Віршографія

[Olesya]

вся гама кольорів – це мідь і мед

плюс ультимативний ультрамарин

ще можна сидіти в саду без пледів

і на ніч лишати холодним камін

ще можна розхристано навстіж і голо

ще варто в мартіні кидати лід

ще глухо гудуть загальмовані бджоли

і глід під вікном до кінця ще не зблід

ще бабине літо в диявола слині

й життя пригасає так солодко аж

я медом вливаюсь в твою картину

ти міддю заповнюєш мій пейзаж

гуляти до ночі кохатись до світу

зривати усе що дано й не дано

це літо.. це літо.. це літо.. це літо.. –

твердити собі – і не згасне воно

Іздрик

[ODZER]

Райские травы

Мои ноги ступали по райской траве,

И небесные песни звучали во мне.

Но настала пора по земле мне шагать,

И, рожая меня, громко плакала мать.

Много разных дорог предназначил мне рок,

Путь лежал мой на запад, бежал на восток.

Много дивных краев повидал я вдали,

Но куда бы дороги меня ни вели,

И какие бы страны ни встретились мне,

Мои ноги тоскуют по райской траве.

Теннеси Уильямс

Ще один варіант перекладу:

Я райские травы ногами топтал,

Весь день, пока солнечный диск сиял.

Я райские травы ногами топтал,

Всю ночь, пока звезд хоровод мерцал.

Но настал мой черёд по земле ступать,

И, рожая меня, застонала мать.

Быстротой мои ноги нынче ветру сродни,

Но по райской траве всё тоскуют они.

Но по райской траве всё тоскуют они.

Heavenly Grass

My feet took a walk in heavenly grass.

All day while the sky shone clear as glass.

My feet took a walk in heavenly grass,

All night while the lonesome stars rolled past.

Then my feet come down to walk on earth,

And my mother cried when she give me birth.

Now my feet walk far and my feet walk fast,

But they still got an itch for heavenly grass.

But they still got an itch for heavenly grass.

Tennessee Williams

[talja]

На все є час – на голубі тумани,

На вчинків простоту, на простоту понять,

На те, що коли навіть не таланить,

Можливості – і ті уже п’янять.

На те, що сил немає де прикласти,

Бо силам тим не відчуваєш меж,

І прагнеш далі – до мети і щастя,

А як впадеш – не боляче впадеш.

На все є час – на милу недосвідченість

І переконання у власній правоті,

І на любов, що благодатна, вічна,

Буває раз і тільки раз в житті.

На все є час – на самоту і вірші

В безсонну ніч осінньої сльоти,

На гіркоту безмірних перебільшень

І справедливу жорсткість прямоти.

На все є час – на право заперечень,

На те, щоб згасли істини старі,

На те, щоб не вагаючись на плечі

Узяти непосильні тягарі.

А потім, розрізняючи баласти,

І з-поміж них – єдине, основне,

Спокійно зняти, вибрать, перекласти,

Сказать: - життя, прийми тепер мене!

© Ліна Костенко

[lilechka]

Послушайте!

Ведь, если звезды зажигают — значит

— это кому-нибудь нужно?

Значит -

кто-то хочет, чтобы они были?

И, надрываясь в метелях полуденной пыли,

врывается к богу,

боится,

что опоздал,

плачет,

целует ему жилистую руку,

просит,

— чтоб обязательно была звезда! -

клянется

— не перенесет эту беззвездную муку!

Владимир Маяковский

[emelka]

Я научилась просто, мудро жить,

Смотреть на небо и молиться Богу,

И долго перед вечером бродить,

Чтоб утомить ненужную тревогу.

Когда шуршат в овраге лопухи

И никнет гроздь рябины желто-красной,

Слагаю я веселые стихи

О жизни тленной, тленной и прекрасной.

Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь

Пушистый кот, мурлыкает умильней,

И яркий загорается огонь

На башенке озерной лесопильни.

Лишь изредка прорезывает тишь

Крик аиста, слетевшего на крышу.

И если в дверь мою ты постучишь,

Мне кажется, я даже не услышу.

Анна Ахматова

[VojinSvitla]

Рядочки.

Під шум дощу і тріск вінілу,

На хвилях FM діапазону,

Крізь світло фар нічних автомобілів,

В твоє місто приходить осінь.

А я не подружився з ним ще й досі.

Цікаво як ти там? Як у тебе справи?

Жаль що ти так і не дізналася,

Який я є насправді...

Місто Л, але не місто Лева,

А життя і далі тече

По артеріям і венам.

Це місто нас ніколи разом не побачить,

Та й не важливо це.

Лише осінь все зрозуміє і пробачить.

З неба краплі, з дерева листочки.

Давно забув, та все ж лови!

Для тебе ці рядочки!

Чижук Володимир (Провінційний Растаман)

[speaker]

БГ

Уткина Заводь

Раньше мы не знали друг друга. Теперь это не так.

Я просто шёл по улице, наверное, это был знак.

А ты ходила без юбки по отвесной стене

Под звуки модных песен в абсолютной тишине...

Мое сердце остановилось, кардиолог говорит, что дело табак.

Наверно, ты буддистка, в тебе до хрена пустоты.

Я принес тебе букет, ты засушила и скурила цветы.

Ты проходила мимо цеха, там взорвался мартен,

Таких штучек не может даже сам Бин Ладен.

Хорошо, что не все в этом мире могут быть такими, как ты.

Ты давала интервью, ты обьясняла, почему я тону.

Я всё могу понять, но зачем при этом выть на луну?

У тебя в ванной живёт учёная коза

Вас можно перепутать, если закрыть глаза,

Но ты значительно лучше, с тобой можно пить Ржавчину.

Приходила сестра хаос, оставила после себя бардак.

Уже четырнадцать суток я не могу соскрести со стен шлак.

Но рядом с тобой она сущее дитя,

Ты оставила у меня на стене след своего когтя,

Я отнес его в музей, мне сказали что ты динозавр, скажи, что это не так.

Раньше мы не знали друг друга; теперь это не так.

Но я снова шел по улице и снова мне привиделся знак -

Я слишком долго был глухой и немой.

Садись в вагонетку, отвезу тебя домой

В Уткину Заводь - учиться там плясать краковяк

[emelka]

А вы давно гуляли под дождём?

Не так, чтоб из маршрутки до подъезда

бежать, укрывшись бережно зонтом.

А чтоб сухого не осталось места...

Чтоб ручейки сползали по щекам,

а волосы, похожие на тину

прилипли паклей к шее и ушам,

и лужи громко хлюпали в ботинках...

А вы не целовались под дождём?

Не так, чтоб три секунды, для отмазки,

а чтобы затерялись вы вдвоём.

Чтоб на её лице - природы краски.

А на твоём - желание собрать

со щёчек капли тёплыми губами.

Желание по лужам танцевать,

соединившись мокрыми телами...

А дома, обмотавшись в тёплый плед,

обнявшись, посидеть за мятным чаем.

Вы так гуляли? Я пока что нет.

Хотя всю жизнь свою о том мечтаю....

[lilechka]

Який важкий, який ласкавий погляд,

Які повільні, зважені слова!

Один якийсь малесенький недогляд -

жагучий смуток душу залива.

А день як день. Розмова розумова.

І раптом очі - вибухом стихій.

Ти хто такий - зальотник, Казанова?

Чи той єдиний, той на світі мій?

Ці дивні очі, келихи трутизни,

Настояні на сонці і журбі.

Чого шукаєш - флірту чи вітчизни?

Навіщо так? Мені ж не по собі.

Як п'ятиборців погляди розводжу.

Перемогла, не знаю, чи здаюсь.

Минають дні... Забуть тебе не можу.

Минають дні... Згадать тебе боюсь.

Ліна Костенко

[lilechka]

Мені ти приснилась давно,

ввійшла ти у думи мої.

Я море люблю, бо воно

нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно

й дивлюсь крізь проміння рої…

Я небо люблю, бо воно

нагадує очі твої.

І радісні квіти весни,

коли у садах солов'ї,

люблю я фіалки — вони

нагадують очі твої.

Володимир Сосюра

[emelka]

Яка смачна осіння кава

В кафе, за столиком в кутку.

Як божеволіє уява -

Малює щастя на листку.

Які живі навпроти очі,

Як просто з ними, легко як

Зізнатися "Бо я так хочу!"

І в відповідь почути "Так!"

Я не прошу у них поради,

Бо вирішила все сама -

Але так добре розмовляти,

Коли в душі страшна зима...

Не розсекречуйте секрети,

Не розкривайте таємниць,

Спілкуйтесь максимум відверто,

Про кожен день та кожну мить.

P.S. Осінню каву тут поп'ємо...

[Amelie]

ТЮЛЬПАНИ

Червоне золото тюльпанів

на сірім сонці — танці з лика

і механічний сад мелодій,

де в чорних дисках спить музика.

Металу в’язень — людський голос

засуджений в кружок порожній,

і світу в’язень — людське серце

цього збагнути неспроможне.

Крізь сірий шовк — безбарв’я сіре

червоне золото тюльпанів.

Цвісти, горіти й проминати,

лишати все, йдучи в незнане!.

Антонич Богдан-Ігор

[Olesya]

я люблю її мозок як потаємну кімнату

де зашторено вікна і зламано ключ у замку

треба бути тут тихо а в разі чого – втікати

чи зникати між привидів що причаїлись в кутку

тут у скринях – поламані іграшки скельця яскраві..

мідний перстень сережка десяток чи два листів..

кілька фантиків вибляклих зошит із плямами кави..

тут відлуння далекі звучать наче сміх або спів..

тут багато скарбів про які і вона не знає..

тут багато скорбот про які навіть я не чув..

я люблю цю кімнату й вона мене любить навзаєм

я нейрон я гормон я невільник і я не втечу

я мовчу – я ніхто я мов тінь на прокурених шторах

що її відкидає знадвору здичавілий плющ

я кричу я шепочу я безперестанно говорю

і в дверях обертається зламаний нею ключ

Іздрик

[emelka]

А ты меня люби любую!

Люби меня всегда, всегда.

Веселую, в проблемах, злую.

Ругай, не громко, иногда.

Пусть для тебя я буду лучшей!

Красивой, сказочной, живой.

Ищи всегда удобный случай,

Чтоб разговаривать со мной.

Жалей меня, ну хоть немного!

Мне так плеча недостает,

Не злись, когда я буду строгой.

Мне быть по строже так идет.

Пиши, звони, интересуйся!

Куда пошла, когда вернусь.

Но глубоко в меня не суйся.

Я ведь загадкой остаюсь.

Всегда скажи, что я шикарна,

Когда прическа не идет.

Держи меня, когда так странно,

Мой мозг в истерике живет.

Пойми меня, хоть это сложно!

Но сильно ум не напрягай,

Ты просто молча, осторожно,

Все пережить мне помогай.

У нас, у женщин так бывает,

Нам надо иногда хандрить.

Поплакать. Нас не заставляют,

Нам просто хочется поныть.

И даже если в глупой ссоре

Скажу тебе — оставь меня!

Не уходи. Побудь со мною.

Мне будет трудно без тебя.

Я знаю, с нами очень сложно,

Порою жалко мне мужчин.

Жить проще стало бы возможно,

Когда б мы сами знали, что хотим.

[lilechka]

И часть горы осталась в нас

И мы остались ее частью

Там не бывает на показ

И не в известности там счастье

Сырого спальника уют

В покрытой инеем палатке

И на вершине не дают

Ни дефицита, ни зарплаты

И бесконечен снежный склон

И нет спасения от ветра

И неприступен бастион

И до вершины сотни метров

Боль тонкой струйкой в голове.

От напряженья сводит ноги.

Рюкзак стотонный на спине

И камень из под ног уходит

Висит карниз над головой,

Лавина ищет нас в прицеле

И рот распахнут ледяной

Бездонной и широкой щели.

И крик: Держать!!! И боль в руках.

И мысль: - Не зажать веревку…

И за сорвавшегося страх

И за свою самостраховку.

Палатку снегом замело

Лежим, зализываем раны

Уже от примуса тепло…

А утром снова выход ранний

За все приходится платить

Нет безопасных восхождений

Всем доводилось пережить

И боль утрат и поражений

Ведь альпинизм не ремесло

В горах не ходят гостем званым

И коль сюда Вас занесло

Знать, Вам покой не по карману

И значит Вам прямой резон

Дойти туда, где все дороги

Ведут лишь вниз, и мы дойдем

И там оставим все тревоги.

Олег Малышев

[Olesya]

цієї осені така любов надсадна

така терпка як присмак ялівцю

над лагідно призолотілим садом

із неба – по найтоншім промінцю

і все тобі під вії

трохи світла

хоча воно осіннє і скупе

а завтра збори

сутінь переквітла

немита шиба теплого купе

на столику дві перестиглі дині

гарячий чай зіжмакані квитки

...люблю тебе

ці дні дитинні дивні

то тихі то нестямно навпаки

і все летить за вікнами надвечір

птахи і сосни

люди і церкви

лишаються найважливіші речі

твоя рука твій нахил голови

осіннє світло

і тепло у тілі

коли мене торкаєшся плечем

...собі візьмемо хризантеми білі

а від усього решти – утечем

Мар'яна Савка, «Пора плодів і квітів»

[lilechka]

Осіннє безумство розлито в повітрі

немов по новій скатертині чай

та відчай нічого не вартий – повір мені

як дійдеш до краю – ступай за край

це тільки здається – впадеш розіб'єшся

це тільки здається що дно кам'яне

допоки летітимеш гратиме месса

а маса зникатиме і промине

нехай божеволіють ті що бояться

шаліють дуріють звихаються – хай

ми ж маємо все що потрібно для щастя

і скатерку чисту і свіжий чай

Іздрик

[emelka]

Така, як всі — босоніж по калюжах,

Промокла під брудним дощем,

Між сірих стін і сірих прерхожих,

Така, як всі, — з накинутим плащем.

Збирала мрії, дотики і миті,

Холодні ранки і пророчі сни,

Обіцяні зірки й волошки в житі,

Така, як всі, втікала від весни.

Хотіла волі, щастя і тепла,

Просила в світу спокою і тиші,

А боса під дощем до нього йшла

Така, як всі, а може, трохи інша.

Любила осінь, вірші й молитви

І дивні очі кольору ночей,

Розмови з небом, з серцем битви,

Така, як всі, — лиш крила з-за плечей.

Оксана Забужко

[lilechka]

emelka,

Віршик то прикольний, але це не значить, що його треба вже втретє постити в даній темі

[emelka]

Така, як всі - босоніж по калюжах,

Промокла під брудним дощем,

Між сірих стін і сірих прерхожих,

Така, як всі, - з накинутим плащем...

Люблю цей віршик! Speaker ще 05 вересня 2010 - 04:09 встиг його опублікувати

Але пройшло більше року і його приємно прочитати знову!

emelka,

Віршик то прикольний, але це не значить, що його треба вже втретє постити в даній темі

мене ТУТ ще не було! пости з 2012 року читаю!

[lilechka]

мене ТУТ ще не було! пости з 2012 року читаю!

навчись користуватись пошуком

[Olesya]

Відгадую пам’ять. Майстерні існують осібно.

Простий олівець промальовує контури дива.

З тобою ми тут залишалися біло і срібно,

А в шибку дивилася зірка, важка і щаслива.

Тонка невибагливість в побуті: пензлі, горнятка

Зі слідом помади - часами занадто різкої.

А ми починаєм життя, і щоразу спочатку,

Лишивши сумки та ілюзії в передпокої.

Густа цинамонова вічність, як прянощ до кави,

І поклади руд у рудому до болю смерканні...

Торкнувшись щоки, ти до мене всміхнешся: “Ласкава”,

А я не заплачу, сказавши: “Й не дуже остання”.

Маріанна Кіяновська

[emelka]

Тремтить червоно-жовтим падолистом,

Пробуджена зі сну, красуня осінь,

Замріяно-розпатлана, барвиста,

Мов дівчина, звабливо-жовтокоса.

У вікна заглядає, як примара,

Лишає по собі холодну просинь,

Впускає в настрій суму товсті хмари,

Що вчора ще співав дзвінкоголосо.

Ковток тепла прощально-життєдайний, -

Миттєвий подих бабиного літа

Для дум лишає простори безкрайні,

Пускає павутиння оксамити.

Ковтками вересневого повітря

Пори нової поглинаю чари,

Очима барв вбираючи палітру

В душі напівпусті резервуари.

Шукаю спокій в листя шарудінні,

Що в серці занотується пластами.

І слабкістю наповнене проміння

Востаннє п’ю я спраглими вустами…

Саша Кучеренко

[Amelie]

"Коли на серці довгі трени"

Коли на серці довгі трени,

Не пий так довго чадну сизь,

Стань під сполошені знамена,

Постій. Помовч. І озирнись.

Ти бачиш — час жалю не знає,

Хоч він і сам — і біль, і жаль,

І радість по ярах ступає,

А нас спиняє між проваль.

Нехай ти хвилі не піймаєш,

її по ритмах віднайдеш.

Дорогу в кроках виміряєш,

Бо шлях — без граней і без меж.

Даремні серця довгі трени,

Даремний жаль і марний біль.

Вітри перуть твої знамена

Над спокоєм пригаслих піль.

1.6.1962

* * *

«Вимріяна і близька донині...»

Вимріяна і близька донині,

Незнайома, але й знана теж,

Заховавшись в довгій самотині,

Вже мене не кличеш, не зовеш.

Спогадами не повернеш хвилі,

В сумі сновидіння не відкинь,

Не скорись непам'яті в знесиллі

І фантазувати не покинь.

Не зрони кохання в теплім гніві —

Ти мені дорогу перейшла,

Опустивши очі мовчазливі,

Лиш на серці легкий сплеск весла.

Може, ти нічого не забула,

Може, ти і досі зберегла

Серце, розтривожене і чуле, —

Тільки все припорошила мла.

В.Стус

[emelka]

В такую погоду, желательно жить вместе:

Ходить по квартире в носках и пушистых халатах,

На кухне готовить пирог и испачкаться в тесте,

В него добавляя орехи, изюм и цукаты...

В такую погоду желательно стать проще:

Принять теплый душ, вместе встав под горячую воду,

Забыть о диете и вечном желаньи быть тощей,

И в чай себе смело добавить немножечко меда!

В такую погоду желательно быть дома!

(Хозяин на улицу даже собаку свою не отпустит)

Добавить в пирог для пикантности капельку рома,

Добавь в любовь для пикантности капельку грусти...

В такую погоду желательно жить вместе!

И пусть за окном целый день вновь бушует ненастье,

Но этой погоде назло, вроде, в качестве мести,

Вдруг просто принять этот день как огромное счастье!

Юлия Олефир