Власна творчість :)

[Forever Autumn]

Дзвін до мене озоветься

над безмежним жовтим полем

та у серці відіб’ється

задушливим гірким болем.

Відбиток диким воєм сплинув,

Не дзвін то розриваючись кричав

То десь таємно Хтось загинув,

Щоб ти не бачив і не знав.

І жаль розплився на полотнах

Душі моєї дивним смутком:

То зник кудись безповоротно

Той, Хто у пруття клітки стукав.

Плачем розвіявсь голос з поля

Зі своєї пастки піду я за ним,

Близьким. Моя, як і його неволя,

Якщо й скінчиться, то теж на полі тім.

Ти чуєш? Оклик воєм сплинув.

Не дзвін то розриваючись кричав,

То світ недавно мій загинув,

А ти не бачив і не знав.

10-11,06,2003

[Plum]

Пролетіло літо, промайнуло сонце,

І вже не стука у моє віконце

Його ніжний промінь.

Посипались на землю злитки злата,

Дерев тендітних гірка втрата,

Їх остання одіж.

Так гірко плачуть хмари в небі,

Летить у вирій білий лебідь,

Любові птаха.

Любов втікає, як той лебідь,

І чи вернеться коли-небудь…

Ніхто не знає.

Я буду тут чекати щастя,

І згине хай усе ненастя

В гарячім серці.

Приходь до мене, я благаю,

То ж знаєш ти, що я чекаю

Посмішки твоєї.

І так довіку буду я дивитись

У сивий обрій, і молитись,

Щоб тебе діждатись.

Тихий голос твій почути,

І в осіннім дотику відчути,

Що ти поряд…

(с) Plum

1.09.2008

[Forever Autumn]

Поезія і я

Спілкуємось тепер лише мовчанням.

Як жаль

Колись разом проводили ми час.

Відгукується серце

Жалібним скавучанням:

Вже більш нічим не поєднаєш з нею нас.

Наперекір душевним буревіям

Слова вишукувати крадькома...

І все ж простіше вірш писати мріям.

Шкода, що мрій уже нема.

[Forever Autumn]

День почнеться жвавим співом

Що крізь шпарочку долине

Помутнілого вікна

Й відчуття, що я одна

Сплине з променем від сонця

Ніжно грає на долоньці

Цей посланець із небес

Й не згадаю, що колись

Реквієм душа кричала

Та ось глянь - зоря упала

І знов наступить мить ота

Коли приходить самота.

[Forever Autumn]

"Пусть светит месяц - ночь темна,

Пусть жизнь приносит людям счастье, -

В моей душе любви весна

Не сменит бурного ненастья" (А.Блок)

Молчит жестокая судьба,

кривой усмешкой озаряя

мечты, души больной борьа

биенье сердца замедляет.

Но часть её, души избитой,

во храме ищет состраданья.

"Боюсь себя. Себя двуликой," -

иглою мысль пробьёт сознанье.

Блуждает пусть мой дух в лесах,

пусть не увянет он от пыли,

а я же, с ложью на устах,

в железном затеряюсь мире.

Как с ночью солнце примирилось,

прикован взор твой к небесам,

взиваешь ты своё светило -

моей звезде нет места там.

[Forever Autumn]

о. синоптичне...

Дощ плаче влітку за вікном,

Дощ мріє довгим теплим сном,

Сумує він за радістю тепла,

Яке колись любов людей несла.

Танцюють тисячі дрібних краплинок,

Немов густе мереживо сльозинок

Зникає в чистому озерці .. -

Дощ плаче у моєму серці.

[Forever Autumn]

Навіяно на перекурі...

Летять цеглини знизу вверх

водонапірна вишка як самотній стерх

обпісяні дощем будинки

заліплені будинками стежинки

Говерла із піску для храму

залізна церковна брама

краплини за вікном балетом

такий в нас вигляд з туалету

[ursa]

Харьковские зарисовки

Проснулся я без двадцати минут пять. Пошёл умываться, посмотрел на себя в зеркало, поздравил с окончанием трёхсуточного голодания. Вот он я, очищенный, снова полноценно воспринимаю окружающий мир.

И вдруг я подумал: а если сейчас начнётся война? Не будет надсадного рёва бомбардировщиков, не будет грохочущего лязга брони танков, ничего этого не будет. Всё свершится намного проще...

Падает атомная бомба, на какое-то мгновение сверкает ослепительная вспышка, раздаётся невообразимый скрежет, от которого все просыпаются, но уже совершенно зря. Не успевают они придти в себя, как поглощаются остатками балок и перекрытий, навсегда потерявших прочность. Совсем недавно пятиэтажное здание превращается в железобетонную груду окроплённых кровью обломков, разбросанных по радиальным окружностям...

И только я да ещё засыпающий дневальный станем свидетелями обещанного, повсеместно разрекламированного и всеми ожидаемого Конца Света.

© ursa 23.12.1998

[qwadro]

Хм, тільки-но сьогодні вперше побачив цю тему... Творчі напрями і стилі дійсно вражають своєю витонченістю та реалізмом, романтикою та вишуканою прозою!

Із вашого дозволу додам кілька власних поетичних рядків:

----------------------------------------------------------------

Я молчу... Засыпаю, как мёртвый, и живу на яву...

Я лечу... И себя я теряю в этом страшном бою.

Я ищу в боли рук искалеченых мораль свою.

Я живу, только стены повалены в крепость мою.

Кто сказал, что рука сламается в леденую боль

Я играл, а по пальцам моим словно слёзы кровь.

Кому жить, а кому стонать и ползать повелено.

Я молчу, слышу раненый голос где-то затеряный.

Я лежу и потеряный смех из груди вырывается

В сердце боль от неё страдают, от неё спиваються.

Кто-то плачет, что не может ничего изменить.

В подземелье тёмном Ариадна плетёт свою тонкую нить.

Я учил, я других поднимал, отпускал в небеса,

Я любил любоваться полётом закрывая глаза,

Но прервал, я чужой полёт увлекая вдаль

И упал розбитым телом прикрывая мораль

Я пойду по тропинке каменной босеком по утру

Там найду я ручей затеряный, а в ньом душу свою.

Я стою на коленях молча и смотрю в небеса.

Я убил, но жизнь забрал...

-------------------------------------------------------------------

Балада про чайку

Далекий простір серця твого,

Та сіль не будить в нім тривогу.

Ти бачиш лиш туманний простір,

А я ту чайку й тихий острів.

Безмежність моря доль людських

З-під неба погляд цей шукає.

А люди дивляться у слід:

“Живе собі й турбот не знає”

Приспів:

А те, що крила б’ють вітри,

Що кожен день одна вітає,

Що серце прагне висоти –

Про це ніхто не запитає!

“Та їх же сотні кожен день

У синім мареві зникає

Живуть вони не для пісень

Живуть, їдять, ну ще літають.”

І ми живем і кожен день

Кудись ідем і щось шукаєм.

Хтось зайде птаху висоти –

Когось цей острів поховає.

Приспів:

А чайку пестить височінь

Долоні моря обіймають.

Ну ось ви вибрали – це тінь,

А ми під небом помираєм.

[Forever Autumn]

Довго повзтиме горами ніч,

Спустить на землю своє покривало.

Кинувши оком на те, що украла,

Скине тягар зі стомлених пліч.

Мовчки вона до людей заговорить,

Тішачи нас прекрасними снами.

Зчарує природу своїми казками,

Обрій в полотна душі перетворить.

Вітер згадає подихом сум,

Місяць тихенько світ заколише,

А потім втече у нетрі до тиші,

Лишивши на небі сліди своїх дум.

Ниткою сонця народиться день,

Фарбами яблук змалює світанок.

Клубочиться ліс прозорим туманом,

Чекає від неба веселих пісень.

Ніч – чарівниця сховає любов,

Зорі у серці своїм прихистивши.

Десь недалеко собі затаївшись,

Згодом чаклунка повернеться знов.

[igorock]

У відповідь на всеукраїнську акцію протесту: "Дістали".

Повстань, Україно, прийшла вже пора!

Терпіти наругу більш сили нема.

Допоки в могилу нас всіх не загнали,

Повстаньмо й скажімо: - Все, годі - дістали!!!

Тож досить бантитам пить кров наче воду,

Дістали країну вже "слуги народу".

Якщо іще справді жива Україна -

Повстанемо, браття, в єдинстві ми сила!!!

***

Надто довго ця сволота на сльозах жиріла,

Знати би яка то сука псів цих породила.

Чом земля іх не прибрала в світлую годину,

Скільки можна катувати Неньку - Україну?!!

Годі браття нам мовчати, настав час розплати -

Без суда та слідства - нелюдів до страти!!!

І тоді, дасть Бог, воскресне рідна Україна,

Досить спати, підіймаймось, разом ми є СИЛА!!!...

*Igorock*

[Forever Autumn]

[igorock]

Блондинкам на 8е-Марта!

С праздником,блондиночки,Днем 8го-марта!

Пусть мечты все сбудутся-ведь такая дата.

Милые вы,солнышки,-мне ж без вас никак,

Я на фоне вашем не такой дурак.

Горы всяких фенечек я желаю вам:

Бусиков,браслетиков,ну и прочий хлам...

Кучу вам косметики,лаков и духов,

Чтоб могли с ума сводить глупых мужиков.

Сплетен шоу-бизнеса вам не пропускать,

Гнаться чтоб за модою-и таки догнать.

Шопингов сто раз на дню да салонов мод,

И платил чтобы всегда новый "жирный кот".

Да бы принца своего каждая нашла-

Старенького "Папика" с кучею бабла.

Ваши ножки чтоб всегда от ушей росли,

Ну и книжку "Колобок",наконец,прочли.

Больше сериалов вам да тупой попсы,

Чтобы с пользой проводить отдыха часы.

И поменьше думайте-вам сие вредит,

Ато вашей мудростью мир по горло сыт.

Счастья вам,здоровия,вообщем,не болеть,

Ну и чувство юмора,как всегда иметь.

*igorock*

[fenom]

«Марево»

В прекраснім мареві зимових вечорів

під сизим птахом зоряного неба

Я бачив безліч кольорових снів

в яких я мріяв про далеку тебе

Не знаю чи звершиться давня мрія

Тебе плекати у своїх руках

А знаю лиш – без тебе шаленію

А ти як той зимовий птах

Така ж холодна і така ж прекрасна

Така ж зваблива як безсонна ніч

І водночас ти світиш тихо й ясно

Звучиш, неначе журавлиний клич

Заради тебе ладен жити вічно

Щоб пам’ятати про твою красу

Щоб завмирати при словах магічних

Які крізь будні в серці пронесу

Але, на жаль, чомусь приходить ранок

З думками я лишусь на однині

І лиш тобі, мій лагідний світанок

Я подарую казку, що прийшла у сні

Така ж холодна і така ж прекрасна

Така ж зваблива як безсонна ніч

І водночас ти світиш тихо й ясно

Звучиш, неначе журавлиний клич

Можливо, є на борді таланти, які допоможуть з

оформоенням рифмою перекладу на англ.мову???

Бо в мене якось не склалось, а дуже треба....

«Mirage»

in wonderful mirage of winter evenings

under the dove-coloured bird of star sky

I saw the great number of the coloured sleeps

in which I dreamed about distant you

Does not know or an old dream

will come true to cherish you in the hands

And know only – without you rage

And you as a that winter bird

The same cold and the same wonderful

The same seductive as sleepless night

And at the same time you light quietly and clear

Sound, as though spindle call

For the sake of you ready to live always

To remember about your beauty

To stop beating at words magic

What through week-days in a heart will carry

But a morning comes for some reason

With my dreams I will remain on a singular

And only to you, my soft dawn

I will compliment with a fairy-tale which came in sleep

The same cold and the same wonderful

The same seductive as sleepless night

And at the same time you light quietly and clear

Sound, as though spindle call

__________________________________________

«Іди геть»

Я злетів би далеко в небо

Щоб торкнутись до зір руками

І сказав би, що ти не треба

І не став би вмиватись сльозами

Я заплив би далеко в море

Щоби ти десь подалі була

І сказав, що немає горя

Хіба горе, що ти пішла

Іди геть з мого життя

Бо немає більше вороття

Мушу сам собі брехати

Що не буду більше я кохати

Я злетів би але не можу

Я не можу собі брехати

Бо ти не чужа і я не прохожий

Ми народжені щоб кохати

Я злетів би але ці зорі

Наче дві сльозинки з очей

Я заплив би, але це море

Вкрито подихом наших ночей

Іди геть з мого життя

Бо немає більше вороття

Мушу сам собі брехати

Що не буду більше я кохати

«Go away»

I splashes far in sky

To touch to sight by hands

And would say, that you are not needed

And would not begin to be washed by tears

I race far in a sea

That you somewhere a little rather were

And said, that grief

is not Really grief, that you went

Go away from my life

Because it is not greater return

Must to itself tell

That I will not be anymore to love

I splashes but I do not can

can not to itself tell

Because you are not stranger and I not passing

We bear, to love

I splashes but these sunsets

As though two teardrops from eyes

I race, but this sea

is Covered by breathing of our nights

Go away from my life

Because it is not greater return

Must to itself tell

That I will not be anymore to love

[qwadro]

Із дитиною стається стільки всього цікавого і веселого, що я вирішив усе це краще описати у віршах. От і вирішив створити свою власну збірку та назвав її "У країні Сонячних Ромашок." Ось 2-а перші твори на огляд шановному панству!

Обрій сонцю заквітчав золоту маківку,

Промінці позаплітав, "цьомнув" у голівку...

Трав духм'яних настелив у постіль барвисту,

Небом зоряним укрив лісову колиску...

Вечір в роси опускав сутінки медові,

Місяць пастись виганяв зорі вечорові...

Дрімко-сон насипав з торби діткам снів казкових

Й на хмаринки край вмостився слухать колискових...

-----------------------------------------------------------------

Абетка

Ми разом абетку вчили

Різні літери дивились.

А - Акула, Б, - то Бджілка,

К, - то Киця, С - Сопілка.

Кожну з них ми розглядали

Та у голос називали.

От дійшли ми до кінця -

Ось остання буква "Я"!

- Тата - ні! - синок гукає

І очима щось шукає

Серед літер кольорових

Паличок цих загадкових.

- Букви ма! - мені він знов.

- А котрої не знайшов? -

Я здивовано питаю.

- Букви "НІГТИКА" не має!

Я всміхнувсь собі у вуса

Та питаю малюка:

"Букву "НІГТИК", де ти бачив?

Да знайшов такі дива?"

Взяв Роман мене за руку,

До комп'ютера підвів,

Посадив мене у крісло

Й на руках у мене сів.

Пальчиком натиснув кнопку,

"Тата - бачиш!" - закричав.

"Буква "НІГТИК, "Буква "НІГТИК!"

Радісно прощебетав.

Я уважно придивився,

Окуляри одягнув.

Понад кнопками схилився

І побачив цифру "нуль"!

Раптом дух перехопило,

Як до думки я дійшов,

Що в своїй клавіатурі,

Аж ДВА "нігтики" знайшов!!!

Цифра 9 - поряд "дужка" -

От вам лівий "нігтик" був!

Цифра 0 і знову "дужка"

І про правий не забув!

Так розширили абетку

Татко із своїм синком.

Може ще знайдете букви,

То доповнимо гуртом!

[Вoвчик]

Блеск и страстность зимнего заката,

Отраженный снегом блеск

Солнца рвущисего в бездну,

Разжигал он в чувствах всплеск.

Все темнее и темнее

Распуская в город мразь,

Небо синее чернеет -

Разжигая в чувствах страсть.

Вмиг учуяв запах клада,

Ночью страха не боясь,

Разрушает час покоя

Человеческая мразь.

Он жалкий и судьбою скверный,

Не сумел себя спасти,

На миг взошел на путь неверный -

И камень дал душе нести.

[Вoвчик]

Кто честной правды все боится,

Достойно мысли излагать,

Кто слов могучих все стыдится -

Тот в жизни сможет только лгать.

Лишится страха может каждый -

Видь нужно только захотеть,

В пути твоем шах очень важный

По жизни с правдой улететь.

Теперь ты знаешь верный путь,

Не бойся этим пролистать

Всю жизнь свою, сумей вернуть,

Исправить там где смог солгать.

Лишь колокол всю ночь молчит

И в каждом сердце рев судьбиный.

Отныне сердце правдою стучит,

И путь колючей, но Богу не грешиной.

igorock, давай еще чтот пиши, мне например оч. про ангела понравилось!

[Анюта]

КОЛИ ТИ ПІШОВ…

Я думала, що без тебе все буде інакше…Я була впевнена, що мій світ рухне…

Ти пішов…але…світ ще стоїть…як завжди, прийшов новий ранок. Не такий?...ні, такий же похмурий як і всі осінні листопадні київські ранки…а погода? Вона така ж…природа не влаштувала істерику із приводу нашого розриву…а як же дощ? Запитаєш ти…так…але він плакав не через нас…коли ти пішов…мене зустріла на кухонному віконечку краплинка дощу, промінчик сонечка, вже зовсім небагато жовтеньких листочків і безліч фотокарток, що ще живуть на усіх стінах, цих, вже пустих, кімнат…вони віддано заглядали у мої оченятка і тихо шурхотіли та стукотіли по склу…їм було абсолютно все одно, що шафа «схудла» на половину, що вже не чути постійного гучного, дратівливого, але…але такого дорогого шуму комп ’ ютера, і…що у прозорій склянці у ванній-лише одна зубна щітка…коли ти пішов…з квартири вивітрився той незвичайний запах…аромат …ні, не так твоїх парфумів, як твоєї шкіри…цей найрідніший і найсмачніший аромат…а телефон, він мовчить…зникли постійні дзвінки з питаннями, коли ти будеш…всім було байдуже, що тепер нікому притиснути мене до свого тіла…поцілувати так турботливо, як робив це татусь у дитинстві, у лобик…нікому смішити мене розповідями і смішними картинками та відео…ні, ніхто не відмінив програму на ТВ, чи інеті…відео залишились і вводяться у життя…але без моєї участі…нікому так лагідно підвищити голос, щоб зупинити мене, не дозволити зробити помилку…але всім байдуже…коли ти пішов…стрілочки годинника не пішли у іншу сторону…але час для мене зупинився…та..ліжко стало таке самотнє та порожнє…а ночі…вони стали такі сумні та холодні…а дні похмурніли і покоротшали…просто …просто не стало мене…коли ти…пішов…

До тебе…

Кохання… Яке ж складне це почуття та неосяжне! Чому не помічаєш мене? Я ж тут - поруч з тобою. Я кожного ранку і вечора проводжаю і зустрічаю тебе своїм ніжним поглядом. Я ловлю шум твоїх кроків, нотки твого голосу, кожне твоє слово…А коли ти ненароком торкнешся мене, я божеволію, я прагну цього знову і знову…десь у душі…але не можу дозволити собі цього…хочу, але не можу.

Я затримую подих, боячись, що скажу щось не те…вірніше те, що хочу…але…Ні! Не можна! Ти не мій, я не твоя…на жаль. Іноді я вже наважуюся відповісти тобі взаємністю, сказати ті слова, виразити свої почуття, але…зупиняюся і намагаюся усе забути. Та забути можна слова, текст, але не почуття! Від них не втечеш: вони будуть супроводжувати мене все моє життя!!! Я хочу признатися собі, що…люблю тебе, але відразу викидаю це з голови, бо боюсь…я просто боюсь, що коли покохаю тебе невідворотно і остаточно, коли прив’яжусь до тебе, то вже не зможу відпустити. Не зможу віддати тебе іншій.

Для тебе це всього лиш гра, чергове «кохання», а для мене це…життя!!! Бо ти і є все моє життя!

Я чекаю кожного твого погляду, я дорожу ним. Але краще не треба! Ні! Не дивись на мене, не говори, не бери за руку, ніби ненароком! Бо ти просто скажеш : « Я ж люблю тебе, чесно». Але для тебе це просто слова, які можна сказати багатьом… і коли ти після них ідеш і кокетуєш з іншими, я не можу дивитись. Моє серце крається, болить щось усередині, щось важке тягне мене донизу…моє серце: закохане, нещасне, розіп’яте коханням!

Мене питають : «Що з тобою, ти захворіла?» - Так, я захворіла, і ця хвороба називається безглузде кохання! Чому безглузде? Тому що несерйозне! Чому? Тому що ти просто граєш роль…

Я слухаю сумну романтичну музику, згадую тебе, твій образ…Вечір, темінь, а я йду одна і нікому нема до мене діла…я йду не знаю куди, це вже неважливо…головне йду…напевно, до тебе…я хочу побачити тебе хоч на хвилинку…глянути у твої ніжні та зрадливі очі…і запитати чому? Що ти робиш зі мною? Я хочу забути тебе, але не можу, бо кохаю…кохаю більше за все…більше за життя!!! І я-людина, яка до смерті боїться темінь, гуляю одна серед ночі…коли на вулиці порожньо…і мені байдуже…

Спогади: я ніколи не забуду того ранку…я сплю…телефон…твій голос…я йду…заходжу…ти цілуєш мене…але це вже не ти…це якась зовсім чужа мені людина…далека…незнайома…я дивлюсь на тебе…не розумію де я…що відбувається…що це…хто ти…що з нами? Я дивлюсь на тебе…але це вже не ти, а лише тінь…я вже не відчуваю твоєї ласки…я ніколи більше не обійму тебе, ти ніколи не скажеш мені : «Кохана…ти моя!»

О ні! Чому я не відповіла тобі взаємністю, чому не сказала «так», коли ти так цього хотів? Чому? Це гордість? Та ні…Я ніколи не пробачу собі цього …Ніколи!!! Я дивлюсь на тебе, а ти промовляєш: «Прощавай. Не забувай мене. Я тебе…кохаю!» Я хочу сказати…і ніби непритомнію…я цілую тебе і плачу…я біжу…не знаю куди, це вже неважливо, ніщо вже не має сенсу. Я не можу втиснути у своїй голові, що…тебе…тебе НЕМАЄ!!! Цього не може бути!

А що далі? А як далі? Мені нічого не треба..тільки Ти! Я стою…не можу рухатись…не можу говорити…я хочу…хочу…хочу до тебе!!!

Ти більше ніколи так солодко не поцілуєш мене, не обіймеш, не приголубиш, не скажеш, що я єдина, що потрібна тобі…я ніколи не пробачу собі цього…Хай все буде прокляте!Тебе …тебе немає!Тебе більше немає!Хто приголубить мене? Хто захистить? Хто любитиме? Але чому? Чому ти зробив це? Боже, допоможіть! Я кричу! Я благаю! Хто-небудь, допоможіть! Зупиніть це божевілля. Зупиніть планету на світлофорі, я вийду! Я прошу вас! Але ні…ніхто не відкликається! Ніхто! Бо вже нічого не можна вдіяти! Тебе…не має! Чому так сталося і хто винен? Не знаю, але це вже неважливо…тебе…немає!!!

Все, що у мене залишилося це лише спогади…ці прекрасні спогади…вечори з тобою! Немає навіть фотографій, бо хтось знищив їх усі! Я не сплю…я не можу заснути…бо я зразу зустрічаюсь уві сні з тобою, бачу тебе, твій образ, твій теплий ніжний погляд, дотик, смак поцілунку… О ні! Я не можу! Не можу ! А вечори?! Я ненавиджу їх, бо картаю себе, що відпустила тебе того вечора, не затримала… Чому? Можна довго запитувати себе і картати та звинувачувати тебе, але тебе не повернеш…тебе НЕМАЄ!!!

Вечір, зорі, лист паперу…і слова самі летять, їх не зупинити…Хочеться говорити, хочеться кричати. Але вже немає сенсу, бо тебе немає! Думки. Картання. Спогади. Безсонні ночі, всі дні без настрою і…сльози…сльози…сльози…Це вже стало для мене звичкою…

ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ…

Музика…музика-моя стихія…ти це знаєш…добре знаєш…танець…як довго я його чекала…цей прекрасний танець…який звів нас вдвох…в останнє…ти-такий близький…і далекий водночас…ми кружимось в танці…я лечу…лечу на крилах щастя…бо поруч ти!!!ти-такий рідний…такий ніжний,милий,лагідний…коханий!просто мій коханий!ти полонив моє серце!кружусь в ритмі вальсу…твої очі!о!ці очі!глибокі як безодня!дорогі як…НАЙДОРОЖЧІ!!!мені так боляче…так боляче чути останні акорди…бо знаю:це-наш останній танець…

Твій дотик…я божеволію…хочеться упасти в твої обійми…купатися в теплі і ласці твоїх рук…пальчики сплелись…вони теж бояться розлуки…відчуваю теплий дотик на щічці…той дотик…на який я так давно чекала…так солодко торкаються твої губки до моїх…але…так БОЛЯЧЕ!!!ні!ну чому?чому ти маєш йти?це нечесно!несправедливо!ні!не хочу… Чому саме ти? Музика…грай,грай,грай…БЛАГАЮ!!!не затихай!ти так потрібна мені зараз!а ти…ти потрібний мені ЗАВЖДИ!

ти-промінчик сонечка…який змушує мене жити,дихати і творити,навіть у найважчі хвилини…

Ти-мелодія дощу…яка пробуджує мене від вічного сну…вдихає в мене життя…

Ти-шелест листочків…який дає мені можливість помріяти…

Ти-музика…яка змушує мене всміхатись…

Ти-сніжинка…яка,НА ЖАЛЬ,швидко тане на моїй долоні…і…зникає…

Танець…я знаю цю мелодію…я знаю усі ноти…ні,прошу,тільки не закінчуйся!але…ВСЕ В ЖИТТІ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ!!!…останні нотки…солодкий поцілунок,ніжний дотик до шкіри,стиск моєї ручки…і все!от і все!скінчився наш останній танець!тихо шепочеш:»…Ну ось і все…мені час йти…»…ні!!!ні!!ні!!не йди!БЛАГАЮ!Не треба!»Малеча,що з тобою?я просто йду…все буде добре!обіцяй,що будеш щасливою!»…що?як ти можеш?щасливою?без тебе?яке життя,якщо ти-моє життя!!!???ні…не йди…молю…НЕ ЗАЛИШАЙ МЕНЕ,БЛАГАЮ…

Але твої пальчики відриваються від моїх…вже не відчуваю тепла на шкірі,щічці…не відчуваю тебе…озираюсь…тебе немає!біжу за тобою…двері!відчиняю їх…страшенний вітер,гул,крик…біжу…я бачу тебе…це…о ні!!!!ні!ні!чому?за що?не мовчи…не мовчи,благаю!!!це мовчання-для мене найстрашніше!не йди від мене!молю!віддам усе…лиш будь зі мною…ні!ти залишив мене!залишив мене одну!!!один на один!вбий цю тишу,це мовчання,цю самотність!прийди до мене!благаю!забери із собою!куди завгодно!лише будь поруч!...благаю…

Дощ…стіна дощу…а я лежу над тобою…вся трушусь ,плачу,кричу і благаю:небеса,почуйте!... візьми мене!залиш його!ПОВЕРНИСЬ,БЛАГАЮ!!!...

Ти відкриваєш свої оченята…ці найдорожчі оченятка у світі…але…мені час йти…моя остання сльоза падає тобі на чоло…цілую тебе…цілую востаннє!і шепчу…ЛЮБЛЮ ТЕБЕ!ЛЮБЛЮ!ЛЮБЛЮ!ЛЮБЛЮ!!!...

я-легкий подих вітру…я-тінь…яка ходить за тобою…я-мелодія дощу,краплинки якого течуть по склу твого віконечка…я-листочок,що так хоче попасти до тебе у кімнату,кружиться,літає,літає і падає…я-промінчик сонечка,що зазирає у твоє віконечко…я-музика,яку ти слухаєш…тепер,Я-ЛИШЕ ТВІЙ СПОГАД!!!лиш…згадуй мене…і…не забувай,БЛАГАЮ!!!

Мій милий звіре!

Ніч… і лиш світло ліхтарів інколи розбиває мою самотність…нічні вулички, які ж вони одинокі! Д ерева вклоняються перехожим, що рятують їх своїми кроками і розмовами від самотності…куди піти?ідеш от так і думаєш, хто ти?чи правильно живеш?і взагалі навіщо існуєш?

Знов прийшла зима…ні, я так не люблю її…адже вона змушує бути наодинці із собою…поринати у думки…я йду, ніби пливу туманними алеями, шукаючи якесь диво, яке б розрадило, освіжило б кольорами наше повсякденне, понуре життя…і…і я немов зникаю…зливаюся з цим свіжим ароматом снігу, проникаю у душу кожному листочкові…лежу на спині туману, який несе мене спустошеними вулицями міста…і здається, що весь світ зник, нема нікого поруч…

лиш…лиш дивне відчуття наявності когось за твоєю спиною… такого близького і далекого водночас…тіло стискається, ледь дихає від близькості…від подихів ЙОГО…здається, серце зараз зупиниться і перестане битись…але це так приємно…так солодко відчувати якийсь невидимий дотик до губ, дотик кінчиками пальців до шкіри…лоскіт кінчиками волосинок по всьому тілу…спливають хвилини, години…і так не хочеться повертатися…але хто цей загадковий персонаж, що без слів підносить мене до екстазу???так хочеться запалити свічку, побачити реальну людину…але…а можливо ця реальність буде надто болючою???ні….я тремчу…поруч з тобою…щастя просто топить мене…я забуваю про час…але, на жаль, час відкрити реальне обличчя прийшов…

ти запалив сірник…і….о…що я бачу…це звір…дикий, страшний звір…з величезними лапами, кігтями, ножищами, іклами і велетенським тілом, великою головою і злими задумами, кровожерливими планами…але…але з величезним, щирим, люблячим серцем…і як можливе таке поєднання?Я кричу..ні..не від страху…від подиву…і..я злякала тебе..і ти втік…забравшись по-глибше під ковдру..я почала себе картати..як…як могла образити таке дивовижно близьке мені…створіння…і що?і що що ніхто не зрозуміє вибору, осуджуватимуть мене і переконуватимуть що заслуговую кращого…головне, що я бачу …величезне серце..і душу…яка так настраждалась і боїться відкритись..не бійся мене, мій велетню, я не ображу..бо я….я люблю тебе…і завжди буду поруч…але ти так зневірився у цих жорстоких людях…відкидаєш мене і знову біжиш геть…а мені боляче…ні, не від того удару величезною і сильною рукою..а від болі в серці…бо я..я полюбила..я побачила в тобі те, чого немає в інших…

але ти цураєшся мене…бо вважаєш черговою безголовою дурною дівчиною…говориш, що у нас нема нічого спільного…придумуєш будь-яку відмовку, щоб лиш не бути разом…ти ображаєш, кидаєш, робиш боляче, але я знаю, ти не хочеш цього робити, ти просто хочеш щоб я була щасливою…а сам не можеш достатньо дати мені…але ти не розумієш..що ти-ти той єдиний, кого хочу бачити поруч із собою кожного дня….з ким хочу засипати і просипатись…

і знаєш, мені не жаль себе, не шкода себе, через те, що усі знайомі і друзі вже сміються з того, що живу тобою,а ти не помічаєш, з того, що плачу ночами від болі в серці, від самотності, від неможливості відчути твоє тепло, а зранку одягаю маску сильної та щасливої жінки…мені тебе жаль…бо ти закрив свою найдорожчу якість і боїшся неприйняття і невизнання інших, їх негативної оцінки…я знаю, що те, що я побачила колись, є в тобі, те, що відрізняє від інших, те, за що люблю до без тями, те, за що готова посеред ночі зриватись і бігти до тебе, те, за що хочеться провести все життя поруч…воно є…але десь глибоко в душі…і чекати твого пробудження, твоєї сміливості, те ж саме, що чекати дощу в засуху:безглуздо, безрезультатно і можна лише засмутитись…

Але знай…попри всі негаразди, образи, біль і…сльози…я готова забути все і розгорнути новий аркуш життя, в якому буде стільки щастя, що затьмарить усі недоліки минулого…я буду чекати тебе…просто чекати, кохаючи до безтями…кохаючи усім серцем і душею…лиш будь щасливим, мій звіре!лиш усміхайся, милий…

І ЗНОВУ ДОЩ…

І знову дощ, він переслідує мене, він прагне захопити мене у свої обійми, взяти під владу, зробити своїм заручником…Він так ніжно і тепло пригортає мене. Ні, я не здамся тобі, ні! Чому змушуєш роптати моє серце?! Ці краплинки, що так вміло ковзають по моєму віконечку, вони прослизають у кімнату і перебираються у мої оченята…Але я борюся з ними, я не даю їм змоги втекти, вислизнути з їх рідної…так вже зовсім рідної домівки-великих дзеркальних оченят. Здається, ще мить і той звір, що живе всередині мене вирветься назовні, розірве свої обладунки, але…ні…я не дозволяю йому. Я тримаю його в кайданах, у довічному ув’язненні, і лише інколи я сповідуюсь ночі, я розмовляю з нею, вона відкриває мені свої таємниці, ми балакаємо і … інколи деяким краплинкам вдається вислизнути і покотитися по червоненьким щічкам… ми ще кілька хвилиночок мовчимо, занурившись у свої думки і… засинаємо! Слізки, вони божеволіють від самотності, бо їх не бачить ніхто,як божеволію і я, не бачачи тебе!!! Я-як одна з цих краплинок-самотня, одинока, але не така як усі,я не піддаюсь потокам, я пливу проти течії, з намаганням досягти чогось, вискочити з цього постійного вихору, не бути чиєюсь копією, а бути…особистістю. Я зроблю це,так! Але…йди до мене…не залишай…мені так потрібна твоя підтримка, опора, я мрію бути твоєю тінню, постійно бачити твій образ поруч із собою. Але ти-як вітер-тебе неможливо впіймати…але я готова чекати, бігти за тобою…і я стою розхристана посеред вулиці, і вітер свище і розтріпує мене ще більше. Але я тримаюсь…бо КОХАЮ тебе і…найбільше у світі хочу приторкнутись до тебе і злетіти разом із тобою, здійснюючи наш політ, під назвою «життя», і вже ні дощ, ні сніг, ні повінь не завадять мені, мені байдуже! Бо я з тобою! Т и поруч! І це головне. І я не в силах більше стримуватись…тримати цього звіра з такими шаленими почуттями всередині…я хочу до тебе!!! Візьми мене під свою опіку, пригорни своїм мужнім крилом, і не відпускай, БЛАГАЮ!!!

...тебе посвящается...

Ну вот и всё…всё закончилось…закрываю дверь в твою жизнь…почему?...а смысл? Какой смысл каждый день биться о твою дверь, сидеть на твоих плечах и кружиться над тобой как бабочка…ты любуешься её красотой и нежностью…но…не впускаешь…не впускаешь в свой дом…в сердце…а она…она всё ровно продолжает летать возле тебя, продолжает быть рядом, чтоб если что…помочь…но так, чтоб ты этого не увидел…да…я неудачно выбрала себе одеяние…надо было стать пчелой и сразу впустить своё жало, самой влезть тебе в сердце…но..ты дал мне надежду, надежду на близость…как прекрасен был миг, когда ты так нежно посадил меня на свою ладошку, легонько дотронулся, чтоб не испугать, долго смотрел на меня, и сказал, что отдал бы всё, только бы я была рядом, что так хочешь видеть меня вместе с собой…а я…а я поверила…растаяла на твоих ладонях…тогда я сделала огромную ошибку- я не улетела…я осталась у тебя…это была незабываемая ночь…в тот миг, мне казалось, что я сплю…тела слились в едино, было так трудно, из-за твоей невероятной близости…но так приятно дышать…капли текли по телу, волосы становились влажными, пальцы дрожали от возбуждения, губы чуть приоткрывались от удовольствия…я летела…но…ЛУЧШЕ БЫ ЭТО БЫЛ СОН!!!

Утро…всё возвращается на круги своя…я нежно пустила капельку утренней, свежей росы тебе на щёчку, легонько поцеловала и взмахнула своим крылом, пытаясь передать утреннюю свежесть, нежную прохладу…чтоб ты оказался на большом лугу с тысячами цветов, от аромата каких дух захватывает, почувствовал лёгкий шум ветерка, ласковое тепло солнышка и…чувство невероятной близости, любви, душевного тепла, которое распирает изнутри…тебе было так хорошо…но…ты так и не увидел моего лица…

Вот и снова быт, дела, работа, забота за давно немолодыми родителями, постоянное вправление мозгов подчинённым…и ещё сотня дел, которые, ЕСТЕСТВЕННО, нельзя отложить…а вечером поймаешь мены на ладошке, посмотришь таким милым взглядом, глазами, которые дороже всех, погладишь и скажешь…ну…понимаешь…дела…а я лишь уткнусь в плечо, ещё минутку ощущу эту близость, вдохну твой аромат, легко поцелую, скажу: «Понимаю..., ты большой молодец, отдыхай…»…и улечу…и ничего что слёзы текут рекой, что сердце как будто выскакивает из груди, что хочется взлететь на верх скалы и просто падать камнем вниз…и так каждый вечер, сидя на ветке пахучей, красивой вишни, что веточками стучит в твоё окно в спальне, я наблюдаю картину, как ты быстро раздеваешь очередную ночную бабочку, и…любишь её…но…но ты никогда не смотришь на их лица…может, потому, что это не имеет никакого значения, а может, потому, что …ты вспоминаешь моё лицо…ты оказываешься опять всё на том же лугу, с теми же цветами, с тем же солнцем, ветерком…но…цветы уже так не пахнут, солнышко спряталось за тучки, и ветер дует так …сильно, порывисто, совсем не нежно…и…нет меня…МЕНЯ УЖЕ НЕТ!!!меня нет больше в твоей жизни…а может…это и к лучшему…теперь ты можешь столько успеть, осуществить все свои планы, продвинуться в карьерном росте, написать программу, которая живёт в твоей голове уже долгое время, но постоянно откладывалась из-за нехватки времени…но…но ты уже не можешь, как раньше, ощутить меня на своей ладошке…так нежно поцеловать, ощутить мою заботу, тепло…всю ночь так пылко и страстно любить меня и взваливать на меня все свои проблемы и душевную боль...без всяких объяснений и обязательств… я улетела…

И ничего, что до сих пор безумно люблю тебя, мучаюсь за то, что…не знаю за что, неважно, за всё, обвиняю себя во всём, ищу тебе оправданий, и плачу…умираю от одиночества…каждый день, каждую минуту, каждую секунду представляю тебя и хочу лететь к тебе…и отдаться эмоциям, страсти, любви…но...нет…я ушла…вернее, улетела…

Нет, не пугайся, я есть…я жива...нет только этого крепкого, нежного, сильного и гордо звучащего «МЫ»…оно не выдержало напряжения...и распалось на одинокие, грустные, немые…»Я» и «ТЫ»…нет…»И» тоже больше нет…

Думаешь, к лучшему…не знаю…но…всё уже сделано…дверь закрыта, замок заперт, а ключ выброшен далеко…нет, не в море и не на дно океана…а в самую глубь моего бескрайнего, разбитого сердца…да, всё закончилось, GAME OVER, господа...но...заядлый игрок всегда вернётся...и продолжит играть, и вернёт себе былое БАГАТСТВО, что бы это ему не стоило...но...для этого придётся приложить много усилий...слишком много...а пока...нет, жизнь не закончена, жизнь продолжается...а игра...ммм...временно прекращена...а сердце...ммм...временно недоступно...прошу перезвонить позже...но...учтите, это будет очень дорого вам стоить...

[Анюта]

...только просьба не набрасываться и гадить) сразу, как вы все умеете, потому что не парень написал, и не мужская тема...те, кому интересно почитайте, прокомментируйте, а те, кому нет, ну, извините...

[igorock]

igorock, давай еще чтот пиши, мне например оч. про ангела понравилось!

***

Есть имя у моей звезды -

Оно созвучно мирозданью.

Есть имя, и принадлежит

Оно небесному созданью.

Когда смотрел я не дыша

В твои глаза без дна и края,

Звезду увидел в них тогда,

С тех пор ей имя повторяю.

В нем каждый слог и каждый звук

Моей души благая рана.

Томиться среди сладких мук

Весь век готов и будет мало.

Нет, не умру я никогда,

Я буду жить, испивши счастья -

Лишь разгляжу в твоих глазах

Звезду – маяк среди ненастья.

Так ярко светит мне звезда,

Что я ослеп – других не вижу.

А за спиною два крыла,

Лечу на свет, все ближе, ближе.

*igorock*

[Kazus]

Влізу сюди зі своїм малюнком всім відомої споруди - Адмін. корпусу Волинського національного університету. Теж свого роду власна творчість

[qwadro]

Влізу сюди зі своїм малюнком всім відомої споруди - Адмін. корпусу Волинського національного університету. Теж свого роду власна творчість

Прикольно! Із першого погляду навіть не скажеш що не фото, а 3Д дизайн!

[igorock]

УСЕ ПРОПАЛО!

Ось і вибори пройшли, як вона й хотіла.

Юля крісло повернула і у ньому сіла

Є у неї чин прем’єра , та безмежна влада

Люди радісно зітхнули не УСЕ ПРОПАЛО!

Може вклади поверне, як і обіцяла.

Тищу почала давать, але не віддАла,

Хто на смерть стояв та встиг, тим ще перепало,

Ну а інші хай пробачать, що УСЕ ПРОПАЛО.

Здуру гривню підняла, краще б не чіпала.

«Друзі, долар впав навіки» - Юля нам казала,

«Це щоб кожная сім’я ссуди в банках брала»

В результаті: - «Я ж не винна що УСЕ ПРОПАЛО»

Набрала, мов, сучка бліх - по світу кредитів

А виплачувать кому? Нам та нашим дітям?

Так де ж гроші ти поділа? Краще жить не стало.

Що невже аж до копійки, геть УСЕ ПРОПАЛО?

Зате «газову війну» із честю програла.

Пів місяця всю Європу в напрузі тримала,

І що з того шантажу Україна мала?

Як була якась довіра, так УСЕ, ПРОПАЛА.

Обіцяла: - «Люди добрі, криза нас минуе!

Ми ж із вами не в Європі нас, це не хвилює.»

Й звідки ж ця біда прийшла, ні сіло, ні впало?

Ну за щоб ти не взялась, геть УСЕ ПРОПАЛО!

З президентом вже не дружить – ворогами стали,

Нині в неї «Любі друзі» це регіонали.

Бідолашна ледь не всліпла, коли й там послали

На суфльорі букв не бачить, там УСЕ ПРОПАЛО.

Зараз хоче щоб ми з вами кинули палити,

Перестали пить горілку й в казино ходити.

І ще порно заборонить щоб сексу не стало,

Геть здуріла, клята баба. БОДАЙ ТИ ПРОПАЛА!

*Igorock*

[Anastasi]

Навеяло...пару стишков

Поезд..

Что-то мчится за окном

я как в карусели

затянуло разум сном

мысли заболели.

Теплый чай

знакомый взгляд,

временно знакомый

жизнь роздал ты всем подряд

спрятался от боли.

Добрым словом угостишь

и даешь советы.

Ну, а сам по ночам

куришь сигареты.

В потолке советов ищешь

только все напрасно,

нужно слово человека

быть одним опасно.

Ты хотел, но не смог

и уже не хочешь,

ты устал и прилег,

чтобы встретить солнце.

.

.

.

.Сон....

Сон, он убивает

все мысли мои,

но я люблю его

за то, что в нем свободен.

Никто не тронет

нот души.

Душа поет, во сне,

а в жизни стонет.

А жизнь есть правда,

вот как мы живем,

проснувшись

в ад мы попадаем,

скорее лечь,

опять домой,

реальность жизни

душу убивает.

А сердце, что оно,

сейчас найдут другое.

Никто не спросит

что там на душе

и чувства потеряли

поневоле,

наверное замкнуло,

что-то в голове...

Немного странностей...

Немного странных снов,

немного странностей,

жизнь нашу разукрасят

от этих постоянностей.

От черно-белых дней,

и очень мрачных слов,

и странно так прожить

хотелось нам с тобой.

Не думать о плохом,

не думать о дожде

о том, что этот день

последний на Земле.

Так хочется цветов

и радуги круга.

Так хочется уйти

в прекрасный мир из сна.

Смеяться, кувыркаться

на облачке сидеть.

С тобою целоваться

и песню счастья петь.

[Forever Autumn]

BELATED

Коли ми прощалися, на вікні твоєї машини почали проявлятися тендітні сніжинки.. перша..друга..третя..багато…

«З першим квітня, сонечко!»

Ні, з першим квітня тебе. Адже бачимось ми сьогодні останній раз, а ти ще не знаєш і, грайливо зачіпачи своїм поглядом мої очі, намагаєшся знайти в них хоч відблиск ніжності, хоча б одну відповідь на безліч непосидючих питань. Наївний…

Час летить. І ви непомітно проходите теж… Перший…Другий…Третій…Багато..І кожного кортить приручити, а потім розбити вщент та переможно рахувати осколки. Або просто зникнути: «з першим квітня, любий!».

А сльози..Хтось бачив їхні сльози? З голубим відтінком, карим..дрібні, овальні, блискучі, зеленкуваті..золотисті…скупі… Набридли.

Життя щедро роздає ляпаси…грається, жартує..Ми з ним тепер друзі – характерами зійшлися…Колись давно воно було не таким. Все, що у нього залишилося – це пам*ять про свою весну. …

….давню весну, коли ми з тобою стояли під парасолькою. І раптом дощові краплі почали перевтілюватися у тендітні сніжинки..Перша…Друга..Третя…Багато…

«З першим квітня!» - засміявся ти, і я сяйнула зубками у відповідь, не помітивши ті холодні кришталики, що блищали у твоїх очах.

З першим квітня мене, адже тоді я ще не знала, що бачу тебе востаннє і , грайливо перебираючи темне, з червонястим відтінком, волосся на твоєму чолі, щось тихенько муркотіла собі під носик, лоскочучи подихом твою щоку…

Тепер я більше не муркочу взагалі. Хоча волосся все ще фарбую у той рудувато-червонястий колір…

01/04/2002