Відкриття театрального сезону

[lilechka]

У Волинському обласному академічному музично-драматичному театрі 12 вересня о 19.00 відбудеться перша осіння вистава - трагікомедія "Останній гречкосій" львівського театру ім. Марії Заньковецької

Ця вистава особлива і неповторна, адже її автором і режисером є людина, якій болить за нас – українців. Мова йде про Ореста Огородника, відомого усім творця «Кризи», яка з великим успіхом, вже протягом 2-ох років іде на сцені нашого театру.

Вистава, яку цього разу пропонує до перегляду Орест Огородник, неоднозначна та різноманітна, як людське життя. Проблематика п’єси виходить за межі однієї родини, однієї сім’ї. Тема зачіпає поняття, які формують національну свідомість та ідентичність кожного з нас. Мова йтиме про землю, як символ нації, землю, як складову формування держави та державності.

Чи вміємо ми визначати пріоритети, які формують нас, як націю? Чи здатні ми зрозуміти і почути один одного? Що дорожче гроші чи родина? Кого ми шукаємо і що знаходимо? Що таке любов? Що таке сім’я? За що ми боремось? Це запитання, що постійно кружляють у просторі над нашими головами, як ворони. Це запитання до нашого сумління, до нашої свідомості, до нашого серця. Запитання, які неодноразово кожний з нас хоч раз в житті, але промовляв.

Запрошуємо Вас переглянути нову історію про нас самих, про те, що ми робимо, коли відключається серце і душа, а прорахунок та гроші стають нашими поводарями та божками.

«Останній гречкосій» - лакмусовий папірець, ідентифікатор нашої громадянської, суспільної та життєвої позиції.

Галканова Олеся

Керівник бюро (прес-служба, сайт, PR)

НАУД театр ім. М.Заньковецької

[laska]

Потужне відкриття сезону. Заньківчани не перестають вражати.

П'єса викликає багато роздумів, пробуджує в голові багато запитань, протиріч.

Дуже загострені кути, але саме такого мистецтва хочеться бачити.

[Zeuss]

..

Дуже загострені кути, але саме такого мистецтва хочеться бачити.

Ога! Після такої рецензії не піти - злочин

[Zheny@]

вони, походу, 1 день були.

[Andrew_Best]

А що там наступне цікаве буде?

[Zheny@]

Andrew_Best, тут дивися.

[BARAKUDA]

Ще на Гречкосія можна піти - чи вже ні ?

[Fireboss]

ціни на квитки підвищили вдвічі. Слідуюча вистава буде "За двома зайцями", адмін сказав що десь під кінець вересня.

[laska]

Ще на Гречкосія можна піти - чи вже ні ?

Найближчим часом тільки на їх рідній сцені у Львові 23.09

Слідуюча вистава буде "За двома зайцями", адмін сказав що десь під кінець вересня.

Саме цією прем'єрою відкриває сезон наш театр 29-30 вересня.

[Tolik_lt]

http://zaxid.net/home/showSingleNews.do?ostanniy_grechkosiy_teatr_dlya_ohlosu&objectId=1239476

«Останній гречкосій»: театр для охлосу

Остання прем’єра в театрі Заньковецької, котра відбулась ще під завісу минулого сезону – як гучно волала реклама: «Від творця «Кризи»! – зі всією очевидністю претендує на новий заньківчаньський мега-гіга-хіт (як і згадана «Криза»), а тому просто неможливо і неприпустимо було б обійти це творіння увагою.

Нагадаю, режисер цієї вистави, а заразом і автор п’єси – актор-заньківчанин Орест Огородник після режисерського дебюту з «Івасиком-Телесиком», інтенсивно взявся за соціальну тематику, поставивши «Сто тисяч», а там почав писати і власні сценарії «на злобу дня», які, треба визнати, від інших подібних в репертуарі цього театру, відрізняються розумінням театральності, досить динамічною побудовою діалогів і професійним відчуттям публіки. У «Кризі» автор досліджував на прикладі середньостатистичної родини міський соціум – з неновою, але резонною думкою, що криза перш за все не в економіці, а «в головах». При пильнішому пригляданні можна побачити ще й ту думку, що всі біди – від втрати чоловіками провідної головуючої патріархальної ролі в родині: від цього жінки «курвляться» і «стервозніють», а всі родини, які тримаються на жінках, вимальовуються як ущербні і патологічні. Цю ж тему можна розгледіти і в «Останньому гречкосії», але не вона мені муляє, тож залишаю її на відкуп нашим феміністкам (якщо такі знайдуться і зацікавляться).

Село і люди

А взагалі ж «Гречкосій», як видно з назви, цілком присвячений проблемам українського села. А саме: живе собі селянин Михайло Рибенчук який дуже трепетно ставиться до землі: має її пару соток, і хоч «всі зараз продають», продавати не хоче – навіть «ту під лісом», яку не використовує і не збирається – «здохну, а не продам!», бо ж «земля – не курва, щоб її продавати!» Навколо ж ми бачимо деградуючо-відмираюче село – молодь спивається в місцевому шинку «Івасик», страждає від нереалізованого поетичного таланту, який чомусь заважають реалізувати «туалети на дворі», старі вмирають – час від часу долунює церковний дзвін, як знак чергового похорону. Аж приїжджає з міста старша донька Михайла Наталя – не батька провідати, а вмовити продати землю, яку вона вже й так по суті продала, взявши завдаток, своєму шефу – «Арістарху Йосіпавічю Шимановічю». Розігрується сімейна драма, Михайло поставлений перед вибором: або продати землю і переїхати, або його дитині загрожують неприємності – повертати завдаток у трикратному розмірі, що поза фінансовими можливостями родини. І от тоді Михайло хапає вила і під пісню «Океану Ельзи» «Веселі, брате, часи настали» хреститься і йде вбивати депутата, про що потім нам повідомляють цитатою з новин «селянин убив депутата, при тому був застрелений охоронцем». І на фінал ще дві цитати з Азарова – про те, що зросли показники ВВП, і про те, що «Жить стало лучше, жить стало веселей».

Така от, як написано на афіші «трагікомедія». Зрештою на певні проблеми вказано, композиція завершена, думка... а от власне яка думка? Залишу (цього разу вже для політиків, соціологів і т.д.) міркування про те, чи потрібен мораторій на продаж землі, і як той продаж регламентувати. Не буду розводитись і про постановочні моменти – музику, сценографію, акторську гру – не вони тут принципові (зауважу лише, що актори, безумовно, викладалися, і, за окремими винятками, створили колоритні і повнокровні характери). Зосередимось на думках, на тому, як і з чого вибудовується ідейна канва вистави. А вона, на жаль, як на мене, вибудовується передусім на ґрунтовно засвоєних радянських (а то ще й дорадянських) стереотипах, прийнятих за аксіому.

Вишлі ми всє із народа

1.Перше і найфундаментальніше: «народ – святий», він апріорно «володіє вищою мудрістю», яка з’являється, либонь, «від землі», і якої у нього треба вчитися. Причому, уточню, мається на увазі звичайно ж «простий народ», бо «складний український народ», погодьтеся, і звучить якось химерно – отож ми з вами, якщо читаємо рецензії і не працюємо в полі, ризикую припустити, вже до «народу» не належимо.

2.Звідси – наступне переконання: все, що не дає конкретної намацувальної користі – то не робота, принаймні не справжня, а тому вся культура сприймається виключно утилітарно – з позицій корисності для «простого народу» (навіть якщо це й прямо не проголошується). А отже, в цілому культура з далекими від народу Едипами, Фаустами і Гамлетами – то така собі абстрактна фанаберія «з жиру», а всякі «культурники» – паразити і тунеядці на тілі робочого люду (так і підмиває сказати «класу»).

3.Оскільки «народ святий», він автоматично «ні в чому не винен». А звідси переконання, що є білі й пухнасті «простонародні» МИ, які страждають від злих і зажерливих ВОНИ, які сидять у владі (тільки от звідки взялись-вийшли, ким виховні і ким обрані оці ВОНИ, як не з МИ?)

4. А раз так, то починається параноїдальний пошук зовнішніх і внутрішніх «ворогів народу» – жиди, москалі, американці нас поборюють, підсиджують, обкрадають і т.д.

А тепер за всіма пунктами по-порядку

1.Не буває цілий народ «святим», всезнаючим і завжди правим, за яким закріплюється право істини найвищої інстанції (забираючи її чи в Бога, чи Абсолюту, чи називайте як хочете – важливо, що ціннісний вектор міняється з висхідного на низхідний), а тим паче автоматично – лише фактом своєї більшості або убогості та стражденності. Кожна мудрість народжується не сама по собі «від землі», а із конкретного середовища, культивованих у ньому цінностей та ідей, і, відповідно, кожна мудрість може бути вужчою чи ширшою (враховуючи інші «мудрості»), але ніколи – абсолютною. І навіть якщо припустити раптове сходження «мудрості», як одкровення Божої благодаті, то й вона не сходить на цілий народ одразу, і святими натовпом-гамузом не стають.

У виставі Михайло Рибенчук подається нам як народний пророк, котрий проголошує істини, проти яких (на перший погляд) не попреш, він повчає (часом резонно, але часом впадаючи в цілковитий популізм ) всіх наліво і направо:

– «Земля – не курва!». А що, «курва»? Всяка праця наших рук і розуму – то, перепрошую, курва?

– «Не для того я вас на полі родила, щоб потім його продати!» – каже донькам дружина Михайла Оксана. А як у квартирі народила, на дивані зачала – то і їх теж не можна продавати? Сентимент до землі, звичайно ж, зрозумілий, ба – необхідний у роботі на ній, і цинізмом була б його відсутність, але зведення його в ранг всезагального категоричного імперативу виглядає абсурдно – бо ж в кожного своя історія, кожен знаходить свою «землю обітовану» і мало знайдеться родин, які дійсно століттями жили на одній і тій же нивці. І серед публіки, найімовірніше, близько половини людей, які стали львів’янами, спродавши землю на селі, – а проте вони завзято аплодують та підтакують: «От молодець, як сказав! Ех молодець! Сказав, як відрізав». А все тому, що ці люди, переїхавши до міста, так і не стали міщанами – не в радянському опошленому значенні цього слова, а таки в почесному європейському: міщанин – як належний, до осередку особливої культури і ремесел, цехових традицій і братств, а часто-густо ще й людина особливих прав від часів Маґдебурґу – а отже, людина іншої свідомості.

2.Ще одним – і, певно, основним – одкровенням обдаровує нас сусід Михайла Дмитро, проголошуючи з глибоким і розтягнутим трагізмом (що з вистави у виставу стає все глибшим і все розтягнутішим): «Казав мені один знайомий москаль: «Хохлы будут жить, пока пашут землю, пока ходят босыми ногами «по ріллі». Кинь на землю асфальт, обуй их – и они вымрут...» («Ой, так-так» – похитує головами публіка).

Фраза ця, треба визнати, таки є дивовижним діагнозом: по-перше, класично постколоніальної звички сприймати себе очима «знайомого москаля». По-друге, сприймати себе отією нав’язлою в зубах «нацією гречкосіїв» – хоча варто лише трохи вдуматись, щоб зрозуміти, що власне «націй гречкосіїв» (як і воїнів, купців, працівників ЖЕКу і т.д.) – «одноклітинних» націй одного-єдиного прошарку навряд чи буває – бувають етноси, а для нації визначальним є існування інтелектуальної еліти, здатної продукувати ідеї та цінності, що об’єднують народ в націю. Вибачайте, але ні Сковорода, ні Котляревський, ні Шевченко, ні Франко, ні Леся Українка, ні Коцюбинський, ні Шептицький і т.д., хай би з якого середовища хто з них вийшов, власне «гречкосіями» таки не були, ходили «обутимі», і вплив їх діяльності аж ніяк не визначається частотою ходіння «по ріллі» – хоч би як зворушував нас цей образ.

Але ж ні, все, що не «босе», – то від лукавого, – переконує нас вистава, де за радянською традицією всякий інтелігент – автоматично «вшивий»: такими звироднілими постає міська сім’я Наталки, такий і «поет» Зеник, котрий постійно цитує Єсєніна, – ниций алкоголік, бо відцурався ходити «босимі нагамі». Ще один натяк на інтелігента – сільський ветеринар –з’являється в єдиному епізоді й то лише для того, щоб стати «нерозумним» об’єктом повчання «всезнаючого» Михайла. В цій системі координат нові вила, безумовно, важливіші, ніж Едип-Фауст-Гамлет чи той таки Єсєнін (оно ж як ті вила можуть знадобитись! А з тих що?). Зрештою, як і Шевченко, котрий за сільськими мірками, був свого часу «великим ледащо», бо ж погано надавався до фізичної, тобто «справжньої» роботи.

Але ж світ не вимірюється лише сільською системою координат – проте автор п’єси цього, здається, не помічає впритул. А якщо обстоювати лише таку «справжність», то треба, либонь, повертати голоблі на село – «ходити босими ногами по ріллі», а не займатись «непрактичними бздурами» – писанням п’єс і грою в театрі.

3. Увесь хід вистави змальовує нам Михайла Рибенчука як останнього праведника, героя (на що натякає і назва), і коли той зрештою вбиває виламигоропашного депутата, котрий на лихо ускочив у ту родинну тарапату, публіка аплодує. Але чим завинив тут депутат, що реакція така схвальна? Виносячи за дужки моральність самого вчинку... Хоча – стоп! А чому її треба виносити за дужки? Навіть якщо припустити очевидну вину депутата – чи припустимо отак бездумно аплодувати вбивству? А депутат при тому богу душу винен – він лише наприкінці натякає, що міг би землю просто відняти, бо «ви ж – ніхто». Але ж він нікого не примушує, лише вірить обіцянкам Наталки, до Михайла ставиться з повагою, привозить подарунки, звертається на Ви, платить реальну ціну і потім, звичайно ж, почувається обдуреним – головною злочинницею тут постає таки Наталка. Але вбивають депутата – і публіка щаслива. Взагалі таке враження, що можна було і вистави не грати, просто представити шоу «вбий депутата» – і успіх гарантовано. І не тому, що «народ» розчарований у владі, а просто тому, що в підлітковій по суті свідомості «народу» немає і натяку на відповідальність за владу – вона сприймається як абстрактні злі, невідь звідки виниклі ВОНИ. Можна мати родичів-депутатів, навіть самому бути депутатами (зустрічав в обговореннях вистави і таке!) – але депутатовбивство завжди вітати, бо оті ВОНИ до нас не мають ніякого стосунку (це притому, що здоровезна кількість «простого народу» керується тими ж «депутатськими» цінностями корисливості й хабара, як норми, і ставши раптом владцями, поводилась би аж ніяк не краще, але все одно, влада – то «чужі» тільки і виключно тому, що конкретно «я» не при владі). І остання цитата Азарова про ріст ВВП «переводить стрілки» зовсім не до речі – звичайно, приємно постогнати про гидотність влади (самими ж обраної або мовчки допущеної), але причина трагічних подій у виставі – не влада, а егоїзм «рідної кровиночки» Наталки.

Очевидно, що вистава запланована як проблемна, а фінальна сцена – як відчайдушний вчинок загнаної в кут людини – як ляпас для роздумів публіці. Але вся побудова образів як виключних носіїв позитиву, добра й істини змушує публіку не замислюватись, а підтакувати, то й убивство у фіналі сприймається не як ляпас, а як приємний десерт – апогей підтакування – а як же ж такий герой може бути неправий? А роздуми залишаються за бортом: чому Наталка так вчинила, де витоки її користолюбства? Чому в такій прекрасній сім’ї Рибенчуків такі байдужі до землі і села діти? Та й зрештою – що відбувається з селом і чому?

4.А от на те, що відбувається, вистава має готову відповідь – винні ото зайшлі інородці. Депутата ж звати Арістарх Йосіпавічь Шимановічь, ото й не цінує він землю рідну. Особлива знахідка сценографа – наповзаючі згори впродовж вистави ворони з іноземними написами в дзьобах – отак от засмічується наша культура! Дарма, що із самих подій ми цього не бачимо: спиваються селяни таки ж в рідному «Івасику», і то не текілою, не мартіні, а національним продуктом. А серед депутатів і розмаїтих владців за часи незалежності – скільки ж було вихідців з села, чи ж мало?! І що? Помогло селу? Як же ці люди виховувались, що потім так мали в носі весь «святий простий народ», який їх і виховував? Але ж легше списати все на «представників нетитульної нації» шимановічів, ніж дошукуватись власної відповідальності – і (попри те, що грається той депутат цілком резонно таки, як наш рідний остоличений западенець) публіка сприймає це «на ура»!

Підсумовуючи, не можу не згадати нещодавню «Лісову пісню» в театрі Курбаса – от ніби ж і в набагато абстактнішій, незлободенній, міфічній формі вловлену пульсацію проблеми набагато живіше – бо таки змушує замислитись. Немає сумніву, що й Орест Огородник щиро писав і ставив про проблеми, які йому боліли. Але «Останній гречкосій», попри всю тягу до реалістичності й мало не документальності, проблеми не те, що не осмислює, але навіть не окреслює – лише приблизно вказує пальцем. А найголовніше – не стимулює замислитись глядача, не вводить його у болючість проблеми, не стає ляпасом-стимулом, а подає лише готові сентенції для підтакування, виголошені однозначними у своєму позитиві чи негативі образами.

P.S.

У відомого християнського філософа Клайва Стейплза Льюіса в одній з частин загальновідомих «Хронік Нарнії» описано народність «охлотопи»: дивні істоти, все спілкування яких зводиться до захопленого підтакування головному заспівувачеві та повторення банальних очевидностей: «Говорили вони те, на що не заперечиш, скажімо: «Якщо ти зголоднів, значить ти хочеш їсти, я так вважаю», або: «Темніє щось, на ніч завжди темніє», або: «В калюжу став? Мокро тобі, га?». І от саме таких охлотопів і виховує, на жаль, театр Марії Заньковецької сьогодні. В історії театрам не вперше грати для охлосу-натовпу, і немає катастрофи в незрілості чи неготовності публіки – але ж проблема не в публіці. Проблема в тому, що академічний (!) національний (не «народний»!) театр не освічує, не веде за собою публіку, а сам міцно сидить в «охлотопості» і, за одиничними винятками, продукує все той же матеріал для підтакування – декоративно-патріотичні драми чи декоративно-сентиментальні мелодрами.

Фото зі сайту Театру імені Марії Заньковецької

Джерело:

ZAXID.NET

Автор: Тарас Федорчак

[laska]

Саме тому я і писала про надто загострені кути

В голові спливали ті ж самі протиріччя, що описані в статті.

Але ж мистецтво і має їх пробуджувати, примушувати задумуватись, обговорити їх.

[speaker]

Слідуюча вистава буде "За двома зайцями", адмін сказав що десь під кінець вересня.

Саме цією прем'єрою відкриває сезон наш театр 29-30 вересня.

29 та 30 вересня о 18-00

За двома зайцями

Михайло Старицький, Іван Нечуй-Левицький "На Кожум'яках" сценічна версія Петра Ластівки

У виставі використано музику Миколи Лисенка, Петра Чайковського, романс "Очі чорнії" на слова Євгена Гребінки, народні українські та російські пісні.

комедія на дві дії

(130-ій річниці з дня написання присвячується)

30 вересня о 12-00

Бременські музиканти

Василь Ліванов, Юрій Ентін; музика Геннадія Гладкова

Музична казка для дітей на дві дії