Віршографія

[Amelie]

Жизнь медленная шла, как старая гадалка,

Таинственно шепча забытые слова.

Вздыхал о чем-то я, чего-то было жалко,

Какою-то мечтой горела голова.

Остановясь на перекрестке, в поле,

Я наблюдал зубчатые леса.

Но даже здесь, под игом чуждой воли,

Казалось, тяжки были небеса.

И вспомнил я сокрытые причины

Плененья дум, плененья юных сил.

А там, вдали - зубчатые вершины

День отходящий томно золотил...

Весна, весна! Скажи, чего мне жалко?

Какой мечтой пылает голова?

Таинственно, как старая гадалка,

Мне шепчет жизнь забытые слова.

16 марта 1902

Я стар душой. Какой-то жребий черный —

Мой долгий путь.

Тяжелый сон, проклятый и упорный,

Мне душит грудь.

Так мало лет, так много дум ужасных!

Тяжел недуг…

Спаси меня от призраков неясных,

Безвестный друг!

Мне друг один — в сыром ночном тумане

Дорога вдаль.

Там нет жилья — как в темном океане —

Одна печаль.

Я стар душой. Какой-то жребий черный —

Мой долгий путь.

Тяжелый сон — проклятый и упорный —

Мне душит грудь.

А.А. Блок

[lilechka]

Життя пливе, життя минає

І дні втікають, як з руки пісок

Але завжди доля чекає

Коли назустріч зробиш перший крок.

І ти не стій, не жди і не чекай!

Лети, біжи, страждай, кохай!

Кричи і ризикуй, ликуй,

Солодкий смак життя відчуй.

Відчуй, як б'ється серце молоде,

Як кров у жилах мчиться, аж гуде.

Відчуй! Нехай єство тремтить!

Хай голова від радості болить -

Болить від радості буття!

Відчуй! І ПРОЖИВИ ЖИТТЯ!

[Olesya]

скінчився день так швидко як мартіні

в моїм бокалі кострубаті тіні

старих акацій ніби вітряки

готуються до битви з дон Кіхотом

мій тихий гостю я не знаю хто ти

чому ішов по стежці вздовж ріки

стискав в долоні скельце чи ножа

все шепотів чужа вона чужа

а може рідна хто б то дав пораду

під зорепадом кроком конокрада

ступав так тихо що ніхто не чув

хіба що нетлі в павуковій сіті

коли долоні полум'ям зігріті

накрили недопалену свічу

Мар'яна Савка, збірка "Тінь риби"

[lilechka]

Хочешь - стану твоим Домовенком?

Поселюсь где-нибудь в уголке...

Крохотулечкой, рыжим котенком

На твоей я устроюсь руке.

Я наш дом охранять буду чутко.

Иногда - извини - пошалю.

На окне посажу незабудки.

А еще - потолки побелю...

Я вплету тебе в волосы ночью

Разноцветные теплые сны -

Воплощением счастья воочию

Круглый год от весны до весны

Я на двери повешу заклятья -

И к нам беды не закатится ком.

Улыбнусьтебе ласковым счастьем...

Заберешь Домовенка в свой дом?

[lilechka]

День со счастья начинается,

Счастье встало раньше всех!

Счастье маме улыбается,

Развернув улыбку в смех.

Счастье по полу зашлёпало,

Босиком и без штанов,

Моё счастье голопопое,

Несмышленое оно,

Шабутное и несмирное,

Тут – ломает, там – крушит,

Над губой – усы кефирные…

Вот оно ко мне бежит!

[Liberta]

Два останніх віршика нагадали анкети, які раніше в школі мали всі дівчатка...і писали (блін, чуть не написала "постили") такі ж бездарні слиняві віршики...

Speaker, де Ви пропали із Вашими прекрасними віршами?

[lilechka]

НЕЗНАКОМКА

По вечерам над ресторанами

Горячий воздух дик и глух,

И правит окриками пьяными

Весенний и тлетворный дух.

Вдали над пылью переулочной,

Над скукой загородных дач,

Чуть золотится крендель булочной,

И раздается детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами,

Заламывая котелки,

Среди канав гуляют с дамами

Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключины

И раздается женский визг,

А в небе, ко всему приученный

Бесмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный

В моем стакане отражен

И влагой терпкой и таинственной

Как я, смирен и оглушен.

А рядом у соседних столиков

Лакеи сонные торчат,

И пьяницы с глазами кроликов

"In vino veritas!"* кричат.

И каждый вечер, в час назначенный

(Иль это только снится мне?),

Девичий стан, шелками схваченный,

В туманном движется окне.

И медленно, пройдя меж пьяными,

Всегда без спутников, одна

Дыша духами и туманами,

Она садится у окна.

И веют древними поверьями

Ее упругие шелка,

И шляпа с траурными перьями,

И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,

Смотрю за темную вуаль,

И вижу берег очарованный

И очарованную даль.

Глухие тайны мне поручены,

Мне чье-то солнце вручено,

И все души моей излучины

Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склоненные

В моем качаются мозгу,

И очи синие бездонные

Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,

И ключ поручен только мне!

Ты право, пьяное чудовище!

Я знаю: истина в вине

А. Блок

[Olesya]

тобою напиваюсь досита

наїдаюсь до щему

візьму тебе на руки

і ношу мов книгу

а потім вийду з тобою в дощ

і прикриваюся як

парасолькою

а коли згорну тебе

то кладу до кишені

і притримую долонею

щоб не випурхнуло

Мар'яна Савка

[Caprichos]

Один із моїх улюблених у Маяковського

ЛИЛИЧКА!

Вместо письма

Дым табачный воздух выел.

Комната -

глава в крученыховском аде.

Вспомни -

за этим окном

впервые

руки твои, исступленный, гладил.

Сегодня сидишь вот,

сердце в железе.

День еще -

выгонишь,

можешь быть, изругав.

В мутной передней долго не влезет

сломанная дрожью рука в рукав.

Выбегу,

тело в улицу брошу я.

Дикий,

обезумлюсь,

отчаяньем иссечась.

Не надо этого,

дорогая,

хорошая,

дай простимся сейчас.

Все равно

любовь моя -

тяжкая гиря ведь -

висит на тебе,

куда ни бежала б.

Дай в последнем крике выреветь

горечь обиженных жалоб.

Если быка трудом уморят -

он уйдет,

разляжется в холодных водах.

Кроме любви твоей,

мне

нету моря,

а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых.

Захочет покоя уставший слон -

царственный ляжет в опожаренном песке.

Кроме любви твоей,

мне

нету солнца,

а я и не знаю, где ты и с кем.

Если б так поэта измучила,

он

любимую на деньги б и славу выменял,

а мне

ни один не радостен звон,

кроме звона твоего любимого имени.

И в пролет не брошусь,

и не выпью яда,

и курок не смогу над виском нажать.

Надо мною,

кроме твоего взгляда,

не властно лезвие ни одного ножа.

Завтра забудешь,

что тебя короновал,

что душу цветущую любовью выжег,

и суетных дней взметенный карнавал

растреплет страницы моих книжек...

Слов моих сухие листья ли

заставят остановиться,

жадно дыша?

Дай хоть

последней нежностью выстелить

твой уходящий шаг.

P.S. Дуже люблю слухати цей вірш у виконанні СПЛИН - "Маяк"

[lilechka]

Я могу тебя очень ждать,

Долго-долго и верно-верно,

И ночами могу не спать

Год, и два, и всю жизнь, наверно!

Пусть листочки календаря

Облетят, как листва у сада,

Только знать бы, что все не зря,

Что тебе это вправду надо!

Я могу за тобой идти

По чащобам и перелазам,

По пескам, без дорог почти,

По горам, по любому пути,

Где и черт не бывал ни разу!

Все пройду, никого не коря,

Одолею любые тревоги,

Только знать бы, что все не зря,

Что потом не предашь в дороге.

Я могу для тебя отдать

Все, что есть у меня и будет.

Я могу за тебя принять

Горечь злейших на свете судеб.

Буду счастьем считать, даря

Целый мир тебе ежечасно.

Только знать бы, что все не зря,

Что люблю тебя не напрасно!

Эдуард Асадов

[solnishko]

Трохи ранувато, та все ж таки)

ВЕЛИКОДНЄ РОНДО

З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде,

Морози, холоднеча – відійшли.

Гарнішають, немов від похвали,

Ясне довкілля і поблідлі люди.

І груди позбуваються застуди,

І небо з крижаної кабали

Вивільнюється радісним «курли».

З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде.

Вродливець квітень вийшов на етюди,

Кульбаби сонцелюбні розцвіли,

Їх золото розбризкують повсюди

Веселі крильця ранньої бджоли...

З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде!

Наталія Горішна

[Caprichos]

lilechka, читайте уважно тему. Ну для чого по кілька разів постити вірші, які вже були?

[lilechka]

lilechka, читайте уважно тему. Ну для чого по кілька разів постити вірші, які вже були?

Вибачте! Не помітила, що цей вірш уже був Буду уважнішою!

[Amelie]

Григорій Чубай

Вертеп

Nihil semper suo statu manet.

Ніщо не лишається постійним

у своєму становищі.

5

А світ — вертеп.

Кажу я з гіркотою: цей світ — вертеп. І, мабуть,

щонайважче — у ньому залишатися собою, від

перших днів своїх і до останніх не бути ні

актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках

облудних, а лиш собою кожної години, а лиш

собою кожної хвилини, з лицем одвертим

твердо йти на кін...

6

А ніч попереду й позаду...

Ми йдем. Вперед а чи назад?

...Парадоксальна суть парадів,

і замість правди — сто півправд.

Хоч правда й пів... Зате ж їх «много»

тих правд-калік напівживих.

А жвавий ум, хоча й убогий,

щодня виплоджує нових.

Модернізує, досконалить

півправди ті, мов лімузин...

Одна не встигне доконати —

як є десяток узамін!

Тоді зохлялій кажуть: «Годі»,—

та нишком вводять іншу в двір,

ще й розмальовану по моді —

в таку попробуй не повір!

...Навіщо ж крик? Навіщо ж гамір?

Чого ж ми хочемо усі?!

Боги лишаються богами,

зійшовши в Кремль із небесі!

Хто ж ми такі? Що буде завтра?

Куди йдемо? Вперед? Назад?

А що, як завтра динозаври

наш зустрічатимуть парад?

Тоді аж вибухне грозою

прокльон, зневіра й каяття:

—Та ми ж прийшли до мезозою

замість ясного майбуття!

Тоді, як наша цивілізація спала й диви-

лась блаженні сни про авто, які їй належать,

про дачі, які їй належать, і про зорі, які поки

що їй не належать (уві сні вона дуже жалку-

вала, що не можна кожної зірки зокрема

обгородити парканом і прив'язати біля неї

сторожового пса),— от тоді я виніс їй вирок.

Цивілізація цього не бачила у своєму

блаженному сні. Вона лише вранці прочи-

тала в газеті, що я її зневажаю, і висловила

принагідне декілька цікавих думок:

а) «Я свою дачу збудував власними

руками і за чесно зароблені гроші...»

б) «Куда сматрелі учітеля, когда іщо

етот автор учілся в школє?!»

в) «Я розумію, що це, може, й так. Але

раптом проти цілого світу заявити

таке, то треба бути або великим

диваком або ж божевільним».

А потім цивілізація взяла мою поему і на

своїх всепоїдаючих зубиськах довго хрумтіла

епітетами й метафорами, довго ображалась і

жувала, жувала, жувала, доки не з'їла всю до

крапки.

І пішла, блаженно погикуючи,

запивати її

пивом.

P.S. це лише уривок чудової поеми Вертеп

[yura2281]

Присвячується щасливій долі та збігу обставин.

Серце моє роз*ятрили

Ніжних квітів пелюстки

То є сонце в моїм горі

То є казка при житті

О чудова доле моя

Слава Богу я- живий

Слава Богу я- здоровий

Що ще треба в самоті

Хліб із сіллю, рідна мова

Ось що радує мене

Щось штовхає на дорогу

Далеч тягне знов мене

Вітер віє у обличчя

М*яко диркає двигун

Ти поглянь мені у вічі

Я Тебе ще не забув

Жаль, на тебе я не схожий

Світло зустрічних машин

Світить знову мені в очі

Так, велика швидкість

Біль у боці. Чи то причиною було

Але не встиг я схаменувся

Оце так сон, мене трясло

Боже, щоб зі мной було

Віриш, зла Тобі не хочу

Тобі би щястя дарувать

Та ти не приймеш, я ж дивак

Трохи патлатий, трохи грязний

Хіба такого Тобі кохать

І я встаю вмиваю очі

Знову біжу заводить байк

І хай не збудеться той жах що в ночі

Наснився знов мені, бувай...

[yura2281]

http://koruc-a.livejournal.com

Сестра пише, я шокований

[Tolik_lt]

Плаче свинка у калюжі,

бо до неї всі байдужі,

...бо чомусь ніхто на світі

не дарує свинкам квіти!

[talja]

Ложная дружба

Мой сказ веду про липовых друзей

Которые в доверие к нам входят

Напоминают мыльных пузырей

С улыбкой милой за нос водят.

В их лицах - благородство и сочувствие

В глазах - восторг и благодать

А в сердце человечности отсутствие

Лишь похоть и желание сожрать.

Осыпят комплиментами безмерно

Их взгляды будут нежны и пылки

И будут ахи, вздохи непременно

Пока у них не вырастут клыки.

[talja]

Не встречайтесь с первою любовью,

Пусть она останется такой -

Острым счастьем, или острой болью,

Или песней, смолкшей за рекой.

Не тянитесь к прошлому, не стоит -

Все иным покажется сейчас...

Пусть хотя бы самое святое

Неизменным остается в нас.

Ахматова Анна

Двадцать первое. Ночь. Понедельник.

Очертанья столицы во мгле.

Сочинил же какой-то бездельник,

Что бывает любовь на земле.

И от лености или от скуки

Все поверили, так и живут:

Ждут свиданий, бояться разлуки

И любовные песни поют.

Но иным открывается тайна,

И почиет на них тишина…

Я на это наткнулась случайно

И с тех пор все как будто больна.

[talja]

МНЕ УЖЕ НЕ ШЕСТНАДЦАТЬ, МАМА!

Е. Асадов

Ну что ты не спишь и все ждешь упрямо?

Не надо. Тревоги свои забудь.

Мне ведь уже не шестнадцать, мама!

Мне больше! И в этом, пожалуй, суть.

Я знаю, уж так повелось на свете,

И даже предчувствую твой ответ,

Что дети всегда для матери дети,

Пускай им хоть двадцать, хоть тридцать лет

И все же с годами былые средства

Как-то меняться уже должны.

И прежний надзор и контроль, как в детстве,

Уже обидны и не нужны.

Ведь есть же, ну, личное очень что-то!

Когда ж заставляют: скажи да скажи! -

То этим нередко помимо охоты

Тебя вынуждают прибегнуть к лжи.

Родная моя, не смотри устало!

Любовь наша крепче еще теперь.

Ну разве ты плохо меня воспитала?

Верь мне, пожалуйста, очень верь!

И в страхе пусть сердце твое не бьется,

Ведь я по-глупому не влюблюсь,

Не выйду навстречу кому придется,

С дурной компанией не свяжусь.

И не полезу куда-то в яму,

Коль повстречаю в пути беду,

Я тотчас приду за советом, мама,

Сразу почувствую и приду.

Когда-то же надо ведь быть смелее,

А если порой поступлю не так,

Ну что ж, значит буду потом умнее,

И лучше синяк, чем стеклянный колпак.

Дай твои руки расцеловать,

Самые добрые в целом свете.

Не надо, мама, меня ревновать,

Дети, они же не вечно дети!

И ты не сиди у окна упрямо,

Готовя в душе за вопросом вопрос.

Мне ведь уже не шестнадцать, мама.

Пойми. И взгляни на меня всерьез.

Прошу тебя: выбрось из сердца грусть,

И пусть тревога тебя не точит.

Не бойся, родная. Я скоро вернусь!

Спи, мама. Спи крепко. Спокойной ночи!

[lilechka]

В. СОСЮРА

Догорає вечір, квітка пурпурова,

у дзвінках трамваїв, кроках і піснях,

і нечутно лине довга ніч зимова,

довга ніч зимова, чорнокрилий птах.

Дзьоб його довбає квітку пурпурову,

заливає тьмою пелюсток огні.

Тихша дзвін трамваїв, замовкав мова,

перехожих кроки, вигуки й пісні.

Завмирає місто. Тишина і спокій.

Тільки сніг синіє, тільки вітру змах,

і коло будинків ходять одиноко

сторожі, як тіні, в довгих кожухах.

Вулиці безкраї. Порожньо і дзвінко.

Кроки одинокі — ніби серця стук.

І в холоднім небі зорі, як сніжинки,

шлють байдуже світло на замовклий брук.

Де-не-де у вікнах світло янтаріє,

ліхтарі хитливі, тіні без кінця.

В серці пісня спіє. Місто, ніч і мрії.

Що мені навіє довга ніч оця?

Скільки їх минуло, цих ночей зимових!

Та навіки в серці тільки ніч одна —

ніч моя далека першої любові,

ніч моя чудесна, юності весна.

Як тоді шуміли верби над рікою,

як світили зорі, як сніги цвіли...

Од твого волосся віяло весною.

В ніч ту над рікою ми одні були,

Ні човна, ні весел, ні квіток, ні співів,

тільки сніг, і вітер, і весна, весна

в двох серцях жагучих, в двох серцях щасливих,

першої любові сповнених до дна.

Місяць над рікою в темному просторі

розливав на гори і на верби ртуть.

От чому для мене тільки сині зорі,

тільки сині очі у житті цвітуть.

Линь же, моя пісне юності й любові,

і весною линьте в серце, сніг і мла!

Я за те люблю їх, ночі ці зимові,

що одна з ночей цих щастя принесла.

[talja]

Как много тех, с кем можно лечь в постель

Как мало тех, с кем хочется проснуться...

И утром, расставаясь, обернуться,

И помахать рукой, и улыбнуться,

И целый день, волнуясь, ждать вестей.

Как много тех, с кем можно просто жить,

Пить утром кофе, говорить и спорить...

С кем можно ездить отдыхать на море,

И, как положено - и в радости, и в горе

Быть рядом...

Но при этом не любить...

Как мало тех, с кем хочется мечтать!

Смотреть, как облака роятся в небе,

Писать слова любви на первом снеге,

И думать лишь об этом человеке...

И счастья большего не знать и не желать.

Как мало тех, с кем можно помолчать,

Кто понимает с полуслова, с полу взгляда,

Кому не жалко год за годом отдавать,

И за кого ты сможешь, как награду,

Любую боль, любую казнь принять...

Вот так и вьётся эта канитель -

Легко встречаются, без боли расстаются...

Все потому, что много тех, с кем можно лечь в постель.

Все потому, что мало тех, с кем хочется проснуться.

[Liberta]

Жизнь была! Как её мы транжирили!!!

Напрямик, вперекос, напролом.

Правда, печень немного расширена,

Но генетика здесь ни при чём.

Как забыть это слово: “затарились”!?

Как агдамили мы антифриз!

Нас вермутило, мы солнцедарились.

Но! Мы живы, и это - сюрприз.

[Tolik_lt]

Іван Малкович

* * *

Отак прожив собі, дивись,

немов одне лиш тільки знав я:

о півдошостій народивсь —

о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,

неначе й був — не був неначе…

Та хтось оплаче, хтось оплаче,

й мене оплаче хтось колись,

бо я й прийшов лиш, щоб хоч зрідка

комусь бриніло із очей

так тонко-тонко, наче скрипка,

і мудро, як віолончель.

[Liberta]

Олег Малашевський

Експромти

гастрономічний парадокс

Не будь солодким, бо розлижуть,

Не будь гірким, бо розплюють.

/ Народна мудрість /

Я був здивований немало,

Бо парадокс побачив в тім:

Як був солодким – розплювали,

Куштують всі, як став гірким.

* * *

У Вас, кохана, нижче спини,

Лиш на зворотній стороні,

Є місце, де чорнявим клином

Зійшовся білий світ мені.

* * *

І буде день – я стану зовсім лисим –

Відполірує час мій черепок,

Як баня церкви він на сонці блисне, –

То може і мене помітить Бог.

* * *

Тричі мені явиться любов:

Перша – юність освітить.

Друга – згубить молодість.

Третя – зафіксує старість