Перейти до змісту

Власна творчість :)


Plum

Рекомендовані повідомлення

Опубліковано

Для холостяків :)

летять роки

летить життя

а ти ще й не прожив і миті,

твори, та дихай в повні груди,

женись, народжуй та твори.

  • Відповідей 385
  • Створено
  • Остання відповідь
Опубліковано

Ти ставиш свічку за чиєсь життя

І сльози воском падають в долоні.

Чомусь за себе молитов нема,

Чомусь за себе всі слова – солоні.

Благаєш небо вберегти... когось

І за чужі гріхи несеш спокуту.

Загадуєш і мрієш – не збулось.

Немов не сльози проковтнеш – отруту.

Та знову шанс. Ти знов – у молитвах.

І ладан бальзамує давні рани.

Минає дикий біль і вічний страх,

І ти благословляєшся словами.

Життя навчило спалювать мости,

Але не вміє прихиляти небо.

Та знову на коліна стала ти.

Знов молишся. І вкотре – не за себе.

  • 2 тижня потому...
Опубліковано

lg_2001-A-Space-Odyssey.jpg

Прошу тебе, скажи мені Людино,

Із чого твій Творець тебе створив?

Чи може ти із усмішки щасливої дитини?

Чи може ти із погляду, що душу полонив?

А може ти із загартованої сталі?

Чи може ти із мудрості минулих поколінь?

Ти підкорила всі світи і всі небесні далі,

Ти пережила стільки неймовірних потрясінь!

І ось, коли тобі до істини лишається півкроку

Тебе молю і прошу взяти за руку мене.

Тепер одне питання маю я лише до тебе,

Чому вогнем палає моє серце крижане?

  • 4 тижня потому...
Опубліковано

51 механізованій бригаді присвячую ...

Хіба ми думали, що заревуть гармати,

Клубами сивими зів»ється в небо дим?

Хіба ми думали, що страшно буде спати

І слово «тату» не промовить син?

Що хлинуть сльози ріками на землю

Від стогону здригнеться рідний дім

Що знову виглядатимуть солдатів

Не сохнутимуть очі в матерів.

Що знову лихо в край наш повернеться

І автомат повисне на плечі,

Так не хотілось хлопцям помирати

І губи шепчуть «Господи, спаси».

Спаси нас всіх, і милістю своєю

І ворогів, і друзів огорни

Герої вічні, воїн не вмирає,

Та це чиїсь кохані і сини.

Та треба їм носити хліб до хати,

Орати ниву, сіяти жита,

Їм нІколи в землі сирій лежати,

Ще стільки справ чекає по хатах.

Вернися, сину, повернись, коханий,

Бо хто ж воює на своїй землі?

Спиніться, люди, нам не треба слави,

Нам треба миру, миру на землі.

  • 4 тижня потому...
Опубліковано

прийди! в холодну землю, люту.

прийди! у край,полишений людьми.

розвій! ганебну,чорну смуту.

закрий! незрячі очі тьми.

осяй! пустельні .сірі ниви.

скропи! своєю кровю світ.

о, сяй!так легше буде жити.

верни! на чорне гілля цвіт.

заграй! на ржавих струнах смерті.

заграй! щоб лопнули вони.

співай! так легше буде вмерти.

згадай! цей світ, полишений людьми.

Опубліковано

Фотошопна косметологія. Сучасні Франкенштейни, які створюють самі себе, співставляючи свої-чужі частини тіла до купи. Запозичені фрази. Надумані сюжетні лінії. Мудрість сотень в одній голові. Так легко. Так просто. Така відвертість, що аж верне. Такі переживання. Щирі. Перестук клавіш. Ентер. Бля, любовь навєкі. Ти такий…а ти така. Реальна фотка? Базара ноль. Я так тебе люблю. А я тебе.

Скинь ще пару фоток. Да, ща пошукаю. Потім скину. І давай ліпити щось нове, хоч трохи схоже на первинний облюбований варіант «себе». Якшо ума хватить. Якщо мудрість сотень не вичавила залишок мізків.

Покоління дегенератів, замкнутих у синіх моніторах дурдому.

Чати. Соцмережі. Заміна вулиць. Заміна живого спілкування. Заміна себе. Ким хочеш, тим і будеш. Можливість дати здачу за фінгал. Да я його видоїла і кинула. Нах він мені більше?! О, ти крут. Ну ти, падруга, мочиш.

Як вам спиться після такого? Що вам сниться? Хто ви…де ви…

Порожні погляди на вулицях міста. Тупі погляди в нікуди. Замрійливі? Да хєр там, тупі! Шевеління губами – програмування себе на нову роль сьогодні. Запитаєш щось, почекай пару сєк, коли дійде сигнал до мозку, вщипне за сраку відчуття реальності, осмислить почуте, проштовхне назовні спершу «еее…»…

Забиті живцем бажання. Зацьковані і пригнічені самими ж собою.

++++++++++++++

After online

Хто ти в цьому світі? Маєш справжніх друзів? Хтось дійсно хвилюється за тебе? Давай перевіримо.

Ти зареєстрований в соцмережі Х. В тебе там 100500 друзів. З деяким із них ти часом навіть переписуєшся.

Викладаєш на своїй сторінці якусь там муть, яка здається для тебе цікавою і важливою. Хтось там може залайкати. І викладаєш то все переважно не для самого себе, а щоб виразити себе. Для когось. Свій стан. Почуття. Думки. Щоб хтось подумав – а, типу, чуваку сьогодні кльово/хєрово. Оновлюєш свій статус.

Давай так.

В якийсь день постиш новий статус – щось суіцидальне. Вказуєш дату…ну, хай через місяць.

Далі собі оновлюєш інформацією свою сторінку. Переписуєшся з електронними, живими друзями.

Минає місяць. Настає день П. Востаннє заходиш в Х. Нових повідомлень з питанням – все ок? (хоча б) – нуль.

Закриваєш к єбєням Х. Виключаєш комп. В двері ніхто не стукає?

Йдеш у ванну. Ріжеш вени. Або на власний вибір кінчаєш себе.

Хто і коли зогледиться, що ти зник?

Ще одна чорна цятка у цьому світі…after online

  • 3 тижня потому...
Опубліковано

Больной (reborn)

Не могу Я тебя ненавидеть,

И любить перестать не могу,

Убиваю себя от бессилия,

Уничтожу в себе что смогу.

Ум и логика послана к черту,

Здравый смысл убежал от меня..

Наркоман Я безвольный,зависимый..

Во что же ты превратила меня?

Беспрестанно метаюсь по улицам,

Я ищу тебя в лицах людей,

Я ищу себе дозу морфина

В проходящей улыбке детей.

На лицо все симптомы влюбленности,

Не нужна мне еда или сон,

Идет смерть потихоньку в условностях,

Без тебя Я как жизни лишен.

Опубліковано

Колись була муза і ось так писалося...

…2009

Странно… Она никогда меня не замечала. Просто проходила мимо, гордо подняв голову… нет, она не королева. В эти минуты, когда она плыла перед моими глазами, напоминала одинокую слезу весёлого сказочника.

Она была искренней, открытой для всех. Смешной, игривой, разноцветной…эти все цвета блестели у неё в глазах, и, посмотрев в них, любой сможет понять её, окунуться в её мир.

Может из-за этого она так и манила к себе,… привлекала каждого, роняя при этом только одно слово.

Она была моим счастьем. Крохотным, но в это же время, готовым закрыть пол света.

Она была моим секретом, … ведь только я знал о её существовании, только я жадно глотал каждый её вздох, каждый звук, запах её тела, мягкость её волос, нежность губ…

В эти минуты я поддавался ей, нырял с головой в её сказку, дабы никогда больше не появляться здесь. Только видеть её… у себя за спиной в отражении зеркала, слышать её шаги, тихие и таинственные настолько, что просто невозможно угадать какой она проходит к тебе… радостной и грустной.

Она приходила в мою квартиру, забавно так наводила порядок, что-то ворчала,…пытаясь хоть как-то наказать меня.… Летала из комнаты в комнату, готовила потрясающие французские булочки, которые дарила мне вместе со своей улыбкой.

Поверьте, больше мне и не надо было, … я не желал ничего, кроме неё…мне был безразличен этот мир, у меня есть только она… моя ночная гостья.

И вновь я стоял утром возле окна, видя её, спешащей на работу,… вечером ждал её на лавке,… она приходила,… но проходила мимо, не зная о моём существовании…

Но я не отчаивался, я знал… и ждал ночью своего единственного ангела похожего на слезу весёлого сказочника.

Опубліковано

Майбутньому солдату…
:0121:

Сьогодні ти ідеш один –

В сувору дійсність нецивільного життя…

Армійські будні –

Це тобі не танці в «Люксі» до упадку .

Там – дисципліна
, стр
ій ,нелегке майбуття,

А як наряд – не спиш вночі до самого світанку.

***

Навчання ,стройова нудота ,марш-кидки ,

Підйом о шостій ,майже лисий череп…

Це жде тебе не так вже мало днів:

Такий вже твій, як чоловіка, вищий жереб.

***

Проте, ось тільки так зростають мужики…

Служити треба, щоб народ свій захищати!

І чим влучніше будеш ти стріляти ,-

Тим спокійніше мають спати дітлахи!

***

Так ти служи, солдат, Народу та Державі!

Не осором чесних своїх батьків.

Вони ж ніколи не шукали слави,

Але свій борг завжди свято блюли.

**************************************************************************

Володимир Озерянко
Опубліковано

Не болей и не жди. Не встречай затонувшие корабли.

Убаюкивай стыд. Пальцы не скрещивай на беду.

Ведь гудки в телефонных сплетеньях созвучны с "Внимание... Пли!"

Говори, моя детка. Платье в горошек. Пятое место в седьмом ряду.

Мы с тобою настолько созвучны, что воздух хватаю ртом.

Что пытаюсь сказать и нечаянно жгу до тла.

Нас смывает потопом, но, Господи, что потом?

Я ведь даже тонуть (а не то что идти по воде) как следует не смогла.

Не ходи по росе. Береги коленки. Пепел не стряхивай на кровать.

Будет грустно но в этом наверное соль и суть.

Будет скучно так скучно - захочется оборвать.

Но веревку не в силах ни срезать ни как следует затянуть.

  • 3 місяця потому...
Опубліковано

Просто залишу це тут. Писати не вмію, так хобі, коли є натхнення. Критиці буду радий.

Розділ 3

No Mercy

Вони йшли вже достатньо довго, мовчки, кожен думаючи про своє. Домовились, не сходити з рельс, мали надію вийти до якоїсь станції. А там вже і цивілізація. План був гарний, потрібно було його лише дотримуватись. Навкруги була темрява, лише місяць давав слабке світло. Але цього було достатньо.

Як же холодно - подумав я про себе, і машинально глянув на дівчину. Це з виду тендітне створіння, було вдягнуте в звичайні сірі джинси, кофтину не по погоді, і легесеньку куртку, яка лише створювала ілюзію захисту від частих поривів вітру. Але щось в ній було таке - вольове, про таких кажуть.” Ця штучка має стержень”

- Як ти думаєш, скільки нам ще йти?

Аби якось її заспокоїти, вирішив збрехати. - Мені здається, що ми вже близько,- все що спало на думку в той момент.

- Близько до чого? - перепитала вона. В її погляді була надія, і ще щось таке, певно легка недовіра. Так, точно вона.

- Не знаю скільки часу ми пройшли, - глянути було ніде, так як залишили мобільники в поїзді. Аби нас важче було знайти. - Я думаю, - опустив очі, та зробив довгу паузу, занадто довгу. - Нам треба звернути з рельс, коли буде наступний переїзд, просто підемо по ньому, бо цей ліс, вночі, не краще місце де можна себе почувати в безпеці, - хоча де тепер можна бути в безпеці?

- А далі? - дівчина, потерла руку об руку, а тоді піднесла їх до обличчя аби зігріти диханням змерзлі пальці. - Що ми будемо робити далі?

Я знову задумався. - вже остаточно оговтавшись, від дивного стану, яке було схоже на сп'яніння, ні скоріше затуманення свідомості, вимовив, - Пропоную наступний варіант: Перше що нам потрібно, це зігрітися, треба десь сховатися від пронизуючого вітру, так і захворіти не далеко. - пошарпавши по кишеням, знайшов там декілька помятих купюр, чек з супермаркету, ключі, пару монет, кредитку і все.

- Якщо вийдемо в місті, можна зняти номер в готелі.

- Місті? - в нічні тиші пролунав її дзвінкий сміх.

- Чому ти смієшся?

- Ми йдемо посеред лісу, майже в непроглядній темноті, якби поблизу було хоч якесь місто, ми б побачили його зарево, вогні відбивалися б від хмар, а так як цього не має, варіант з містом можна забути. - з впевненістю промовила дівчина.

- Окей),- відповів я, - Міняємо тактику. Тоді шукаємо якесь село, і просимось переночувати, впевнений що світ не без добрих людей. В крайньому випадку заплатимо.

Вони саме проходили повз переїзд, і синхронно звернули на нього. Дорога йшла глибоко в ліс, в темряву, хоч і не хотілося туди йти, але це було правильно. Раціонально, страхам не місце в таких ситуаціях. Допомогти може лише пряма впевненість в собі. І довіра, але яка довіра може бути між людьми які вперше побачились, як модно казати, “в реалі”. Але як не дивно довіра була, ні, логіка та розсудливість кричали, що все це дурна затія, що варто було все залишити як є. Бо людина вибирає комфорт, а не темний холодний ліс в невідомій точці простору. Та на підсвідомості, в тих закутках які відповідали за інстинкти, рішення які приймаються без обдумування, було все вирішено. І це їх заспокоювало.

- Певно ти правий, ночувати на вулиці дуже не хотілося б. Уява так і малює, як наші загрубілі тіла, мертвенно сині та холодні. З відкритими, виряченими від страху очима, та вилупленими язиками, знаходить вранці якийсь лісник, чи просто подорожній. - Вони були такими молодими, скажуть одні…

Щоб трошки розбавити цю жахливу сцену я вирішив пожартувати. - Якщо це буде якась бабка, скаже що ми мабуть наркомани. Або сатаністи.

- Наркомани сатаністи! - з легкою усмішкою мовила моя супутниця.

- О так, а уяви, ми такі зараз знаходим якесь село, стукаємо в першу ліпшу хату. Звідти виходять сплячі хазяї, і бачать нас, таких тупо посміхаючихся. Які шанси що нас пустять?

- Скоріше побіжать за вилами, або сокирою.

- Ми про це якось не подумали)

Не вспіли вони договорити, як в нічну тишу розрізав голосний лай, десь зовсім не далеко, десь попереду. Супутники, зупинились, завмерши, було таке враження що вони зовсім не дихали, лише серце несамовито калатало, здавалося так голосно, що воно може видати.

Взявши мене за лікоть вона тихенька сказала, - Скажи що це не вовки?!!! - погляд її нагадував, погляд маленької дівчинки яка просить у санти мир у всьому світі.

- Тьфу, звісно що ні. Звідки їм тут взятися? Вовків давно перестріляли. - намагався говорити якомога впевненіше, хоча сам і гадки не мав чи це вовки, чи собаки, бо ніколи не чув як лають вовки в житті. Перспектива зустрітися з вовками які можуть досягати розмірів теляти не радувала.

- Ти це сказав аби мене заспокоїти?

Чорт, -подумав я, - вона читає мої думки, звісно що це було так, і заперечувати не було сенсу.

- Так, надіюся що це собаки. Хоча це можуть бути й сторожові собаки, може нас шукають. Може все було марним, і нам не дали втекти. - зерно сумнівів проросло миттєво, посіяло смуту.

Тепер вже дівчина заспокоювала мене - Не мели дурниць, це просто собаки, мабуть десь тут і справді село, - сказала вона, - Коли в дитинстві я гостювала в бабусі то багато сусідів відпускали собак з ланцюгів на ніч, аби вони вигулялись.

- Мабуть ти права, і ми на вірному шляху. Рушимо далі, готова?

Побачивши кивок який означав погодження, рушили далі, намагаючись не шуміти. Пройшли ще метрів 50 як лай повторився, але тепер він був помножений багато кратно. І зразу ж з темряви почувся біг, галоп. З пітьми виринули, ні не вовки, але часу радіти не було. Це була зграя собак, скоріше за все скажених.

- Хутчіш хапай якусь палку!!!

Сам в той момент машинально поліз до кишені намацавши тремтячими пальцями ключі і … відразу ж впустив їх.

Спокійно хлопче, сказав сам собі, підняв ключі і зробив з них імпровізований кастет. Бачив таке колись в одній передачі, засунув їх між пальцями і зжавши що є сили в кулак.

Повернувшись, зрозумів що дівчина вже тримала якесь поліно, про таке поліно можна було б казати що ним тільки по голові бити, що було доречно в даній ситуації.

Винуватці свята вже наближалися, можна було розгледіти їх косматі постаті. Худющі, від чого ще більше злі. Їх було штук 5-6, рахувати не було часу, єдине що було на думці вижити. Пащі були розкриті, білі зуби блиснули в темряві, слюна стікала потоками, хвости високо підняті. Очі хижі, налиті кров'ю і злістю. Той що був найближче підбіг впритул та вп'явся в ногу. На щастя джинси не прокусив, зібравши усю злість , з маху дав правою ногою по ненависній пащі. - Берци, - подумав я. Собака зробила сальто в повітрі, скиглячи побігла геть. Біля мене пролетіло поліно, в лічених сантиметрах від руки. Здивування читалося на моєму обличчі, хотів повернутися аби глянути що з моєю новою подругою. І перечепившись за корінь впав на сину.

- Ну от і все, промайнула думка що це кінець. Наступний собака вже був поряд, його цільлю була шия, ще мить і все закінчиться.

Дівчина несамовито закричала, але я не міг глянути що з нею, був трошки зайнятий, треба було підвестися, будь-якою ціною.

Відчув сморід з його пащі, зуби клацнули біля обличчя, гарчання… Кулак описав нерівну дугу і вп'яв більший ключ тварюці в око, точне попадання. Ще зусилля, і метал занурився на пару сантиметрів глибше, собака скавучав як тільки міг, від болі страху та несподіваного повороту. Кров полилася, така гаряча, здалося що вона чорна. Це була перемога, тварина позадкувала, ключі так і залишились в нього.

- Ну й пішов ти, подавись!!! - крикнув я навздогін переможеному ворогу.

Стадні створіння, отримавши гідну відсіч, вимушені були відступити. Підбігши до супутниці оглянув її, вона стояла закривши обличчя руками.

- Все закінчилося, - тихо промовив я. - Все вже позаду, тільки не плач.

- Я так злякалася, думала що нас розірвуть… - голос її дрижав, серце калаталось несамовито, розганяючи кров. - Вони пішли?

- Так, - з впевненістю сказав я,- Але вони можуть повернутися, нам не можна йти далі, звертаємо з дороги в ліс а там буде видно.

- Добре…

Холод відступив, нерви по трохи заспокоювалися, пробираючись через не густі зарості, все що трапилось з нами за минулі декілька годин здавалися, чимось не реальним. Видумкою, хотілося прокинутися, ущипнув себе. Ні, це не сон… А жаль.

- Як ти?

- Нормально, - відповіла. - Хочу аби це все скоріше закінчилося.

- Я теж, я теж…

Вдалі виднілася якась будівля, посеред лісу. Скоріш за все це була стара лісопилка, або щось схоже.

- Тут ми і заночуємо

Дівчина нічого не сказала, лише кивнула.

Всередині було тепліше ніж ззовні, принаймні вітер не діставав. Пахло сирістю, деревом, хм в лісі пахне деревом, подумав що якийсь каламбур виходить. В темноті важко було щось розлічити, знайшли якийсь картон, поклали його на стружку, і лягли. Це краще ніж нічого.

- Добраніч- прошепотіла дівчина

- Ти знущаєшся? - відповів з легкою іронією

Моментально поринули в забуття. Кожен з них був далеко від цього місця. Кожен у своїх снах.

  • 1 місяць потому...
Опубліковано

Лист Св.Миколая до дітей України

***

Йшов далекими шляхами,

Подарунків ніс чимало,

Щоб усіх обдарувати,

Щоб усім Вам вистачало.

А тобі, козаче юний, (А тобі, красуне моя,)

Хочу я подарувати

Те, що ціниться найбільше

В Україні в кожній хаті -

Милосердя й Божу ласку,

Мир і спокій у країні,

Сон барвистий, немов казку,

І здоров'ячка родині

Трохи хитрощів й наснаги,

Щоб оцінки гарні мати.

Та завзятості побільше,

Щоб батькам допомагати.

Хай віднині згода й єдність

Буде в кожного в родині!

Хай любов оберігає

Всіх дітей по Україні!

Щоб зростали Ви на втіху

Для батьків і для країни!

Ви ж - майбутнє і опора

Для народу України.

Гарних свят усім бажаю,

Веселитися, радіти,

Неба мирного без краю,

Щоб були щасливі діти!

Написала сьогодні 16.12.14р

  • 5 тижнів потому...
Опубліковано

Ти ставиш свічку за чиєсь життя

І сльози воском падають в долоні.

Чомусь за себе молитов нема,

Чомусь за себе всі слова – солоні.

Благаєш небо вберегти... когось

І за чужі гріхи несеш спокуту.

Загадуєш і мрієш – не збулось.

Немов не сльози проковтнеш – отруту.

Та знову шанс. Ти знов – у молитвах.

І ладан бальзамує давні рани.

Минає дикий біль і вічний страх,

І ти благословляєшся словами.

Життя навчило спалювать мости,

Але не вміє прихиляти небо.

Та знову на коліна стала ти.

Знов молишся. І вкотре – не за себе.

Гарно написано... Творчих Вам успіхів)

  • 3 тижня потому...
Опубліковано

Дорога вимиває з душі осад перекип*ячених в душі океанів, мул застояної в голові водойми, затхлість повітря у серці.

Вона може забрати те, що не забере ані церква, ані чтиво, ані алкоголь, ані переконання себе, що майбутнє буде добрим.

Все те готова вона забрати в тебе, що ти можеш протягнути їй, віддати без жалю. І ніколи тим вона тобі не зацідить у спину. Як можуть зробити люди.

ДорОга дорогА тим, що вона не вчить, не нав*язує, не докоряє. Вона просто несе тебе і, стишуючи навколишні звуки, дає тобі дослухатися до себе. Який чи яка сидить там під клітинами, атомами й протонами, і хоче щось сказати.

Зараз дуже потрібна дорога.

А натомість оточуєш себе десятками неважливих "треба" немов стіною.

Вони нав*язуються. Душать. Заважають. Вони абсолютно непотрібні, і їх треба викинути. Бо кожен ранок нависають над головою як тягучий і вічноприсутній будун.

Все життя, курва, живеш із "треба". Бо треба гроші. Бо треба платити рахунки. Бо треба одягатися. Бо треба спілкуватися.

І не прийде Святий Миколай, не покладе руку на плече і не скаже: "Слухай, я знаю, як тобі зараз важко, віддай половину цих "треба" мені. Побудь наодинці з собою. Займися собою, витягни себе морально, бо крім тебе того ніхто не зробить".

А натомість ти будуєш собі ці йо*ані стіни з найгіршого новітнього матеріалу під назвою треба.

На*** все.

Єдине важливе зараз "треба" - це дорога.

289593_600.jpg

Опубліковано

Душа - немов роздерта на шмаття...

І ситуація смішна до болю...

В собі ти стримуєш бажання й почуття,

А серце мріє вирватись з неволі!

Одне бажання... А ТАКЕ СКЛАДНЕ!

...хоча... просте, здавалося б...

як в кожної людини...

Таке ж, як у пустелі випити води...

Ковток хоча б... коли нема й краплини...

Бажання лиш того тепла,

яке від поєднання тіл з душі польється.

І погляду, що каже "ТИ - ОДНА!"

Котрий із поцілунками переплететься...

І сушить душу суховій часу

І серце рве від почуття несили...

Але я вірю! Я до тебе йду!

Ти лиш чекай, чекай мене, мій милий!

  • 1 місяць потому...
Опубліковано

Уже декілька віків,

Стогнем під гінтом врагів.

Б'є нещадно, нищить нас,

Лютий ворог весь цей час.

І вже декілька віків,

Терпим напад ворогів.

Поступаємся щораз,

Щоби мирно було в нас.

Наступав, та наступає,

Міри в нього вже немає.

Недруг буде забирати,

Все, що схоче буде мати.

Скільки ж можна поступати

Рідну землю, свого брата!

Чи ж забули рідну кров!

Що звільняла від оков,

Предків наших знов, і знов.

Слід згадати все своє,

Серце скаже хто ти є.

Слава предків свого роду,

Що несли в серцях свободу.

В грудях кожного із нас,

Б'ється в серці весь цей час.

Пута страху, несвободи,

Слід зірвати із народу.

Мир наш враг не скористав,

Що ж, тоді той час настав!

Встати в бій як прадіт встав.

І кувать свою свободу,

Славу нашого народу.

У нещадній боротьбі,

Волю виборем собі.

І ніякому врагові,

Не забрати у нас долі.

І не схилить дух він наш,

Бо вогонь наш не погас!

  • 4 тижня потому...
Опубліковано

Ночь

Она прекрасна,

Ты в ее объятиях.

Окутан мраком

Ты во сне.

Так сладострастно,

В ее глубины

Темноты проник.

Она по истине

Прекрасна...

Ее не в силах

Ты забыть.

Блеск ясных глаз.

Лунная улыбка.

Туманный волос

И тихий,

Еле словно шепот,

Голос.

Она прекрасна

В мерцание

Тысяч звезд.

Ее туманный взгляд

Так нежен.

Чернильное, как шелк,

Спадающее платье

Скрывает

Хрупкий стан

И тела белену.

А на щеках

Ее румянец,

Кроткий нрав.

Душа ее

На столько ясна

Что тьма

Не в силах

Поглотить ее.

Она прекрасна...

Написала 08.05.2009р. Ось, знайшла в закромах, вирішила поділитись.

Опубліковано

Просто залишу це тут. Писати не вмію, так хобі, коли є натхнення. Критиці буду радий.

Розділ 3

No Mercy

...

блін, зачепило. де можна зацінити розділ 1-2 і починаючи з 4-го?

Опубліковано

Тоді весь час звучав Пікнік і Наутилус.

Спогади стерлися, забулися під гнітом душевних травм.

Але у нашому домі рок-н-ролу це займе місце на даху: висячі сади семіраміди, ткані ковдри та яблука. Біганина по дощу босоніж. Вічно рвані струни, старі гітари, постійні волочіння по душах одне одного та по світу.

Період, коли перед тобою підняли важку пелену міста/буденності. Знайшли місцину, де ця важка рутинна ковдра, над якою всі спокійно і нічого не підозрюючи живуть століттями.. піднімається. І ти бачиш під нею інше, нове, цікаве життя. А всі, хто мешкає під тією ковдрою, відвертаються від свого ранкового/денного/ вечірнього/нічного вогнища, на мить гітара перестає грати, вони обертаються на тебе і махають тобі руками: а ти стоїш ще там, у звичному тобі місті, на звичній сірій ковдрі, тримаєш її край, ,і роззявивши рота заглядаєш у новий для тебе світ....

І ти заходиш туди, під це покривало. Заходиш на цей вічний дах під зірками на 9-поверхівці.... І починаються роки знайомств, вічності розмов, літри алкоголю та сліз, піднесеності твоїх левітацій. Згодом це життя пізнається у всій його милій трагічності, причинах чудових пісень, які живуть вулицями міста вже понад 20 років. І потім ти як гуру вмієш шукати кінчики подібних рутинних покривал у інших містах. Та в інших людях. Стаєш магнітом, який притягує це. Інколи тобі хочеться вийти. Відкинути і забути. Але в голові все одно грає "Пікнік", і звучить на акустиці Золотое Пятно Наутілуса.

І розуміє твоя світла голова, що ти давно вже не гість там, у цьому світі на даху, під тим рутинним покривалом. Що ти знаєш і вивчив життя, яке не перестає тебе дивувати. Не тому, що воно дивовижне, а тому що дивовижний ти. І ти і такі як ти робите це життя неймовірним інколи до болю, шаленим до істерики. Зате живим.

Це був 2005 рік, завдяки якому вдалося нажити життів на декілька паралельних світів.

  • 1 місяць потому...
Опубліковано

не будите меня,

он мне снится. Дышит в шею,

касаясь ресницами. Шепчет

ласково: "Спи моя крошка." -

Сплю любимый, сплю мой

хороший. Сердце слабое,

жалобно стонет. Не будите, он

греет ладони. Он целует

замерзшие пальцы. Не будите,

пожалуйста сжальтесь! Ночи с

ним-дрогоценные ночи. Он

колени мои щекочет. Он

уверенный я трусливая. Боже!

Как он такой красивый?

Только в снах он мне губы

целует. Я об этом пишу, он

рисует. Мне бы краской в его

политре. Мне бы верой в его

молитве. Этой ночью, когда он

мне снится. В голове бьются

крыльями птицы. Умоляю, не

трогайте веки. Мир растворился

в одном человеке.

то не моє... Просто дуже сподобалося

  • 2 тижня потому...
Опубліковано

Слів павутиння обплутує. Робиться зле.

Схрещені пальці біліють, хапає судома.

Ти вже не вдома, мій хлопчику, ти вже не вдома.

Втома склепає повіки і ллється мов клей.

Згадую погляд найбільше, найменше - лице.

Як нам сприймались дороги, суцільні/зустрічні.

Ти зволікаєш і, я не трапляюся двічі.

Наче снаряд що не влучить. Не влучить і все.

Сіро стікає туман, мов спадає рядно.

Ми не минулись дарма, та минулись спроквола.

Ти мене брав і я хрипом стікала по горлу.

Ти мене брав. Наче хліб і червоне вино.

Стебла стинати під корінь. Писати листи.

Спогад не камінь, в кишені надовго не лишиш.

Так замість сотні пояснень я сіяла тишу.

Щоб найтеплішим промінням на схід прорости.

Опубліковано

Жила собі дівчинка. І була вона не те, щоб чарівна красуня, і не те, щоб жахлива інтелектуалка, і не те, щоб дофіга багатогранна особистість, а щось таке середнє арифметичне.

Коротше кажучи, така собі середньостатистична білявка (в хорошому сенсі, само собою).

І жила вона собі, і радувала всіх оточуючих часом зовнішністю, часом усмішкою, а часом діями. Але ставалося й так, що жорстко всім псувала життя, кажучи що думає, роблячи що вважає за належне і неправильно розуміючи чиїсь слова (зрештою, це проблема радше статі, хоча й це не факт ні разу).

Так от познайомилась вона з хлопцем з іншого міста. Відносини на відстані, звісно, безпонтовий і зарання програшний варіант (якщо не звертати уваги на винятки всілякі, але ж мова не про них), та все-таки щось приваблювало її у його високому зрості, трохи сутулій поставі, носі не зовсім правильної форми і дещо покидькуватій поведінці. Те, що його приваблювало в ній, було нашій героїні невідомо, оскільки він наче й казав, а наче й замовчував, наче натякав, а потім виявлялося, що й не те на увазі мав. Коротше кажучи, якби там не було, але зав'язалися між двома героями відносини непростої долі і немалої сили.

Розмови, скандали, фото, концерти, пиво, вино, ревнощі та емоції - всієї цієї попси не прагнув жоден із персонажів. Але все це було само собою, оскільки в інакшому випадку відносини були б навіть не регулярним перепихоном (що, зрештою, легко можна було б отримати в клубі, або на трасі).

Часом відносини досягали точки кипіння і тоді всьому світу було від цього хєрово. Скандали чули як по той, так і по цей бік екрану, посуд розхєрачували як в його, так і в її місті, "іди на*уй" і "з'ї*ися з мого життя" казав кожен з героїв не один раз і так само не один раз про це жалкував, сидячи в темряві і вмикаючи комп'ютер, щоб знову вимкнути, так і не зайшовши у мережу.

Одного разу скандал таки вийшов з-під контролю. Звісно, всі ці сварки влаштовувалися лише виключно з ціллю вихлюпнути емоції і якось забарвити своє життя новим спектром кольорів, але сталася така лажа.

Кожен з героїв розумів, що переборщили, але було запізно. Тарілка відносин була остаточно розбита на мільярди малесеньких уламків всього кількома необдуманими фразами, всього одним (хай і взаємним) бажанням затіяти сварку заради сварки.

Майже щодня кожен з героїв хотів зателефонувати, але в останній момент палець не наважувався натиснути на зелену трубочку і тиснув натомість клавішу блокування екрану. Тож кожен з них чекав. Чекав, що одного разу хтось з них таки зможе.

Отож, вони чекали, а час собі потихеньку тупцяв четвертим виміром... Весна змінювалась на літо, а осінь на зиму...

"Нікітішна, пенсію принесли, - почувся голос сусідки з-за дверей. - А в гастрономі хліб подешевів."

"Ага... - відповіла Нікітішна. - Треба і собі взяти."

Опубліковано

Я не вірила…

- Author: Ірисска

…в твій запальний характер,

без обручок, прем’єр і затишних сцен.

Все потрібно у світі цьому продати,

залишити лиш крихту мабуть кожен ладен…

…для себе.

Й мовчати, говорити про купу інших проблем.

Ти пробач незаповнений мрій гобелен…

:_10:

Я спалила…

- Author: Ірисска

….усі минулі мости,

для тебе кинула у нетрі простору клич допомоги.

Обійшла й обійду всі світи, протопчу й затопчу всі

стежки і дороги.

Я для тебе живу і наразі й надалі, даруватиму рай,

що без яблук, — не рай.

І нехай нас минають всі муки й тривоги,

та нехай…

Я би спалила….

12.03.2015 - Author: Ірисска

…усі міста за тебе,

як Ольга спалила древлян житла.

Я не така вже й дика й проста,

але хочу щоб квіти навколо квітли.

І небайдужі мені, люди були сильними,

такими ж незалежними й … вільними.

Попіл віків розвіяний бризом причорноморря,

солоною краплею плаче над нашими землями.

Хай же будуть живі всі щасливими,

і спокою вмерлим всім…

  • 3 місяця потому...
Опубліковано

Дороги в наших життях.

Туманна дорога, обсипана холодними поривами вітру та мурашками передчуттів по спині.

Дорога пригод - виходячи на неї, ти не ти, а герой чиєїсь книги, якого стільки всього чекає попереду.

Крізь весь цей симбіоз холоду, авантюризму і неприємних тактильних відчуттів проявляються теплі краплини кольорів.

- Ніби спеціально втиснуті в цей морок природою

- Ніби дофотошоплені мрійником на деревах, домальовані по кущах та в траві буквально перед тим, як твоя нога ступає на трасу - і ці кольори ще бринять свіжістю. Фарба не встигла висохнути.

Моторошна та манлива дорога, всіяна неприємно витверезуючою мрякою.

Добряче полита дешевим білим вином з зеленим склом на закуску.

Холодна й нестерпно довга. Обкапана дружнім сміхом, відвертостями та історіями.

Проспівана текстами забутих пісеньок.

На ній залишений нормальний світ.

І ввійдено в новий.

Причому стояв він собі такий непримітний під виглядом придорожнього магазину опівночі з пивом та кавунами.

Дорога з книг Стівена Кінга - напівреальна, страхаюча та заворожуюча водночас.

Дорога з книг Макса Фрая - транзит з однієї реальності в іншу.

І вже ніколи не буде так, як було.

границы ключ переломлен пополам

nn4xFngnQYk.jpg

Опубліковано

У цьому місті буває нестерпно

У цьому місті самотність по шкірі

Ти відчуваєш себе наодинці

Навіть, у самих модніших місцинах

І у кав'ярнях

І у готелях

Усюди тебе очікує втома

Мов дідуган плетешся додому

Де телевізор, ґазета, постеля..

А у мене немає

На тебе часу

У мене немає

На тебе любові

Мені теж у цьому місті не легко

Мені трішки тісно, і трішечки млосно

Я, мов, повія шукаю роботу

Сьогодні дизайнер, завтра нікчема

Куди притулитись?

Де знайду поштовх?

Не відає цьго

відунка Анхеля.

Не відчуваю свою неповторність

Не відчуваю твою необхідність.

- У мене нове кохання

- Як його звати?

- Хлопець, і ймення йому ностальгія.

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.



×
×
  • Створити...