Власна творчість :)

[Plum]

Ось один гарний вірш Галина Белей, м. Калуш

Зверніть увагу, що цей топік називається "Власна творчість" і призначений для публікації ВЛАСНИХ творів. Для публікації решти віршів що сподобались у нас є топік "Віршографія".

[muko1111]

Я відчув тебе у цілім світі

Як добре що ти є

Є твої мрії світлі

Є те що серцю життя дає.

Твій голос звучить як пісня

Мелодія вічного раю

А губи з медового тіста

Шепочуть- кохаю кохаю

І як не любить твої очі

із сумом від краю до краю

І серце у відповідь хоче

сказати -я знаю я знаю

[Korosy]

Там, де ангели співають

небесні пісні,

Там, де в мареві зникають

всі страхи нічні,

Я знайду тебе, можливо,

завтра, чи колись…

І розкаже тепла злива

Мрії, що збулись.

Там, де сонце виграває

золотом у кронах,

Там любов мене чекає

із зірками в скронях.

Я піду до ней стежками,

Шляхом не земним,

Я полину над горами

мороком нічним.

Та й відкрию я кровею

двері в інший світ,

Щоб навіки бути з нею,

де кружляє цвіт.

Де кружляє не зникає

цвіт весни духмяний,

Де росою заростає

дух полину пряний.

Там вона мене чекає,

Ходить між колоссям,

Та й волошки все збирає

І впліта в волосся.

Ти прекрасна, ти богиня,

Я вже йду до тебе,

Бо моя ти берегиня,

Й іншої не треба.

Вибач, довго що чекала,

як втомлюсь я жити,

Вибач, що сама блукала

ти в густому житі.

Я тебе знайду, царівно,

у високім небі,

Бо мені уже все рівно.

Як я жив без тебе?

Я ще з далека побачу,

як волосся в’ється,

І не стримаюсь, заплачу,

А лице всміхнеться.

Підійду і зупинюся,

Поглядом поглину,

Бо стривожить побоюся

цю святу хвилину.

А ти крок до мене зробиш,

пригорнешся ніжно,

І сльозу гарячу зрониш

Непомітно, спішно.

І волошки знов розквітнуть,

що вплела в волосся,

А пташки на нас накинуть

щастя, що збулося.

--------------------------------------------------------

Мы уходим по тайной тропинке

В наше логово в утренней дымке:

Там, где гроб заменяет постель,

Там, где днем запирается дверь.

Нас скрывает от солнца заброшенный склеп,

В нем забиты окна, и день там ослеп –

Ворвался сквозь щели. Споткнулся. Упал.

Здесь нет никого. Ты что-то искал?

Он светлой ладонью пройдет по стене,

Присядет в раздумьях на черной труне,

Но внутрь заглянуть не пытайся, не стоит,

Не надо наш сон до поры беспокоить.

Мы забылись во сне. Мы снова мертвы.

Мы ждем возвращенья на небо луны,

Когда лунный луч откроет нам двери,

Мы выйдем во тьму – не люди, не звери.

В черной ночи – пронзительность взгляда,

Легкость движений – стена не преграда,

Слух острый – не стоит таится,

Биение сердца – то жертва боится.

Нас гонит вперед пьянящий дух крови,

Заложники тьмы, не надо нам воли,

Ведь ночь коротка, вся наша свобода –

Лишь пару часов для поддержания рода.

Избавим от боли. А хочешь ты вечность?

Умерши на миг, обретешь ты беспечность,

Мы жизнь забираем, другую даем.

Ты хочешь быть с нами? Смелее, пойдем.

… Нас выводит во тьму ночная тропинка,

Чувствует кровь в груди нашей льдинка,

Не надо бежать, доверься вампиру!

И ангелы плачут: прах сему миру…

[Sniper]

БЕРДИШ

У тісній кімнатці у повній тиші загорається сірник... Нестерпне повітря наповняється запахом маленького вогню... посеред кімнати постать... сіра тінь концентрації болю і протесту... пальці стисли маленький сірник, пальці вологі і сил в них достатньо, та розтискаюця вони і долу вогонь падає до ніг. У грудях серце... б"ється на волю і темним туманом окутане стогне в пітьмі грудній, важка голова на плечах плете запалені думки і очі горять неспокійно... Життя за товстим вікном все біжить, кудись поспішає та скоро воно призупинить на мить свою нестримну ходу і підніме свій погляд на вікно, що полум"я в собі приховало. Сотні поглядів і навіть сонце жахнеться і прикусить язика, а я буду в кімнаті, розбурхаю моря, підніму в небо крила білих птахів...

Зайнявся полум"ям палас, сірий дим закрив кімнати простір, а серце в грудях б"ється палко і сльози кануть в полум"я як каплі масла, додають йому вогню, гарячі і гіркі, немов полин. Горить... вогонь в душі і довкола тіла, горить одежа і горить комод, усе зайнялося вогнем... Посеред кімнати постать, вогнем охопена із ніг до голови, то тінь біди, то біль і розпечені страждання, та постоть -- то є я... Усе в мені горить, усе болить нестерпно, та я лечу, щоб бачили що я не вмер, я палаючим лелкою над вами грізно пролечу, щоб бачили, до чого привели знущання ваші, ви ахнете від страху, а полум"я сміятиметься лунко...

Завили під вікном сирени і примчались мужні вогнеборці на своїх ЗИЛах, та згасити те, що грить у серці людині не підсилу тут, я чую як біжать по сходах люди вниз, а їм на зустріч піднімаються вони -- що хочуть тут із полум"м боротись... У двері стук, але не зрушу я, лиш серце забилося частіше, у двері гуркіт але я глухий. Там щось кричать, та я не чую, так само як нечуєте мене і ви. Не треба цей вогонь гасити і мене старатись врятувать, бо хто торкнеться полум"я оцього, той в мить згорить на сірий попіл, не треба доставати бердиші важкі і двері мої бити, вони міцні як камінь, не впадуть... Але бердиш все падає на двері лунко, летять тріски, та марно все, бердиш важкий і гострий, рубає двері наче голову мою, мій череп із заліза, і не страшна йому та сила нелюдська...

У вікна кидають каміння, але воно не б"ється, не тріщить, тріляють із рушниць і то все рівно... бердиш у двері важко б"є, сильна рука його стиска, в кімнаті ж шторм вогненний спалює усе. В вогні горить моє стражденне тіло, але в душі пекучіший вогонь, у серці біль пекельний голосно кричить, кричить чийсь голос за дверима і за вікном кричать мені, вони нечують крику мого серця і їхнього нечути крику теж мені. Усе болить, пече усе в мені і ріками тече пальне в вогонь з очей, довкола мене шторм вогненний і плавиться метал, стікають склянки дрібними потічками і тріскає стіна. А в двері важко б"є бердиш, не тупить лезо об дубові скелі, він битиме, аж доки не впадуть під ним кремезні двері і не влетить в кімнату струмінь чистої води. Брансбойти б"ють в вікно щосили, і їм не в силу скло розбить, драбину приставляють і до мене, до вікна пожежник лізе з бердашем в руках, протер розжарене пекуче скло, заглянув і в вогні мене побачив, кричав і бив в вікно, але його не слухав я, бердиш у скло влетів і так же він відскочив миттю...

Бердиш у двері і бердиш в вікно... і сильні руки їх стискають, та слабне з кожним разом їх удар, і долу руки опускають. У небо жах молотви підіймає із ваших уст німих, ви все ще тут, а я в вогні згораю, важкий бердиш із рук до ніг впаде безсило і крізь стіни вирветься душа моя лелекою в вогні...

Бердиш безсилий, заберіть його...

[Korosy]

Ты неслась как будто птица,

С уст в уста, как небылица,

Изменялись маски-лица.

Жизнь, остановись!

Ты стояла истуканом,

У ворот новых бараном,

Пылью, мороком, туманом.

Жизнь, поторопись!

Ты присела у избушки,

Смотришь вдаль – иль нет Старушки,

Молишь звука от кукушки…

Жизнь, продлись!

[igorock]

Momento mori

Я в рубище убогом,

Стою перед порогом.

В Небесную Обитель,

Стучу прошу впустить.

Небесных врат хранитель,

Окинул взглядом строго.

И молвил:- Ну чего Вам?

Куда теперь спешить?

Чудной Вы в самом деле.

Уже мосты сгорели

И с гробовой постели,

Уж Вас не воскресить.

Да жаль что не успели,

Сказать все что хотели.

Да годы пролетели,

И не кого винить.

И много дней напрастных,

Ленивых, скучно - праздных

Назад не воротить.

Ну ладно, хватит, будя.

Смешной народ вы люди,

Хотите мир на блюде,

И так спешите жить.

А после как прийдете,

Так сопли здесь жуете.

Когда же вы поймете?

Что все -

Пора входить!

[Ha3aP]

del pls

[HWman]

...

[Masik]

Заходит периодически к нам в кофейню молодой человек, просит ручку и бумажку, и вот что из этого получается:

01.03.13 р. Петро Сидорук

"Кофеїн" - місцина класна!

Інтер`єр тут до ладу...

І співа душа от щастя,

Краще місця не знайду!

Вип`ю чашку капучіно,

І еспрессо до смаку!

І складу тут принагідно,

Риму до вірша нову!

Тут і музика чудова,

Що потрібно ще мені,

Щоб із кавою дружити,

І писать вірші нові!

А картини, що на стінах...

Настрій інший, не кажи!

І веде сюди стежина,

"Кавоманів" всіх завжди!

І моя душа поета,

Знає точно, в чому річ...

Із "настінного" портрета,

Муза "вийде" віч-на-віч...

**************************************

09.04.2013 року Петро Сидорук

У затишній приємній кав`ярні,

Дуже легко в польоті думкам.

Вони ніжні, тендітно-весняні,

На заваді похмурим дощам!

Зігріває теплом чорна кава,

І мелодія лине у даль...

Знов за столиком муза спіткала,

Диво-очі сховав за вуаль...

І засяє знов місто вогнями,

Час вечірній чарівно зайде.

І затаєно, поміж зірками,

Особливий ми настрій знайдем...

[Korosy]

навіяно СТАР ТРЕКом

быть может

когда-то

мы станем

как DATA

[Sniper]

(читається під музику Øystein Sevåg – Cobalt )

...є один химерний край, якось він мені наснився і, прокинувшись, я зрозумів, що він точно існує... Це світ, який існує поряд з реальним, але він химерний, така собі безмістовна нірвана, яку не потрібно намагатись зрозуміти, чи жити там по якихось правилах, нормах, моралях... це світ позбавлений сенсу і глузду, але він прекрасний.

Показати повністю..

Знаходячись далеко поза межами реальності там відсутнє тіло. В світі химер можу бути лише душа і серце. Томущо це місце, де живуть почуття, бажання, мрії... Там є свої жителі — химерні пухнасті істоти, наділені почуттями, що пересуваються на четвереньках, теплі, ніжні, добрі, лагідні, позбавлені зла і незнають про його існування. Вони допомагають людям, що потрапили якимось чином у світ химер.

Там теж є небо, тільки в ньому поєднані день і ніч, там сонце і місяць співіснують одночасно, а ще планети і зорі. Там теж є міста, будики, вулиці, машини... І начебто там хтось живе, та я зустрів там лише примари... Предмети оживали і відчували мене... Це дивовижно, але достатньо було доторкнутися до одного і він оживав. Одного разу я торкнувся стільця і той ходив за мною по п"ятам))) це було так кумедно))... Але найчастіше оживають предмети в світі химер від людських почуттів... Коли радісно — вони покидають свої місця, витаанцьовують, сяють веселковими кольорами... Якщо сумно — вони повільно обступають зі всіх сторін, огортають і присипляють...

одного разу я тинявся по одній ошатній великій квартирі... там були високі стелі, висіли портрети і картини на стінах, старовинний годинник, в одній із кімнат був великий камін, а в центрі круглий стіл, на якому лежала.... скрипка... витончена, майстерно вирізблена ручної роботи... надзвичайної якості і чіткості... Я торкнувся її, але вона не ожила... я крутив її в руках, щіпав струни, водив по них смичком, але інструмент мовчав і не оживав... Я відчув розпач у грудях, і порожнечу в одночас... там наче шось росло, розпирало з середини і врешті мимовільно вирвалось у спів, який несподівано для мене самого вирвався з грудей... Я співав якоюсь невідомою мені мовою, так голосно і щемно, так щиро і натхненно, що з очей потекли сльози і впали на скрипку... І раптом вона ожила... вона колихнулась і її струни забриніли, стали відповідати на мій спів небесними звуками... наші спів і музика зливалися в одне... І тоді я зрозумів — та скрипка — то є моє серце...

[Вoвчик]

A think came to my mind so rapid

that even can't I write it down,

somehow once my pristine body

turn out cease to brings me fun.

An adult man would grown up there

i think of something could stop him then.

Perhaps it's time to blame forever

but rather dreams that once went strays.

Could anybody tells the secret

when will be lovely silent place

to dwell with no fear of living

to start it's over, reward a space.

Come closer, me see, I am still here

I'm starring right at you my friend,

and nothing left but that my dream

to find a place for peaceful dwell

[Вoвчик]

Ты смотришь вниз, устала жить.

Куда несуться твои слезы?

быть может новый твой каприз?

последний раз цвели мимозы.

давно терзает душу свет,

покрыты кожей твои раны,

а как к утру сойдет рассвет

падут по стебели каштаны.

я принесу тебе букет,

присяду и сожму ладони

понуро встречу я рассвет

на мрачном одиноком склоне.

дождись меня и помни все,

а я скажу тебе что было,

я не забуду твоих слез.

я так неправ, а ты любила.

[Mylo4ka]

Зігріває кімнату твій дотик,

Наче сонце чи бабин светрик.

Ти для мене майже наркотик

На дистанції кілька метрів.

Сніг учора випав до решти…

Я ж до тебе іду ще боса.

Дай мені кришталеві мешти,

Доки стріхам не втерли носа.

Небо тане над луцьким бруком,

Загорнувшись у бабин светрик.

Ти мені не цілуєш руки,

Бо ж дистанція в кілька метрів.

[Вoвчик]

не мое, але заслуговує уваги:

[Sniper]

Заглянь...

Заглянь в мої погаслі очі. Що бачиш там, що відчуваєш? Ненависть, радість, біль чи може щастя? Нічого... Там порожньо, остиглий попіл і холодний вітер. На згарищі снує самотній морок, тремтить пісок і висохла обпалена земля. Колись був сад, наповнений троянд і яблунь цвіту запашного, ми ним гуляли досхочу, колись співали тут птахи і гриміли грози, заходило за обрій сонце і зірок мільярди з небес світили нам.

Заглянь, що бачиш тут тепер? Нічого... Застиг неспинний час, тут день і ніч змішалися в одне, повисли сутінки навік і на годинниках моїх не рушать з місця мертві стрілки. На згарищі наївних щирих мрій стоїть великий камінь, обвуглений у полум’ї пожеж, – то символ віри в добрі наміри людей, їх небажання кривдити собі подібних, колись обплетений барвінком і рясно вкритий гніздами птахів, тепер як символ недовіри і розчарування. Тебе впустив сюди, відкрив тобі свою квітучу душу, я щиро віддавався почуттям, за що жорстоко поплатився. Куди іти, туди, де існувало щастя? Де кожен день я пам’ятаю з весен тих, поміж дерев годинами ходив, з зимового будив їх сну, траву шовкову зазивав зростати із розмерзлої землі і зустрічав прилітних птахів. І ночі там без сну я пам’ятаю, бо страх в душі і трепет пропустити мить весни, бо з серця линули слова натхненно і я писав їх в темноті, бо зорі кликали з небес піти в садок і ними милуватись до світанку. Немає тих дерев тепер, а де була трава – там ліг асфальт, і небо застелили сірі хмари, сховавши мерехтливі вогники зірок, по іншому на небі сяє сонце, і сходить вранці вже не так... Чи може далі йти вперед, збиваючи до крові ноги, крізь біль і полум’я пожарів дійти до тризни і знайти там вічний спокій свій?

Заглянь, уважно придивися, що бачиш ти у тих очах, що вчора сяяли коханням, сьогодні ж згасли назавжди? Нічого, пустка... Велике поле із багна непорозуміння, в якому по коліна встряли ми. Колись над полем цим гойдалося пшеничного колосся пишне море, гуляв грайливий теплий вітер. Разом здолали кілометри, пройшли всі радощі й незгоди, але ненависть і презирство до єства мого, моєї суті підпал нещадний скоїли в мені. Ти кинула в квітучий сад жорстокий факел і вибухнуло ніжне серце, орда пекучих слів змісила волошкове поле і дим пожеж закрив собою сонця промені ласкаві. Згоріло все... Застигли почуття, розплавлені в огнях. Заглянь в пітьму моїх очей, відчуй холодний морок, що бачиш там, крім згарищ страхітливих? Нічого... Лишень оаза дивом уціліла поміж руїн – розлоге дерево червоної калини і дві могутні ялини. Я ту оазу бачу на яву, в тумані серед міста мого з самих начал свідомого життя. Колись, можливо, звідси все почнеться знову, та нині сплять дерева ці, зимовим сном окутані згори, і лише вітер шепіт сумно розвиває, словами тихо каже: "відпустииии...".

Заглянь в мої холодні очі, чи схочеш ти дивитися у них завжди?..

16.12.2013р.

[Iresjka]

Різдвяний

За це розплатився своїм життям,

хоча перейшов у нове.

До Батька прохання за всіх послав,

що досі чіпляє живе…

Бо попрохав прощення гріхів,

і царство Боже гряде…

Син Бога що любить інших Богів,

любов він до нас веде.

За ним ми повинні іти і терпіти

всі муки що шлються щодня.

Пройдем і вугілля гаряче із Вами,

не буде страшною колюча стерня…

Чекати — це значить мати велику силу,

терпіння та ласку — також.

Любити і щиро вірити, Богу

це варто й для себе…

Ні гроші ні славу не забереш

…з собою в могилу…

[Sniper]

Домовина

Щось зимно... Лоскоче крижаною ковдрою журба і тане запах неба у повітрі. Тягнуться хмари сиві, заховали тепле сонце, і море шумить монотонно. воно далеке, як і ти... Тисячі кілометрів від мене, та я чую хвиль солоних плескіт. Пустився дощ, такий марудний, сірий дощ. Стікають краплі із дахів одна до одної, формуючи потічки.

Показати повністю.. А жаль в душі нестримно наростає. Писати щось, послухатися серця, і вилити в рядки слова його на аркуші бездушного паперу? Немає сенсу, марно це. Загубиться в макулатурах і згорить, погасне німе серце. Кудись іти, спішити, щось робити? Для чого? У сірій масі жити поміж всіх, здолати тугу і дивитися як минають марно дні? Так помирає у людині неповторність, кам'яніє в грудях серце і зникають почуття. Десь невідомо бродить сенс, блукає темними лісами, і, мабуть, дороги прийти до мене не знайде. Так холодно мені, не затишно і прикро. Усі в підступній змові проти мене, снують сітки і розставляють пастки, а ти так далеко, що не дійти мені. Вигнанець кинутий всіма, презирством обдарований сповна? Ні, на гострім лезі балансую блазнем цирку в абсурдній виставі, в центрі холодної уваги. Все байдуже, спливають лічені хвилини, маленька помилка зупинить фарс, і скінчиться вистава фаршем.

Під дощем... кудись іду і мокрі мої ноги. змішалося єство моє в безглуздому бутті, так дивно все, незвично й бридко. Я йду, я бачу жебраків і божевільних, останнім заздрю щиро. Живуть життям маленької дитини, не знають болю, почуттів і розчарувань. Усе минає, і це пройде, але зачерствіє у грудях серце, бездушний м'яз, цинічний орган, насос, що машинально перекачує холодну кров. Не кров – гірку отруту, розбавлену дешевим алкоголем. Такий холодний і важкий бездушний камінь в грудях б'ється, про це я мріяв, так, колись. Та краще біль нестерпний, палкий вогонь, гарячі почуття через край, і гіркі нестримні сльози, аніж холодна домовина байдужості і очерствіння. Я йду і йду куди – не знаю, але до тебе не дійду, тепер уже мабуть ніколи. Та й сенсу вже нема, ти не сама, тепер я це напевне знаю. Моя дружина не моя – це так незвично і безглуздо, та я вже звик, бо маю камінь в грудях. Так мабуть легше, та й в домовині затишок і спокій. Усе мине і це пройде, всім стане легше, машинально. Не треба думати, переживати, усе придумали за нас, красиво, тонко, феєрично, але бездушно, якось надто черство. Машинам не властиві почуття, і їх творіння черстві.

Щось холодно, та відчуваю жар, з грудей напрошується дим їдкий, він горло стис гарячою рукою, це що? Невже щось відчуваю? Іду дощем і мокрі мої ноги, але спалахує вогонь, горить розквітле серце. Ні, не скам’яніло, знов живе – болить, горить і не мовчить. І пізнаю цей біль, любов вмирає в ньому, впаде осінній лист і все пройде, готова свіжа домовина. Караюсь, мучусь, але не каюсь! Якщо не я – то хто? Зайве питання... Що на сьогодні? Розрадить смуток казковий Мерлін Менсон. Йому надам я перевагу, засну в труні під спів його солодкий, проснусь в цеху обробки тиском, поснідаю на сцені оперети і вийду у прямий ефір в маршрутці на кінцевій. Шукаєш сенс? Не варто... Слова лише до купи зшиті букви, вони всі разом зміст якийсь формують, вважають люди так. Брехня... Слова порожні, вони лише для того, щоб сховати правду і думки. Колись сказав я правду, щиро почуття відрив тобі свої, слова самі лунали з серця аж до сліз, неначе пісня. Тобі повірив, я довіряв тобі, а ти... Байдуже... Усі слова і почуття усі – усе мине, розчиниться у часі... як каплі сліз під проливним дощем...

27.09.2013р.

[bublik007]

Домовина

27.09.2013р.

Гарно, але, трохи тужливо.... Особісті переживання,якщо я Вас правильно зрозумів?

[Sniper]

так, правильно. Я постійно намагаюся написати щось відмежоване від себе, тобто "не про себе", і все ніяк не виходить. Я свого часу навіть з Дерешом домовився написати спільну книгу, і сюжет класний придумали і всеодно я потім зрозумів, що то так чи інакше про мене))).

[bublik007]

так, правильно. Я постійно намагаюся написати щось відмежоване від себе, тобто "не про себе", і все ніяк не виходить.

Значить в тому є потреба....

[lanima]

Моєму дідусеві. . .

Любий мій дідусю

голубе наш сивий

виросли ми швидко

а ви постаріли.

Так хочеться вернутися

в дитинства довгі дні

веселим, добрим велетнем

здавались ви тоді.

Маленьких, ранком росяним,

водили нас в поля

торкалися волошки вас

горнулася до рук земля.

А вечором, потомленим,

нам знов співали ви

"летіли білі гусоньки

з-за сивої гори.

Біжать роки у безвісти

і меншає наш рід

та погляд теплий, лагідний

нас захистить від бід.

[silfida]

Вірш присвячую Героям України ...

Мої співчуття їх родинам і побратимам...

Сиві коси в молодої

неньки України -

її діти, як колосся,

гинуть на руїнах!

І криваві сльози ллються,

душу біль картає -

наші діти за свободу

й віру помирають!

Помирають за нас з Вами,

за НАШЕ майбутнє!

І не в силах з лікарями

їх ми врятувати...

Вам міліції полками

нас не залякати!

Скільки куль би не всадили -

всіх не розстріляти!

Адже з подихом останнім

кожного героя

його серце не вмирає!

То є страшна зброя!

Затріпоче його серце

в грудях у дитини,

і зомліє у долонях

любої дружини...

І у батька, і у брата

воно запалає,

серце матері обійме,

родину з'єднає!

Підіймуться сині гори,

Моря заклекочуть!

Зашумлять ліси зелені

І степи здригнуться!

Підійметься Україна,

розірве кайдани!

Стане ціла і єдина

перед ворогами!

______________________

Почала писати вчора, закінчила сьогодні 21.02.14р.

[silfida]

(присвячено до дня народження Лесі Українці)

***

Ти Богом послана була,

Щоб край віршами оспівати,

Хоч мало, Лесю, ти жила,

Щоб зло здолати й заховати.

Але боролась і змогла

В серцях залишити надію.

До волі сміло нас вела,

Щоб втілити у правду мрію

Твоє ім'я для нас святе.

Ти приклад нашому народу.

А, що вже Бог сказав на те -

Судити України люду

Любов Твою до України

В віршах Ти мріяла сказати.

І пам'ятають Всі країни,

Що Ти змогла усе здолати.

Твій голос завжди в нас живе,

Оспіваний калини цвітом.

Дарує Він життя нове

Зимою, восени і літом.

Написала я його у 1995 чи 1996 році

[Dima4s]

Покладу закладку

Серед сторінок,

Стінкою між ними,

Пройдений урок.

Кутаний у листі

Заховався шлях.

Напоровся в місті

На іржавий цвях.

Ржавіє по трохи

Сила почуттів,

Розійшлись долоні

Зведених мостів.

Тихо,

так підступно,

Опустилась ніч.

Причепила цінник

На безцінну річ.

Паперові птахи

Розлетілись в мить...

Закінчивсь клубочок,

Обірвалась нить...