Віршографія

[bublik007]

Я видел женщину… Она, который год была пьяна.

Она была больна, негожа и… с Богородицею схожа.

В ее руке лежал пятак. Она еще робела клянчить.

Так, рысью вдруг припустит кляча и вновь плетется кое - как.

И встал вопрос передо мной, не ты ли брат тому виной?

Что мать людей, ничья жена, в такую боль повержена

И мог бы ты, ради Христа, поцеловать ее в уста?

[speaker]

Александр Васильев

Шел чудак

Шел чудак,

Раскаленному солнцу подставив нагретый чердак.

Шел чудак. За спиной его тихо качался рюкзак.

Шел домой,

Представляя, как все удивятся тому, что живой.

Что ничто не случилось такого с его головой.

Так и есть.

У него для людей была самая добрая весть.

И он шел по дороге, от счастья светящийся весь.

Love and peace!

Люди могут, конечно, спастись от падения вниз.

И он шел рассказать им о том, как им можно спастись.

Рассказал.

И напуган был всем этим весь этот зрительный зал.

И слова его долго летели сквозь этот базар

В пустоту.

Он шел к людям, он нес им надежду, любовь, красоту.

Люди взяли его и гвоздями прибили к кресту.

Каждый раз,

Когда сходятся звезды, сойдя со своих звездных трасс,

Все становится ясно без всех этих жестов и фраз.

Каждый раз,

Когда кровь на ладонях и падают слезы из глаз,

Очень больно смотреть, если кто-то страдает за нас.

[Olesya]

однина

...в пору життя, коли спати твердо, як не стели,

коли хочеться відчиняти вже не всі існуючі двері...

Галина Петросаняк

насправді потрібно дедалі менше

й далеко не кожна цікавить гра

не так як раніше впирає першість

і манить угору не кожна гора

й потрапити прагнеш не в кожні двері

і дивишся тільки в одне вікно

секрети ввіряєш лише паперу

і добре воно

і добре воно

стираєш адреси вибілюєш клятви

вибльовуєш сказані всує слова

порожніх зв'язків і обов'язків бляклих

ні серце не прийме ані голова

не так вже пече щоби бути почутим

й пуста похвала ніби слина чужа

і навіть вдається потроху забути

жах від вужа

страх від ножа

із плетива втіх насолод і приманок

свою лише нитку протягнеш по дну

і всіх на прощання цілуєш коханок

бо знаєш що маєш кохану одну

і тільки до неї достукатись варто

і тільки її відчинити вікно

оце от одне тільки й ставиш на карту

бо віриш і знаєш

що добре воно

Іздрик

[emelka]

Рассвет приходит к тем, кто видел тьму

Во всём её убийственном величии....

Кто плакал от людского безразличия,

Но безразличным не был ни к кому!

Рассвет приходит к тем, кто был в пути,

Не зная ни усталости, ни лени.

Кто, обессилев, падал на колени,

Но поднимался. Продолжал идти!

И, зажимая волю в кулаки,

Вдруг находил ромашковое поле,

И, задыхаясь от щемящей боли,

Свои ладони прятал в лепестки!

К тем, кто, похоронив свои мечты,

И, помянув их, устремлялся дальше.

Кто смог среди предательства и фальши,

Не растерять душевной чистоты!

Нечаянно в небесной синеве,

Вдруг распахнутся солнечные двери.

Рассвет приходит к тем, кто верил в свет.

Абсурдно, до последнего. Но — верил!...

[Dima4s]

Когда уста, привыкшие к злословью

Произнесут молитву к небесам

И мудрый Бог, доверчивой любовью,

Меня простит, за что - не знаю сам.

И станет все нелепым и неважным

И я пойму, что в нищете своей,

Я на Земле был счастлив лишь

однажды

В те дни, когда она была моей.

Тогда я был безумным и беспечным.

Шальная кровь играла, как вино.

Ее любовь казалась бесконечной

И я не мог подумать об ином.

Но день за днем растрачивая всуе

Я делал ей больнее и больней

И потерял любовь ее святую

В те дни, когда она была моей.

Как поздно мы становимся мудрее

Ценой утрат, ошибок и потерь.

Кого она теперь ночами греет,

Кому она любовь дарит теперь.

Пусть будет все ее покорно власти

Пускай Господь хранит ее детей

За то, что я узнал земное счастье.

В те дни, когда она была моей.

Сергей Трофимов

[Arven Rivendell]

Пустяк порою выпадет из рук.

Нагнешься подобрать его, и вдруг

Нечаянно упавшему вослед

Вниз полетит еще один предмет,

И поползет тихонько ноша, вся

Из рук твоих рассыпаться грозя,

Поскольку она слишком тяжела

И слишком велика тебе была.

Тогда, прижав ее к своей груди,

Растерянно ты сядешь посреди

Своей дороги, чтоб потом опять

Все подобрать и заново поднять.

Роберт Фрост

ОГОНЬ И ЛЕД

Кто говорит, мир от огня

Погибнет, кто от льда.

А что касается меня,

Я за огонь стою всегда.

Но если дважды гибель ждет

Наш мир земной,— ну что ж,

Тогда для разрушенья лед

Хорош,

И тоже подойдет.

Роберт Фрост

[emelka]

Лечите душу ощущениями...

Доверьтесь доброму в себе

И дорожите откровениями

Когда Душа живёт во сне.

Пусть выпадают испытания,

Они лишь новый шаг наверх,

Достойно выдержав страдания,

С души падёт какой-то грех.

Не позволяйте же обманывать

Всё на пути своём круша...

Что в подсознание закладывать?

Лишь тем живёт она – Душа.

[Dima4s]

Я усталым таким еще не был.

В эту серую морозь и слизь

Мне приснилось рязанское небо

И моя непутевая жизнь.

Много женщин меня любило,

Да и сам я любил не одну,

Не от этого ль темная сила

Приучила меня к вину.

Бесконечные пьяные ночи

И в разгуле тоска не впервь!

Не с того ли глаза мне точит,

Словно синие листья червь?

Не больна мне ничья измена,

И не радует легкость побед,—

Тех волос золотое сено

Превращается в серый цвет.

Превращаются в пепел и воды,

Когда цедит осенняя муть.

Мне не жаль вас, прошедшие годы,—

Ничего не хочу вернуть.

Я устал себя мучить без цели,

И с улыбкою странной лица

Полюбил я носить в легком теле

Тихий свет и покой мертвеца...

И теперь даже стало не тяжко

Ковылять из притона в притон,

Как в смирительную рубашку,

Мы природу берем в бетон.

И во мне, вот по тем же законам,

Умиряется бешеный пыл.

Но и все ж отношусь я с поклоном

К тем полям, что когда-то любил.

В те края, где я рос под кленом,

Где резвился на желтой траве,—

Шлю привет воробьям, и воронам,

И рыдающей в ночь сове.

Я кричу им в весенние дали:

«Птицы милые, в синюю дрожь

Передайте, что я отскандалил,—

Пусть хоть ветер теперь начинает

Под микитки дубасить рожь».

<1923>(ст.Сергей Есенин)

[sweetlena]

всього нам мало – такі ми жадібні

все у нас є – і любов і липень

сипляться ягоди з вікон пагоди

губи до губ безнадійно липнуть

ми найкрутіші на світі коханці

і нероздільні і невмирущі

тісно сплітаються наші пальці

смачно кохаються наші душі

Іздрик.

[Olesya]

що я накоїв, кохана?

що я накоїв?

вчора тут у саду зацвітали левкої

а тепер тільки чорні дерева

і сіре тло

сад без тебе – як літографія

з якої літо втекло

де ж твоя сукня зелена?

суму сила-силенна

що я накоїв, кохана,

що я накоїв

дім тобі малював і витер рукою

але ж вікно залишалось

ти ж отут вся вміщалась

на підвіконні вузькім

із горнятком какао

вчорашня така-от

м’яка

сумовита

дім без стін

сад без літа

Мар'яна Савка

[Olesya]

Вокзали пам'яті, станції.

Світ як подолання дистанції

Між тобою і мною, між небом і морем,

І поміж тим, про що не говоримо.

Навіть коли ми єдина субстанція,

Залишається - хоч і мізерна - дистанція.

А може, а може, я просто

Кімната, в яку ти заходиш наосліп,

А яка вона - біла, рожева, сіра?

Зір не підкаже. Хіба лиш віра.

І доки ти віриш, я поруч як вірш,

В якому римуються долі незгірш

Ритму серцевого з ритмами танцю

У світі людей і долання дистанцій.

Мар'яна Савка

[emelka]

Я от друзей не закрываю двери...

Для вас не оскудеет свет души.

Входите все, кто в сказку свято верит,

Кто кривде злой поверить не спешит.

Я с щедростью делиться буду светом

С тем, кто давно из мрака ищет путь...

Зимой холодной приглашу к вам лето,

Чтобы на лица солнышко вернуть.

Я в жаркий полдень сочиню вам тучу,

Живительною влагой напою...

Я вас рассветом лучезарным встречу

А на ночь колыбельную спою.

[Olesya]

усміхайся мені

зі світлин

що так пахнуть

солоними ранками

кавою в білих горнятах

вершками

тілами

важкими від сонця

й солодкої змори

із далекої Будви

із синяви гір

де ми разом

над морем

над часом

над світом

йдемо нероздільно

залишаючи тінь на піску

одну на двох

Мар'яна Савка

[Olesya]

Сніг опадав. Птахи, як і плоди,

опали швидше. В небі гасла осінь,

і я хотів, щоб, видихнувши: «ось він»,

в тім снігові мене впізнала ти.

Хотів я стати снігом. Але — ні:

я стану павучком — і з павутини

тобі літак сплету, щоб він за сніг

був легшим, й на губах моїх не гинув.

Я стану явором: зайди у тінь мою

і притулись до крони молодої

або у листя тепле, як в долоні,

впади — я м'яко листям постелю.

Ти накажи лиш: я за ніч одну

зведу палац на озері найглибшім,

а потім стану льодом найкрихкішим —

і, заманивши,— всіх на дно зведу.

Я стану яструбом: в пориві самоти

я викраду тебе — і в хащах чорних,

кохаючи, розідру тіло, щоби

побачити, чи серце маєш ти.

Іван Малкович

[speaker]

БГ

Как Движется Лед

Те, кто знают, о чем идет речь,

Похожи на тех, кто спит.

Я раньше думал, что важно, в чем суть,

Но, чтобы выжить, важнее мой вид.

И есть время раскидывать сеть,

И время на цыпочках вброд.

Время петь и время учиться смотреть,

Как движется лед.

Ты ляжешь спать, мудрый, как слон,

Проснешься, всемогущий, как бог.

Чуть-чуть с похмелья и немного влюблен,

Но как странно бел потолок.

Зачем кидатья голым к окну?

Вот твой шанс, чтобы выйти на взлет:

Спусти в сортир фотографии тех, кто не понял

Как движется лед.

Моя любовь купит сахар и чай,

И мы откроем свой дом.

И к нам придет кто-то, такой же, как мы,

Что бы вместе не помнить о том,

Что нет времени, кроме сейчас,

И нет движения, кроме вперед.

И мы сдвинем стаканы плотней, чувствуя краем зрачка,

Как движется лед.

[emelka]

Что такое счастье?

Таким простым вопросом

Пожалуй, задавался

Не один философ.

А на самом деле

Счастье это просто.

Начинается оно

С полуметра роста.

Это распашонки,

Пинетки и слюнявчик,

Новенький описанный

Мамин сарафанчик.

Рваные колготки,

Сбитые коленки,

Это разрисованные

В коридоре стенки.

Счастье это мягкие

Теплые ладошки,

За диваном фантики,

На диване крошки.

Это целый ворох

Сломанных игрушек,

Это постоянный

Грохот погремушек.

Счастье это пяточки

Босиком по полу.

Градусник под мышкой,

Слезы и уколы.

Ссадины и раны,

Синяки на лбу,

Это постоянное

Что? да почему?

Счастье это санки,

Снеговик и горка.

Маленькая свечка

На огромном торте.

Это бесконечное

«Почитай мне сказку»,

Это ежедневные

Хрюша со Степашкой.

Это теплый носик

Из-под одеяла,

Заяц на подушке,

Синяя пижама.

Брызги по всей ванной,

Пена на полу.

Кукольный театр,

Утренник в саду.

Что такое счастье?

Проще нет ответить:

Оно есть у каждого –

У кого есть дети... )))

[Olesya]

Вже сказано "ні" в одлетілому літі,

Хоч вчора-звечора було іще "так",

Червоно та біло у жовтому житі

Зацвів та опався знервований мак.

Ідеш чи стоїш, але слово за слово,

Ідеш чи стоїш - за літами літа.

Не встиг оглянутись, як слово солоно

На сон твій, на крок, на літа обліта.

Микола Вінграновський

[solnishko]

Летний романс

"Тут соло, про тебя второй куплет".

Ей кажется, ей триста сорок лет.

Он написал ей пять влюблённых песен.

Она кивает, пряча лоб во тьму,

И отвечает мысленно ему,

Но более себе: "Труха и плесень".

Он зной; зарница; певчее дитя.

Он, кажется, ликует, обретя

В ней дух викторианского романа.

И поцелуи с губ его текут,

Как масло ги, как пенье, как лоскут

Соленого слоистого тумана.

Июль разлёгся в городе пустом

Котом и средоточием истом

И все бульвары сумерками выстлал,

Как синим шелком; первая звезда,

Как будто кто-то выстрелил сюда:

Все повернули головы на выстрел.

Спор мягкости и точного ума,

Сама себе принцесса и тюрьма,

Сама себе свеча и гулкий мрамор,

Отвергнутость изжив, словно чуму,

Она не хочет помнить, по кому

Своим приказом вечно носит траур.

Она его, то маясь, то грубя,

Как будто укрывает от себя,

От сил, что по ночам проводят обыск:

Ни слова кроме вежливого льда.

Но он при шутке ловит иногда

Её улыбки драгоценный проблеск.

Ее в метро случайно углядев,

Сговорчивых и дерзких здешних дев

Он избегает. Пламенем капризным

Пронизанный, нутро ему скормив,

Он чувствует какой-то старый миф.

Он как-то знает, для чего он призван.

Так циферблат раскручивают вспять.

Дай Бог, дай Бог ему досочинять

Ей песни эти, чтоб кипело всё там

От нежности прямой, когда домой

Она придет и скажет "милый мой"

И станет плакать, будто в семисотом.

Вера Полозкова

[Mala]

Ображайся на мене як хочеш,

Зневажай, ненавидь мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,

Хай до сліз я тебе озлю —

Ти для мене не тільки мрія,

Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,

Для мовчання — у нас віки.

Все віддав би, що жить осталось,

За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,

У думок моїх течію —

Я люблю твої губи, і брови,

І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене як хочеш,

І презирством убий мене —

Все одно я люблю твої очі

І волосся твоє сумне.

Січень 1961

© Василь Симоненко

[Olesya]

КОНЦЕРТ ДЛЯ СКРИПКИ, ДОЩУ І ЦВІРКУНА...

Мій літній поїзд зупинився знову

перед цією айстрою смутною.

І я зійшла в її казкову тінь.

"У нас дощі!" - буденно повідомив

мій чоловік. А я зітхнула: "Вдома..."

І привітала радощі прості.

Притишена до світлого ріаnо,

десь, за стіною, скрипочка співала.

Я сіла в крісло до вікна лицем.

І милостиво осені кивнула,

мовляв, я вже готова. Я вернулась.

Розпочинай класичний свій концерт.

Заговорив у сутінках годинник

про те, як час проходить крізь людину

і там, за нею, - вічністю стає.

І розуму нема туди дороги.

І лиш душі меланхолійний погляд

провидить все, коли годинник б'є.

Вступає дощ... Високий і безмежний,

Заслухатись його - необережно.

Розмиє дощ той нетривкий сосуд,

в який тебе природою відлито,

яким тебе одділено од світу,

і переллє в холодний білий сум

просторів... Але годі вже печалі.

Бо нетерпляче галасує чайник.

І славословить затишок цвіркун.

І в тому всьому є спокійна сталість,

Мов за віки нічого тут не сталось.

Завжди тут бив годинник у кутку.

Завжди під ним дівчатко виростало.

В товсті косички банти заплітало.

І сутінки торкалися вікна...

Усе мина...

Але довіку буде -

твій дім, і осінь, і ласкаве чудо

концерту для дощу і цвіркуна.

Ірина Жиленко

[Olesya]

Осінній осад. Сум осінній.

І сіни променем осінені.

І слід у просині лелечий,

І сад порипує старечо.

Зберемо літо у горнята -

Чебрець, меліса, липа, м'ята.

Приснуть у сінях наші пси,

Затихнуть в домі голоси

І ми залишимось самі

Чи спорожнілі чи німі.

Чи просто тихі. Сумовиті,

Забуті похапцем у літі.

Мар'яна Савка

[Olesya]

закрити цей світ немов недочитану книжку

де автор незграбно тримає сюжет і мотив

де гори героїв розпродуються зі знижкою

де горе героїв возведено в імператив

де кожна сторінка нагадує всі попередні

де все найцінніше приховане в коментарях

чи в висохлій квітці закладеній десь посередині

чи в сірих помітках чужих на пожовклих полях

закрити цей мотлох затраснути кинути в пічку

чи в річку глибоку – хай течія геть віднесе

залишити квітку присохлу і недовговічну

повірити в неї і.. – переписати усе

Іздрик

[Amelie]

"Пожовтіла тополя. І клен збагрянів."

Пожовтіла тополя. І клен збагрянів.

Осінь надворі. Пора сумувати.

І видіння з тобою проведених днів

(З тобою! Посеред розквітлих лугів!)

Забувати пора...

Пора забувати!

Жовте листя так легко летить повз вікно,

Та чи легко навчу свою пам'ять твердити,

Що минулось не літо — всього лиш кіно,

Де біжать дощові і ромашкові титри...

"Я ще живу і думаю по-літньому"

Я ще живу і думаю по-літньому.

Це все іще якось не по мені:

і небеса з птахами перелітними,

і ті ставки зі смутками на дні,

і той садок взолочено-лякливий,

де кожен шелест сповнений сум'ять,

де з ночі паморозь, як та голубка сива,

сіда на палім листі воркувать

об тім, що осінь вже іде по глиці —

несе мені, невірному, кислиці.

(Щось і солодке, може б, принесла,

якби зумів їй вчасно догодити!)

А я усе про літо та й про літо,

як та між айстр заблукана бджола...

Григорій Чубай

[Amelie]

НІЧ в місті

Ніч сідає на рогах вулиць

і тулить сірі кудли в цемент стін

а часу гін

плутаючись в сітях дротів

по цинках блях

з даху на дах

з цвяху на цвях

котиться

і коле свої груди о колючки громозводів

котиться і коле

час-перекотиполе

місяць розп’ятий на антенах і рудий лоб

обмотав шматками міді

а зимні долоні вітру

що пахне глиною підміських піль

холодять парені виски й біль

мучениці там біль ліхтарні

тінь розлягається по мурах

афіші жаху

журяться жарівки зорі на стелі паражі неба

глядять як у ніг їх

на хрузлярі в чорних окулярах

безшелесно їде гріх.

***

Ніч

Розкрита книжка, лампа, блудні нетлі,

ляга на серце ржа думок.

На стінах тіні в’яжуть круглі петлі

в чудний і нерозплутаний клубок.

Мов чорний кіт, сів череватий чайник,

годинник, наче джміль, гуде.

Яка ж солодка ця принада тайни

та слово, що, мов з каменю, тверде!

Бляшане небо, олив’яний місяць

і ночі попелястий дим.

Невже ж нема на цьому світі місця

поривам нездійсненним та палким?.

Богдан-Ігор Антонич

[VojinSvitla]

Осінь в короткому плащі

Cкоро осінь в короткому плащі,

Постукає в мої двері

і я впущу її в свої вірші.

В свій дім, в свою кімнату,

Вона принесе з собою вина

і кораблик плану.

Ми сядемо біля вікна,

Під шум дощу і тріск вінілів,

її парфюм із листя клену і зів'ялих квітів.

Листопад її волосся, зводить з розуму мене.

Вона наль'є пів келиха вина.

Свій короткий плащ зніме.

І пригорнеться до мене, так ніжно й тихо,

Неначе боячись накликати лихо.

Почне розповідати про себе, про подругу погоду,

Про те як темні хмари лють на землю воду.

А я візьму її кораблик плану

І заб'ю нам двом по спліфу.

До ранку лежатимемо в двох,

Слухаючи шум дощу і тріск вінілів...

Назви не придумав.

Осінь, листя і сонце низько.

Мене прикалує твоє намисто.

Твої губи, шкіра, очі!

Я в них на завжди потонути хочу!

Твої ноги,

Дві паралельні лінії прекрасні,

В кінці яких, мене чекає щастя!

Крутіше ніж Анаша з Афганістану,

Мене гребе третій розмір душі,

Яку ти ховаєш під одягом

З модних бутиків Мілану.

Сонце низько, листя падає до долу.

Не ламайся мила! Берем вино

І валим до когось з нас додому!

Чижук Володимир (Провінційний Растаман)