Віршографія

[Olesya]

коли повертається світ спиною

і знов поміж нами відстань і стіни

говори зі мною

говори зі мною

хай навіть слова ці нічого не змінять

і коли вже довкола пахне війною

і вже розгораються перші битви

говори зі мною

говори зі мною

бо словом також можна любити

я одне лиш знаю і одне засвоїв

і прошу тебе тихо незграбно несміло:

говори зі мною

говори зі мною

і нехай твоє слово станеться тілом

Іздрик

[emelka]

Признавайтесь в любви...

Признавайтесь в любви, даже если боитесь отказа,

Даже если на все сто процентов уверены в нем.

Говорите смешные слова и нелепые фразы,

Озаряйте обыденность тусклую ярким огнем.

Признавайтесь в любви, не жалея ни слов, ни эмоций.

И не бойтесь остаться, растратив себя, на мели.

В жизни, кроме любви, нет других маяков, карт и лоций.

А без них кораблям никогда не достигнуть земли.

Признавайтесь в любви тем, кто нужен вам, дорог и близок.

(Лучше сделать, чем плакать, что мог, но, увы, не успел.)

Исполняйте мечты и, смеясь, потакайте капризам,

А малыш-купидон поколдует над меткостью стрел.

Признавайтесь в любви, не пытайтесь скрывать ее в сердце.

Не страшны холода, если вы отдаете тепло.

Если вашим огнем удалось хоть кому-то согреться,

Вы поймете когда-нибудь, как вам в любви повезло...

[Вoвчик]

http://youtu.be/NjnlJvKQ9HQ

[emelka]

Гордість, пакуй валізи!

Коли зупиняєшся поглядом на його

зморшках у кутиках вуст, на вологих

від суму вилицях.

Розумієш, що такі речі слід мотати на вус,

рано чи пізно -

на твій бік хтось таки й схилиться.

Хтось навмисно надокучатиме,

з норовом бажаючи провести тебе додому.

Хтось ніжним дотиком

загорне неслухняне пасмо за вухо.

Хтось наважиться і поцілує.

Але, на жаль, ти ж не з тих люб’язних дівчаток,

яким неважливо друг це чи просто знайомий,

тільки б уважно слухав.

За вміння вчасно мовчати

людей іноді значно більше цінують.

Якби ж час тобі мізки вправив,

душа не була б скалічена.

Знаю, ризик – це благородна справа.

Але тільки тоді, коли втрачати нічого.

Леона Вишневська

[emelka]

все важные фразы должны быть тихими,

все фото с родными всегда нерезкие.

самые странные люди всегда великие,

а причины для счастья всегда невеские.

самое честное слышишь на кухне ночью,

ведь если о чувствах - не по телефону,

а если уж плакать, так выть по-волчьи,

чтоб тоскливым эхом на полрайона.

любимые песни - все хриплым голосом,

все стихи любимые - неизвестные.

все наглые люди всегда ничтожества,

а все близкие люди всегда не местные.

все важные встречи всегда случайные.

самые верные подданные - предатели,

цирковые клоуны - все печальные,

а упрямые скептики - все мечтатели.

если дом уютный - не замок точно,

а квартирка старенькая в Одессе.

если с кем связаться - навеки, прочно.

пусть сейчас не так всё, но ты надейся.

да, сейчас иначе, но верь: мы сбудемся,

если уж менять, так всю жизнь по-новому.

то, что самое важное, не забудется,

гениальные мысли всегда бредовые.

кто ненужных вычеркнул, те свободные,

нужно отпускать, с кем вы слишком разные.

ведь, если настроение не новогоднее,

значит точно не с теми празднуешь.

Ок Мельникова

[speaker]

Константин Симонов

Написано в июле-августе 1941 года.

Посвящено актрисе Валентине Серовой.

Жди меня и я вернусь

Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души...

Жди. И с ними заодно

Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: - Повезло.

Не понять, не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой,-

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

[RomaL]

Сиджу я на роботі. Друге січня.

Якого біса я сюди прийшов?

Щось вірш мій не виходить - йду додому

і буду плакати, бо рифму не знайшов.

[RomaL]

Перечитав той вірш шо написав я зверху,

Побачив рифму - все таки була.

Вже плакати не буду, буду пити

І буду спать (censored)ла-ла-ла.

[Olesya]

залишатися бути хоч брак вже і сили і сенсу

залишатися бути хоч ніяк і нікуди йти

від спокуси цикути – рецепти старі парацельса

від рецепторних болів – спокуса і страх висоти

передоз самоти пережовує кожну клітину

а у хімії мозку нестача повітря й води

все що є тут живого – до тебе тонка павутина

та по ній не перейдеш живим ні туди ні сюди

залишатися тут несвідомо чекаючи смерті

називатися так як назветься черговий непрошений день

і стирати на порох сторінки давно перетерті

аби справжніх минулих імен не згадати лишень

залишатися бути і легко і дивно і страшно

залишатися бути хоч ніяк і нікуди йти

залишатися бути – це мало би бути прекрасно

мабуть так воно й є

поки десь залишаєшся ти

Іздрик

[Olesya]

теплий вітер торкається тіла мов чиста сорочка

теплий вітер зі сходу от тільки – де є той схід?

я дійшов до межі чи до ручки чи радше до точки

і лежу на краю хоч лежати тут може й не слід

це не точка опори не точка кипіння й не крапка

це – я сам сфокусований в нуль в невідомість в ніщо

ким раніше я був – то тепер нерозв'язна загадка

ким я буду пізніше – дізнаюсь

якщо

все ще вловлюю подих твій за кілометри

все ще ношу сліди на собі мов вкарбовані в лід

було б чесно і правильно цілеспрямовано вмерти

але вітер – зі сходу тож я вирушаю на схід

Іздрик

[sweetlena]

на порозі різдва так помітна відсутність порогу

як помітна відсутність тіней на порожній стіні

той хто все пояснив тобі мав повноваження бога

то нехай так і буде - змагатися з ним не мені

не гравець не солдат не пророк – я нічого не прагну

і до бога ніяких запитань у мене нема

як немає межі де брехня переходить у правду

хоч одна галаслива а друга зазвичай німа

на порозі різдва стоїмо де стояли й раніше –

ні тіней на стіні ані входу ні виходу геть

ніби мертві птахи з неба падають грудками вірші

та від них тільки вітер і вікна потрощені вщерть

не сліпець не глухий – я нічого не чую не бачу

і не знаю для чого нам трапилась зірка жива

так волхви мов задачу трактують чудесну удачу

упускаючи час ніби шанс на порозі нового різдва

Іздрик

[Olesya]

Благодатна Маріє.

Слова твої тихі й гортанні

Колискові і псальми

про зоряний Єрусалим

Ти вже знаєш, що матимеш сина

А все поза тим –

Тільки сум, неминучий як рани,

роз’ятрено-ранні,

У сум’ятті стривожених фраз,

без метафор і рим.

Бо на світі є бог.

І усе, що римується з ним.

Мар'яна Савка

[speaker]

Семен Гудзенко

Мое поколение

Нас не нужно жалеть, ведь и мы никого б не жалели.

Мы пред нашим комбатом, как пред господом богом, чисты.

На живых порыжели от крови и глины шинели,

на могилах у мертвых расцвели голубые цветы.

Расцвели и опали... Проходит четвертая осень.

Наши матери плачут, и ровесницы молча грустят.

Мы не знали любви, не изведали счастья ремесел,

нам досталась на долю нелегкая участь солдат.

У погодков моих ни стихов, ни любви, ни покоя -

только сила и зависть. А когда мы вернемся с войны,

все долюбим сполна и напишем, ровесник, такое,

что отцами-солдатами будут гордится сыны.

Ну, а кто не вернется? Кому долюбить не придется?

Ну, а кто в сорок первом первою пулей сражен?

Зарыдает ровесница, мать на пороге забьется,-

у погодков моих ни стихов, ни покоя, ни жен.

Кто вернется - долюбит? Нет! Сердца на это не хватит,

и не надо погибшим, чтоб живые любили за них.

Нет мужчины в семье - нет детей, нет хозяина в хате.

Разве горю такому помогут рыданья живых?

Нас не нужно жалеть, ведь и мы никого б не жалели.

Кто в атаку ходил, кто делился последним куском,

Тот поймет эту правду,- она к нам в окопы и щели

приходила поспорить ворчливым, охрипшим баском.

Пусть живые запомнят, и пусть поколения знают

эту взятую с боем суровую правду солдат.

И твои костыли, и смертельная рана сквозная,

и могилы над Волгой, где тысячи юных лежат,-

это наша судьба, это с ней мы ругались и пели,

подымались в атаку и рвали над Бугом мосты.

...Нас не нужно жалеть, ведь и мы никого б не жалели,

Мы пред нашей Россией и в трудное время чисты.

А когда мы вернемся,- а мы возвратимся с победой,

все, как черти, упрямы, как люди, живучи и злы,-

пусть нами пива наварят и мяса нажарят к обеду,

чтоб на ножках дубовых повсюду ломились столы.

Мы поклонимся в ноги родным исстрадавшимся людям,

матерей расцелуем и подруг, что дождались, любя.

Вот когда мы вернемся и победу штыками добудем -

все долюбим, ровесник, и работу найдем для себя.

[speaker]

Алексей Сурков

В землянке

Бьётся в тесной печурке огонь,

На поленьях смола, как слеза,

И поёт мне в землянке гармонь

Про улыбку твою и глаза.

О тебе мне шептали кусты

В белоснежных полях под Москвой.

Я хочу, чтоб услышала ты,

Как тоскует мой голос живой.

Ты сейчас далеко-далеко.

Между нами снега и снега.

До тебя мне дайти не легко,

А до смерти – четыре шага.

Пой, гармоника, вьюге назло,

Заплутавшее счастье зови.

Мне в холодной землянке тепло

От твой негасимой любви.

[emelka]

Гаряча і з медом

Я ніби сьогодні себе залишила вдома…

Забула так само, як вимкнути світло чи праску.

Словом, багато причин. Це, напевне, конфузія втоми.

Вибач, будь ласка.

Я знаю, що ти мене всеодно любитимеш…

Хворою, ситою, мов асфальт, розбитою вщент.

Я буду для тебе, як книга, прочитана

з початку в кінець і не втрачатиму сенс.

Хтось спокійний грає нами в нарди.

Хтось за хребет вириває з корінням

останні розсадники правди,

натирає маслом сумління,

щоб блискучим і чистим здавалось, як завжди.

Я хочу чути в нашому домі дитячий сміх

таким життєдайним, раптовим, мальованим…

Немов олівцем ескіз. Любов, як весна і Бог,

не лишень нас двох, врятує всіх.

Всіх, хто хоче бути врятованим.

Леона Вишневська

[sweetlena]

Якби вітер тобою став,

Він би тіло моє гортав

І нестримно горнув і пестив,

Якби вітер тобою став.

Якби сонце було, як ти,

То б він ніжної сліпоти

Засльозилися в нього очі,

Якби сонце було, як ти.

Якби небо було, як ми, -

Заховало б свої громи

І спочити лягло у травах,

Якби небо було, як ми.

Мар’яна Савка

[speaker]

Борис Олійник

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям

літа свої літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей,

як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко -

і тихо пішла за межу.

- Куди ж це ви, мамо?! -

сполохано кинулись діти.

- Куди ви, бабусю? -

онуки біжать до воріт.

- Та я недалечко...

де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти...

А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?..

Та що ви намислили, мамо?

- А хто нас, бабусю,

у сон поведе по казках?

- А я вам лишаю

всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах,

і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг,

не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви

нас чекали завжди край воріт!

Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу, -

Лишайтесь, матусю.

Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Змахнула рукою - злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», -

і стала замисленим полем,

На цілу планету,

на всі покоління й віки.

[emelka]

Я (ла) гідне.

Шоколад тепер їм тільки плитками,

тижні - вимірюю плівками.

Руки поволі розкидую

теплими снами на молочні подушки.

Заливаю спину крохмальними ріками

і цілую тебе ніжно за вушком.

Вкотре, знаючи відповідь,

мов ненаситна, запитую:

-Який термін придатності у слова "вічність"?

Мабуть, доти...поки ти мене любитимеш!

Палко, одержимо, нестримно міцно.

Зацукрилась словами, ними ж злиплась,

ніби перетинка між язиком і піднебінням.

Я народилась у липні, коли цвіли липи,

їх оберемками виривали з корінням

засмучені люди, щоб напитись чаєм

"липовим"...Несправжнім?

Лікувати ним депресивні простуди,

полоскати горло істеричними криками.

-Який термін придатності у слова"завжди"?

-Яке відображення у "багатоликості"?

-Яка брехня приховує "правду"?

Прожити б ще одне життя... Заради єдиного вдалого фото.

На ньому спочатку тільки ти і я. А згодом-просторий будинок, діти,

лабрадор, руде кошеня й привітні сусіди навпроти.

Леона Вишневська

[eveline]

Серые следы на сером снегу

Сбитые с камней имена

Я много лет был в долгу

Мне забыли сказать,

Что долг заплачен сполна

Пахнет застарелой бедой

Солнцу не пробиться в глубину этих глаз

Теперь мне все равно,

Что спрятано под темной водой

Едва ли я вернусь сюда еще один раз.

Есть одно слово,

Которое сложно сказать

Но скажи его раз, и железная клетка пуста

Останется ночь, останется снежная степь

Молчащее небо и северная звезда

И кажется, что там впереди

Что-то непременно для нас

Но сколько ни идешь,

Отсюда никуда не уйти

Едва ли я вернусь сюда еще один раз.

Над скудной землей бешено кричит воронье

Над ними синева, но они никуда не взлетят

У каждого судьба, у каждого что-то свое,

Они не выйдут из клетки,

Потому что они не хотят

И если выбить двери плечом

Все jnстроится снова за час

Сколько ни кричи

Пустота в пустоту ни о чем

Есть повод прийти сюда еще один раз.

БГ

[sweetlena]

перламутрові будні з піском на зубах

перлюстровані погляди знаки і жести

хвилі адреналіну знечулюють страх

кожен рух твій спонтанний – це відрух протесту

кожен жест твій таємний як fuck і кулак

кожен погляд відловлює зблиски прицілів

як тут бути коли повернулося так

що триматись за руки — уже підозріло

що тепло і бажання – це твій арсенал

а дитинна бездумність — як злочин і кара..

ми стартуємо в кожен черговий фінал

наші перли — в піску

наші будні — сафарі

Іздрик

[emelka]

Ніколи, нікому.

Кажуть, народжуємось ми напівцілими?

Снуємо усе життя, мов пазл, в очікуванні єдності.

Проте, одне в одного наосліп цілимось,

без вагань спалюємо між минулим й майбутнім

сотні мостів.

Сум охайно вмостився шаликом на плечі,

повітря пахне кленовим сиропом

і так меланхолійно ніжно лоскоче вушка тиша.

Я всміхаюсь, хоча…У душі застрягла сотня мечів,

прощавай.

Це на пам’ять тобі – все багряне листя,

що скотилось до ніг по слідах, які ти мені,

мов сувенір на згадку , залишив.

Ми заручники власних бажань,

так несамовито прагнемо втримати, змусити,

обіймаючи силоміць,

бо, хто обпікся на молоці – на воду змушений дмухати.

Леона Вишневська

[Olesya]

в половині зими посередині тижня

десь між ніччю і днем

між буттям й небуттям

прокидаємось ми поки спить ще всевишній

ніби тіло одне

ніби сонне дитя

і нема ще довкола ні світу ні світла

і нема ще всередині «я» і «не-я»

лиш у спільних легенях – запаси повітря

і застигле в повітрі єдине ім'я

нам обіцяно було світанок прекрасний

дім без темних кутів і маршрут без покут

народилися ми як завжди передчасно

прокидайся же господи

поки ми тут

Іздрик

[Olesya]

Мій Господи, ти, наковтавшись прогірклого диму,

В пітьмі й у пожежі, та, зрозуміло, без каски,

Стоїш за плечима в синів найдорожчих – незримо –

Щоб руки простерти, якщо їм судилося впасти.

Ще рано гасити це полум’я, Господи, рано,

Згортати знамена у мороку зла позасвітнього,

Бо зрада – ти добре це знаєш, ще глибша за рану,

Бо смерть у прицілі найкраще відстежує світлих.

Ти просто там стій. І тримай на долоні своїй

Запалене місто-свічу, серед снігу і диму,

Якщо тебе хтось не впізнає, дай знак, що ти свій,

Що завжди стоятимеш поруч з синами своїми.

Мар'яна Савка

[Amelie]

СВІЧКА

В малій кімнаті стіни, наче руки,

тримають полохливу тишу в жмені.

Сіріють тіні просиво-зелені,

самітня свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.

А гнотик, в восковім їздець стремені,

свої маріння топить дивні, безіменні,

мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,

хоч все заснуло, хоч у сні все дише,

хоч палить власне тіло біло-срібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче

й ним темряву, мов гудзиком, застібне.

До свічки наше серце є подібне.

Антонич Богдан-Ігор

[laska]

Сьогодні мені презентувати збірку Петра Маха "Христос воскрес - воскресне Україна", 1999 року.

Ох, як актуально вона звучить сьогодні!

Особливо оці рядки з неї:

Я останню краплину віддам

І доземно вклонюся людині,

Котра прагне, щоб чорна біда

Не селилась в моїй Україні.

Я покличу до праці й добра

Там, де світ постає жовто-синій,

Аби знали, що хвилі Дніпра

Україняться лиш в Україні...

Припаду до забутих могил,

Щоби пам'яттю в кожній хвилині,

Наче совість народна, могли

Прислужитись моїй Україні.

Чуєш, віро? До кожного йди,

Хто наругу яремну відкинув

І будує найбільше із див —

У душі молоду Україну!