Хто зараз що читає / прочитав

[Ko3bMa]

Стивен Кинг - Бессонница

[Tolik_lt]

Андрій Курков "Львівська гастроль Джіммі Хендрікса"

Книга цікава тим, що сюжет відбувається на тлі гарного міста, учасники подій- легендарні у Львові люди

Алік Олесевич - львівський хіппі "першого покоління", який залишився хіппі на все життя. Дитя Святого саду- місця, де була відома на вес СРСР тусовка хіппі. працює освітлювачем у Оперному

такий він тепер

а таким він був у далекі часи(перший зліва)

По центру- Пензель, перший в СРСР хіппі-байкер.

а зараз він приблизно такий:

у романі він лише згадується, але часом здається, що житло Олісевича дуже схоже на реальне житло Пезля

ще одна активна дійова особа- Юрко Винничук

Дивні речі почали траплятись у Львові: у деяких його місцях раптом з"являється різкий запах моря і водоростей, у небі кружляють чайки, і час від часу нападають на людей. Трапляються хвилі самогубств. Розплутати цю справу взялися колишній капітан КДБ, у чиї обов"язки входило "вести" тусовку хіппі , його колишній підопічний Алік Олісевич і письменник Юрко Винничук.

А ще маємо несподівану любов Тараса, що заробляє тим, що виганяє ниркові камені клієнтів, катаючи їх львівськими вулицями у старій іномарці, і Дарки- працівниці обмінки, що має алергію на гроші і тому завжди ходить у рукавичках.

І легенда, що Джіммі Хендрікс таки мав виступити у Львові, таємно, але не встиг-помер. І на Личаківському похована його права кисть.

[zaHARE]

Грегори Дэвид Робертс "Шантарам"

Неоднозначная книга,читал с большим интересом.Поразила искренность автора,очень много душевных и философских моментов.

Около двух десятков цитат,которые оставил у себя в заметках. Почему-то по ходу чтения сравнивал с "Алхимиком" Коэльйо и постоянно задавался вопросом :"За что так раскрутили брошюрку "Алхимика"?". "Шантарам" однозначно на две головы выше как по сюжету так и по философии.

9 из 10(один бал снял за некоторые затянутые моменты).

[Libra]

Яке враження від Дереша? Назва книжки звучить для мене як стьоб над "Століттям Якова" Лиса. Чи я не права і це просто співпадіння?

Не сподобалось. Якось нудно і не цікаво. Після Джека Лондона Дереш читається ніяк.

[ye/w]

Стівен Левін "Хто помирає?"

[Shraick]

Стивен Кинг - Армагеддон

Роман Злотников, Олег Маркелов. - Крыло ангела

[kudrom]

фікшн, ріл сторі, бізнес, бюрократія, ментальність, психологія, філософія –

читається просто на одному диханні.

згоден прочитав десь рік назад, думаю, це одна з книг, завдяки якій я теж став таким "ботаніком"

[kudrom]

Купив. Читаю...

[napalman]

Читаю "Шантарам" Грегорі Девіда Робертса. Усім рекомендую!!!

[Zeuss]

Ох любиш ти, Енді, "крєатіф во всєх єго проявлєніях"

iCon книга про егоїста.. і такий підхід до всього каламутить людей, імхо звичайно

[yucore]

На тижні прочитав Жадана "Біг мак та інші історії". Загалом сподобалось. Щось більше, щось менше. Жадан як Жадан ) 9 з 10.

Вчора почав читати Селінджера "Над пропастью во ржи". Прочитав десь половину книги - подобається дуже. Класний стиль написання: ці його описи, вставки з минулого, спогади. Одним словом ай лай іт!

[Olesya]

Марія Матіос "Вирвані сторінки з автобіографії".

Зацитую з епілогу:" Для мене як письменника - не конче досліджувати великі батальні битви, битви філософських течій чи політичних рухів. Мені цікаві битви людини за іншу людину, за себе, за свою віру чи любов, за серце, за честь - за своє: землю, вітчизну, родину. Так, доволі часто я інтерпретую історію крізь призму отієї дуже актуальної Франкової концепції "украденого щастя". І мені цікаво досліджувати "украдене щастя" нації і "украдене щастя" окремої особи, які так взаємопов'язані, що подеколи можна говорити про "сіамську" природу таких історичних "крадіжок".

Окремі сторінки та розділи викликали суперечливі почуття, здавалось - багато пафосу. А інші - така гама емоцій та почуттів. Особливо вразила розповідь про родину Володимира Івасюка, його трагічну смерть і ще страшніший похорон.

[Amaranth]

Читаю поєтично-пісенну збірку Любов Мілевич "Крила доброти", подаровану самою авторкою.

[speaker]

Габриэль Гарсиа Маркес

Полковнику никто не пишет

[speaker]

Ричард Бах

Чайка по имени Джонатан Ливингстон

[Olesya]

Володимир Даниленко "Кохання в стилі бароко" - захоплююча історія, що поєднала детектив, love story та численні історичні екскурси в минуле. Читала - і ніби гуляла Києвом, сучасним і минулим. Завтра планую втілити це в життя .

[Korosy]

Тривалу історію написання нової книжки сам Любко Дереш пояснює так: «За царя Гороха, коли людей було трохи, роман «Голова Якова» носив назву «Як стати Богом і не заплакати». Тоді я ще не знав, що цей роман стане для мене однією з найзапекліших (і найтриваліших) робіт над літературним твором. За п´ять років, поки писався роман, я встиг зненавидіти літературу, простити їй все і знову полюбити, заблукати у власному творінні і щасливо віднайтися, врешті, розчинити готовий уже роман «Як стати Богом...» в кислоті і випити, в кращих традиціях 60-х, цю юшку до дна. Рукописи хоч і не горять, зате добре розчиняються».

Геніальний композитор Яків дістає незвичну пропозицію від свого брата, політтехнолога: написати симфонію до Євро-2012. Замовники - таємничі темні отці. Невже він створюватиме музичний пролог до апокаліпсиса? Рідна домівка стає для нього мистецькою в´язницею. І навіть попри постійну присутність у його житті чотирьох жінок-муз жодна нота не лунає в голові Якова. Щоб віднайти потрібні звуки, йому доведеться зіграти на найпотаємніших струнах душі, а, може, вмерти і відродитися знову.

Як написав у передмові до роману Юрко Іздрик, у книзі є багато свідчень того, що тема пошуків свого «я» - гостро актуальна як для автора, так і для його персонажів. «У цьому сенсі новий роман Дереша є ідеологічним, хай навіть ідеологію цю відчитує і сповідує лише одна людина - сам автор. Цтім, книга пересичена й загальнодоступними, сказати б - трендовими ідеологемами. Тут і так звана «релігійність», і хіпстерство, і досвід усі лях новітніх «тренінгів», іще бозна-що», - так характеризує роман Іздрик.

[vic4ever]

Останнім часом підсів на найвідомішого "пугала" США С. Кінга. Після серії "Темна вежа" перечитав "Втеча з Шоушенка" (хоч і фільм дивився декілька разів - всеодно було досить цікаво). В даний момент готуюсь почати "Салемз Лот".

[FOX92]

Зараз читаю "Тореадори з Васюківки" В школі не читав, лінився Чудова книга, щоб відволіктись від повсякденного життя... Хороший настрій забезпечено

Паралельно до дитячих історій (при шпигунські пристрасті) читаю оповідання про Шерлока Холмса... навіть найзагадковіший злочин можна логічно пояснити...

[Olesya]

За кілька днів лежання на пляжі прочитала "Бікіні" Вишневського. Вже була охолола до його романів, здавалося, що в кожному повторюється приспів з "Самотності в мережі". "Бікіні" вразив. Романтичність почуттів серед звірст війни, самовідданість і вірність як противага до егоїзму та жорстокості. Самотність, що шукає тепла, навіть якщо воно триватиме кілька годин.

Ну, і обов"язково, чуттєвість, еротизм, що так властиво стилю і перу Вишневського. Певно, без цього його романи неможливі .

[Mykola81]

Хто любить альтернативну історію , рекомендую ---- Афанасьев Александр

Це його сторінка на Саміздаті для ознайомлення

Написано цікаво і безжально , дрібні ляпи звичайно є , куди ж без них .

Колись мені попав в руки початок " Бремя Империи " і з того часу слідкую за автором , дуже подобається .

[Dream]

За кілька днів лежання на пляжі

Плюсанув виключно за це. ХОЧУ НА МОРЕЕЕЕЕЕЕЕЕ ))

[zaHARE]

Прочитал настольную книгу Барака Обамы

"Путешествие домой". Я в восторге.

Книга «Путешествие домой» - это не придуманный рассказ о поиске истины, реальная история из жизни, полная приключений и мудрых размышлений. Не случайно отдельные главы этой книги в «домашнем» переводе уже давно нашли своих читателей в интернете. Ее по достоинству оценят поклонники таких книг, как «Алхимик» Пауло Коэльо, «Есть, молиться, любить» Элизабет Гилберт, «Три чашки чая» Грэга Мортенсона и Дэвида Оливера Релина.

[Психолог]

читаю "Приносящие рассвет": учение Плеяд, Барбара Марсиниак

[Dream]

Мирослав Дочинець. Вічник. Сповідь на перевалі духу

Це - сповідь великої душі, документ мудрого серця. Це не просто опис виняткової долі незвичайної людини. Це - подарунок долі для того, хто запитує себе: «Хто я, звідки я, для чого я? І куди я йду?» Це письмо допоможе віднайти себе й укріпить у великому Переході з нічого у щось.

Рецензія:

Диво дивнеє: роман «Вічник», що вийшов друком у далекому провінційному видавництві у Мукачеві, без жодних промо-акцій уже півроку перебуває серед лідерів продажу книгарні «Є». В інших книгарнях ситуація схожа. Тобто виявляється, що феномен, коли українська книжка добре продається в Україні без жодної «розкрутки», можливий. Ба більше: роман закарпатця Мирослава Дочинця потрапив до цьогорічних претендентів на Шевченківську премію з літератури.

Попередній роман М.Дочинця «Лис у винограднику», що побачив світ у видавництві «Ярославів вал» у 2010 році, написано у легкій мелодраматичній формі. За рік автор відчутно змінився, і новий роман «Вічник», що вийшов у мукачівській «Карпатській вежі», вже є романом-притчею без жодних «натяжок», романом-сповіддю, романом-долею.

І справді: перед нами розгортається непросте житіє незвичайної людини на тлі буремного ХХ століття. Книжка має доволі складну структуру: оповідь ведеться мовби з різних часових дистанцій та ще й у поєднанні з позачасовою життєвою філософію. Та попри це, «Вічник» читати легко. Дехто «ковтає» цю книжку, хтось споживає її повільно – як прописані в аптеці ліки. Але байдужим вона не залишає.

Сам автор зізнається, що прототип головного героя «Вічника» — знаменитий знахар Андрій Ворон, який прожив 104 роки. Книжка про нього у вигляді житейських порад старця «Многії літа. Благії літа» давно стала бестселером в Україні.

Очевидно, саме велика цікавість читачів до постаті мукачівського філософа-одинака сподвигла прозаїка створити белетризовану версію життя Андрія Ворона – зустріч зі старцем, за свідченням автора, мала світоглядний вплив на нього. Протягом усього часу їх дворічного знайомства Мирослав Дочинець списав кілька зошитів розповідей старого.

Хоча, ясна річ, «Вічник» не є романом-біографією Андрія Ворона. Це тільки образ, прототип, якого уява письменника перетворила у живий символ часу і простору. Чеські порядки на Закарпатті, Карпатська Україна, совєтизація краю, боротьба з релігією, сталінські концтабори – все це відбилося на долі Вічника, як і врізалося кривавими пасмами в історію його рідного краю.

Пораненим січовиком утікає він із колони полонених, яких мадяри ведуть на перевал, аби там передати для страти польським прикордонникам. Утікає у ведмежий закуток, Чорний ліс, куди майже не ступає людська нога. Втікає, аби врятуватися від переслідування людей. І починається дивовижна робінзонада ХХ століття, коли одна людина опиняється віч-на-віч із царством Природи. Починається шлях Вічника.

Сторінки роману, присвячені виживанню посеред карпатського пралісу, особливо зворушливі. Мирослав Дочинець так переконливо їх описує, начебто сам пройшов шлях Робінзона. Саме завдяки цьому пригодницькому елементу роман притягуватиме уми й серця юнацтва, якого завжди ваблять ось такі випробовувальні ситуації. І треба зізнатися, що карпатський Робінзон вийшов не згіршим за океанського. Як і в Данеля Дефо, це справжній гімн людині: людським рукам, людському розуму, людському серцю.

Інший читач, якого більше ваблять реальні історичні події, знайде тут один із найкращих нині описів Карпатської України, її величі і трагедії, зображені надзвичайно тонко і щемливо. Ще хтось побачить у «Вічнику» безліч корисних порад для здорового способу життя, цілий карпатський травник. А дехто питиме мудрість цієї книжки, викладену в афористичному світогляді Андрія Ворона, який носив мудрі думки, як квітка — запах.

Мирослав Дочинець так мальовничо описав свого «синьйора Робінзона», зробив це з такою любов’ю і трепетом, що не здивуюся, коли невдовзі у карпатського самітника з’являться реальні наслідувачі, а сам Ворон стане найвідомішим тутешнім героєм. За рік книжка вже кілька разів перевидавалася, загальний наклад наблизився до 20-тисячної позначки, з’явився також російський переклад. А кількість шанувальників закарпатського старця постійно зростає.

Цілком можливо, що за десять-двадцять років Андрій Ворон затьмарить інших нинішніх знакових людей краю (опришка Миколу Шугая, циркового атлета Івана Силу, художника Адальберта Ерделі, президента Карпатської України Августина Волошина). Іменем Ворона називатимуть вулиці, а могила філософа-схимника стане місцем паломництва «воронолюбів» з усієї України. Хтозна, адже українці так хочуть вірити у простих і реальних героїв. У таких, якими є самі.

«Вічник» – книжка про все, що довкола нас: про ліс, про воду, про звірів, про людську душу, про Бога. Про те, як розуміти живе і мертве, як бути частиною Всесвіту. А головне – це книжка про нас самих, про пошук себе і пошук гармонії в собі, про співжиття у природі і поміж людей, про великі й непроминальні цінності.

Я би навіть охарактеризував її як «книжкотерапію». Бо книжки відіграють часом і таку роль. Якщо вам неспокійно на душі – читайте «Вічника». Він заспокоїть, утішить, порадить: «Полюбіть свою долю. Відкрийтеся їй і терпляче прийміть її такою, якою вона є. І вона прийме вас такими, якими ви є».

До речі, роман можна читати і перечитувати з будь-якої сторінки. Тут важко не погодитися з автором: головне –закладене між рядками, в самому плині оповіді, його сповільненому ритмі, присмаченому неповторною мовою. Бо Мирослав Дочинець творить у прозовій мові те, що чинить у поезії Петро Мідянка. Він розширює кордони української мови, наснажуючи її запашними закарпатськими словечками та зворотами. («Токан і пасуля – то наша годуля»). Робить це дуже сміливо, покладаючись на те, що читач радше вгадає значення слова з контексту. І такий експеримент цілком виправдав себе, бо мова стала ще одним із героїв цієї книжки – жива, манлива, пульсуюча, запашна й таємнича.

Закарпатцям давно вже час використовувати те мовне багатство, що схоронилося впродовж віків у прадавніх слов’янських горах. І повернути цей скарб решті України. Мирослав Дочинець робить це з віртуозним умінням. За змогою «Вічника» філологи можуть писати наукові роботи.

Закарпаттю завжди бракувало свого мега-тексту, за яким би цей самобутній край пізнавали інші регіони і світи. За часів соцреалізму таким став талановитий роман Михайла Томчанія «Жменяки», що витримав чимало перевидань і навіть трисерійну екранізацію на кіностудії О.Довженка. Але в часи незалежності тема класового розшарування села середини ХХ століття виглядає надто архаїчною. Про «Жменяків» забулося. Чогось нового такого ж рівня і потуги поки що не створено.

Можливо, «Вічник» стане закарпатським відповідником Хемінгвеївського «Старого і море» — філософською притчею про людину і природу? Принаймні, тим, хто хоче відчути колорит нашого краю, його смак і запах, відтепер раджу читати «Вічника».

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2012/02/06/synjor-robinzon/">ЛітАкцент</a>

PS (05.08.2012). На толоці з'явились djvu та fb2 версії книжки.