Перейти до змісту

Віршографія


qwadro

Рекомендовані повідомлення

Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждет.

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души...

Жди. И с ними заодно

Выпить не спеши.

Жди меня, и я вернусь,

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: — Повезло.

Не понять, не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой, —

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

Константин Симонов

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • Відповідей 1,3 тис
  • Створено
  • Остання відповідь

speakerу у відповідь...

Мы не увидимся с тобой,

А женщина еще не знала;

Бродя по городу со мной,

Тебя живого вспоминала.

Но чем ей горе облегчить,

Когда солдатскою судьбою

Я сам назавтра, может быть,

Сравняюсь где-нибудь с тобою?

И будет женщине другой —

Все повторяется сначала —

Вернувшийся товарищ мой,

Как я, весь вечер лгать устало.

Печальна участь нас, друзей,

Мы все поймем и не осудим

И все-таки о мертвом ей

Напоминать некстати будем..

Ее спасем не мы, а тот,

Кто руки на плечи положит,

Не зная мертвого, придет

И позабыть его поможет.

1941

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Були осінні теплі дні.

І зараз жовтий лист літає,

Але такого Листопада

Я за свій вік не пригадаю.

О цій порі у тому році

Дороги снігом замітало…

Уже глибока пізня осінь,

А сонце владу не віддало.

Воно зігріло голі віти

Осики, клена, дуба, груші...

Все інше… Та найголовніше –

Воно зігріло наші душі.

/Віктор Нагорний/

Вчора зустріч - тепер прощання,

Вчора зимно - а нині спека.

Той був першим - тепер останній,

Той був поруч - тепер далеко.

Той до щастя наміряв кроки,

Ну, а вийшло, що - до могили.

Той світив, та погас до строку.

Той палав, а того спалили.

Так було з найдавніших літ,

Міняються люди,міняється світ.

Той у небі впіймав удачу,

А назавтра став знову босим.

Той сміявся, а нині - плаче.

Той давав, а сьогодні - просить.

Той долав найкрутіші підйоми,

Та його залишили сили.

Той був другом, а став знайомим,

Той літав, а тепер - безкрилий.

І літа назад не вертають,

Як не сумно, і як не гірко.

Я міняюсь, мене міняють,

Чи то в кращий бік, чи то в гірший.

Я міняюсь разом зі світом

І сміюсь, і плачу досхочу,

П'ю прозорий весняний вітер,

Гублю дні, а знаходжу ночі.

Ще далеко іти до краю,

Я у неба прошу несміло:

"Хай душа моя не помирає

Раніш, ніж помре моє тіло!"

/В. Шинкарук/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ми, власне кажучи, й самі не пам"ятаєм

Причин образ.

Та і не в тому суть.

Нас все одно щось вперто розділяє,

Щось не дає образам тим заснуть.

Душа ятриться, мов відкрита рана,

І від думок вже боляче стає.

Ми віддаляємось невпинно, невблаганно

І оправдання в кожного своє.

Примирення даремна спроба кожна,

Бо справедлива істина одна -

Розбитий келих склеїти ще можна,

Та він вже не триматиме вина.

/А.Черняхівський/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вірш "Стояли поруч" визнано кращим у Всеукраїнському конкурсі "Коронація слова" 2010 в номінації «Пісенна лірика про кохання».

Стояли поруч. День спливав осінній,

Світило сонце з жовтої імли.

І раптом поєднались наші тіні,

А душі поєднатись не змогли…

Стояли поруч на краю розлуки.

І на порозі довгої зими.

І раптом поєднались наші руки,

А душі поєднатись не змогли…

У диво вірить тільки той, хто любить,

Невже усе на світі – до пори?

І знову поєднались наші губи,

А душі поєднатись не змогли…

Гірка образа стала поміж нами.

І тихо гасне полум’я свічі…

Як легко поєднатися тілами,

Як важко поєднати дві душі…

/Володимир Шинкарук/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

oh will you never let me be

oh will you never set me free

the ties that bound us

are still around us

there's no escape that I can see

and still those little things remain

that bring me happiness or pain

a cigarette that bears a lipsticks traces

an airline ticket to romantic places

and still my heart has wings

these foolish things

remind me of you

a tinkling piano in the next apartment

those stumbling words that told you what my heart meant

a fairgrounds painted swings

these foolish things

remind me of you

you came

you saw

you conquered me

when you did that to me I somehow knew this had to be

the winds of March that make my heart a dancer

a telephone that rings but who's to answer

oh how the ghost of you clings

these foolish things

remind me of you

gardenia perfume lingering on a pillow

wild strawberries only 7 francs a kilo

and still my heart has wings

these foolish things

remind me of you

I know

that this

was bound to be

these things have haunted me

for you' ve entirely enchanted me 

the sigh of midnight trains in empty stations

silk stockings thrown aside, dance invitations

oh how the ghost of you clings

these foolish things

remind me of you

the smile of Garbo and the scent of roses

the waiters whistling as the last bar closes

the song that Crosby sings

these foolish things

remind me of you

how strange

how sweet

to find you still

these things are dear to me; yhey seem to bring you so near to me

the scent of smould'ring leaves the wail of steamers

two lovers on the street who walk like dreamers

oh how the ghost of you clings

these foolish things

remind me of you

just you

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Сучасний поет Дмитро Лазуткін

Особливості контрацепції

вже виросло і добре що виросло

у цій країні покоління дівчат

які кажуть: я не буду без презервативу

або так, або ніяк розумієш

ну звичайно

я теж за здоровий образ життя

здорову націю

інтелектуалів у парламенті

мутантів на площах

боксерів на телебаченні

я теж не буду без презервативу

це правильно

та чомусь все рідше доводиться чути:

я не буду без кохання

не ображайся

але я не буду без кохання

або так, або ніяк розумієш...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

і ще трішки мого улюбленого Андрія Заулочного

жизнь...

ощущение полета,

или просто снится мне...

жизнь - бездонное болото

цвета грусти о весне,

вдоль поросшее цветами,

расцветающими вспять...

жизнь - Икара взмах крылами,

обреченных обгорать,

пустота вершины Фудзи,

принца датского вопрос,

в сорок пятом гром орудий,

плачь с названьем Холокост...

жизнь звучит восьмою нотой,

снегом, тающим в весне -

ощущение полета;

или просто снится мне...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

художник...

безумный художник... в моем окне...

небрежно швырнул белила... на холст...

он что_то хотел рассказать... мне...

только вот... что?... вопрос...

может про жизнь... с новой страницы...

красной ягодой в белый снег?...

или про то... что быть синицей...

в чьих_то руках... грех?...

может про то... что я веря в небо...

глазами... по_прежнему в пол?...

душою там... где оставила сердце...

а телом?... а впрочем... вздор...

просто там... наверху... смекнули...

что зима без морозов... бред...

а я... заблудившаяся... в собственной дури...

пытаюсь найти... ответ...

безумный художник... в моем окне...

небрежно швырнул белила... на холст...

он что_то хотел рассказать... мне...

только вот... что?... вопрос...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Откровенностью своей грешим порою –

Может быть, вдруг выслушают нас.

Перемешиваем радости с тоскою…

Первый свой… да и последний час…

Высказаться хочется… излиться…

Боль…

Она понятна и близка

Каждому, кто смел в неё забиться,

Ощущая холод у виска…

Откровенностью… как будто по осколкам…

Режем кожу наших светлых душ.

Разлетелись под ногами громко… звонко…

Притаились под ледком замёрзших луж.

Слышишь, как дрожит негромкий голос?

Просто наступила тишина.

Клавиши из чёрно-белых полос…

Ты сегодня слушаешь одна…

Откровенность… эту откровенность…

Медленный… наивный монолог…

Но, открыв глаза, лишь вижу снежность.

Белый снег… И я один… Продрог…

Обманулся. Нет тебя.

И всё живое

В сердце вдруг застыло в этот миг.

Откровенностью своей грешу порою…

Но никто не слышит…

Я привык…

........

Я не боюсь людской молвы –

Всех кривотолков сирых буден.

Я твёрдо знаю: НЕПОДСУДЕН

Перед стенаньями толпы.

«А судьи кто?» – «А судьи – мы!»

Нет, ошибаетесь – НЕ СУДЬИ.

Вы – человеки, просто люди,

Кто так же, как и я, грешны…

А может быть, ещё и хлеще…

Не мне, убогих вас, судить,

Не мне рассказывать, как жить.

И от моих речей не легче…

Одно стремление – СПАСТИСЬ

И свою душу вырвать к Свету.

Не нарекай себя Поэтом

Иль Гением – перекрестись!

Гордыня душ сгубила много…

А скольких – злые языки…

...Я не боюсь людской молвы.

Мой страх один лишь – перед Богом!

/Вячеслав Кирсанов/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця -

Зламати легко, застругати важче,

Списати неможливо до кінця.

/Д. Павличко/

..........

Прошуміла слава, ніби дощ,

Висохли дороги і калюжі.

А зрадлива злива крила дужі

Вже над іншим іменем полоще.

Все минає, бо, як не ростем,

Лиш відлуння в полі залишаєм...

Літо ж пам'ятають не дощем,

Літо ж пам'ятають – урожаєм...

/Олена Матушек/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вчора померла Белла Ахмадуліна

З улюбленої четвірки шістдесятників залишився лише Євгеній Євтушенко, Роберт Рождественський помер в 1994, Андрій Вознесенський - в 2010...

Не уделяй мне много времени,

Вопросов мне не задавай.

Глазами добрыми и верными

Руки моей не задевай.

Не проходи весной по лужицам,

По следу следа моего.

Я знаю - снова не получится

Из этой встречи ничего.

Ты думаешь, что я из гордости

Хожу, с тобою не дружу?

Я не из гордости - из горести

Так прямо голову держу.

1957

Белла Ахмадулина.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

* * *

Знов впала ніч і знов таж сама думка

Ще більше душить горло.

Але я живу.

Хоча всередині давно зібрав вже сумку,

Щоб звідси йти далеко десь...

Не знаю...

Навіщо і чому мене мій Бог

На світі цім тримає

І так тримає, наче я гамно.

Як вітер море Він мене ганяє

З кутка в куток.

Але я все-таки живу...

Живу і з кожним днем не хочу жити

І бачити не хочу, що там буде далі,

І хочу все забути, що було.

І ранок кожний лиш приносить муки,

І голова болить, і як ті струни

Терпнуть руки

Але живу,

Хоча мій світ, моя дорога темна,

І світла там уже давно нема,

В душі лиш б’ється думка та нікчемна,

І я не знаю, чи то Бог, чи сатана.

Із серця рветься крик: „Куди вже далі?!!,

Як далі жити і навіщо Тобі це”?!!

Навіщо ж ти мені кидаєш ті медалі,

Якщо летять вони прямісінько в лице

І боляче...

Якщо це хрест мій, то нехай так буде,

Але я вже замучився іти,

І від життя мені вже хочеться втекти

І вже не озиратися ніколи,

Щоб в спину стріли більше не вкололи,.

І видертися високо, під небо

І засміявшись кинутись униз,

Відчути на всі груди літній бриз.

Летіти і радіти, і сміятись,

На крила вітру серцем накидатись.

Радіти лиш від того,

Що останнім буде той політ,

І знати, що я більше не закутий

У тих кайданах,

Що Життя мене тримало

Але живу...

Можливо, може ні.

Ласкаржевський Р.О.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

* * *

Лечу я з даху на асфальт,

І так сміюся, так радію,

За те, що вже нема надії.

За те, що вже я не побачу

Все те, що звалося життям.

Лечу і бачу небо й гори,

Й глибоке чисто-синє море,

І сонце, літо і траву,

І все прекрасно, я лечу.

І впав...

Щось трошки заболіло,

І знов уже піднявся вверх,

Я глянув на вже мертве тіло,

І щось так жити закортіло...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Больней всего терять людей,

Которым верил,

Которых выделял среди толпы.

Согласен был и на билеты не в партере…

И планы строил столь наивны и глупы.

Больней всего понять,

Что не оправдан.

Тот статус, что кому-то честно дал.

Формальный друг?

Спасибо, нет, не надо.

В улыбках прятать свой наигранный оскал.

Больней всего вдруг осознать,

Что ты был предан.

Иль продан за какой-то малый грош.

Молчи.

От лишних слов – одни лишь беды.

После такого

Верить людям устаешь…

Мері Кузьменко

Что такое одиночество?

Что такое одиночество?

Это стены, что давят немыслимо

Это чашки, что вымыты дочиста

Это дни, что окутаны мыслями.

Одиночество с грустью завязано

Это взгляд из окна не на улицу,

А в слова, что когда-то нам сказаны.

Большинство этих слов вряд ли сбудется.

Это чувство, ночами кричащее

Днём от глаз посторонних запрятано

Одиночество – лишь настоящее.

И какими-то бликами, пятнами…

Расплываются дни. Мысли точатся

О гранит из того, что не сбудется…

В каждой жизни своё одиночество.

В долгих взглядах из окон на улицу.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вірш однієї хорошої подруги)

Люблю тебя,люблю лиш одного и не могу смириться я,дерзаешь сердце ты мое Хотела бы как в небо птицей,с тобою я взлететь И долго высоко кружиться,не так как счас в огне гореть Но есть закон правдивый в жизни,любовь взаимна не всегда Я постараюсь свои мысли,держать в себе как никогдаХочу чтоб был ты счас здесь,рядом,твой голос слышать и молчатьНо с жалости встречатся,нет,ненадо,ведь буду больше я страдать А эсли чесно ты полюбишь,я вытру слезы и тогдаТы можешь смело говорить,что любишь,счастливым сделаю тебя

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

И вообще. Да кто ты такой?

Чтобы так просто врываться в мои мысли.

И легко так будоражить мой покой,

Чтобы мир был без тебя уже немыслим.

И притом я не хотела (видит Бог!)

Ведь в моей жизни

Без того было много занятий…

Но ты мне видишься в сплетениях дорог.

В дождях. И мигах солнечных объятий.

Но всё равно. Я просто так ведь не сдаюсь.

И свои мысли прогоняю – как умею.

Хотя… Цвет твоих глаз я уже знаю наизусть.

И от твоей улыбки мне становиться теплее.

Мері.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Погода навіяла...

Як дивно пахне перший сніг —

Солодкуватим духом лісу,

А ще — відлигою зі стріх

І чимось, схожим так на… пісню…

Як зимно пахне перший сніг —

Розбитим глечиком з водою,

На листям метений поріг

І чимось, схожим так з… журбою..

Як світло пахне перший сніг!

Так пахнуть яблука на сходах —

Тим, що їжак украсти зміг

І чимось, схожим так на… подих…

Як п’янко пахне перший сніг —

Ледь гіркуватим димом-вітром,

Здається — радістю для всіх

І чимось, схожим так на літо…

/Оксана Радушинська/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Одна з моїх улюблених пісень В. Висоцького

Лирическая

Здесь лапы у елей дрожат на весу,

Здесь птицы щебечут тревожно.

Живешь в заколдованном диком лесу,

Откуда уйти невозможно.

Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,

Пусть дождем опадают сирени -

Все равно я отсюда тебя заберу

Во дворец, где играют свирели.

Твой мир колдунами на тысячи лет

Укрыт от меня и от света.

И думаешь ты, что прекраснее нет,

Чем лес заколдованный этот.

Пусть на листьях не будет росы поутру,

Пусть луна с небом пасмурным в ссоре, -

Все равно я отсюда тебя заберу

В светлый терем с балконом на море.

В какой день недели, в котором часу

Ты выйдешь ко мне осторожно?

Когда я тебя на руках унесу

Туда, где найти невозможно?

Украду, если кража тебе по душе, -

Зря ли я столько сил разбазарил?

Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,

Если терем с дворцом кто-то занял!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Выбор – непростая вещь всегда

Я стою сейчас на раздоржье.

Выбирая и людей и города

Я решаю, что со мною будет позже.

Через год. А может десять лет

Я на выбор этот свой ссылаясь,

Дам кому-то жизненный совет

Или слезно в выборе раскаюсь.

Но уже тогда не изменю

То, что есть – уже того не спячу,

Трудно делать выбор самому

Только в жизни ведь нельзя иначе.

Мері

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Їм много тєплєє за столом но в злиє морози

Ходят они по дворам дєкабрьскіх домов

Я їх так хочю согрєть тєплом но дєди морози

У всєх на глазах я целовать їх і гладіть готов.

Дєди морози дєди морози беззащітні тіпи

Што с вамі сдєлал снєг і морози

Льод лапландскіх равнін

Люді украсят вамі свой празднік

Лішь на нєсколько днєй

І оставляют вас умірать на бєлом холодном дворє.

А люді пріглосят вас домой і вєчєром позднім

Пусть празднічний свєт наполніт вміг всє окна дворов

Хто видумал вас так ждать зімой о дєди морози

І в мір уводіть жестокіх снов холодних ветров.

Дєди морози дєди морози беззащітні тіпи

Што с вамі сдєлал снєг і морози

Льод лапландскіх равнін

Люді украсят вамі свой празднік

Лішь на нєсколько днєй

І оставляют вас умірать на бєлом холодном дворє.

Експромтр, тсть, не судыть строго

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

DO

До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.

І буде струна урочисто і тихо лунати,

І пісня від серця поллється.

По світі широкому буде та пісня літати,

А з нею надія кохана

Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,

Де схована доля незнана?

І, може, зустрінеться пісня моя самотная

У світі з пташками-піснями,

То швидко полине тоді тая гучная зграя

Далеко шляхами-тернами.

Полине за синєє море, полине за гори,

Літатиме в чистому полю,

Здійметься високо-високо в небесні простори

І, може, спітка тую долю.

І, може, тоді завітає та доля жадана

До нашої рідної хати,

До тебе, моя ти Україно мила, кохана,

Моя безталанная мати!

Леся Українка

[1890]

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

* * *

Проклятье века — это спешка,

и человек, стирая пот,

по жизни мечется, как пешка,

попав затравленно в цейтнот.

Поспешно пьют, поспешно любят,

и опускается душа.

Поспешно бьют, поспешно губят,

а после каются, спеша.

Но ты хотя б однажды в мире,

когда он спит или кипит,

остановись, как лошадь в мыле,

почуяв пропасть у копыт.

Остановись на полдороге,

доверься небу, как судье,

подумай — если не о боге —

хотя бы просто о себе.

Под шелест листьев обветшалых,

под паровозный хриплый крик

пойми: забегавшийся — жалок,

остановившийся — велик.

Пыль суеты сует сметая,

ты вспомни вечность наконец,

и нерешительность святая

вольется в ноги, как свинец.

Есть в нерешительности сила,

когда по ложному пути

вперед на ложные светила

ты не решаешься идти.

Топча, как листья, чьи-то лица,

остановись! Ты слеп, как Вий.

И самый шанс остановиться

безумством спешки не убий.

Когда шагаешь к цели бойко,

как по ступеням, по телам,

остановись, забывший бога,—

ты по себе шагаешь сам!

Когда тебя толкает злоба

к забвенью собственной души,

к бесчестью выстрела и слова,

не поспеши, не соверши!

Остановись, идя вслепую,

о население Земли!

Замри, летя из кольта, пуля,

и бомба в воздухе, замри!

О человек, чье имя свято,

подняв глаза с молитвой ввысь,

среди распада и разврата

остановись, остановись!

1967

Евгений Евтушенко.

Ростов-на-Дону: Феникс, 1996.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

КОЛОКОЛЬЧИК

Прости, мой милый, что в подъезде

Под шум полночного дождя

Сжимаю губы я по-детски

Лицо легонько отводя.

Себя веду с тобою странно,

Но ты ко мне добрее будь.

Мне быть обманутой не страшно,

Страшнее – это обмануть.

Ты не зови меня упрямой,

С тобой душою не кривлю.

Сказать "люблю" – не будет правдой,

Неправдой будет – "не люблю".

Нет, недотроги я не корчу,

Но лишь тогда не уходи,

Когда какой-то колокольчик

Забьётся, может быть, в груди.

Ты не казни и не помилуй,

Я ни железо, ни гранит.

Мне хорошо с тобой, мой милый,

Но колокольчик не звенит.

Ты не зови меня упрямой,

С тобой душою не кривлю.

Сказать "люблю" – не будет правдой,

Неправдой будет – "не люблю"

Евгений Евтушенко.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Любіть українок, як сонце любіть,

Як землю батьківську - без тями.

Не бійтеся щирість свою проявить

Словами, губами, руками...

За карії очі, за вигин спини,

За коси русяві - як жито.

За викот глибокий, і те, що за ним...

За все, що зуміли вхопити

У спальні, на кухні, у свіжій траві,

В машині, в коморі, у гаю

Любіть українок, де стрінете ви -

І хай вам Господь помагає!

Любіть галичанок, бойкень та лемкинь

Гуцулок любіть, подолянок

Таврійські дівки, слобожанські жінки -

Не знайдете кращих коханок.

Любіть гагаузок, болгарок струнких

Угорок, грекинь, караїмок

І кримських татарок - бо люблячи їх

Ви любите все ж українок!

Любіть українок, негайно любіть!

Даруйте вірші їм і квіти,

Бо кожна нелюблена, втрачена мить

Примушує жінку старіти

Любіть українок - щотижня, щодня

А буде можливість - і двічі

Бо жінку (та ще й не одну) вдовольнять -

Робота така чоловіча

Життя в Україні дає нам урок -

Затямте, Тарасові діти:

Єдина можливість приборкать жінок -

Це їх РЕГУЛЯРНО любити!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.




×
×
  • Створити...