Перейти до змісту

Віршографія


qwadro

Рекомендовані повідомлення

Так як і більшість.

Мені зовсім не кортить круасанів і кави в ліжко,

мені не потрібні нові сукні, мене цілком влаштовує

один дешевий запах.

Але краще б я таки вдавала кокетливу неприступність,

була байдужою трішки, щоб ти від бажання ліз на стіни,

кусав лікті й коліна дряпав.

Мені не потрібна фальшива залежність,

тонни уваги і монітор, де б транслювались усі твої дії.

Якщо хочеш піти-іди, але обережно, поки спатиму.

Я тебе відпущу і все зрозумію.Мені не потрібні манірні вистави.

Я не хочу, щоб було яскраво, мені вистачає, коли матово.

Я не вимагаю середземноморських круїзів,

брендових ресторацій,

номерів у готелі для нафтових магнатів,

я не прошу жодної картини Моне...

Мене цілком влаштовує затишок в двох кімнатах

і

я з легкістю можу вмістити всі свої речі у половині валізи.

Знаєш, не приходь до мене, коли я хворію,

не намагайся запам'ятати втомленим моє лице.

Є така любов...на кінчику вії,

коли ти не маючи нічого, насправді маєш все.

Леона Вишневська

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 3 тижня потому...
  • Відповідей 1,3 тис
  • Створено
  • Остання відповідь

Молитва за Україну

Боже великий, єдиний,

Нам Україну храни,

Волі і світу промінням

Ти її осіни.

Світлом науки і знання

Нас, дітей, просвіти,

В чистій любові до краю,

Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,

Нам Україну храни,

Всі свої ласки-щедроти

Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світу,

Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа.

Микола Лисенко, Олександр Кониський

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 1 місяць потому...

Вчись прощати.

Вчись прощати, в умінні почути ти красивіша.

Зрозумій – замкнені двері іноді це початок,

тільки не зупиняйся, дій.

А час, знаєш, час все розставить по місцях,

він на людей цінники завжди вішав.

Ніколи не залишай рідних серцю людей в біді.

Цінуй кожну мить, проведену поряд…

Завтра – найпідступніша річ.

Прокинешся і його просто може не бути.

Завжди діли навпіл горе

з тими, хто береже твоє майбутнє.

Ми завжди в пошуках того,

Що, знайшовши, можемо так і не зберегти,

Обірвати мрію на півподиху.

Бо все життя одержимо шукали,

Так і не навчившись знаходити.

Леона Вишневська

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 3 тижня потому...

Дарья Ященко

Наивна эта вера в чудеса,

И все смешнее кажется с годами,

Давно истлели где-то паруса,

Прекрасные и алые, как пламя...

... а в душном переходе в суете

играет музыкант на старой скрипке

свой реквием по счастью и мечте...

играет за гроши и за улыбки.

Смешна кому-то странная печаль,

И в суете не так заметно горе...

А он все чаще видит по ночам

забытый город, корабли и море...

И крики чаек, и далекий свет,

И чей-то образ, призрачный и зыбкий...

И девочку, которой больше нет...-

Есть женщина с печальною улыбкой...

Наивна эта вера в чудеса...

И ожиданье счастья терпеливо...

Устало смотрят в темноту глаза,

Глаза забытых и глаза любимых...

И ночь полна печалью до краев,

А где-то там над морем плачет ветер...

Но музыкант играет и поет

О том, что счастье где-то есть на свете...

... хрупка и зыбка вера в чудеса,

Когда обман и грязь везде... повсюду...

Но смотрят в душу детские глаза

С простым и вечным ожиданьем чуда...

qZbe5btabP0.jpg
Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Обладунки ніжності

Це один з тих дивних моментів, коли з нічев’я

пробігає табун мурах по тілу.

Коли свідомість перемикає, мов приймач.

Нехай увесь світ стане осторонь, нехай

сум ходить чорними,

мій мат завжди поставлений білим.

Тут немає більше людяності, тут людей чортма.

Це один з тих моментів, коли кожен дюйм

твоєї довіри вартий більше, ніж скелі,

що чолом підпирають нахмурене небо.

Коли всередині так невимовно легко, ніби

в легенях розтанув гелій, ніби от- от проріжуться

крила від самого тімені і до підніжжя ребер.

Це один з тих моментів, коли варто

просто начхати.

На тих, хто паплюжить тебе словами,

на тих, хто приземлений, недалекий, пихатий.

Коли проти Нього мільйони лицарів,

готових рвати голіруч немічні душі.

А ти одна…

Станеш поряд і погляд твій

пронизуватиме наскрізь плоть.

Закохані серця, що в унісон, наче одне, б’ються,

у стократ сміливіші та дужчі. Любов - ось де мій Камелот.

Леона Вишневська

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Гриць Вагапов

Тристан

Один не зайвий мені Тристан, народ судачить,

В триодинадцятому віці Христа почав пиячить.

Дожив до старості душі, скотився тілом,

Допився до поганих віршів, всюди боліло.

Частіш у шиночку сидів і їв немало,

Ночами, й то щита носив, як покривало.

Його хвилює, що вугрі в обличчі страху,

І що блаженні шахтарі скинуті в шахти...

Від практикуючих синців голодних бійок

Його беріг, як оберіг холодний погляд.

За все життя не ризикнув часткою сотою,

Люди, познайомте його з Ізольдою,

Доки не пізно познайомте його з Ізольдою.

Один не вартий себе Монтеккі, той, що Ромео,

Пив так, що річками текло забуття, і Лета міліла.

Якийсь він сьодні не такий, як буде завтра

І тліє, мов поганий фітиль, кременчуцька "Ватра"

В житті ніколи більше не пив, ніж міг би нести,

Ніколи більше в день не палив, лиш пачку "Веста"

Останній жлоб не розлучався ніколи з монетами,

Люди, познайомте його з Джульєттою

Доки не пізно, познайомте його з Джульєттою.

Один знайомий мені вокзал розправив вікна.

Співав і цим захоплював зал в тенети світла.

Від думки годі спокій найти, тернистий обруч,

А що коли б це зовсім не ти стояла поруч.

Від думки годі спокій найти, тернистий обруч,

А що коли б це зовсім не ти лежала поруч.

...один знайомий мені Адам...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ліна Костенко (с)

Хай Україну чаша ця мине.

Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,

бо ті сплюндрують, а вона ковтне.

Це чорна прірва з хижою десницею,

смурна од крові, смут своїх і свар,

готова світ накрити, як спідницею

Матрьоха накриває самовар.

Був Київ стольний. Русь була святою.

А московити — Русь уже не та.

У них і князя звали Калитою, —

така страшна захланна калита!

Дрімучий світ. Ні слова, ні науки.

Все загребуще, нарване, хмільне.

Орел — двоглавий. Юрій — довгорукий.

Хай Україну чаша ця мине!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Валізами не відправляють сум.

Найважче говорити тоді,

коли справді є що сказати.

Слова,

наче якір, падають на дно душі,

думки

поодинці слухняно сідають за грати.

Іронія долі ница й ганебна.

Сподіваюсь, час тебе добре провчив.

Бачиш,

на перетині океану та неба

наш з тобою залитий сонцем Бейрут?

Про все найдорожче – мовчи.

Впустиш слово з вуст – заберуть.

Нога б моя не ступала на

совість цього забутого Господом порту.

У людях тут більше солі,

ніж може вмістити сам океан.

Бачиш,

як тонуть ненароджені серця,

рештки невдалих абортів,

як судомить

від спогадів пристань

і як вигинається дугою її занедбаний стан?

Це все ще не загоїлось, це все ще пульсує й болить

так, що не заснути, торкаючись ліжка спиною.

Іноді любов – це трикутник,

в якому краще бути самотнім,

бо той, хто самотній, ніколи не буде покинутим.

Леона Вишневська

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 2 тижня потому...

Это, конечно, не шедевр поэтического искусства, но мне очень понравился смысл...простой, понятный и знакомый каждому мужчине и каждой женщине, наверное.

Чужая женщина — загадка для мужчины…

Её так хочется… скорее разгадать…

Ей всё к лицу, включая мелкие морщины.

В ней всё прекрасно, не прибавить, не отнять…

Чужая женщина подарит вам улыбку,

А может просто равнодушный едкий взгляд…

Но не расскажет о своих былых ошибках

И не оставит вам своих координат…

И вы опять её проводите при встрече

Глазами полными печали и огня…

Опять не ваш она собой украсит вечер…

И вы прошепчете: «Она не для меня…»

Чужая женщина — вулкан, что тихо дремлет…

Вот только нет её прекрасней и милей.

Но если жить мечтами сердце не приемлет,

Рискните сделать эту женщину своей…

И будут те же бигуди, халат в горошек,

Обиды горькие, упрёки, суета…

Есть в каждой женщине повадки диких кошек,

Но тяжело найти достойного кота…

При первой встрече все чужие, однозначно,

Но вы же выбрали одну из них — навек…

И кто-то скажет, что ошибся… неудачно,

Но всё ведь проще — так устроен человек…

Недосягаемое часто привлекает…

Там нет проблем и не достал совместный быт,

Ведь даже сладкое порой надоедает…

И первой встречи вкус малиновый забыт…

Но ваша женщина — такая же чужая

Для тех мужчин, что на пути её стают…

Она для вас живёт, детишек вам рожает

И создаёт в семье порядок и уют…

И на неё, поверьте, смотрят также точно,

И у неё такой же безупречный вид…

Но вы когда-нибудь, от сна проснувшись ночью,

Поймёте, ваше счастье с вами рядом спит…

Чужая женщина останется чужою…

Важней свою не потерять, а удержать…

Когда вас любят чистой искренней душою,

Наверно, глупо за чужими вслед бежать…

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 2 тижня потому...

Неписаним правилом є не писати про нас.

Рухи для двох щиріші, доки без назв.

Сніги утікають, зрадивши зиму й тих,

хто до весни дожити так і не встиг.

Небо кругле й безлюдне. Небо знає печаль.

Темні води розлуки хлюпочуть своїми звичаєм

в непочатих дощах. Проти хвилі пливем, пливем.

Тільки щось не пускає: смертне, значить, живе.

На старих фотографіях біло-коричневі дні.

Білі стіни будівель коричні по другій війні.

Так вертали додому. На лицях оздобний піт:

посивілий мій вуйко, а поруч – наопаш – дід.

Тим то снились бабуні (щоночі) четвертий рік,

а бабуня боялись сон той змити з повік,

лиш сплакнувши. Лишали нам, бо пора,

кілька правил поводження – заповідей добра.

Хліба просити в молитві на день, терпіння – на вік,

слухати й дурнів, бо мудрі не все праві.

Не склинати при дітях, не залишати сміття

у періоди затишку (цілу решту життя).

Очі згори пильнують за тим раз у раз.

В кожному домі спогади старші за нас.

Ірина Старовойт, «Гронінгентський рукопис»

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

дитя розрізняє добро і зло

дорослий плутає чорне з білим

мабуть щось знову не так пішло

у божого задуму з божим ділом

чи дарвін хапнув не ті дари

чи може ламарк щось не те накаркав

бо ось воно біле – підходь і бери

бо ось воно чорне – страшне наче правда

та бути очевидцем – не означає бачити

а вловлювати звук – не означає чути

а отже ніщо вже нічого не значить

і все що насправді буде забуте

а все ілюзорне стане психозом

чи психозоєм де всі посліпли

відділи ж боже знову якщо ти щось можеш

темінь – до темряви

світло – до світла

Іздрик

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

не знаю автора, і віршик такий собі, але чимось мене вразив.

Дети уходят из города

к чертовой матери.

Дети уходят из города каждый март.

Бросив дома с компьютерами, кроватями,

в ранцы закинув Диккенсов и Дюма.

Будто всегда не хватало колючек и кочек им,

дети крадутся оврагами,

прут сквозь лес,

пишут родителям письма кошмарным почерком

на промакашках, вымазанных в земле.

Пишет Виталик:

«Ваши манипуляции,

ваши амбиции, акции напоказ

можете сунуть в...

я решил податься

в вольные пастухи.

Не вернусь. Пока».

Пишет Кристина:

«Сами учитесь пакостям,

сами играйте в свой сериальный мир.

Стану гадалкой, ведьмой, буду шептать костям

тайны чужие, травы в котле томить».

Пишет Вадим:

«Сами любуйтесь закатом

с мостиков города.

Я же уйду за борт.

Буду бродячим уличным музыкантом.

Нашел учителя флейты:

играет, как бог».

Взрослые

дорожат бетонными сотами,

бредят дедлайнами, спят, считают рубли.

Дети уходят из города.

В марте.

Сотнями.

Ни одного сбежавшего

не нашли.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

так от із чайником я ще можу жити

однак терпіти людину поруч – вже ні

бо в своєму малому приватному світі

почуваюся як на громадянській війні

хоч ніби-то й нема з ким воювати –

все воно майже рідне і навіть трохи своє

але стрьомно бачити у власній хаті

інших вкотре згадуючи що інші таки є

П.С. Відкрила для себе Іздрика. Дивуюсь, що раніше його творчість мене не зачіпала...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Самотність трапляється без свідків.

Вона перед сном завжди складає долоні

і декілька хвилин поспіль в них ледь помітно шепоче:

- Обіцяю тримати слово так само як на рингу тримають удар,

не звинувачувати, а розуміти, не кривдити, а піти.

У неї все життя як чернетка, стільки помилок і завжди

бентежний почерк. Доля залишає по тілу синцями шрифти.

- Обіцяю не залишати на дні чашки недопитий день,

не сперечатись, а спробувати побачити світло між темрявою людей.

Обіцяю прив’язати до серця мільярди слухавок

і відповідати щоразу не на запитання, а на дзвінки.

Бути сильною, народившись по суті своїй слабкодухою,

вчитись годувати страх з руки.

Не чекати повернення, а провокувати зустрічі,

засинати з тими, хто обімає крізь сон, не читати чужі сповіді,

поки самі не прийдуть розповідати.

Не залишати у чужих серцях ключі, не вагатись, а брати.

Вірити в те, що там де сходить Сонце – твій єдиний дім.

Леона Вишневська

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Григорій Вагапов

Мотоциклістка

Пішоходом блукав би містом,

Та закохався в мотоциклістку.

Роздивився на світлофорі

І хильнув, ну, і курнув – горя.

А я кохаю її так сильно,

Що ревную до мотоцикла.

Ба, навіть в чоботах-скороходах,

Ну, куди, куди мені до Хонди?

А я ревную її так сильно,

Що ненавиджу мотоцикли

Прокидаюсь вночі від страху,

Бо куди, куди мені до Ямахи?

Але як наздогнать дівчисько,

Як вона в місті – гуля за двісті.

Не дає ні у чому фори

Завжди перша на світлофорі.

А я кохаю її так сильно,

Що ревную до мотоцикла.

Розумію, що це не в тему,

Та, куди, куди мені до КТМа?

А я ревную її так сильно,

Що ненавиджу мотоцикли.

Бо за кольором, та й за звуком

Ну куди, куди мені до Сузукі?

Пішоходом гуляв би містом,

Та закохався в мотоциклістку.

Роздивився на світлофорі

І хильнув, ну, і курнув – горя.

А я кохаю її так сильно,

Що ревную до мотоцикла.

Розганяюсь, біжу за нею,

Та куди, куди мені до Харлея?

А я ревную її так сильно,

Що ненавиджу мотоцикли.

Розумію, що я не прав,

Та куди, куди мені до Дніпра?

VPERShE-ChUYu-Motociklstka(muzofon.com).mp3
Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

П.С. Відкрила для себе Іздрика. Дивуюсь, що раніше його творчість мене не зачіпала...

Бо він такий непередбачуваний, то взриває мозок життєвою правдою ніби вибухівкою, то огортає ліричною ніжністю...

метастази чужої провини

проїдають свідомість як черви

бо людина – податлива глина

перенизана сіткою нервів

раз піддашся естетиці драми –

далі драмам не буде кінця

неуникність такої програми –

в юрисдикції бога-отця

всі попалені й заплямовані

компроматом навіки пов'язані

та не привід це

з тим хто – ніхто мені

разом бігти і корчитись разом

метастази чужої провини –

як пісний первородний гріх

я здіймаю його на кпини

піднімаю його на сміх

я – помилка трікстера дарвіна

і в кінці однієї із фраз

я життя проживаю жанрово:

«...як дурний і веселий фарс»

ніжність не плаче і не голосить

голосом тихим говорить ніжність

ніжність живе у твоєму волоссі

повівом вітру подихом свіжим

днесь проростаючи з тіла поволі

майже невидимо майже нечутно

пальці мов паростки кволі і голі

не афішують своєї присутності

і не займають чужих територій

і не ламають негласних конвенцій

тіло у тілі – давня апорія:

все що минуще – те не минеться

все що нечутне – буде почуто

й на противагу тліну й смерті

ніжність зійде як окрема сутність

тиха мов лист у пустому конверті

Для шанувальників лінк

Похвастаюсь своїм надбанням :)

post-2742-0-28545900-1402744467_thumb.jp

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

На что мы тратим жизнь?

На мелочные ссоры,

На глупые слова, пустые разговоры,

На суету обид, на злобу - вновь и вновь.

На что мы тратим жизнь...

А надо б на любовь...

Сжигаем жизнь дотла всё на пустое что-то -

На нудные дела, ненужные заботы...

В угоду обществу придумываем маски...

На что мы тратим жизнь!

А надо бы на ласки...

Мы распыляем жизнь на сумрачную скуку,

На "имидж" и "престиж", ненужную науку,

На ложь и хвастовство, на дармовую службу. На что мы тратим жизнь?...

А нужно бы на дружбу...

Куда-то всё спешим, чего-то добываем.

Чего-то ищем все - а более теряем;

Всё копим - золото, тряпьё и серебро...

На что мы тратим жизнь!

А надо б на добро...

Волнуемся, кричим, по пустякам страдаем;

С серьёзностью смешной вещички выбираем.

Но сколько не гадай - всё выберешь не ту.

На что мы тратим жизнь...

А надо б на мечту...

Боимся радости, боимся верить в сказки,

Боимся и мечты, и нежности, и ласки;

Боимся полюбить, чтоб после не тужить...

На что мы тратим жизнь?!

А надо просто жить!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

експерименти з духом і тілом

часто закінчуються війною

хоч все що кожен із нас хотів би –

бути щасливим і бути собою

але себе віднайти нелегко

але на щастя – жорсткі ліміти

і перспективи такі далекі –

треба щось знати треба щось вміти..

а тіло й душа – ось під рукою

тиснеш на кнопки важелі крутиш

думаєш пройде усе без збоїв

кайфу відловиш все буде круто

там де не грає – щось підрихтуєш

там де не гарне – щось підрівняєш

вигостриш зброю вдягнешся в збрую

станеш мамаєм або бабаєм

пустиш по венах трефний профіт

впустиш у мозок трафний слоган

шкоди від цього не буде нітрохи

не дорікне ніхто ані словом

лиш би побільше мультиоргазмів

лиш би густіше адреналіну

тільки оргазми мутують у спазми

тіло і дух плющать на зміну

і ціпеніє на панцир шкіра

і проростають із пальців кігті

і витікає душа зневірена

і залишається тільки бігти

і залишається тільки брати

дерти і жерти усе що бачиш

і запастися іще на завтра

і уціліти до завтра тим паче..

тільки от «завтра» твоє померкло

і несуттєво чия вина

глянеш ізранку якось у дзеркало

а там – не людина

а там – війна

Іздрик

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

серед усього сміття і світла нашого виміру,

серед усіх розумних і праведних, ким, мабуть, ніколи не став би,

скільки таких, як ми, недозрілих вимерло,

так і не взнавши правди?

думка – сполохана горлиця –

б`ється до болю у скронях, наче востаннє.

"що там у вас в головах ваших клятих робиться?»

серце сховаєш в чиїсь долоні, розкриєш – камінь.

ходиш німа і квола, стоїш на грані,

журавликів в небо відпустиш – впадуть сніжинками.

вчора знову свідок твого обману

мені підкинув леза на знак підтримки.

до ранку години три. ось лист паперу,

стіл, олівець. пишу все, немов на допиті.

одного разу я відчинила двері -

маю тепер закрити і не виходити.

сліпому – віра. прозрілому – свідки з лезами.

омана ближче, ніж всі твої псевдо сповіді,

ніж всі твої псевдо тези.

я просто воліла в цьому тумані спогадів

залишитися тверезою.

як результат – усі зізнання й звернення

стають раптово болісно неважливими.

в вікні минає точка неповернення.

це значить, що зупинитись вже неможливо.

Катя Батушан

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Після потужного концерту сестер Тельнюк не можу не запостити фінал

РЯДОК З АВТОБІОГРАФІЇ

Мої предки були не вбогі

На пісні та свячені ножі.

з моїх предків, хвалити бога,

Заволокам ніхто не служив!

Дарували від батька до сина

Честь у спадок — як білу кість!

Мої предки були красиві —

Ворогам на подив і злість.

Хай не славою (бог там з нею!) —

Як присягою на шаблях.

Мої предки владали землею —

їм належала ця земля!

І цупким, наче нить основи

Крізь віки однієї сім’ї,

Невразливим — пронесли слово

І внизали в легені мої…

Ох і моцна була порода —

Соловки, Магадан, Колима…

Мої предки були народом —

Тим народом,

якого нема.

Оксана Забужко

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

нам конче потрібно бути потрібними

і добре б завжди залишатися добрими

і кожен щоб мав хоч когось але рідного

й у собі тримав хоч би щось непідробне

і було б усім тоді щастя мабуть

ну або принаймні зона комфорту..

та все підміняє лукава пам'ять

і все підминає облудна гордість..

і білий альбом записаний богом

на чорний вініл запоротий чортом

міняєш не зрозумівши нічого

просто за звичаєм майже без торгу..

бо той хто створив це і біле і чорне

в пропорціях неприпустимо рівних

він також хотів мабуть бути добрим

він також хотів би бути потрібним.

Іздрик

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Після потужного концерту сестер Тельнюк не можу не запостити фінал

РЯДОК З АВТОБІОГРАФІЇ

Мої предки були не вбогі

На пісні та свячені ножі.

з моїх предків, хвалити бога,

Заволокам ніхто не служив!

Дарували від батька до сина

Честь у спадок — як білу кість!

Мої предки були красиві —

Ворогам на подив і злість.

Хай не славою (бог там з нею!) —

Як присягою на шаблях.

Мої предки владали землею —

їм належала ця земля!

І цупким, наче нить основи

Крізь віки однієї сім’ї,

Невразливим — пронесли слово

І внизали в легені мої…

Ох і моцна була порода —

Соловки, Магадан, Колима…

Мої предки були народом —

Тим народом,

якого нема.

Оксана Забужко

ДУже сильні відчуття викликав цей вірш, аж сльози виступили....Але відчуття дуже суперечливі, особливо, коли читаєш останні рядки. Ще якихось півроку тому просто з гіркотою погодилася б з цим, але зараз.....скільки героїзму проявив той народ за останній час. Ще лишився він сильним "ворогам на подив і злість".

Дякую, Ласка, що запостила цей вірш.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Я теж про це думала, коли перечитувала.

Певно саме такі думки мали і сестри Тельнюк, бо співають вони цей вірш без останніх рядків.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

О, дівчата, знов нагадали мені про це дивовижно потужне виконання поезії Забужко сестрами Тельнюк.

Мене на концерті дуже вразила ще ось ця пісня.

Хлопчику, хлопчику, знято з підрамника

Полотна надій моїх юних — за гріш...

Твого обличчя глевка кераміка —

Все, з чого маю писати вірш.

Не цілування по темних скверах,

Не з мокрих прилавків березовий сік —

Я ж тепер вся в фешенебельній скверні,

Котрій наймення — «бальзаківський вік».

Хоч ти очима всю мене вимуч —

Хлопчику, хлопчику, це вже не те...

Я ж розжилася на власний «імідж»:

Мені вже троянди шлють у готель!

...Але з липучих вогнів ресторанних,

З високогір'я сяйних авансцен

Виношу, мов зяючу ніжну рану,

Твоє сире півдитяче лице,

Де вилиці — круто і губи — вперто:

Без жодної скази, аж вогке! —

а все ж

З таких проступає готовність на жертву,

Як внутрішній відсвіт майбутніх пожеж!

Стоять у зіницях засльозені свічі...

Ще ти зостався такий один:

Я упізнала тебе в обличчя

Пам'яттю генів і сновидінь.

Тремчу, неначе автокатастрофу

Раптом угледіла на бігу:

Такий медальйонно ліплений профіль

В юності міг би носити Богун!

Ти ковтаєш клубок гарячий,

Ти весь іще з борсань і мерехтінь...

Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу —

Але не можу застерегти...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

The One.

Хто він тобі?

Незнайомець з сусіднього двору чи

випадковий сусід у переповненому метро.

Ледь помітна тінь чи вистражданий оберіг,

присутність якого ти відчуваєш нутром.

Невже це його голос уривками кидає вітер?

А ти мимоволі усміхаєшся, відчуваючи дотик.

Як просто – вірити і радіти.

Ловити його погляд, зупинившись навпроти.

Хто він тобі?

Той заради кого варто прокинутись,

хто примушує серце битись несамовито,

наче хвилі об хребет самотніх скель.

Завдяки кому зникають усі жахіття, відчай і втома.

Хто він?

Дійсність чи ілюзія, її ідеальний фантомний витвір…

Залежність, яка повертає відчуття спокою,

той, з ким поряд ти відчуваєш присутність дому.

Леона Вишневська

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.




×
×
  • Створити...