Смерть близьких. Як справитися

[Forever Autumn]

Всі ми на землі не вічні, приодимо і йдемо, і це нібито і є круговоротом життя, проте сказати легко, а пережити - не дуже.

У кожного із нас хтось іде з життя рано чи пізно. Хто стикався зі смертю близьких - що вас витягувало?

Завдяки чому ви пережили втрату?

Як себе заспокоювали, за що "трималися"?

Поясню: нещодавно у мене померла мама, й попри всю свою любов до життя... якось інколи буває страшно і стрьомно і зовсім безнадійно. Свої шляхи я ніби й знайшла, але у кожного вони різні.

Поділіться, якщо можете - ваші поради поможуть тим, хто цього потребує.

[lilechka]

Forever Autumn, прийми мої співчуття!

Тримайся! Хоча це й невимовна біль

Лише час щось змінить. То треба пережити та виплакати

[Forever Autumn]

Ти знаєш, я б не сказала, що час. Час насправді мало що міняє. Просто він йде - і в ньому змінюємося ми.

[la20]

Мої співчуття. Коли йде з життя близька людина це дуже важко, а коли йде з життя найближча людина це трагедія. Тримайся.

[Dream]

Є речі, на які вплинути не можеш. Тому "рецепт" "простий": якщо щось не можеш змінити, зміни своє ставлення до того. Се ля ві, на жаль. Вчора - батьки батьків, сьогодні - батьки, завтра - ми...

http://www.youtube.com/watch?v=o8ZnCT14nRc

Чомусь відео відразу в повідомлення вставити не можу.....

Дякую Oksana04 )

[vagus]

Схожа ситуація була в моєї сестри.Була дуже довго в розпачі... Згодом завели котика. Можна попробувати завести домашнього улюбленця.

[Skorpio76]

Співчуваю.

Ваша Мама не хотіла б, що б Ви сильно сумували. Вона буде рада, якщо Ви житимете, робитимете добро рідним, іншим людям.

Тепер Вам потрібно жити і за себе і за Вашу Маму, зробити для дітей (її онуків) те, що вона планувала, але не встигла.

Навідуйтеся у церкву, спілкуйтеся з людьми (навіть якщо не дуже хочеться). Ваша Мама обов"язково лишеться у Вашій пам"яті, але не тримайте її, відпустіть.

[inhelp]

Співчуваю! Все мине з часом ... Головне не шукати в цьому свою вину...

[Deemon]

Dream, затри https > http

Життя триває, мусимо рано чи пізно всі через цей етап пройти, там, напевне краще й легше...

[Forever Autumn]

Так от питання в тому - як проходити.

Хтось ходить в церкву, інші починають багато читати, хтось переїжджає і т.п.. Способів багато

[vaz75]

В роботу з головою...

Прийміть мої співчуття.

[milana]

Коли йшли з життя мої близькі, то це був біль, розпач, прострація і сльози. Поступово починаєш жити звичним життям, але не знаю кого на скільки лікує час та в моєму випадку пройшло вже немало років, а при згадці серце всеодно щемить. Тому з мене мабуть не найкращий радник як швидко подолати цей стан. Щиро вам співчуваю, тримайтесь.

[Zheny@]

В роботу з головою...

не самий хороший варіант, хоча, дозволяє забути трошки, відволіктися. Але, життя трває і не можна жити минулим.

Я сам пережив подібне, більшість вкурсі. Тримайся духом, і .... не плач. Повір, вони - не хотіли б щоб ми плакали. Вони хочуть радіти за нас, за наші досягнення.

Сміятися та радіти - не гріх. Гріх не радіти!

Що було – загуло, що буде – те й буде. Ти цінуй, те що є, бо лиш сьогодні життя твоє!©

[MANJAK11]

Всі ми на землі не вічні, приодимо і йдемо, і це нібито і є круговоротом життя, проте сказати легко, а пережити - не дуже.

У кожного із нас хтось іде з життя рано чи пізно. Хто стикався зі смертю близьких - що вас витягувало?

Завдяки чому ви пережили втрату?

Як себе заспокоювали, за що "трималися"?

Поясню: нещодавно у мене померла мама, й попри всю свою любов до життя... якось інколи буває страшно і стрьомно і зовсім безнадійно. Свої шляхи я ніби й знайшла, але у кожного вони різні.

Поділіться, якщо можете - ваші поради поможуть тим, хто цього потребує.

як пережив ? У собі. Згадував про хороше, про дні проведені разом, згадував про добрі вчинки. Заодно згадував й про неприємне, декого несправедливо в чомусь звинувачував, в стані афекту. По різному. Лічить тільки час. Треба жити. Залишити якусь річ на згадку, але не треба повсемісно окружати себе такими речами, бо це лише гнітить ще більше. Можна навідуватись на могилу й говорити, тільки самому й не дуже часто. А з часом біль притупится й круговерть життя відсуне спогади на другий план, бо й той хто помер, навряд чи хотів би, щоб ми зачахли в скорботі й перестали намагатись будувати своє життя

[vetalforever]

Коли померла наша дитинка, це, здавалося, був край світу. Не хотілося геть нічого, руки опускалися. Раджу комусь бути сильнішим (якщо ви сім"я) і підставити плече до сліз. Тихенько вислухати плач і вкласти свою половинку спати. Самому тихеееесенько, щоб ніхто не бачив, по дорозі на роботу відпускати відчуття на волю.

Якщо ти сама - просто тримайся. Треба від 3-х місяців до півроку, щоб прийти в себе. Спілкуйся з друзями і не думай про погане.

[Forever Autumn]

Коли померла наша дитинка, це, здавалося, був край світу. Не хотілося геть нічого, руки опускалися. Раджу комусь бути сильнішим (якщо ви сім"я) і підставити плече до сліз. Тихенько вислухати плач і вкласти свою половинку спати. Самому тихеееесенько, щоб ніхто не бачив, по дорозі на роботу відпускати відчуття на волю.

Якщо ти сама - просто тримайся. Треба від 3-х місяців до півроку, щоб прийти в себе. Спілкуйся з друзями і не думай про погане.

Боже мій, прийміть співчуття найщиріші! не знала про Вашу біду (((.

Звичайно, сім*єю легше переносити таке, але буває, що люди замикаються в собі.

Я не питаю тільки для себе, я питаю для всіх взагалі. Й скоро як зможу, то опишу, як можна рятуватися від такого. Може, комусь допоможе в майбутньому.

[vetalforever]

Вже пройшло майже 2 роки від тої страшної події. У мене, згодом, народився здоровий синок, звати Данилко, йому вже 1 рік! У нас все добре. Тримайтеся!

[zaHARE]

Багато з бордівчан знає,яку філософію я вивчаю і сповідую.Але знаючи про тимчасовість нашого тіла і вічну природу душі,мені все-рівно було важко переживати відхід з цього життя моєї мами.Звязок між близькими людьми дуже сильний і переживати розрив важко.Я знав,що їй так само важко і мабуть ще важче,ніж мені,бо вона бачить усе:своє тіло,яке вже їй не підвладне,свою домівку, речі,які вже не потрібні,сльози близьких,переживає за те,що не так зроблене,недороблене і т.д.Повірте,там переживань і страху в тисячі разів більше.Але,я зібрався і став робити все,щоб в першу чергу полегшити стан не свій,а її.Особливо в перші 40 днів. Це молебени,пропонування освяченої води,їжі,вогню.Не буду все описувати,хай кожен робить так,як прийнято в тій традиції,яка йому ближче.Але суть в тому,що наскільки ми все зробимо правильно для полегшення стану(так я не помилився) того,хто від нас пішов,настільки легше стане нам.Спостерігати тим,хто пішов,наші страждання дуже нестерпно.Тому старався думати,що мої сльози і печаль заставляють маму страждати і контролював себе(хоча важко).Головне виконати свій обовязок по відношенню до померлих.Якщо ми виконуємо обовязок(сина,доньки,чоловіка і т.д.),то немає розчарувань.Часто діти закінчують,те що почали і недоробили батьки,щоб батькам,як кажуть,на тому світі,було приємно це бачити.

Звязок з близькими залишається завжди.Але цей звязок має бути позитивним.Якщо нас огортає почуття провини,самопоїдання,смуток тощо,то нам важко і близькім важко,навіть коли вони вже отримують нове життя в інших світах.Якщо звязок позитивний,якщо ми розуміємо,що життя тілесне не вічне,але вічна душа,тоді приходить мудрість і вмиротворення.

[bublik007]

Не думаю, що існує якийсь універсальний засіб, який допоможе справитись з втратою рідних. Багато факторів має значення, як то-вік, стать, обставини. В 14 років втратив батьків. Це був просто КІНЕЦЬ СВІТУ. Раптом, втратити двох батьків для підлітка в такому віці...... До псих лікарні діло не дійшло, але, психологічно, "клієнт" 100 процентний. Як справився? Життя допомогло.... Треба було, раптом ставати дорослим.

[Forever Autumn]

Не думаю, що існує якийсь універсальний засіб, який допоможе справитись з втратою рідних. Багато факторів має значення, як то-вік, стать, обставини. В 14 років втратив батьків. Це був просто КІНЕЦЬ СВІТУ. Раптом, втратити двох батьків для підлітка в такому віці...... До псих лікарні діло не дійшло, але, психологічно, "клієнт" 100 процентний. Як справився? Життя допомогло.... Треба було, раптом ставати дорослим.

Ви праві. Раптом приходить дорослішання й навалюється ціла купа різних ТРЕБА, які можуть і рятувати від того, аби не зійти з розуму.

[Forever Autumn]

Розкажу коротко свою історію. Може, комусь допоможе. Або хтось зрозуміє, що робити в разі втрати близької людини.

Загалом психологи виділяють декілька стадій:

Шок, заперечення, агресія, депресія, примирення. У кожного вони можуть проходити по-різному. У мене був час (три тижні), аби підготуватися.

Передісторія

Діагноз ми знали з 2012 року (у 2013 був рецидив, який лікували хімією і гомеопатією і народними методами). Восени 2014-го, коли я була у тривалому відрядженні в іншому місті, почалися неприємності - думали, що серце, гасали по всіх можливих лікарях, а перед самим моїм поверненням додому, 30 жовтня, чоловіку лікарі сказали "не мучте людину, дайте спокійно померти".

Реакція

Шок і сльози, а далі роздуми у шоковому стані, як сказати батькові. Вирішила, що він це має почути не від мене, а від лікарів. Коли після майже 2х місяців спілкування тільки по телефону, я побачила маму - в мене шок наступив уже - хвороба настільки її з*їла, що за цей короткий час вона стала іншою: була не завжди адекватна, самостійно не рухалася й майже не говорила. Це може видатися дивним, але тоді я подумала, яка я егоїстка, що хочу її втримати на цьому світі надовше, а їй тут вже некомфортно. Як це не було погано, але в таких думках прийшов тимчасовий спокій.

Тоді ж мене почала страшенно рубати психосоматика: я або не спала взагалі, або ж спала по 20 годин на добу. Імунітет пішов у мінуси й звичайне ОРЗ в мене затягнулося майже на 2 тижні в лежачому положенні.

Завдяки тому, що моя близька подруга дуже підтримувала ще й як психолог, я знала точно: потрібно в першу чергу вберегти від цього себе. Не близьких, не родичів, а себе. Я почала налаштовуватися на те, що життя триває, що це є круговорот його, і що всі там будемо й намагалася (наскільки дозволяло здоров*я) провести чимбільше часу біля мами - останні дні - це був просто адский ад, описувати не хочу, можливо, колись...

У день смерті в мене не було жодних істерик: якщо чесно, після татового дзвінка мені стало навіть в якійсь мірі легше - їй більше не погано тут! Ми примчалися в село - і я взялася допомагати вирішувати всякі побутові, буденні речі, підтримувати розмови з татком і родичами, які були той час поруч, старатися їх відволікати. Дуже бісили традиційні церковні штуки: відспівування, сльози незнайомих мені людей. Я закрилася в кухні і взялася...розфасовувати ліки по коробочках й підписувати медикаменти в залежності від сфери дії, "бо ж тато сам погано зорієнтується в ліках".

Протягом цілого дня в голові було одне: тато. Я не впадала в привселюдні істерики, і мені було спокійно від думки, що мама вже не мучиться більше.

В наступний день після похорон, приїхавши в місто, я пішла взагалі у салон краси. Потім пішла вирішувати з документами після смерті - спокійно і без істерик. Я слухала далі музику, ходила в кіно, не носила чорне.

Потім прийшла агресія, але якось швидко пройшла. А далі стан шоку, в якому я перебувала весь цей час, почав проходити. І я перестала, як я могла настільки триматися й бути спокійною. Багато спілкуюся з татом - набагато більше, ніж раніше: щодня.

Що допомогло:

Я екстраверт - багато писала у соцмережах, дуже багато людей підтримувало - навіть малознайомі, навіть взагалі незнайомі. Це дуже підтримувало й помагало. Зробила приємні висновки про людей, з якими багато років чи місяців перебували у сварці чи просто не спілкувалися, які дзвонили, писали й підтримували. І неприємні висновки про колись дуже близьких - які знали й проігнорували.

Думала багато про майбутнє, підживлюючи життєлюбство. Як недивно, НЕ ЖИТИ мені не хотілося - хотілося жити ще більше, не боятися нового. І хочеться досі.

Дуже допомогла робота, особливо, коли це не 09-18:00 офісна хрєнь, а цікава й перспективна штука: взаємодія з людьми, спілкування, поїздки тощо.

Так, періодично в дуже неочікувані моменти накривало: то по дорозі до Києва, то вдома посеред робочого дня. Але й швидко проходило.

У Луцьку почала багато виходити кудись, спілкуватися з друзями, старими знайомими, до яких душа лежить - і це теж дуже помагає.

Я не відчула тонкої градації стадій переживання смерті - у мене сьогодні був приступ агресії стосовно френдів, хто читає на ФБ - той бачив. Визвірилася- і пройшло.Тобто чітко визначити, яка зараз стадія - я не можу.

В такий момент важливо визначити для себе так звані анкори й записати їх навіть: що подобається, що плануєш робити ЗАВТРА, ЛЮДЕЙ, яких хочеш бачити. ДІЯЛЬНІСТЬ, від якої легшає на душі. Що стимулює прокинутися зранку.

Не можна

Це важливо! В жодному разі не можна думати А ЩО БУЛО БИ ЯКБИ й шукати свою вину у смерті близької людини. Це дуже тягуче й небезпечне болото, з якого можна й не вилізти.

Для екстравертів НЕ МОЖНА ТРИМАТИ ВСЕ В СОБІ й стримувати емоції. Якщо хчоеться плакати навзрид - треба. Хочеться кричати - треба кричати. Хочеться розхірачити щось - розбити. Хочеться нахамити - хамити. Хочеться кричати всім, що любите їх - кричати. Стримувані емоції можуть вилізти боком - на собі перевірила.

Так що якось отакі "методи".

[Forever Autumn]

Ну якось потихеньку стає ясніше. Тим паче з моїм ритмом життя.

Якщо можна так сказати: завдяки такій смерті усвідомлюється те,що варто жити і навіщо жити (хоча бувають моменти, коли не хочеться абсолютно).

Тут самодеструкція або виток розвитку та відкриттів нових горизонтів (розумінь тощо). У мене - друге.

Проте хочеться допомогти й підтримати тих, хто на одній і перших стадій переживання смерті.