Віршографія

[speaker]

Вертинский Александр

То, что я должен сказать

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,

Только так беспощадно, так зло и ненужно

Опустили их в вечный покой.

Осторожные зрители молча кутались в шубы,

И какая-то женщина с искаженным лицом

Целовала покойника в посиневшие губы

И швырнула в священника обручальным кольцом.

Закидали их елками, замесили их грязью

И пошли по домам, под шумок толковать,

Что пора положить бы конец безобразию,

Что и так уже скоро мы начнем голодать.

Но никто не додумался просто стать на колени

И сказать этим мальчикам, что в бездарной стране

Даже светлые подвиги - это только ступени

В бесконечные пропасти к недоступной весне!

Я не знаю, зачем и кому это нужно,

Кто послал их на смерть недрожавшей рукой,

Только так беспощадно, так зло и ненужно

Опустили их в вечный покой.

1917

[talja]

Чтобы вы сегодня не хотели

И куда бы реки не текли,

Главное, чтоб дети не болели,

Чтобы быть здоровыми могли…

И совсем не важен день недели,

Имена и постановка фраз,

Главное, чтоб дети не болели

Ни вчера, ни завтра, ни сейчас…

Ничего, что за окном метели,

Кризис, буря, шторм, дефолт, гроза,

Главное, чтоб дети не болели –

Чтобы улыбались их глаза!

Ничего, что далеко до цели,

Что подорожала жизнь в сто раз,

Главное, чтоб дети не болели

ни вчера, ни завтра, ни сейчас…

И важней всего на самом деле,

Чтобы мы детишек берегли.

Главное, чтоб дети не болели.

Их здоровье – счастье всей земли!

Ирина Самарина-Лабиринт

[emelka]

Будь розумничкою.

І нікого не звинувачуй, окрім себе,

не верзи дурниць, язик-твій запеклий ворог.

Не виймай лещатами власну душу з-під ребер,

навіть, якщо емоції владно беруть над тобою гору.

Не їж того хто поряд і коли не відчуваєш голоду,

якщо виписуєш з себе лють на папір- відразу ж спалюй.

Від слів не завжди тепло, іноді словами садять тебе на палю

і від них буває нестерпно холодно.

Залишай минуле, не озираючись. Вище носа,

у тебе попереду стільки ідей, починань та звершень.

Ідеальний коханець Пірс Броснан, сукня від Вери Вонг

та прогулянки верхи.

Став завжди крапку в кінці, а не кому.

Нею хіба лиш виділи пару-трійку зворотів.

Не скигли, все мине:

істерики, нерви, мрії та втома.

Найгірше завжди в твоєму роті.

Зайвий шматок пирога, чи чужої плоті,

головне,

не довіряй людям та вчасно приходь додому

і все буде, все неодмінно буде.

Леона Вишневська

[Miro]

Ты и сам иногда не поймешь,

Отчего так бывает порой,

Что собою ты к людям придешь,

А уйдешь от людей — не собой.

Блок Александр Александрович

[lilechka]

То був не сон, клянусь тобі, не сон –

Я бачила душею, не очима,

Як поспіхом щури ішли на трон

І по-ново́му жити всіх учили.

Мій берег Мрій став берегом Золи́.

Там схожі на уламки Атлантиди,

Безкрилі чорні лебеді пливли

Й прощались, замість того, щоб любити.

І замість снігу – тінню з висоти

Дивився во́рон поглядом Ере́ба,

І замість жита вздовж полів - хрести

І темнота. А так хотілось неба.

Брехали судді, гнулись вівтарі,

До Юності на гріб вклоняла квіти

З незнаним болем Старість матерів,

Коли хотілось жити, просто жити.

І замість білих суконь – чорний шовк

На березі Золи́ вдягала жінка,

В той час, коли на березі Зірок

Так солодко комусь кричали: «Гірко!»

То був не сон, клянусь, а навпаки.

Мій берег Мрій стогнав від сліз і кро́ві…

І так безпечно сяяли зірки

Десь там над златоглавою Москвою.

Надя Ковалюк

[Miro]

Мне тебя не догнать никогда.

Мне тебя не догнать никогда.

Не достать до тебя рукой.

Сделал шаг, а ты дальше на два,

А на третий я неживой.

На четвертый я упаду,

И мой вздох не поместится в грудь.

А на пятый я поднимусь

И вновь за тобою в путь.

На шестой - прокляну любовь

И всех тех, кто ею любим.

На седьмой я пущу себе кровь

И вновь останусь один.

На восьмой побегу, словно конь,

Который бежит от огня.

И к тебе протяну ладонь,

И опять не достану тебя.

И опять упаду к ногам,

Задыхаясь от собственных слез,

А поднявшись - вновь побегу

За тобой к горизонту грез…

[Miro]

Шахматы

Ну что же – давай сыграем.

Белые? Тогда твой ход.

Всегда начало такое:

Пешки идут вперед.

Знакомства, слова и встречи…

Вот и мои пошли.

Черные ход за вечер,

Белые – за целые дни.

Ну а потом уже в разность –

Кто ферзем, кто ладьей… И вот

Пешки встали за поле.

Кстати, чей сейчас ход?

Мой? Тогда рокировка…

Вот и тот страшный миг –

На поле вышла красотка,

Королева клеточных битв.

Она наступает на пятки,

Она бьет всех и всегда.

Ну что же, сыграем в прядки –

Кто первый съест короля?

Маневры, обманы, уклоны –

Мало осталось фигур…

Жаль в жизни не слышно стоны

Тех, кого губит амур.

В жизни все по-другому,

Хоть в принципе та же доска…

Мне шах? Ну что же,

Я увожу короля.

Вновь шах? Тогда закрываюсь.

Как не было этой ладьи?!

А этот вот ферзь откуда?!

Что значит «он был здесь, не ври»?!

И вновь все фигуры в пляску,

И на пол летит доска…

Ну что же, завтра продолжим –

Игра не окончена...

[Dorothy]

Он чувствует, о чем она молчит,

Когда снимает трубку телефона...

И этот диалог неизлечим,

Как стук колес ушедшего вагона.

Он мог бы, километры отмотав,

Отдаться колдовству ее причала.

Но как? Когда другая у креста

С ним радости и беды обвенчала.

Он мог бы не писать и не звонить.

Перед людьми и Богом неподсуден.

Но как? Когда оборванная нить

Взорвется в сердце лопнувшим сосудом.

Он мог бы ей в окошко не стучать,

Послав свою тоску кленовой веткой.

Но лишь она умеет так молчать,

Его с собой соединив навеки.

Она молчит... Он чувствует, о чем,

Поддавшись плену замкнутого круга.

И каждый им друг в друге заключен.

В котором нет им места друг для друга.

Галина Стрелкова

[Dorothy]

Я верю в красивые души и в искренность глаз…

И в то, что хорошие люди живут среди нас…

И даже когда слишком больно и трудно дышать,

Я верю в добро, эту веру нельзя разрушать…

Меня предавали и часто бросали в беде…

Я это прошла, а предатели… Кто они? Где?

У жизни свой фильтр и отсеет она из судьбы

Всех тех, кто как будто не слышал сердечной мольбы…

Я верю, что каждый несёт с появленьем урок,

Чтоб сделать сильнее, когда в сложный час не помог…

А кто-то приходит, чтоб руку свою нам подать,

Поставить на ноги, и верить, а не осуждать…

Я верю, что там вдалеке безразличия нет,

Что в доброй душе улыбается радуги свет…

У этой души и слова, как бесценный родник…

Они разольются, и жизнь поменяют за миг…

И кто-то промолвит: «Я верю, что есть доброта»

И будет другим помогать от души, просто так…

Весь мусор обид и озлобленных мыслей мешок

С себя отряхнув, и теперь будет всё хорошо!

Я верю, душа не черствеет с годами, отнюдь…

Доверие там, где любовь… Это главная суть…

И если ты веришь, что счастье бывает в судьбе,

Вселенная, веря в тебя, всё подарит тебе…

Ирина Самарина-Лабиринт

[emelka]

Невже у любові жіночий рід?

Шкіра у неї на смак як стиглий інжир,

кортить торкатись безкінечно вустами…

Вона прекрасна вся, тільки ти їй цього не кажи,

які б перешкоди цей клятий час перед тобою

не ставив.

Повіки тримають чорнильний оберемок вій,

що так ніжно тремтять перед тим як прокинутись.

Вона бездоганна вся, тільки ти мовчи. Не смій,

не смій зізнаватись першим,

щоб не лишитись згодом покинутим.

Хвилі волосся омивають риф самотнього ліжка,

між ключицями тихо німіє душа.

Краще б ти зачекав, ніж так

одержимо й бездумно запізнитись не поспішав.

Вона довершена вся, все у ній гідне пензля

самого да Вінчі,

а ти вкотре на собі ярлик з невдач та горя повісив.

Так просто ніхто б історію цю не закінчив,

але бачить Господь, що поряд з нею тобі не місце.

Леона Вишневська

[Dorothy]

Цените тех, с кем маска — ни к чему,

Кому открыться можно нараспашку…

Кто говорит «Всегда тебя приму…»,

И принимает сердцем, не внатяжку…

Цени тех, чьи руки теплотой

Согреют вас, когда на сердце вьюга…

Кто дорог вам душевной красотой,

Кто смотрит на проблемы без испуга…

Цените тех, кто вас не проклинал,

Когда в беде другие осуждали…

Кто тихо руку помощи подал,

Пока другие громко обещали…

Цените тех, кто вам на боль в ответ

Достойно промолчал не злобным взглядом…

И тех, в ком никогда притворства нет…

Забудьте тех, кого ценить не надо…

Мы все бываем в чём-то не правы…

У всех была и радость и тревога…

Пусть ценят вас, как цените и вы

Людей, что в вашу жизнь пришли от Бога…

Ирина Самарина-Лабиринт, 2014

[emelka]

Я егоїстка?

Мабуть, ви праві.

І я, бувало, думала про себе.

Тримає час гріхи мої нові,

Коли старі ще відмолити треба.

Я лицемірка?

Що ж, можливо, й так.

Життя навчило маски одягати.

Щоб викупити спокій на п'ятак

Доводилося інколи брехати.

Я надто горда?

Вперта, як віслюк?

Якщо і ,так, не вам мене судити.

Я від повчань втомилась і наук,

А ідеально не навчилась жити.

Бездушна я?

Жорстока і черства?

Ну що іще там? Це усі провини?

Я визнаю, були й мої слова

Бездушними, жорстокими, черствими.

Були й дороги інколи криві.

Бувало, й зло лишалося за мною.

Я егоїстка?

Мабуть, ви праві...

Та я й не прикидалася святою.

Як бачиш, я — не подарунок долі.

Терпи таку, або втікай щодуху,

Поки ще ми не з'їли пуда солі

І світ не встиг замкнутися наглухо.

... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.

Я, мабуть, від природи трохи з перцем.

Дивися сам, до кого тягнеш руки,

Щоб потім не хапатися за серце.

У нас з тобою дуже різні мови.

Чи можна їх в єдину об'єднати?

Повір мені, повір мені на слово:

Тобі не вдасться бурю покохати.

Ліна Костенко

[Lilu28]

***

Шкільні дерева: горіх

ми були молодими

і добре ставилися до смерті

хоча й ранили горіх камінням чи палками

а тепер мені гидко на тебе дивитися

мені гидко спостерігати старіння

мені гидко я не бачу в цьому нічого красивого

чи хоча б мудрого

моя горіхова труна стає колискою

у яку я тебе вклав і вперше поцілував

потім кохав тебе аж до весни

а тепер ти й не згадаєш як мене звати

ведеш за руку дітей до школи

…не ведеш

але колись поведеш

наступаєш на горіх у зеленій шкірі

а він розчавлюється білим мозком –

і ти піднімаєш одне зерно яке вціліло

оббираєш гірку як рогівка шкірку

Мирослав Лаюк, із поетичної збірки «Метрофобія»

[Amelie]

Це ніби тисячі куль увірвались у тіло,

по собі лишивши порожні місця.

І

тліло,

боліло,

шаліло,

горіло

те тіло.

Це гірше, ніж в дзеркалі зранку побачить мерця.

Складніше, ніж втриматись на плаву,

коли відібрали всі весла та човен.

Складніше, ніж, бачивши смерть наживу,

Впевняти себе, що ти ні при чому.

Гіркіше за каву, в котру замість цукру

Додали у розпачі спогадів жменю.

Гіркіше, ніж, вічно страждавши за правду,

В мить стати для правди мішенню.

Це важче, ніж йшовши до мрії три роки,

Завмерти на відстані декількох кроків.

Хто ж знав, що так буде. Це ж треба.

Виходить, так важко жити без тебе.

* * *

мамі.

за мільйони несказаних слів,

що мовчанням наповнили груди.

за самотність віддалених снів,

що провів із ніким і в нікуди,

ти пробач мені.

за вірші, що написані не тобі,

і незнайдене в тобі натхнення.

за даровані іншим ночі і дні

і поглибленість в сіре будення.

Пробач.

за всі квіти, які не торкнулися рук,

і слова, що лунали для когось.

за привезені багажі суму і мук,

і нестриману грубу раптовість,

Пробач.

Ти пробач, але знай,

де б я не був,

і кому б не присв`ячував ритми,

я ніколи й ні з ким тебе не забув,

й не перестав любити.

Дмитро Журавель

[VojinSvitla]

Хай пробачить мене Борда за несмак і що публікую цю писанину серед високої поезії.
І хай пробачать мене дівчата з "Один в каное", за вандалізм над їхньою чудовою піснею "Мені подобається як ти ідеш". Рекомендую пролухати цю композицію перед прочитанням віршованого тексту...

 

 

Сіднички.

 

Я просто ішов кудись в занудних справах,

Дивився на дощ, тримав в руках горнятко кави.

Раптом відчув солодкий запах парфумів,

Мене обігнала надзвичайна красуня.

Чорне волосся, небесного кольору очі.

В таких очах не зустрінеш темної ночі.

 

Та мені подобаються твої сіднички.

Такі, ідеальної форми сіднички.

 

Підозрюю в тебе звичайне імя,

В твоїх обіймах насолода, але там буду не я.

Ти трохи пафосна, а такі зазвичай

Бухають Текілу, а я - Хайнц.

 

Та мені подобаються твої сіднички.

Такі, ідеальної форми сіднички

 

І за тих двісті метрів що ти йшла перед мною,

Я ніяк би не встиг стати твоїм героєм.

В тебе ідеальна фігура, а такі зазвичай

ходять в спортзал, а я в пивний бар.

 

Та мені подобаються твої сіднчки.

Такі, ідеальної форми сіднічки.

 

Чижук Володимир (П. Р.) ©

 

[emelka]

Atlas

І, наче боїшся води,

але магнітом тягне до прибережних хвиль.

Ти тільки йому усміхнулась і це по суті

навряд для нього багато значить,

але ти вже подумки обираєш колір стін

у дитячій кімнаті, наївно сподіваючись,

що все у вас неодмінно буде,

яких би не коштувало це зусиль.

Але в хаосі безкінечно

ліричних нотаток,

у яких, звісно ж, тільки один адресат.

Не забудь декілька розпечених болем слів

на прощання залишити.

Через ці опіки йому буде про що згадати,

коли всі ілюзорні мрії стануть тобі колишніми.

Кажуть, пізно стрибати з палаючого моста.

Це не те щоб хронічна нестача щастя,

тобі дали навіть більше,

ніж дати насправді могли.

Це не кінцева зупинка,

а одна з пересадок,

бо твоя любов – це тільки написаний,

але ще не відправлений лист.

Леона Вишневська

[emelka]

Дівчино, скажу тобі відверто,
Ти не ображайсь за прямоту:
Я люблю тебе таку уперту,
Отаку лукаву і просту.

Бо коли б зробилася другою,
Хоч на мить скорилася мені,
Я б тоді не бігав за тобою,
Не складав би віршики-пісні

Я б на тебе поглядав звисока,
Сам собою чванився б: ось я!
Дівчино кохана, кароока,
Поки непокірна - ти моя.

 

Василь Симоненко

 

[speaker]

Іван Малкович

 

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

 

Старосвітська балада

 

Краєм світу, уночі, 
при Господній при свічі 
хтось бреде собі самотньо 
із янголом на плечі.

 

Йде в ніде, в невороття, 
йде лелійно, як дитя, 
і жене його у спину 
сірий маятник життя, —

 

щоб не вештав уночі 
при Господній при свічі, 
щоб по світі не тинявся 
із янголом на плечі.

 

Віє вітер вировий, 
виє Ірод моровий, 
маятник все дужче бухка, 
стогне янгол ледь живий…

 

А він йде і йде, хоча 
вже й не дихає свіча, 
лиш вуста дрижать гарячі:

 

янголе, не впадь з плеча.

 

[30-31 січня 1992]

[emelka]

Координати серця.

Я б змінила категоричність
власних давно застарілих координат.
Я б дозволила серцю битись частіше,
я б не залишалась більше одна
з лабіринтом неприйнятих рішень.

Можна ж бути значно простіше,
так щоб сукня, парфуми і
трохи вітряно в голові.
Проте,
така перспектива чомусь не тішить,
чомусь серце стискається
через цю вузьколобість, ненависть, злість.

Стільки важких, незрозумілих речей,
якби ж можна було себе через них не картати
і до тих, хто зробив боляче
якби ж вміти більше не повертатись.

Леона Вишневська

[emelka]

Хочу тебе покоя не давать,
Быть сильной, оставаться слабой.
Хочу тебя своей любовью звать,
Ведь я иначе жить и не могла бы.

 

Хочу из всех твоих забот и дум
Украсть по крайней мере половину.
Хочу, чтоб вдруг тебе пришло на ум,
Что счастлив ты и в этом я повинна.

 

Хочу, чтоб для любой моей мечты
Ты был единственной границей.
Хочу в той книге, что читаешь ты,
Быть первой и последнею страницей.

Анна Ахматова

[emelka]

Архіви серця.

Це насправді не так важливо,
на все трапиться свій момент –
тільки уважно за ним слідкуй.
Це безцінна, натхненна можливість
знайти істину в напівоголеному рядку.

Майбутнє обривається різко
й невпинно, мов рана.
Довго не гоїться, ниє, болить.
Там, на одній з порожніх зупинок
ми з тобою вперше відчули себе не чужими людьми.

Я б не те що наполягала,
але, знаєш, втрачати –
це без сумніву потрібно й природньо.
Байдужість стихне, почнеться галас
і ти прокинешся наче ще досі не завтра,
але вже й не сьогодні.

Бачиш, цей світ до щему порожній?
В ньому з усіх чеснот залишились
тільки ми…
Просто сядь поряд і тихо так,
щоб не сполохати тишу, нишком мене обійми.

 

       Леона Вишневська

 

[Nokian]

Евгений Евтушенко

***

Ничто не сходит с рук:
ни самый малый крюк
с дарованной дороги,
ни бремя пустяков,
ни дружба тех волков,
которые двуноги.

Ничто не сходит с рук:
ни ложный жест, ни звук -
ведь фальшь опасна эхом,
ни жадность до деньги,
ни хитрые шаги,
чреватые успехом.

Ничто не сходит с рук:
ни позабытый друг,
с которым неудобно,
ни кроха-муравей,
подошвою твоей
раздавленный беззлобно.

Таков проклятый круг:
ничто не сходит с рук,
а если даже сходит,
ничто не задарма,
и человек с ума
сам незаметно сходит...

1972

[Nokian]

СОНЕТ

Так думав я: хіба не є то все одно: Де жить — на хуторі а чи в столиці, в місті,— Над нас скрізь зорі сяють в прірвах прозорчисті Й хмаринок плине скрізь вовнистеє руно. А під ногами ґрунт: одвічнеє горно — Де чорториї мук і втіх моря огнисті Клекочуть споконвік у млі багрово-млистій Й де гарт здобуть лиш міцним волею дано. Та гарт той я здобув — і вже мені байдуже: Чи легіт весняний, чи вітер хуги струже, Стріть радості сльозу чи мук німий алмаз,— Аби була людина ціла, гармонійна, Тверда, мов мур, чутка, мов арфа мрійна, А решта — марність все... Так думав я не раз...

16.Х.1923

Аркадій Казка

[Nokian]

БЬЮТ ЖЕНЩИНУ

Бьют женщину. Блестит белок.
В машине темень и жара.
И бьются ноги в потолок,
как белые прожектора!

Бьют женщину. Так бьют рабынь.
Она в заплаканной красе
срывает ручку как рубильник,
выбрасываясь
           на шоссе!

И взвизгивали тормоза.
К ней подбегали, тормоша.
И волочили и лупили
лицом по лугу и крапиве...
Подонок, как он бил подробно,
стиляга, Чайльд-Гарольд, битюг!
Вонзался в дышащие ребра
ботинок узкий, как утюг.

О, упоенье оккупанта,
изыски деревенщины...
У поворота на Купавну
бьют женщину.

Бьют женщину. Веками бьют,
бьют юность, бьет торжественно
набата свадебного гуд,
бьют женщину.

А от жаровен на щеках
горящие затрещины?
Мещанство, быт - да еще как! -
бьют женщину.

Но чист ее высокий свет,
отважный и божественный.
Религий - нет,
            знамений - нет.
Есть
    Женщина!..

...Она как озеро лежала,
стояли очи как вода,
и не ему принадлежала
как просека или звезда,

и звезды по небу стучали,
как дождь о черное стекло,
и, скатываясь,
             остужали
ее горячее чело.

1960

[vaz75]

@Nokian , жесть.