдено труп, про те, що труп не опізнали, що вбито його було не тут. Але ні словом не обмовилась про те, що він, здається, був копом. Це було недоведено, до того ж це відкрило б мої карти і, можливо, злякало б когось. Якби я тоді знала, кого це може врятувати, то може і написала б про це. Та я знала надто мало… У тій таки статті я пообіцяла своїм постійним читачам і надалі висвітлювати деталі розслідування по даній справі. Зі згоди шерифа, звичайно.

Пройшло декілька днів. Шериф вислав відбитки пальців “жмурика” у центральний відділок штату і виявилось, що він був поліцейським. Одним з кращих у своєму місті. Та зараз він мав би бути у відпустці. Він її заробив, коли його відділок розкрив групу торговців “білим золотом” – кокаїном. Це була найвдаліша операція поліції штату. Смугасту форму зодягли чотири найвідоміші в Штатах керівники наркоторгових корделів. Неабияку роль в цьому зіграв і убитий – Джек Х’ю Байрон. Фактично він, через своїх “шісток”, і вивів поліцію на наркоділків.

<далі буде...>

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Я не письменник але вашу тему підтримую! І також поділюся з вами уривком своєї творчості. Вибачте що російською...

В ночной дороге, почему то всегда обращаю своё внимание на боковое зеркало заднего вида, в котором из полной темноты я вижу слабый свет моего габаритного огня, маленький свет в чёрном пространстве, и изредка мелькающие в нём разделительные дорожные полосы, они всё бегут, бегут. Двигатель мурлычет свою не понятную песню, а я остаюсь один, совершенно один, вглядываюсь в тот отрезок дороги который украли у темноты мои фары, еду, и так проходит вся моя жизнь. Жизнь - дорога, и её проехать очень сложно...расстояния километры дни года ... вечность.

Ночь, свет, хочется спать, как мне хочется спать!, но нет за рулём ошибки не допустимы. Дорога ошибок не прощает... А так хочется спать. Когда засынаешь за рулём , мозг пребывает в пространном состоянии, ты разделяешься на две половины, одна мирно спит, вторая бодрствует. В результате ни то ни другое... Ты плаваешь. Один только раз я уснул за рулём, и помню ту ночь очень отчётливо. Был я на Киевской автостраде, 4-е утра, под мной Wolskwagen LT45 жёлтого цвета со светло серыми контурами арок колёс и порогов. Я любил эту машину, ведь и она была моим детищем, я дал ей её индивидуальность, стиль. Многие обращали на LT-шку внимание.... И снится мне дорога, та дорога по которой мчюсь сквозь ночь, уже не понимая что уснул, по настоящему сплю, приняв ту сладость сна о которой так мечтал и думал, с открытыми глазами в другой мир, где всё не так как в реальности, там всё иначе всё на много проще и спокойнее, где время не имеет ни какого значения, я уснул, принимая то чему так сопротивлялся. Сон, сон: - Ночь, полная безлунная ночь, и только серая безцветная дорога в тёмной ночи, дорога сворованная светом у темноты, вязкой и липкой как смола которая тут же поглощает всё назад отвоевав то что было украдено. Я плыву в этой смоле, постепенно видя перед собой что-то неясное на самом краю света моих фар, оно появляется и вновь исчезает, дорога застлана разноцветными коврами по которым растут цветы, странные шевелящиеся растения, каких раньше никогда не видел. Они как живые существа стараются убежать от несущегося прямо на них автомобиля, и неизменно погибают под колёсами. Это был пик сна, где реальности не существовало, цветы был живыми, сплетаясь своими щупальцами в одно целое. И то что так было далеко от меня на горизонте не изменно приближалось, постепенно вырисовываясь, преображась в то от чего было не увернуться, свернуть в сторону или затормозить, медленно шаг за шагом, киллометр за киллометром я вижу и понимаю что это конец и сделать ничего не могу. А грузовик мчится сквозь ночь.. В кабине никого нет.. Все спят.. спят ...И только мотор рокочет что то угрожающее...ПРОСНИСЬ ПРОСНИСЬ ПРОСНИСЬ. Дорога и большая куча щебня оставленная кем-то посреди неё. Кто её оставил, зачем ? Найдя в себе силы - Торможу , изо всех сил... как мне тогда казалось, торможу, торможу, не могу вспомнить сколько прошло времени но миг удара приближается, приближается с пугающей быстротой и неизбежной катастрофой. Момент удара, и я напряжён до последней клетки своего тела..(вечность)..удар, страшный удар сотрясает меня, грохот и страх... И когда настал пик неизбежного - просынаешься... Понимая что это был сон, ты спал... Но тормозил в реальном времени.... Машина стоит, в окно прорывается утренняя прохлада, горизонт на востоке окрасился розовыми тонами и скоро взойдёт солнце, то солнце которого ты так сильно ждал.... К которому бежал от ночи... скрывался от неё ... чтобы не спать... А она всё ждёт. Ждёт. Ждёт и подстерегает Тебя... спи спи спи...шум ветра, шорох колёс...двигатель мурлычет и вокруг ночь, мир который ещё никто не открыл..и вот ты врываешься в него и кто то тебе тихо шепчет.. Спи Спи Спи... Как сладок сон в дороге. коварная ловушка миров...

Завтра в дорогу. Удачи Тебе вечный странник мира. Ведь жизнь это дорога и она не прощает ошибок. (спи, спи, спи .... а полосы всё бегут и бегут в твоём зеркале... исчезая во тьме, вспыхивая и угасая так же как редкие падающие звёзды в ночном небе... спи спи спи)

Поширити це повідомлення


Link to post
Share on other sites

Join the conversation

You can post now and register later. If you have an account, sign in now to post with your account.

Гість
Відповісти на цю тему...

×   Вы вставили отформатированное содержимое.   Удалить форматирование

  Only 75 emoji are allowed.

×   Your link has been automatically embedded.   Display as a link instead

×   Your previous content has been restored.   Clear editor

×   You cannot paste images directly. Upload or insert images from URL.

Завантаження...

×
×
  • Create New...