Украинизация. Да.

[difoto]

Я пока оставлю это здесь, пусть полежит.

Придя к власти в октябре 1917 года, большевики столкнулись с проблемой привлечения на свою сторону народов с окраин бывшей Российской империи. В октябре 1920 года Сталин предложил, чтобы у коренных народов бывшей империи «поставить школу, суд, администрацию, органы власти на родном языке». Процесс этот был назван «коренизацией». Тогда большевики ещё думали о мировой революции, и коренизация должна была продемонстрировать образцовое решение национального вопроса в СССР и создать положительный образ страны в глазах европейского пролетариата и колониальных народов.

Особо активно этот процесс развивался на Украине. Украинизация там началась ещё в 1917 году, когда, постоянно сменяясь, к власти приходили украинские националисты того или иного толка.

Украинский общественный деятель, оказавшийся после Гражданской войны в эмиграции, Н.М. Могилянский писал, что в 1918 году «в той исторической стадии, в какой жило тогда население Украины, оно было более чем равнодушно ко всяким попыткам и затеям украинизации» и считал, что единственными «союзниками» украинизации были немцы, «которые были заинтересованы углублением „украинизации“ для успеха расчленения России».

Украинизация заключалась во внедрении украинского языка в официальный документооборот, образование, книгоиздание, СМИ и в пропаганде украинской культуры. Нередко это принимало комичные формы – когда в августе 1924 г. в одном из городов Черниговской губернии было получено предписание вести делопроизводство на украинском языке, местные партийные власти «бросились искать украинцев, могущих хотя бы чему–нибудь научить по–украински. Нет никого. Наконец нашли кого–то, но оказался исключенным из профсоюза, как чуждый элемент. Пришлось пойти на поклон – предложить принять вновь его в профсоюз – учи только. Разве не анекдот!»

Динамика украинизации начальной (трудовой, или школы социального воспитания) школы была следующей: в 1922 г. было 6105 украинских школ, в 1925 г. – 10 774, в 1930 г. – 14 430. Украинизация прессы достигла в 1930 г. 68,8%, а в 1932 г. эта цифра поднялась до 87,5%. К 1930 г. осталось только три крупные газеты на русском языке (в Одессе, Донецке и Мариуполе)

Нередко украинизация принимала формы агрессивного отторжения всего русского. В 1927 г. профессура Киевского художественного института резко выступила против приглашения на работу преподавателей из числа русских художников. В украинский Наркомпрос было подано соответствующее заявление с 26 подписями. По свидетельству ЦК КП(б)У, «еще до подачи заявления в Киеве проводилась классовая борьба. Националисты распространяли листовки–протесты». В этих листовках говорилось о том, что «украинский художественный фронт» наводняется «кацапами» и «жидами», что все народное украинское глушится и что все, кому дорого развитие украинской культуры, должны чинить отпор и т. д..

После того, как с одной стороны стало ясно, что мировая революция откладывается и надо строить социализм в отдельно взятой стране, а с другой – что для оного строительства нужна жёсткая централизация власти, лавочку украинизации стали сворачивать. В украинской исторической литературе принято считать конечной датой украинизации 1938 г., когда были приняты два известных постановления – об обязательном изучении русского языка в украинских школах и об уравнении юридически и фактически в правах с украиноязычным «Коммунистом» русскоязычной газеты ЦК КП(б)У «Советская Украина».

Тем не менее, несомненно, что именно благодаря украинизации 1920–х – 1930–х годов украинский язык не только значительно усилил свои позиции, но и получил качественное развитие, в частности, появилась научная терминология на украинском языке, чего до 1917 года просто не было.

Реформирование украинского языка нередко шло путем замены «русизмов» «исконно украинскими» словами, зачастую образованными от слов, имеющихся в западнославянских языках (польском и чешском). «Процесс создания украинской научной терминологии, направление развития украинского научного языка — пошёл по линии искусственного отрыва от братского украинскому языку – языка русского народа» — писал заведующий отделом агитации, пропаганды и прессы ЦК КП(б)У А.А. Хвыля.

Поэтому, естественно, говорить о том, что в 1930–м году – на пике украинизации, когда число украинских школ выросло с 10 774 в 1925–м году до 14 430 в 1930–м, НКВД расстрелял три сотни украинских кобзарей – это или незнание истории, или сознательное враньё, или зашоренность сознания и уверенность, что Сталин по утрам ел детей.

Ну а вся информация для этого поста взята из книги Елены Борисёнок Феномен советской украинизации. 1920–1930–е год

[laska]

Так, мала місце. А щодо розстрілів в пік, то якраз таки українізація тоді й стала дуже вдалим способом виявлення загрозливих осередків для подальшого винищення.

[Smith]

[Pama]

НКВД расстрелял три сотни украинских кобзарей – это или незнание истории, или сознательное враньё, или зашоренность сознания и уверенность, что Сталин по утрам ел детей.

Дурня повна. Які три сотні кобзарів? може хтось про геноцид 33-х забув...

Зараз іде повна русифікація - і це видно не озброєним оком...

[Nokian]

Компартія почала передвибочу кампанію?

[Miro]

difoto, не думав. що ти ворожий шпійон комсомолець

[madkot]

сучасні москалі настільки залякані, що навіть при практично повній русифікації ЗМІ будь які прояви українського націоналізму сприймаються як потенційна катастрофа для них

[Dream]

уверенность, что Сталин по утрам ел детей.

Пруф:

*trollface*

[difoto]

А хтось перше повідомлення читав?

[laska]

Я, ще й пригадала семінарське заняття на цю тему.

[MANJAK11]

А хтось перше повідомлення читав?

а що, треба ?

[Pama]

Ця стаття підла спроба підтасовки фактів. Псевдоукраїнізація була засобом виявлення і знищення українців.

Так ріст шкіл безумовно був, оскільки, був ріст населення вцілому.

Ось можна бачити динаміку

А раз difoto так зачепила "радянська українізація" про неї більше можна дізнатися тут:

http://www.istpravda.com.ua/digest/2010/10/19/561/

На початку 1920-х у складі КП(б)У було лише 24% українців, тож про справжню українізацію, вочевидь, не йшлося з самого початку.

Вважають, що основоположником коренізації (відповідник українізації щодо інших неросійських народів імперії) є Владімір Лєнін, котрий зокрема про Україну писав, що «українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії»...

«Їхня українізація - це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було...» - написав Микола Куліш у п'єсі «Мина Мазайло», доручаючи ці слова нібито негативному й смішному водночас персонажеві дядьку Тарасу. Історія відповіла ствердно не тільки на цю гіпотезу, а й на Кулішеве заперечення цієї думки: «Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян-українців, хто?» - через кілька років Голодомор перетворив це припущення на реальність.

Откуда єсть пошла українізація

Вважають, що основоположником коренізації (відповідник українізації щодо інших неросійських народів імперії) є Владімір Лєнін, котрий зокрема про Україну писав, що «українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалися царатом, експлуататорськими класами Росії», а тому «ЦК РКП(б) ставить за обов'язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури».

Це написано в 1919 р., коли Україна ще потопала в селянських антикомуністичних повстаннях. А в 1917 р., після проголошення І Універсалу Центральної Ради, Лєнін указував на те, що «проклятий царат перетворював великоросів на катів українського народу».

Як показала історія, ці слова, на жаль, були хіба тактичним ходом - крок назад - два вперед. Ведучи кількарічну війну на території України, комуністи переконалися в дієвості українського чинника й вимушені були йти на поступки, - звідси ідея щодо так званої українізації.

Найагресивніше до більшовиків було налаштоване українське селянство, переважно українськомовне. Задобривши селян, можна було б залучити його до процесів державного будівництва. Однак, як радив член Політбюро Ґріґорій Зінов'єв, треба «зробити так, щоб ніхто не міг запідозрити, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою». «Через українізацію пролетаріат зможе керувати цілим процесом української культури», - цими словами наркома освіти Миколи Скрипника партія давала зрозуміти, що або українського руху не буде взагалі, або ж він буде комуністичним.

Ще далі пішов керівник КП(б)У в 1925 р. й за сумісництвом «головний українізатор» Лазар Каганович, висловившись про інтелігенцію як про ідеологічного конкурента партії в царині культури: «По сей день частина української інтелігенції на чолі з Грушевським намагається монополізувати керівництво української культури». Каганович дивився на українізацію як на спосіб монополізації культури партією, однак про це волів не говорити.

Пасербиця комуністів

Найбільш непопулярні кроки власне українізаторів, відомі широкому загалові, проголошувалися від імені УСРР. Самі українізатори не грали першої скрипки в українізаційних процесах, а залежали від «керівної ролі» партії більшовиків, неукраїнської як за своїм складом, так і за суттю. На початку 1920-х у складі КП(б)У було лише 24% українців, тож про справжню українізацію, вочевидь, не йшлося з самого початку.

В Херсоні з'являється з цього приводу фейлетон російською мовою під псевдо "В. Чернявый". Комуністам у ньому відведена не остання роль: «Вспомнила украинизация тех, кто ее посылал: «Иди, живи среди тех, кто своей кровью, своей жизнью добывал тебе свободу», а ВКП [Всеросійська Компартія (більшовиків)] говорила: «Обратись к моим сынам-партийцам, они тебя с радостью примут». Вспоминая все это, украинизация горько усмехнулась...».

Одним із напрямків українізації було українське село. Ситуація в ті часи там була вкрай важкою. Люди страждали від так званих ножиць цін, про що заявляли на повен голос навіть у владних органах районного рівня. Українізацію здійснювали в умовах тотального наступу на духовність селянства. Видавалося за дійсне нібито прагнення парафіян закривати церкви (так звані революційність і антирелігійність «75% населення»), людей налаштовували проти священиків, що призводило до наруги над ними.

Водночас селян споювали, тим самим викачуючи з них останні гроші. Почали говорити, що навіть сільські вчителі продалися радвладі за 30 крб та відвернулися від селян, частково це була правда: деякі з них у 1933 р. у ролі активістів обливали людей узимку холодною водою, вимагаючи хліб.

Що українізація могла запропонувати селянам такого, аби вони «полюбили» радянську владу? Українізація прийшла на село у вигляді популістських лозунгів та оголошень українською мовою подібного штибу: «Шановні товариші громодяни!.. [так у документі]» - і далі про необхідність здати чергову кількість натурподатків на користь підшефної частини Червоної армії.

Українізація явилася селянам разом із перекладеними українською мовою «Інтернаціоналом» та «Марсельєзою», що їх треба було співати під час чергової кампанії з заготівлі хліба, а на червоних прапорах, котрі сільрада примушувала купувати в обов'язковому порядку, з'явилися українські літери.

Окрім виразних гасел-за кликів до робітників стосовно перспектив вивчення ними української мови, більшовики не надто піклувалися про справжню українізацію. Не дивно, коли в 1926 р. на селянських конференціях (ще досить демократичних) українські селяни заявляли, що розвитку культури вони не помічають.

Розділити й оволодіти

Середина 1920-х рр. ознаменувалася розколом у таборі української інтелігенції. Пов'язано це було як із закручуванням гайок радвладою, так і з появою нового типу інтелігенції, вихованої в радянському дусі. В першому випадку люди або пристосовувалися до нових умов (як це зробила більшість), або ж замикалися в собі й починали вести відлюдькуватий спосіб життя (як приклад - постать письменника Миколи Чернявського, який із 1926 р. кинув учителювання й жив на пенсію та гонорари ізольовано від су­спільства).

Нова інтелігенція називала стару зневажливо «добродіями» й вірила в щирість українізаційних потуг партії. Показове зізнання молодого студента-україніста, переконаного більшовика, який «зневажає капіталістів та їх прихвоснів [стару інтелігенцію], але має при цьому «якесь вічно хворобливе реагування на питання українізації, відчуття якогось зажиму».

Українізаційні процеси відбувалися в складних умовах процвітання теорії боротьби двох культур (вищість міської «російської» культури над сільською «українською») і безпосередньо залежали від розвит­ку подій у межах цієї теорії. Особливо підігрівало суперечки партійне керівництво УСРР. Так, ідеолог українізації Микола Скрипник стверджував, що «є дві національні культури в кожній національній культурі».

Ігнорування напрацьованого десятиріччями досвіду національного будівництва призвело до девальвації понять «творчість», «творча інтелігенція». Від нової радянської інтелігенції вимагали неухильно дотримуватися класових принципів і відмовитися від загальнолюдських цінностей, гнучкого мислення, треба було беззастережно йти за ідеологічними догмами, без роздумів виконувати будь-який наказ вищих керівників.

Альтернативний комуністичному просвітянський рух, який більшовики зневажливо називали «куркульським», на той час посідав сильніші позиції, просочившись у результаті до органів українізації й проковтнувши їх.

Цей процес Микола Хвильовий назвав «селозуванням», коли «рідненька «Просвіта» у вишиваній сорочці і з задрипаним світоглядом [...], намацавши несподівані для себе можливості (прискорена українізація), робиться «червоною» і «хмарою суне на гóрод».

Опинившись свого часу на своєму місці й уважаючи, що їхня діяльність охороняється такою собі державною священною коровою, як «ленінська національна політика», провідники радянської українізації намагалися охопити якнайбільше галузей культури й освіти, здобути якнайширші права та пов­новаження - заради «прогресу української справи».

Як приклад безмежної та наївної довірливості українізаторів до партії можна навести діяльність Херсонської окружної комісії з українізації. При ній діяли курси українознавства, на яких до вивчення пропонували твори державницького спрямування. Як представника народної поезії радили Івана Мазепу, з літератури ХІХ століття - Панька Куліша («Кумейка», «Чорна рада»), Івана Франка («Мойсей»), із ХХ - «Золотий гомін» Павла Тичини, Олександра Олеся, Миколу Хвильового.

В списку підручників - Микола Зеров («До джерел»), із поміткою «фашистська розвідка» - Дмитро Донцов («Поетка Українського рисорджименту»). Але досить швидко ці твори стали забороненими. До слова, сам Донцов не особливо переймався вірою в українізацію, йому ввижалися глибші процеси: «Те, що тепер укрите на тамтім березі [в УСРР], сто разів цікавіш від усяких українізацій. Маємо діло з духовним здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками».

Початок кінця

За роки наближення народу до партії за допомогою щиросердих українізаторів більшовики спромоглися розбудувати мережу партосередків як у містах, так і на селі. Тож досить було виявити національно-політичну шану до українців, щоб багато хто з них повірив владі.

Насправді ж навіть у розпал українізації Раднарком України на засіданні від 23 вересня 1926 р. підкреслював, що «від співробітника, який працює в установах УСРР, треба вимагати не знання української культури взагалі, а елементарної письменності (писати, читати і розмовляти)». Влада здійснювала контроль над активністю в українізаторських процесах також через обмеження у фінансуванні (скажімо, Державних курсів українознавства).

Коли сам Сталін погоджувався з тим, що більшість партійних і радянських працівників «усе ще пройняті духом іронії і скептицизму в питанні про українську культуру та українську громадськість», то де гарантія, що він сам був далекий від цієї іронії. Фальшиве звучання вимог українізування згори передалося представникам партійно-радянських низів. Як відзначав працівник Наркомату (міністерства) освіти, оцінивши становище в Херсоні, «нема ніякого керівництва справою українізації. На засіданнях, хоч і мовиться мова про українізацію, навіть вносяться обов'язкові постанови з приводу того чи іншого моменту, але все далі записаного не йде».

Фінал

Коли в першій половині 1920-х років влада прагнула певною мірою протистояти як «великодержавному шовінізму» [російському], так і «буржуазному націоналізму» [українському], то з другої половини акцент став невмолимо змінюватися не на користь націоналізму і його «носіїв».

Показовою для цього процесу є думка засудженого у справі Херсонської філії Спілки визволення України (СВУ) викладача Володимира Скрипниченка, який ще в 1929 р. стояв на позиціях шкоди «як шовінізму українського, так і великодержавноросійського», котрі виклав у своєму «покаянному» листі, що, звичайно, не характеризувало його як людину, яка «йде в ногу з часом».

Понад те, одна з владних інституцій, а саме Центральна комісія національних меншин України, на початку 1927 р. вводить своєю резолюцією нове тлумачення завдань українізації: «Успішне проведення українізації та здійснення засобів [ймовірно, заходів], передбачених радянською владою у галузі національної політики висуває завдання якнайкращого обслуговування російського населення на Україні». В цьому ж документі українцям закидають виявлення ними нібито «майоризування [зневаги] прав інших національностей», а також прояви... «українського великодержавного шовінізму»!

У «великодержавність» могли погратися лише великі харківські столичні бонзи, не погоджуючись усім РНК УСРР із рішенням РНК СРСР про вживання російської мови на підприємствах союзного значення, які провадять кореспонденцію в межах однієї республіки (лютий 1926 р.).

Також будучи не будь-ким, а Григорієм Петровським, учинити розгін у невеликому окружному містечку за один лише стіл із українських освітніх справ у відділі освіти. Звинувачення в націоналізмі натомість посипалися в середині 1930-х рр. на українізаторів нижчої та середньої ланки, й уже потім вони, намагаючись виправдатися, звинувачували органи Наркомату освіти - його керівництво, Центральну комісію з українізації, куди, цитуючи, «наперлися бандити».

Радянська українізація була насамперед засобом здійснення комуністичних цілей та ідей, і коли на місцях ця політика спричинила значно більший відгомін, аніж очікувалося, влада не могла не застосувати застережних заходів і поступово, в міру виконання українізацією своєї «совєтизуючої» місії, згортати її й карати винуватців її поступу. «Прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной». Тьотя Мотя з "Мини Мазайла" Куліша (грає Наталка Ужвій)

Запобіжним заходом можна також вважати нав'язування українцям усвідомлення своєї руськості/російськості (як приклад: «невже ти не руська людина?» - тьотя Мотя з п'єси «Мина Мазайло»). Українізація, ініційована комуністами, поглибила традиційну прірву між народом та державою разом із загостренням міжнаціональних відносин.

У той період очевидними були неповноцінність українізації, її постійне негласне обмеження владними важелями - недостатнє фінансування, наявність територій, де українізація не проводилася - національні округи, райони та сільради. При цьому активістам інкримінували «досягнення насильницької українізації, дискредитацію національної політики ВКП(б) та Радянського Уряду».

Так радвлада відмежувалася від «насильників-українізаторів», які ні бито самі собі провадили українізацію, не зважали на «справжні» директиви. Робити з українців державницьку націю ніхто не збирався.

Джерело: "Український Тиждень"

[difoto]

Pama, ваше повідомлення - підла спроба підтасовки фактів з елементами параної.

В июле 1928 г. Центральная всеукраинская комиссия по украинизации при СНК УССР издала специальную инструкцию. В этом документе говорилось о трудностях с подбором высококвалифицированных кадров, владеющих украинским языком, для работы в государственных учреждениях СССР, действовавших на территории УССР. Для этих учреждений допускалось – временно – ведение делопроизводства на двух языках (русском и украинском). В целях обеспечения учреждений высококвалифицированными кадрами инструкция разрешала принимать на работу людей, не владевших украинским языком, но с условием, чтобы они в течение года язык все–таки выучили.

ВЫШЕУКАЗАННЫЕ ПРАВОВЫЕ АКТЫ существенно изменили статус украинского языка, они не просто его «легализовали», но даже предоставили ему определенные преимущества. По справедливой оценке О.А. Остапчук, «политика украинизации стала самым масштабным языковым экспериментом, продемонстрировав возможности активного воздействия на языковые процессы, причем как внешние, связанные с функционированием языков, так и внутренние, затрагивающие глубинные основы языка»{259}. Активно велась работа по кодификации литературных норм, по упорядочению лексики и орфографии. В 1921 г. был открыт Институт украинского научного языка, который разрабатывал научную терминологию.

Для осуществления задуманного необходимо было также унифицировать украинское правописание. С 1925 г. при украинском Совнаркоме работала Государственная комиссия для разработки правил правописания украинского языка{260}. В 1927 г. была проведена так называемая Правописная конференция, на которой предметом обсуждения стала единая система орфографии{261} (она была введена в действие в 1928 г. постановлением СНК УССР){262}.

Весьма важно то обстоятельство, что в 1920–е гг. были созданы условия, позволявшие основной части населения УССР овладеть письменным украинским языком. Именно украинский язык с середины 1920–х гг. преимущественно использовался при ликвидации безграмотности. Так, в 1925/1926 учебном году на Украине существовало 13 350 ликбезов на украинском (на русском таких ликбезов насчитывалось только 3312){263}. В 1927 г. 78% всех ликбезов проводили обучение на украинском{264}.

Была создана система обучения на украинском, причем охватывающая все уровни – от начальной школы до высшей. Особенно впечатляющие результаты были достигнуты в сфере украинизации начального образования. К 1930 г. на Украине насчитывалось 14 430 украинских начальных школ (русских – 1504){265}. В школах другого типа результаты не были столь показательными, однако, например, уже к 1925/1926 учебному году профшколы по языку обучения были на 51,9% украинскими и только на 27,6% – русскими{266}. Определенные успехи были достигнуты и в украинизации высшей школы. По состоянию на 1927 г. среди институтов было 14 украинских, 2 российских и 23 двуязычных{267}.

Однако практическое осуществление курса украинского руководства на коренизацию было чрезвычайно непростой задачей. Украинизация государственных учреждений и партийного аппарата на Украине зачастую шла не так, как планировали в Харькове. Темпы преобразований оказались значительно ниже предполагаемых. С одной стороны, катастрофически не хватало большевистских кадров, знающих украинский язык. В мае 1923 г. второй секретарь ЦК КП(б)У Д.З. Лебедь направил записку в комиссию Политбюро ЦК КП(б)У по разработке мероприятий практического проведения национальной политики с предложением в короткий срок «взять на учет всех членов партии, говорящих на украинском языке, и членов партии – коренных украинцев… выяснить украинских работников, говорящих на украинском языке, отозванных и откомандированных на территории других республик»{268}. Особенно остро ощущалась нехватка украиноязычных преподавателей в совпартшколах.

Два года спустя, в апреле 1925 г., Политбюро ЦК КП(б)У на своем заседании постановило «ввиду острого недостатка в коммунистическом университете и совпартшколах в преподавателях, владеющих украинским языком, настойчиво просить ЦК РКП об откомандировании на Украину всех товарищей, оканчивающих Свердловку, Университет Зиновьева, Институт Красной Профессуры и Коммунистическую Академию и знающих украинский язык»{269}.

Особенно напряженной была ситуация на местах. Например, когда в августе 1924 г. в одном из городов Черниговской губернии было получено предписание вести делопроизводство на украинском языке, местные партийные власти «бросились искать украинцев, могущих хотя бы чему–нибудь научить по–украински. Нет никого. Наконец нашли кого–то, но оказался исключенным из профсоюза, как чуждый элемент. Пришлось пойти на поклон – предложить принять вновь его в профсоюз – учи только. Разве не анекдот!»{270}

дискусія заходить у тупік.

[Pama]

Difoto прості факти тут якщо тобі мало то ввімкни ввечері телевізор чи зайди у газетний ларьок. І не пости ахінеї пліз.

[difoto]

Мда... национализм головного мозга, хуле.

Успехов.

[Андрій Віталійович]

А сенсу сьогодні гризтись через історію?

Ми фактично маємо двомовне суспільство й якщо сюди не приплітати політику, двумовність нікому не заважає...

[difoto]

Я просто спробував прояснити інфу про коренізацію , а в даному випадку - українізацію партійних осередків з метою залучення до КПРС якомога більшого числа людей у 20-х роках минулого століття. А мені шаблонно відповідають параноїдальними заскоками про притиснення української культури у всі часи, починаючи чуть не з царства литовського.

[Андрій Віталійович]

difoto, так я й не можу зрозуміти чому гризуться. Ви виклали один з історичних "моментів", який мав місце у нашій історії. Цей момент можна намагатись проаналізувати, осмислити, взяти до уваги, але робити через це "хохлосрач"...Це якось змінить сучасний стан речей? Чи то просто не вміння спокійно ставитись до нашої історії?

[difoto]

Ех, Андрій Віталійович, не застали ви ромаху11 і макса у часи їх розквіту

[Pama]

Difoto не знаю в чому ти побачив параною... Говорити на рідній мові, ніхто тобі не забороняє, це в корені неправильно. Але пост сприймається, як відбілювання сталінізму...

[difoto]

у Сталина не было зоологической ненависти к национальной украинской культуре — он одинаково корежил по своему вкусу культуры всех советских народов.

Це раз.

А два - коли ви вже нарешті зрозумієте, що руйнували українську культуру, релігію, народ в кінці кінців - не жиди з москалями, а КПРС, вірніше її верхівка, у членах якої були й українці. Зрозуміло?

[Electronshik]

На жаль це руйнування продовжується й сьогодні. Практично відсутні українськи книги, немає українського кино. Добре що хоч є якась музика на українській

[Zeuss]

у Сталина не было зоологической ненависти к национальной украинской культуре — он одинаково корежил по своему вкусу культуры всех советских народов.

Це раз.

А два - коли ви вже нарешті зрозумієте, що руйнували українську культуру, релігію, народ в кінці кінців - не жиди з москалями, а КПРС, вірніше її верхівка, у членах якої були й українці. Зрозуміло?

Голос истины противен слуху.

Лао-цзы

Завжди простіше звинуватити шаблонних ворогів, бо це ж і так всі знають.

Разруха в головах (с)

[difoto]

Електроншик:

1. Навчись спілкуватись українською. Хоча б на рівні "понаїхавших" москалів.

2. Хто винен у відсутності українських книг та фільмів? Автопрому? Рівні освіти українців?

[Андрій Віталійович]

На жаль це руйнування продовжується й сьогодні. Практично відсутні українськи книги, немає українського кино. Добре що хоч є якась музика на українській

Попит народжує пропозицію, про зумисне ціленаправлене руйнування мова не йде.

Не потрібно підтримувати мову штучними медотами. Краще спілкуйтесь мовою (не суржиком), навчайте дітей, поводьтесь цивілізовано у мовних питаннях, а головне менше "ведіться" на політичні маніпуляції)).