Віршографія

[speaker]

Віктор Неборок

Людині, яка не помітила свого відходу

Дивишся в минуле - бачиш хід,

виритий крізь товщу голосів.

Дивишся в майбутнє - бачиш лід,

лід, чи навпаки - вогонь часів.

А тепер? Що бачиш ти тепер?

І наступна мить - це спис чи Спас?

Необачний, ще й в юрбі химер,

замуровуєш себе у час.

Ти сліпий, сліпіший за сліпих,

кидаєш собою в ніч і твердь,

вже за мить - чужий серед живих,

пізнаєш, яка на дотик.....

[laska]

«А ти подумай» 

Є хмарний день, є день без хмар —

Життя химерний календар.

Неждана перша сивина,

А все здається, що весна.

Тобі шумить веселий ліс,

І тільки білий шум беріз…

А ти подумай, ти помрій,

Чи день не загубив ти свій,

Чи доробив, чи докохав,

Чи людям і землі усе, що міг, віддав.

Є хмарний день, є день без хмар,

І в кожнім є свій дивний чар,

Коли зумієш в них знайти

Ніким не звідані світи, —

Тобі грайливий річки плин,

І тільки хвиль печальний дзвін.

Є хмарний день, є день без хмар.

У серці не вщухає жар,

Роки не гасять почуття:

У нім весна, у нім життя.

Тобі відкритий цілий світ,

Коли у ньому є твій слід.

Ростислав Братунь, 1964 (наш земляк)

[speaker]

Ліна КОСТЕНКО

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

[Vika]

ДВОБІЙ

Чи життєві долаємо гори,

Чи в обхід прокладаємо шлях –

Всюди нас переслідує ворог,

Найпідступніший ворог –

Страх.

Він собі обирає мішені

По лякливих збілілих очах.

Наші душі, неначе кишені,

Вивертає вік по ночах,

На прицілі його пістолета

Кожен відступ – в словах чи в ділах.

Хто в поеті убив поета?

Страх!

Хто у випробувальну годину

Крізь мовчання сургуч на вустах

Викрав з кращого друга – Людину,

Оболонку лишивши?

Страх!

Хто в притишених кабінетах

По вознесених поверхах,

Тут і там розставляючи вето,

Всі ідеї вбиває?

Страх!

Він – столикий, і він сторукий,

Він не знає вагань і втом,

Правді він викручує руки,

Йде у наклепах – напролом.

Ні вблагати його, ні впросити,

Він глухий до найвищих слів...

Треба – вбити його, убити,

Доки він тебе не убив.

Олена Матушек

[Liberta]

Бывает друг, сказал Соломон,

Который больше, чем брат.

Но прежде, чем встретится в жизни он,

Ты ошибёшься стократ.

Девяносто девять в твоей душе

Узрят лишь собственный грех.

И только сотый рядом с тобой

Встанет – один против всех.

Ни обольщением, ни мольбой

Друга не приобрести;

Девяносто девять пойдут за тобой,

Покуда им по пути,

Пока им светит слава твоя,

Твоя удача влечёт.

И только сотый тебя спасти

Бросится в водоворот.

И будут для друга настежь всегда

Твой кошелёк и дом,

И можно ему сказать без стыда,

О чем говорят с трудом.

Девяносто девять станут темнить,

Гадая о барыше.

И только сотый скажет, как есть,

Что у него на душе.

Вы оба знаете, как порой

Слепая верность нужна;

И друг встаёт за тебя горой,

Не спрашивая, чья вина.

Девяносто девять, заслыша гром,

В кусты убечь норовят.

И только сотый пойдёт за тобой

На виселицу – и в ад!

Редьярд Киплинг

________________

[Liberta]

Сжав отчаянно кулачки, -

До предела, до посинения, -

По земле идут хомячки

В неизвестном нам направлении.

Хомячки идут не спеша,

Но уверенно, гордо, твёрдо…

И кого-то, может, смешат

Их бесстрашные лица-морды.

Ночью прячутся в камыши,

Днем выходят в широко поле…

Хомячкам удалось сбежать

Из казенной клетки на волю.

Пусть слепит глаза, режет слух

Этот мир невозможно новый

В них бушует и крепнет дух,

Боевой такой, хомячковый.

Им диктует «Смелей держись!»

Сила воли и вера в силы.

Хомячки надкусили жизнь,

И она их ошеломила.

Хомячков нещадно несёт

В круговерть прямого эфира…

Им бы только идти и всё!

Хоть бы по миру, но по миру!

Разорвав былое в клочки,

Неизведанной новью бредя,

По земле идут хомячки,

Веря в то, что они медведи.

Сжав отчаянно кулачки, -

До предела, до посинения, -

По земле идут хомячки

В неизвестном нам направлении.

Хомячки идут не спеша,

Но уверенно, гордо, твёрдо…

И кого-то, может, смешат

Их бесстрашные лица-морды.

Ночью прячутся в камыши,

Днем выходят в широко поле…

Хомячкам удалось сбежать

Из казенной клетки на волю.

Пусть слепит глаза, режет слух

Этот мир невозможно новый

В них бушует и крепнет дух,

Боевой такой, хомячковый.

Им диктует «Смелей держись!»

Сила воли и вера в силы.

Хомячки надкусили жизнь,

И она их ошеломила.

Хомячков нещадно несёт

В круговерть прямого эфира…

Им бы только идти и всё!

Хоть бы по миру, но по миру!

Разорвав былое в клочки,

Неизведанной новью бредя,

По земле идут хомячки,

Веря в то, что они медведи.

[speaker]

Евгений Агранович

Как сказать о тебе? Это плечи ссутулила дрожь...

Как сказать о тебе? Это плечи ссутулила дрожь,

Будто ищешь, клянёшься, зовёшь – отвечают: не верю.

Или в стылую ночь, когда еле пригревшись, заснёшь, -

Кто-то вышел бесшумно и бросил открытыми двери.

О тебе промолчу, потому что не знаю, снесу ль?

Я в беде новичок, так нелепо, пожалуй, и не жил...

Избалован на фронте я промахом вражеских пуль,

Мимолётностью мин, и окопным уютом изнежен.

Под стеклянный колпак обнажённых высоких небес

Приняла меня жизнь и поила дождём до отвала,

Согревала пожаром, как в мех меня кутала в лес,

И взрывною волной с меня бережно пыль обдувала...

1943

[Liberta]

А мені в Аграновича подобається ось це:

Любовь, стараясь удержать,

Как саблю тянем мы вдвоём:

Один - к себе за рукоять,

Другой - к себе за остриё!

И тот, кто сталь держал рукой,

Потом, когда - ни будь, опять

Любви другой, любви другой,

Возьмёт охотно рукоять!

И рук, сжимающих металл,

Ему ничуть не будет жаль!

Как будто он не испытал,

Как режет сталь, как режет сталь!

Любовь, стараясь оттолкнуть,

На саблю давим вдвоём:

Один эфесом другу в грудь,

Другой – под сердце остриём…

[speaker]

Генріх Гейне

/переклад: Максим Славінський/

Коли розлучаються двоє

Коли розлучаються двоє,

За руки беруться вони,

І плачуть, і тяжко зітхають,

Без ліку зітхають сумні.

З тобою ми вдвох не зітхали,

Ніколи не плакали ми,

Той жаль, оті тяжкі зітхання

Прийшли до нас згодом самі!

[speaker]

С войны

В твоём парадном темно, резкий запах привычно бьёт в нос.

Твой дом был под самой крышей - в нём немного ближе до звёзд.

Ты шёл не спеша, возвращаясь с войны

Со сладким чувством победы, с горьким чувством вины.

Вот твой дом, но в двери уже новый замок.

Здесь ждали тебя так долго, но ты вернуться не мог.

И последняя ночь прошла в этом доме в слезах.

И ты опять не пришёл, и в дом пробрался страх.

Страх смотрел ей в глаза отражением в тёмном стекле.

Страх сказал, что так будет лучше ей и тебе.

Он указал ей на дверь и на новый замок.

Он вложил в её руки ключ и сделал так, чтоб ты вернуться не мог.

И ты вышел во двор, и ты сел под окном, как брошенный пёс.

И вот чуть-чуть отошёл да немного замёрз.

И ты понял, что если б спешил, то мог бы успеть.

Но что уж теперь поделать - ты достал гитару и начал петь.

А соседи шумят - они не могут понять, когда хочется петь.

Соседи не любят твоих песен, они привыкли терпеть.

Они привыкли каждый день входить в этот тёмный подъезд.

Если есть запрещающий знак, они знают - где-то рядом объезд.

А ты орал весёлую песню с грустным концом.

А на шум пришли мужики, и ты вытянул спичку - тебе быть гонцом.

Пустая консервная банка и её наполняли вином.

И вот ты немного согрелся - теперь бороться со сном.

И тогда ты им все рассказал. И про то, как был на войне.

А один из них крикнул: "Врёшь, музыкант!" и ты прижался к

стене.

Ты ударил первый, тебя так учил отец с ранних лет.

И ещё ты успел посмотреть на окно. В это время она погасила

свет.

В твоём парадном темно, резкий запах привычно бьет в нос.

Твой дом был под самой крышей - в нём немного ближе до звёзд.

Ты шёл не спеша, возвращаясь с войны

Со сладким чувством победы, с горьким чувством вины.

[speaker]

Завяжи мне глаза

Я вижу все, завяжи мне глаза,

Закрой не ладонью, а черной повязкой.

Тебе будет легче со мной во сто крат,

Я буду доверчив, так завяжи мне глаза.

Я буду беспомощен, подставь мне плечо,

Возьми меня за руку, отведи куда хочешь.

Скажи, что я вижу могилу отца,

И я упаду на колени, завяжи мне глаза.

Скажи, что именно здесь рождается свет,

Скажи, что здесь кроме нас никого больше нет.

И я буду верен тебе до конца,

Но я вижу все, так завяжи мне глаза.

Ты хочешь, чтоб я видел то, что видишь ты.

Ты хочешь, чтоб я рисовал на асфальте цветы,

Но завтра цветы смоет гроза,

Останется серый асфальт, так завяжи мне глаза.

[Caprichos]

сердце исцарапай мне слезами...

комната, пропахшая тобой...

если слезы вдруг подточат камень,

нам ли не подняться над землей?..

в небо, за зашторенные окна...

утро или вечер... есть ли смысл

дальше оставаться одинокой,

падая листвой увядшей вниз?..

в сумрак этой улицы холодной...

осенью так хочется тепла...

смотришь грустно кошкою голодной

взглядом из замерзшего стекла...

взглядом, переполненным слезами...

ну же, исцарапай мою грудь!..

знаешь, слезы точно точат камень...

нам ли в их тепле не утонуть?!..

Андрей Заулочный

[Vika]

УРБАНІСТИЧНИЙ МОТИВ

У мене сусіди – люди хороші,

Щоднини вітаємось чемно, як слід...

...А сходи лежать, мов застигла гармошка,

Якою не грають вже тисячу літ.

Не грають. До рук не беруть – недоречна.

Колись-то збирались. Ця звичка мина...

Ми знаємо ціни на імпортні речі,

Сусідів – не знаємо імена.

Ми чемно вітаємось. Чемно минаєм.

Ми так бережемо ретельно свій час.

Ми чемно нічого у них не питаєм,

І чемно вони не питають у нас.

Отак і живемо. Живемо – не тужим.

Живемо – не дружим. І якось живем...

А нас розділяють не стіни – байдужість,

Ота, що одвічно бере за живе.

Отак і живемо. А вечір приходить –

У дверях швиденько повернем ключа...

Тоді на гармонь обертаються сходи

І тихо до ранку самотньо звучать.

Олена Матушек

[Olesya]

щоденні нотатки

на липких папірцях

зазвичай лимонного кольору

на долонях

зап'ястях

трамвайних квитках

на рекламних листівках

і портретах політиків

усе що нічого не значить

усе що не значить багато

як і те що

утратить найменшу значущість

а що є життя

як не липкі папірці

зазвичай лимонного кольору

із переліком справ

що назавтра не матимуть

жодного значення

Мар'яна Савка

[Mala]

Проліг туман над тихим водним плесом

І сушить рушники на димарях

Збирає осінь врожаї тим часом

І десь зникає по чужих дворах.

Встає заспане сонце подивитись

Чи ще холодні вІтри не гудуть,

Старі поважні хмари над землею,

Вже чередою на зимівлю йдуть.

Ще не розвіявся по лузі дух полину

І картоплиння ще не спалене усе,

Минає осінь на моїй дзвінкій Волині

Поважною господаркою йде.

ЗНОВУ ОСІНЬ

Загортає осінь в ніжне покривало,

Та фарбує тепло різьблені листки,

І шурхоче вітер по стежках бульвару ,

Ніби просить слізно : «Ще раз напиши».

Повтори спочатку мелодійну п»єсу,

Розгорни на перших сторінках казки,

Народи надію в будній круговерті,

Збережи в майбутнє писані листи.

Не вертає літо , загубилась пошта,

І пташки ховають від замків ключі,

Повертає осінь на ранкові роси,

І минають роки на моїй землі.

[Mala]

Любов Бенедишин

Літня жінка. Рання осінь

Долі перегорнута сторінка...

Спогадів притихлі голоси...

Наче рання осінь - літня жінка

В аурі прив'ялої краси.

Втомлена, сумна і непомітна,

Та чекає й досі в кожнім сні -

Юність, що мов птаха перелітна,

Так зненацька щезла вдалині.

Рання осінь... Може, ще не пізно

Погукати з вирію любов?

Ще душі у клітці буднів тісно,

Ще вогонь жаги не охолов.

Є ще шанс затримати значиме,

Щось незгасне - ще в очах цвіте.

Наче купина неопалима,

В серці жінки - літо золоте.

04.10.2007

[Varvara]

Берлін Берлін... Обміняй моє серце на Героїн...

Місто, в якому я ще не була і не знаю чи буду.

Перше заочне кохання врятує від блуду –

Вічно шукати деінде твої еманації.

Марно кричати в захриплі і зламані рації.

Знову чекати допоки скінчатсья вакації.

Зціпивши зуби терпіти свою мізантропію.

Знову згрішити – дозволити трішечки опію.

Де? І у відповідь марно: Ich bin in Berlin

Що ти ще можеш віддати подібній феміні?

Хлопчики граються. Хлопчики з розумом міні.

Так повертатись не варто. А отже достоту

Містом приречено ходять двоногі істоти

З вирваним серцем. Над містом розірваним теж...

Флойди. Платівки. І небо не кольору беж.

Ввечері квітів опію ще принесеш?

[Amelie]

Треба

Що таке вибір?

Роздоріжжя життя.

Що таке щастя?

Крок в майбуття.

Щоб досягнути щастя треба небагато

Всього лиш крихту смілості знайти…

Знайти людину, якій не насрати,

Ступити вперед і назад не втекти.

Треба настирливо йти до мети,

Треба у бій крізь вогонь і каміння,

Треба чогось у житті досягти,

Треба десь в собі знайти ті зусилля.

Треба, це треба, це мусиш – дійди.

Дійди до фіналу і стань переможцем.

Тільки де ту мету знайти?

І як слово «треба» змінити на «хочу»?

***

Індивіди

Ми плачемо, коли в житті проблема,

Горюємо, коли піде коханий...

Жартуємо, коли перед нами дилема,

Нарікаємо, коли обірветься план довгожданий.

Здається, все найгірше, все пропаще,

Здається... ось кінець життя...

Не нам дісталося найкраще,

Немає більше вороття.

Ми - індивіди, всі ми Егоїсти,

Не помічаєм іншого буття...

А ти поглянь на дітей, які не мають їсти,

На тих, у кого сміттєзвалище - життя.

У кого ні сім*ї, ні друзів,

У кого навіть імені нема...

Болить? Не дуже?

А хтось не міг сказати навіть слова "Я"...

У всіх пробоеми, кожного щось задовбало,

Така всесвітня гра...

Але ридати просто так замало,

Стань Людиною, таке життя.

Савічка

[Amelie]

Львівський вірш

У Львові залишилось зовсім трохи.

Трохи нікому не відомої мене.

І от тепер, крізь швидкоплинні роки

Аж сниться те зелене й кам’яне

І віруюче місто особливе.

Я залишалась пити каву біля площ

Тоді йшла парком, затуляючись від зливи.

Хоча то був всього лиш львівський дощ.

І я дивилася на нефарбоване і давнє

Полотнище із лише львівських стін.

Дивилась з Ратуші…

Дивилась із кав’ярні…

Бувало, що на декілька годин

Я йшла углиб, де вулиць перехрестя

Або сідала у трамвай, що йде кудись,

Щоб бути там без зайвих слів і жестів…

Туди, де повно лише львівських місць.

І залишалася.

На мить, а може й більше,

Ішла на голос, а точніше на мотив

Спасибі за тумани і за вірші.

Я назавжди з тобою, милий Львів.

Кажіть, що любите

Цей вірш є учасником конкурсу “Коронація слова-2010″

Кажіть, що любите.

І не мовчіть про щире.

Про те, що гріє ізсередини в душі.

Не треба мовчки…

Бо, хто любить до безміри,

Не потребує ні сонетів, ні віршів.

Лиш ті слова, навіки заповітні.

І те, від чого яскравіша навкруги.

Кажіть, що любите.

Адже думок наших не видно

Для тих, хто справді серцю дорогий

Не пошкодуйте, не змовчіть,

Бо не пробачать

На небі те,

Що на землі в нас не збулось.

Адже слова у нас в житті багато значать.

Просто в цю мить

Скажіть, що любите когось...

Мері

[talja]

У ВАГОНІ

Ти сидиш навпроти, кучерява,

І з-під вій на мене — блись та блись.

У твоєму погляді лукавім

Хитрість і захоплення сплелись.

Та весела посмішка дівоча

Будить в серці не любов, не спів.

Ні, твого кохання я не хочу,

Як ніколи фальши не хотів.

Я для тебе іграшка, забава,

Але й то всього лише на мить.

Я ж не хочу, я не маю права

На дрібниці серце розпилить.

Бо крізь очі видно порожнечу,

Легковажність у душі твоїй,

Та й сказати мушу я, до речі,

Що поклявсь у вірності другій.

Тій дівчині, що тобі не пара.

В неї очі ніжні та ясні,

А у тебе нині пашать жаром,

Тільки кригу видно в тім вогні.

Я ж себе не дам тобі в забаву

Ні тепер, ні завтра, ні колись...

Не дивись на мене так лукаво,

Не дивися, чуєш, не дивись.

Василь Симоненко

[talja]

Учителька торгує на базарі.

А молодик в інспекторській лівреї

Прискіпливо перевіряє в неї

Тоненький зошит з обліком товарів.

Вона туди слухняно записала

Усе, що тут силкується продати.

…А перед тим, як вивели за штати,

Було у неї зошитів чимало.

Вона у них виводила до ночі

І літери, і цифри для малечі…

Чомусь нікому не підходять речі,

І тихий відчай виїдає очі.

Стоїть у цій товарній галереї,

Бо вся надія – у скупім наварі.

Учителька торгує на базарі.

Мужі державні, щось купіть у неї!

[talja]

ПЕСНЬ О СОБАКЕ

Сергей Есенин

Утром в ржаном закуте,

Где златятся рогожи в ряд,

Семерых ощенила [censored],

Рыжих семерых щенят.

До вечера она их ласкала,

Причесывая языком,

И струился снежок подталый

Под теплым ее животом.

А вечером, когда куры

Обсиживают шесток,

Вышел хозяин хмурый,

Семерых всех поклал в мешок.

По сугробам она бежала,

Поспевая за ним бежать...

И так долго, долго дрожала

Воды незамерзшей гладь.

А когда чуть плелась обратно,

Слизывая пот с боков,

Показался ей месяц над хатой

Одним из ее щенков.

В синюю высь звонко

Глядела она, скуля,

А месяц скользил тонкий

И скрылся за холм в полях.

И глухо, как от подачки,

Когда бросят ей камень в смех,

Покатились глаза собачьи

Золотыми звездами в снег.

1915

[Olesya]

Іван Малкович

ІЗ ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ

Старосвітська балада

Краєм світу, уночі,

при Господній при свічі

хтось бреде собі самотньо

із янголом на плечі.

Йде в ніде, в невороття,

йде лелійно, як дитя,

і жене його у спину

сірий маятник життя, —

щоб не вештав уночі

при Господній при свічі,

щоб по світі не тинявся

із янголом на плечі.

Віє вітер вировий,

виє Ірод моровий,

маятник все дужче бухка,

стогне янгол ледь живий…

А він йде і йде, хоча

вже й не дихає свіча,

лиш вуста дрижать гарячі:

янголе, не впадь з плеча.

З НІЧНИХ МОЛИТОВ

Господи, літа стебельце

всели до самітніх душ,

дай кожному звити кубельце,

і не поруш.

Хай кожен в цім світі спасеться,

хай світить з-за темних круч

довкола кожного серця

віри твоєї обруч.

[Korosy]

Олег Ладыженский "Мост над океаном":

ночные цикады. терция.

Сколько стоишь ты,

Душа?

Отблеск медного гроша.

***

Крики, лица, толкотня.

Застрелитесь

Без меня.

***

Последний ветер

Толкает в спину.

Иду к обрыву.

ДОБРО И ЗЛО

Виски покрыты серебром.

Краса? Уродство?

Зло состязается с добром

За превосходство.

Ох, скоро на меня, козла,

Не хватит ни добра, ни зла...

[Vika]

А душі заростають, мов стежки,–

М'який спориш, жоднісінького сліду, -

Коли по них не ходять навпрошки

Ні радості, ні сумніви, ні біди...

Я ж над усе ціную битий шлях

Із тополиним сяйвом на обочинах,

В натомлених від спеки споришах,

Колесами й ногами потолочених,

Де кожен день до обрію важкий,

Але по вінця в нім стрімкої повені...

І душі заростають, мов стежки,

Якщо вони нікуди не спрямовані.

Олена Матушек