Віршографія

[lilechka]

Милая моя… Милая моя.

У нас можно всё отнять…

У нас с тобой можно всё отнять.

Всё, что есть.

Можно отнять работу, честь, доброе имя.

То, что мы называем домом легко отнять.

Можно отнять друзей, можно отнять Родину.

Очень легко отнять жизнь…

Жизнь легче всего отнять.

Даже детей… Даже детей…

Всё что есть у нас можно отнять.

Единственное, чего отнять у нас с тобой НЕвозможно, это того, что у нас с тобой было.

Только мы сами… Только мы сами…

Нет, мы не забудем, нет. Это слишком просто.

Но мы можем сделать так, так поступить, что нам будет больно вспоминать о том, что у нас с тобой было.

Больно и стыдно.

Так давай же, давай попробуем прожить так, чтобы не сделать и не сказать того, после чего нам будет больно вспоминать.

Вспоминать о том, чего у нас с тобой отнять невозможно.

Чего у нас нельзя отнять.

Евгений Гришковец

[emelka]

Я хочу от тебя ребёнка,

Может сына, и даже дочь.

Я хочу им менять пелёнки,

Беспокоясь, не спать всю ночь.

Я хочу им лечить колени

После каждой игры в футбол.

Я хочу отучать от лени,

И ещё - разделять их боль.

Не устать от бантов, косичек,

И что тюль - это (ах!) фата.

Рассказать, что пожар - от спичек,

А детишки - из живота.

Я хочу успокоить: двойка -

Это мелочь из неудач.

И когда будут плакать горько,

Улыбнувшись, сказать: «Не плачь».

Я хочу не соврать, что с папой

Им и мне очень повезло.

И читать, присев рядом на пол,

Сказки Пушкина перед сном.

И в какао снимать им плёнку,

И завязывать шарф в метель.

Я хочу от тебя ребёнка,

Это больше, чем мять постель.

[sweetlena]

Розділяй мене наче аркуші улюбленої книги,

Наповнюй новим змістом та сюжетами,

Створюй з мене вогні і криги,

Накладай на будь-які втрати вето...

Тільки не йди, не губись, не минай

Серед вулиць і замерзлих домів,

Бо прогавиш мій щойно зачатий рай,

Який є десь у затінку чужих снів.

Тільки ти так само вір і мовчи про це.

І нікому нічого не смій пояснювати,

Бо почнеш - та світ тебе розтовче!

Бо ти лише краплина в маслі,

Бо ти лише піщинка серед дюн...

Якщо задуматись, то стає аж смішно,

І проступає якийсь такий світлий сум.

Ти лиш краплинка, але найважливіша..

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра - казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить - як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.

Ліна Костенко

[emelka]

Люблю мечтать под шум дождя,

Смотреть на капли на стекле,

Люблю побыть внутри себя…

Чтоб чашка кофе на столе.

Я заберусь под теплый плед,

Свернусь калачиком и вот-

Я погашу на кухне свет

И спрячусь в сумрак от забот.

Мне мягко и тепло внутри,

Пушисто и совсем не сыро,

В субтропиках моей любви,

Вдали от тонущего мира.

Там за окошком рассвело,

И девять баллов по шкале ненастья,

А я внутри и мне тепло,

Я словно в раковине счастья

Уютен мой смешной мирок,

Его хочу я разделить с тобою

И если ты совсем промок,

Стучись! И я всегда открою!

[Olesya]

Ластівко біля вікна,

Ластівко нашої хати,

Що тобі, ластонько, дати:

Меду, борщу чи пшона?

Ластонько, літа кінець,

Діток твоїх би до хати,

Я научу їх писати:

Небо, Дніпро, горобець...

Ластонько, де не літайсь -

Мало налітатись вволю:

Ще народись та удайсь

В небо, Вітчизну і волю.

Так воно в світі і є,

Так воно є, щоб літати...

Горечко рідне моє,

Ластівко нашої хати.

Микола Вінграновський

P.S. Читаю Забужко "З мапи книг і людей" - есе про Вінграновського. Натрапляю на "Ластівко біля вікна, Ластівко нашої хати..." - і мовби вертаюсь в дитинство, чую, як мама читає мені цього вірша. А мені до сліз шкода маленьку ластівку і її ластів'ят.

[sweetlena]

Всемогущий, ты выдумал пару рук,

сделал,

что у каждого есть голова, -

отчего ты не выдумал,

чтоб было без мук

целовать, целовать, целовать?

Владимир Маяковский

[sweetlena]

Як іскра ще в тобі горить

І згаснути не вспіла, —

Гори! Життя — єдина мить,

Для смерті ж — вічність ціла.

(с) Олександр Олесь

[solnishko]

Сьогодні не буду нічого вигадувать,

а тільки візьму й намалюю пером

звичайним чорнилом на стелі райдугу

в кімнаті своїм над робочим столом.

Чекатиму тихо...

Чорнило висохло.

Аж дзвонять кришталем кольорні мости...

У небі своєму під стелею високо

над вами сміюся із висоти.

Підпалий В.

[Olesya]

над прiрвою у життi...

Так буває. Такий собі час – ікс чи ігрек, може, інші літери алфабету,

Який перебути треба – як чуму, лютий місяць чи довгі, як лютий, місячні,

Заховатися в мушлі тіла, не питати – «де я і з ким я?», і «з ким ти урешті й де ти?»,

На мотузочці місячній, як білизна попрана, висячи...

Сонні оси на кухні, як сотні питань, лізуть у мидницю із варенням. (Варення з вишні).

Патока слів і мовчань... це густе і тривожне липневе марево...

Так буває. Коли нікого на світі. Коли мовчить серед ночі на всі смс Всевишній.

Коли будемо їсти узимку все те, що улітку в чотири руки зваримо,

Сни ще свіжі, як фарба олійна на правій руці. Спогади ще квикливі.

Дні тягучі, неначе чекання – а коли ж то нарешті жити???

... «я люблю тебе» - хвилею вседаючою при місячному припливі...

« я ловлю тебе» - сивим відлунням над прірвою у житті, як в житі.

Ганна Осадко

[Olesya]

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.

Антени ловлять клаптики новин.

На білий вальс запрошую дерева,

на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.

Хай серце серцю сплачує борги.

О покладіть гілки мені на плечі,

з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.

Що ви прийшли до мене, що ви тут.

Зима стоїть, скляна і перкалева.

Метуть сніги. Сніги метуть, метуть…

Ліна Костенко

[Amelie]

Надворі сніг. Зима. Побіля тину

Прохожі ранні стежку утоптали.

Угору дим снується. А чого ж

Дерева простягли стрімучі віття —

Кричать, кричать, здається, молитовно

Згорнувши руки? Спокій і жура.

Надворі стоголоса дітвора

Залила вулиці веселим криком,

Веселим шумом. Радість і жура.

Дивлюсь в вікно. Читаю письмена —

Ще нерозгадані, невивчені, незнані...

Кому повім свої тривоги ранні?

І крик, і оклик... Окрик і луна...

В.Стус

[Arven Rivendell]

Fields of Gold/Золотые поля Sting (поэтический перевод)

Вспоминай меня с западным ветром,

Что колышет в поле ячмень,

Солнце спустится вниз метр за метром,

Забирая у нас этот день.

Мы пойдем, держась за руки нежно,

Посмотреть на поля ячменя;

Мы уснем, и заснут безмятежно

Вокруг нас золотые поля.

Ты останешься? Сможешь меня полюбить,

Как тебя полюбил я когда-то?

Мы забудем про солнце и будем лежать

Средь полей из ячменного злата.

Полюбуйся, как западный ветер

Нежно гладит в поле ячмень;

Обо всем позабудем на свете,

С поцелуем уйдет этот день.

Не давал я пустых обещаний;

Хоть есть те, что не выполнил я,

Поклянусь я тебе на прощанье-

Мы найдем золотые поля

(Мы найдем золотые поля).

Много времени западный ветер

Затерял средь ячменных полей.

И теперь резво бегают дети

От закатного солнца лучей.

Вспоминай меня с западным ветром,

Что колышет поля ячменя;

Пусть завидует солнце, а мы метр за метром

Углубимся в златые поля

(Углубимся в златые поля,

Углубимся в златые поля).

[speaker]

Олександр Смик

Мама поспішає на побачення

Мама поспішає на побачення,

Наче пташка до весни летить.

Можна зрозуміти і пробачити,

Хай їй у взаємності щастить.

Крадькома вдивляється у дзеркало,

Невблаганні мамині роки.

На побачення іти не вперше їй,

А любити, певно, навпаки.

Сходить в небі зірка вечорова,

Долі креслять лінії руки.

Ми сьогодні з мамою у змові

І тримаємо за неї кулачки.

Повернеться мама пізно з квітами,

Нову казку в хату принесе...

Довго мої губи солодитиме,

Я засну, бо зрозумію все.

[speaker]

Олександр Смик

Ти щаслива

Ти щаслива, весною залюблена,

Твоя посмішка сонцем сія,

Твої губи, зволожені губи

Шепотіли: "Навіки твоя..."

Білий світ у веснянім полоні,

Цілий світ відбивався в очах,

Громовиці в недільному дзвоні,

Наче Цар нас Небесний вінчав...

Я навіки твоя, як відлуння,

Ніби вічність а я вже відвик...

О, кохана моя, шестиструнна,

Не мовчи, щоб продовжити вік!

[speaker]

Олександр Смик

Спогад про літо

Літо - це просто спогад,

Згадуєш ти чи ні?

Погляд усім на подив

Ти подаруй мені.

Літо - це просто свічі,

Не догорить свіча,

Літо - маленька вічність

З іскорками в очах.

Стало безмежжя білим,

Ніби твоя фата,

Я подарую крила

Щастя тобі, літай!

Літо - маленьке диво,

Віриш іще в дива?

Там яблуневі зливи

Шепчуться в головах.

[speaker]

Олександр Смик

...Відійшов до Всесвіту тато

Відійшов до Всесвіту тато.

Вчора був. А сьогодні не стало.

Знайомих було занадто,

Друзів було замало.

В совісті лицарських латах

Петля ніби німб сіяла.

Захоплень було занадто,

Любові було замало.

Називали на людях братом,

На всіх його вистачало.

Роботи було занадто,

Віддачі було замало.

Жив напругою на мегавати,

Штормував на десятки балів.

І згорів мов комета тато.

Це тепер зрозумілим стало.

[lilechka]

Стиснув до белизны кулаки,

Я не чувствую боли.

Я играю лишь главные роли -

Пусть они не всегда велики,

Но зато в них всегда больше соли,

Больше желчи в них или тоски,

Прямоты или истинной воли -

Они страшно подчас нелегки,

Но за них и награды поболе.

Ты же хочешь заставить меня

Стать одним из твоих эпизодов.

Кадром фильма. Мгновением дня.

Камнем гулких готических сводов

Твоих замков. Ключами звеня,

Запереть меня в дальней из комнат

Своей памяти и, не браня,

Не виня, позабыть и не вспомнить.

Только я не из тех, что сидят по углам

В ожидании тщетном великого часа,

Когда ты соизволишь вернуться к ним — там,

Где оставил. Темна и безлика их масса, -

Ни одной не приблизиться к главным ролям.

Я не этой породы. В моих волосах

Беспокойный и свежий, безумствует ветер,

Ты узнаешь мой голос в других голосах -

Он свободен и дерзок, он звучен и светел,

У меня в жилах пламя течет, а не кровь,

Закипая в зрачках обжигающим соком.

Я остра, так и знай — быть не надо пророком,

Чтоб понять, что стреляю я в глаз, а не в бровь.

Ты мне нравишься, Мастер: с тобой хоть на край,

Хоть за край: мы единым сияньем облиты.

Эта пьеса — судьба твоя; что ж, выбирай -

Если хочешь, я буду твоей Маргаритой…

Вера Полозкова

[speaker]

Для І.С.

Олександр Смик

Наполеон

Генерал на війні. Генерал у коханні.

Імператоре, кінь вам за трон.

Знову взяти Париж – це останнє.

А найперше Ви – Наполеон.

Адже в кожного з нас є свої Ватерлоо.

Ви побачили славу. Пізнали біди.

Імператоре, все повертається знову,

Так було і так є, і так буде завжди.

Ви ліпили цей світ, наче ляльку із глини,

Для пліток по цей час Ви полишили слід.

Та не кожен зумів віднайти Жозефіну,

І не кожен зуміє сказати їй Ні.

Дорікають даремно

Скільки крові пролито,

Людство випило більше вина.

Може, в рай щоб попасти,

треба сплачувать мито.

Ллється кров, бо війна є війна.

Нехай заздрісник в ніч перерізує вени,

Бо не кожному з них ще таке пощастить –

Обійняти востаннє тіло – острів Олени

Й зупинити цю вічність на мить.

Генерал на війні. Генерал у коханні.

Імператоре, нашо Вам трон?

Знову взяти Париж – це останнє,

А найперше Ви – Наполеон.

[Amelie]

Слово

Ми дуже часто од душі,

Од серця мовим...

А слово ж може задушить.

Чи стане слово,

Неначе кістка — не дихнуть,

Не продихнути.

Допоки слова не збагнуть,

Не перечути.

В словах не вихлюпни з грудей

Ти серця свого,

Котре під горло підійде

І мучить довго.

Бо в кожнім покрику гучнім,

У кожнім слові,

Ми наші мрії, наші дні

Згубить готов і...

Свої радіння і жалі,

Свої тривоги.

Велеречивих на землі

Рятуйте, боги.

В.Стус

[Olesya]

…А музика щемна в крові розгалузила стебла —

Крізь неї текли голоси із таких нетутешніх узвиш!

І що Вам ця жінка — ніколи в повіках не терпла,

Ніколи на підняті плечі Ви їй не накинете вірш!

…А губи ламаються, й дробиться, кришиться простір,

А дні налітають, а дні стугонять, як вокзал…

О, що Вам ця жінка — та, власне, й не жінка, а острів:

До неї плисти по диму через цілий прокурений зал…

— Одна по одній, наче вікна, чужі відціловані руки

Згасають у сутінках пам’яти — не зачеплюсь!

Навіщо ж ця жінка, чиясь несхолоджена мука,

Щоразу приходить під цей переплаканий блюз? —

І плавляться в кутиках рота, із присмаком сліз і ванілі,

Слова — привітання? прощення? — й лоскочуть, наначе вода…

Ви все ж пригадайте, Ви щось їй таки завинили! —

І жінка підводиться, й хустка з плечей опада…

Повз столики у силуетах, сутулих, мов скинуті пальта,

Метнете їй погляд, обвивши круг стану кільцем, —

На сизому склі, де, як відблиски, міняться пальці,

Проступить, нахилене в пальці їй, — Ваше лице…

І жінка, відтрутивши келих, здивується: — Хто Ви?

(Бо хто Ви їй, справді, — ні примха, ні доля, ні хист…)

Та доки вона, доти Ви ще шукаєте слова —

Як хвиля, високого слова — на весь її зріст.

Оксана Забужко

[Amelie]

Дружині

Прости мені усі самотні вечори

І галерею зрад, і слово необачне.

Прости мені, коли осінньої пори

Писав про плач, не чувши твого плачу.

Якою б не була тугою тятива

На полюванні втіх солодких і жаданих,

Прости мені за те, що рідко називав

Тебе одну, тебе, моя кохана.

Без тебе ніч - не ніч,

Без тебе день - не день,

Пораднице моя, моя одвічна віро.

Я впевнений в собі лиш тому, що зійде

Зоря твоя у всесвіті квартири.

Сумна і мовчазна, домашньо осяйна,

Притулок моїх бід, очищення і сила.

Дружина хрест несе - і тим свята вона.

Всепрощенням мене ти освятила.

Я дякую тобі, що ти у мене є,

Дружинонько моя, моє одвічне літо.

Не знаю скільки літ зозуля накує

Та відаю разом нам їх прожити.

О.Смик

[lilechka]

Мы уходили, чтобы больше не встречаться,

Мы расставались, чтобы больше не любить,

Мы начали с другими обниматься,

Но продолжали все о том же говорить.

Мы говорили всем, кто нас касался,

О страсти, о любви, о красоте,

Мы целовались с каждым, кто обнялся,

Но знали в глубине - они не те.

Мы обмануть себя, судьбу и жизнь хотели,

И причиняли боль чужим сердцам,

Своих сердец мы тоже не жалели,

Водя рукой по чьим-то волосам.

Мы расставались, плакали, влюблялись,

И снова расставались - чтоб понять,

Что всё не теми каждый раз пленялись,

Что всё не с теми каждый раз ложились спать.

Владимир Шляпошников

[Shkoder]

Бывают дни, когда опустишь руки

И нет ни слов, ни музыки, ни сил.

В такие дни я был с собой в разлуке

И никого помочь мне не просил.

И я хотел уйти куда попало,

Закрыть свой дом и не найти ключа...

Но верил я: не все еще пропало,

Пока не меркнет свет, пока горит свеча...

И спеть меня никто не мог заставить

Молчание - начало всех начал.

Но если плечи песней мне расправить

Как трудно будет сделать так, чтоб я молчал!

И пусть сегодня дней осталось мало,

И выпал снег, и кровь не горяча...

Я в сотый раз опять начну сначала,

Пока не меркнет свет, пока горит свеча...

Андрей Макаревич

[sweetlena]

Домовичкам незатишно у місті.

Нема горища й комина. А ніч.

Немає хати, що їй років двісті,

і не зітхає челюстями піч.

Нема колиски, щоб поколихати,

а як і є, то зовсім не така.

І навіть сон не ходить коло хати

і не співає "люлі" і "котка".

На Страсть не пишуть хрестика свічками.

З екранів щось стріляє і реве.

Біда сьогодні буть домовичками,

у інтер'єрах казка не живе (Л. Костенко)

[Olesya]

Shkoder нагадав мені ще одну дуже гарну пісню.

Когда окажется вдруг - вот-вот замкнется круг

И день уносится прочь и спускается ночь.

Когда уходит Стрелец и декабрю конец -

Листает книгу сердец наш Небесный Отец.

Время льет полночную мглу

Плавно, словно мед по стеклу,

Открывая Небо для нас,

В свой назначенный час.

Время - твой извечный конвой,

Шаги судьбы за спиной,

Дыханье Бога с тобой

И со мной.

Когда разгаданы сны, и в небе фаза полной Луны,

Мы на мгновенье Сыны Внеземной Страны.

И есть лишь миг, чтоб узнать - время плыть иль время ждать,

Время жечь мосты и взлетать или время спать.

Словно звук небесной струны,

Словно знак конца войны,

Словно свет далекой весны

Через будни и сны.

В полночь застывают часы -

Это время выверяет весы.

В миг затишья после трудов

Меж двух годов.

Видишь как Столетья облетают Прошлогодней Листвой,

Видишь как секунды застывают Стрекозой в Янтаре ...

И ты узнаешь тогда - пройдет любая беда,

И нету слова 'никогда', и все суета.

Но мы с тобою все-таки есть и наше место именно здесь,

И Время прочит добрую весть и дорог не счесть.

Словно звук небесной струны,

Словно знак конца войны,

Словно свет далекой весны

Через будни и сны.

В полночь застывают часы -

Это время выверяет весы.

В миг затишья после трудов

Меж двух годов.

Время льет полночную мглу

Плавно, словно мед по стеклу,

Открывая Небо для нас,

В свой назначенный час.

Время - твой извечный конвой,

Шаги судьбы за спиной,

Дыханье Бога с тобой

И со мной.

Андрей Макаревич