Власна творчість :)

[Mala]

Ніч зсипає зорі місяцю на плечі,

Зазирає вечір у вікно мені.

Загойдались хвилі золотистих течій,

Попливли удалеч диво-кораблі.

Голубі вітрила піднімає вітер,

Подушки хмаринок сохнуть на кормі.

Покупалось сонце, золотисті рибки

І від того мило й радісно мені.

Відкриваю очі, будить промінь зранку,

Скаче зайченятко в мене на стіні,

Смикає грайливо вітерець фіранку,

Ніби перепитує : зазирнуть чи ні?

Голуби туркочуть у чарівні труби,

А черешня в мами вже давно не та,

Засміялись очі, посміхнулись губи,

Ніби непомітно , на дворі ВЕСНААААААААААААА.

[fenmix]

Цей вірш посвятив "Аполлону-13"...

"Аполлон-13"

Настав наш час...

І кличе нас далечінь..

Не знаю що там чекає нас...

Та знаю, що я не один...

Назустріч темній стороні зірок

За мрією пливе наш "Аполлон"

І хочемо зробити ми свій крок

Пройти весь Місячний кордон

Та знаю я і знаєш ти

У нас безцінні є життя

Назустріч я йду до мети

В ім'я науки та добра

Назустріч темній стороні зірок

За мрією пливе наш "Аполлон"

І ось ми майже досягли мети

Та розвернутися повинні ми

Прощай, ранимий Аполлон

Не перетну я місячний кордон

Та знаю я і знаєш ти

У нас безцінні є життя

Назустріч я йду до мети

В ім'я науки та добра

Назустріч темній стороні зірок

За мрією пливе наш "Аполлон"

Повернусь я додому до своїх

Та пам'ятатиму я завжди про одне

Хто врятував мене, і друзів всіх моїх

Прощай, мій найвірніший друже

Хоч я не знаю, зараз де ти є...

[igorock]

Я вне времени, загуляю,

И в пространстве исчезну я.

Загуляю да так что усталость,

Не найдет никогда меня.

Закружусь упавшей листвой,

И к твоим припаду ногам.

Над намокшей в дожди мостовой,

Зашуршу по твоим следам.

А потом к ветрам - в небеса,

Серым словно твои глаза.

И с тех туч что питают дождь,

Наблюдать буду - как ты живешь.

[Mala]

Сяду я сьогодні малювати,

Фарби на палітрі розведу

Зацвітають мальви біля хати,

Червоніють ружі у садку.

Мружиться на сонці личко доні,

Ластовинням всипане усе,

Повняться черешнями долоні,

Що вона до матінки несе.

І полоще вітер на осиці,

Випрані листочки під дощем.

Човники гойдаються на річці,

Літо заховалось під кущем.

Сяду я сьогодні малювати літо….

[Mala]

А скрипка рвала душу…

Плелись інтриги в мене за плечима,

Ховалась я від поглядів твоїх

Вона все ж, плачучи співала.

Та як би я клубочком не ховалась.

Вона все грала, грала, грала…

До потаємних всіх куточків діставала

Своїм плачем.

Весна літа мої лічила…

Неслись роки, неначе сон,

Все миготіли за вікном перони станцій,

Я мовчала та зціпивши уста стогнала,

Боялась, що заплачу, наче скрипка…

Коли безвихідь серце шматувала,

Вона все грала, грала, грала….

По струнах моїх перших почуттів

Пройшлась смичком.

[Caprichos]

что-то между нами...

что-то между нами

плачет,

падает на пол слезами...

волком воет

в ночи,

в окна стучится дождями...

что-то между нами

дрожит;

прижаться б друг к другу телами...

что-то между нами

болит

и заметает снегами...

что-то между нами

грустью,

недосказаными словами...

что так между нами

пусто?

что-то между нами......

[Ukrod]

Весняний настрій

І довші дні, й коротші ночі

Зими минає сивина

Та так безпомічно тріпоче

У грудях серце, бо весна

Солодкий щем, жагу кохання

Із першим подихом тепла

Приносить. Марні сподівання

На глузд й розважливі слова

Не вберегтись. Не врятуватись.

І з віком нам дано знаття

Все що судилось – має статись

Радій цьому. Таке життя …

[solnishko]

Потрібні слова. Завжди потрібні слова...Їх не знайти і не відтворити у правильному порядку. Десь свербить у закутку пам"яті щось те правильне і вчасне, але зникає, так і не пояснивши, не просвітивши. Бовтаючи руки в холодній воді, раптово розумієш, що холоду не відчуваєш і стає страшно. Бо не відчуваєш болю від опіку, бо, кусаючи себе за палець, бачиш відбиток від зубів – очевидний і глибокий.. І бліде обличчя вкривають плями (Господи, добре, хоч, не трупні, проноситься в голові..), закриваєшся від світу широкою посмішкою наглуватого паяца..(паяцки??) Коли ти встигла так замерзнути? Коли ти встигла виліпити оте «щось» з поту і дощу, з туману і сліз?

Скільки думок.. Плутаних, невпорядкованих, хаотичних. Вони приходять, коли вікно набуває кольору стиглої кави, а дихання міста стає тихим і сонним. Байдуже, що у відображенні – очі відчаю, байдуже, що відображення – це ти.

( "потік свідомості" - як сказала одна хороша людина)))

[solnishko]

Чи існує безкінечність? Нескінченність простору у коридорі дзеркал, де бачиш втомлену множинність свого обличчя, розбалансовану і , зрештою, крихітну.. Запалиш свічку перед вікном, а вогник танцює свій самотній танок, вступаючи в своє коротке життя так само пристрасно як і велика пожежа, що спалює все на своєму шляху.

Чи існує вічність? У почуттях, що живуть на сторінках книг, що перечитані мільйонами очей : благальних , чекаючих, байдужих.. Гортаєш їх, а вони пахнуть свіжою поліграфією і ..вічністю. Поети, з їх прозорими і ледь вловимими метафорами та образами, постають перед тобою крізь кривавий туман смерті у своїй прекрасній печалі.

У іконах, загублених у кривобоких хатах, до яких не ходять натовпом, біля яких не розбивають чоло до глибоких ран, ніби вимірюючи віру силою болю. Ці образи ніколи не плачуть, вони тріскають від часу, як і проста деревина, вицвітають від вологи.. Намальовані кимось в хвилину просвітлення, вони і досі тримають в собі ту напружену силу тепла і віри.

Чи існує любов? Така, як уявляється, наче марення, ніби сон на крилах янголів, що здувають пір"їни з твоїх повік.. Обіймами ранкового сонця починається вона, тужливим диханням ночі продовжується. Якби ж то так…Вона існує. Вона безкінечна і вічна. Війна душі і плоті. Злам на тілі світу, якому ніколи не зятягнутися до рубців, а лишень кровити і лиш іноді – мироточити.

[Mala]

Притулюся спраглими вустами,

І мороз по шкірі пробіжить.

Проснувались ниті поміж нами,

Та завмерла довгожданна мить.

Приспів:

У Дніпра бере веселка воду,

Живить землю швидкоплинний Стир,

Серед сотень націй та народів,

Ти один вливаєш в мене сил.

Наливаєш ти мене по вінця,

Напуваєш щедро, мов вином,

Хочу я, щоб це тривало вічність,

Щоб життя нас знов не розвело.

Я п»янію від твоїх цілунків,

Потопаю, дістаючи дно,

Як би світ збіднів для мене швидко,

Як тебе б у ньому не було.

[Varvara]

Я – роса на траві, якій зникнути після сходу.

Я – перелесник. Зваба чужа таємна.

Я – розлога ліщина. Віти черпають воду.

Я - жінка. Спрага твоя взаємна.

Пісок сиплеться в очі. Скупа сльоза чоловіча.

Несправжня, звісно ж. Але додає шарму.

Мати чекає сина. Піднятий прапор кличе.

Чоловіки бавляться війнами. Жінка – будує храми.

І тоді клепсидра ніколи вже не наповниться,

І тоді ти вип’єш воду богами налиту.

Бачиш на дереві любляться дві горлиці.

Певно це їхнє найперше кубло і літо.

Пісок вертає домів. Вростає у босі п’яти.

Жінка колише дитину. В сховку біда колишня.

Оком куди не кинь – цвітом рожевим вишні.

Це моя казка. Моя ідилія. Моє свято.

[Varvara]

Дженні живе за рогом, біля пивниці.

Дженні за фахом – кухар. І часом жриця.

В неї великі груди, м’які сідниці.

Дженні вночі не спиться.

Дженні не носить шпиці в білявих косах.

Раз! І вона вже просто простоволоса.

Два! І стоїть принадна. Хмільна і боса.

Дженні не має помади, не пудрить носа.

Дженні…

Пише листи марудно. Каліграфічно.

Мамі здебільшого. Бреше багаторічно.

Дженні співає, оголюється публічно.

Дженні така потішна, така лірична.

Дженні… Моє маленьке дівчисько Дженні.

Сукня в горошок. Цукерки в обох кишенях.

Дженні…

Суцільний цукор. Потяті вени.

[Ukrod]

Чому не спить душа ? Чом спокою немає ?

Чому в нічній пітьмі майстрить химери снів ?

Ладнає дивні замки із нейздісненних мрій,

Із незбагненних сенсів, яких ніхто не знає ...

Бо вільна вона є у цю щасливу мить,

Поки пустує, поки дурень розум спить.

[Dima4s]

Розкажи гарну казочку на ніч,

Щоб забулись проблеми і незгоди,

Уся злість до останньої краплі,

Втекла в землю- як дощ в непогоду.

Неважливо про що буде казка,

Хай звучить лише голос твій тихий,

Хай колише свідомість словами,

Та в реальність забудеться вихід.

Розкажи гарну казочку на ніч,

Про кохання, про вірність, про ласку,

Щоб звучала крізь сон у день ясний,

Що приснився почувши цю казку.

Ясний день, сад зелений навколо,

По росі ти ступаєш босоніж...

Жаль що сон цей тривав так недовго,

Настав ранок. Закінчилася казка так скоро...

[Varvara]

И тогда защемит, заколет и ты войдешь

в свое прошлое будто бы в тело острейший нож

и воробушек-сердце трепещит но не молчит

если б был здесь хоть ктото, сказал бы - по чину чин.

и рукой проведешь по лицу, а лицо - зола.

Перетлелое имя забудется не со зла.

ТОлько в сердце (в мозгу если точно) следы следы

Только память не мажет: то в зубы, а то под дых.

и проснешся, а простынь не смята но вся в поту

и тогда защемит, заколет. Не в моготу.

[Sniper]

Отаке моє... Дещо з захоплень, навіяне частими прогулянками залізницею Луцька влітку 2009.

Желєзнадарожнік…

Під ногами хрупкий щебінь і жили стальні, що обснували собою всю кулю земну... Ти неквапом ідеш і дбайливо оглядаєш запорошені пилюкою доріг чорні букси... Ти так багато бачиш в цих бездушних формах залізних, чуєш, як Тобі вони говорять де були і бачили що... Ти слухаєш, як стукають колеса по металевих рейках і в тому шумі для Тебе лунає пісня. Ідуть у ніч поїзди із рукавів Твоєї кацавейки і прибувають до рук Твоїх ранкові електрички...

По сірому камінні ступає чобіт Твій, і помаранчева затерта між вагонів желетка на плечах, що дощами прана і снігами морожена, висушена вітром і сонцем прасована, хрипка рація на грудях і молоточок на державці довгій у руках... Замріяний далекий погляд у хвості залізного вужа впаде на світлофор поереду локоматива, змахнеш рукою, і зрушить з місця потяг в далечінь... Зима, весна, літо й осінь, а Ти із жилами стальними не розлучний... І б"ється в грудях серце в такт транзитного, що без зупинки потяга важкого, і знову на колісних парах погляд Твій, щоб не минули без уваги всі дефекти й неполадки. З вікна купе на Тебе гляне пасажир і усміхнеться, бо яким би самотнім він не був, Ти все одно його тут проважаєш. Ти бачив зустрічі й розлуки на перонах, квіти і оркестри, сльози й сміх, а сам в душі Ти, наче море – ховаєш у собі скарби і корали пишні в глибині...

І вернешся в свою комірчину, відійде у ніч потяг швидкий, на лежанку натомлене тіло покладеш своє, на затерте чиєсь фото поглянеш, нальєш і закусиш солоною сльозою. В станційній тиші за вікном на небо поглянеш, де в ночі зорі мерехтять Тобі... Заснеш в ідилії небесній, і бачитимеш сни, де мчать ЧСи і ВЛи, де поміж садів квітучих пролягли решіткі рельсошпальні і на них життя Твоє в простори неосяжні пролягло, там ангели Твої піднімуть руки до гори, із хмар пухнастих силами наситять, щоби проснувшись вийшов до вагонів знову і пильно дбав про них і нас....

Товариші Твої сталеві ТЕМи і ЧМЕхи завжди з Тобою поруч, Тебе диспетчер поважає й пасажир, Ти сіль імперії стальної, без Тебе не живе вона й секунди. Тебе боїться біс і морок не торкає Твого серця, бо знаєш Ти і дощ і сніг і спеку невгамовну, Ти тут вночі і вдень, у колії Твоє життя й душа співуча, Ти птах її, Ти маленький залізничник...

Проходить по четвертій вантажний потяг, будьте обережні, а Ти все поруч з ним, на першу прибуває пасажирський і кличе до своїх візків і магістралей гальмівних лише Тебе одного, останнього небуде в Тебе потяга у ніч, вони Твої тепер усі, неначе діти... Піде й прибуде новий, і змінить ніч на день, прийде за літом осінь, а там зима і знов весна, та потяги вертаються до Тебе як до свого друга, а з ними й ми, Твої всі вдячні пасажири...

01.09.2009

[igorock]

Точеный стан, нога длинна,

И грудь из "топика" видна.

Кольцо болтается в пупке,

Татуировка на плечке.

Плывет "бедровками" виляя,

Прохожих "стрингами" смущая.

Ну прямо Ларина Татьяна -

Скромна, ранима, величава.

С пивной бутылкою в руках

И с сигаретою в зубах.

Она - Мадонна наших дней,

О сколько материнства в ней!

Давно с невинностью рассталась,

Но до сих пор не нагулялась.

Партнерам счету не ведет

И все единственного ждет.

О где - же ты, ее Ромео,

С главою бритой как колено,

В костюме строгом "Adidas",

Широкоплеч, скуласт, мордаст.

Вы б вместе славно затусили,

Бухнули, травки покурили.

И при луне бы целовались,

И матом нежно бы общались.

Смотрю ей в след, вздыхаю тяжко,

Увы не светит мне бедняжке.

Я не герой ее романа.

И на фиг мне она упала.

[Dima4s]

Чёрт мужик, у тебе дар!

[igorock]

Чёрт мужик, у тебе дар!

Якщо це до мене, то дякую, щиро дякую мужик!!!

[igorock]

Не в стихах, тут в общем то дело,

Просто хочется Вам сказать,

Надоело, все, надоело,

Надоело, ети его мать.

Уж не греют, меня Ваши руки,

И привычкою стало молчать.

Излечусь я лекарством разлуки,

Пусть болит, мне уже наплевать.

Ваших глаз, пустота и холод,

Колют искрами на лету.

Я не мальчик, уже не молод.

Я все понял, и на хер иду.

Не целуют уж здесь, не ласкают,

А все чаще с укором глядят.

И как - будто, меня вопрошают,

Че стоишь? Уходи, говорят.

Я скажу себе, впредь не боли.

Время лечит сухую душу.

Милый мой, уходя уходи,

И разбитое сердце не слушай.

Нет, не буду краснеть и мямлить,

Что любил мол, да и люблю.

Остаемся друзьями, значит,

Вы послали, и я иду.

[igorock]

Я как мальчик с тобой робею,

По спине пробегает дрожь,

И сказать ничего не смею,

Все боюсь, что не так поймешь.

Ты с улыбкою снисходительной,

Смотришь с вызовом, мне в глаза.

А я дурень, такой стеснительный,

В горле ком и взглотнуть нельзя.

Мне бы вихрем тебя вскружить,

Целовать, задыхаясь в губы.

Но стою и боюсь прослыть,

Хулиганом наглым, и грубым.

Мне б смеясь нести околесицу,

Но молчу, в рот воды набрал.

- "Идиот, не мычит, не телится.

Дурака видно Бог послал".

Я потом себя обругаю,

Что случилось со мной невдомек.

Знать была бы, не ты а другая.

Я бы так не любил, не берег.

[Vika]

Самотність, знову ти єдиний друг.

Найвідданіший серед всіх знайомих.

В тобі немає непостійності подруг

Й пихатості чоловіків, на самолюбство хворих.

Ти завжди поруч. Коли хочеться тепла,

Ти в душу дивишся холодними очима!

Благаю, якщо мушу бути я одна,

То й ти піди, залишся за дверима.

Не схиляюся до публікування власних віршів. Спробую один.

[solnishko]

Не схиляюся до публікування власних віршів

дарма..

дуже проникливо, Вік

[Vika]

дуже проникливо, Вік

дякую

[Mala]

Дзвінке дитинство, юності пора,

Тікають роки швидко, не вблагати,

І зрілість пишноквіто розцвіта

Та і її не хочу зупинити.

Бо за минулим плакати не варт.

Стинає серпень колоски у полі

І не поет, я лише музикант

А у житті у мене інші ролі.

Я мати, жінка, я чиясь дочка,

Турбот моїх щоденних не злічити,

Хоча й тулюсь до сильного плеча,

Та все ж допомагаю й комусь жити.

Я не художник, та чомусь щодня

Вкладаю барви в сіре сьогодення,

Без фарб, палітри, навіть без пера,

Навчаю кожний день любити.

І старості я зовсім не боюсь

Та років не збираюся лічити,

Бо вся любов поділена колись

Повернеться і буде вічно жити.