Віршографія

[Yuliya]

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

Гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним...

Ліна Костенко

[Olesya]

ця весна як ін"єкція страху

за втраченим часом

чорношкірі дерева спітніло

пружинять гілками

дрібка пудри на вилицях

хустка блакитно-квітчаста

я усе починаю спочатку

я ступаю з затакту

I'm coming

на обох континентах весна

аритмічне стакато

ніби дівчинка-підліток скаче

відкривши коліна

я роблю відкриття що так легко

себе відмикати

і так легко ковтати

крапля безуму

джазу краплина

Мар'яна Савка

[Vika]

Із усіма сміятися і плакати —

Не все одно,

що буть цілком байдужим.

...Є в світі речі дуже

неоднакові —

Сонця на небі

і сонця в калюжі.

Є день і ніч.

Брехня і правда.

Добро і зло.

Зима і літо.

Є лжегерої.

Є герої справді.

...Тут необхідно ненавидіти

й любити!

Тут неможливо

«просто так» прожити,

Замкнувшись у собі,

немов у доті.

Усе тут необхідно пережити,

Усе на смак відчути

і на дотик.

Тут треба йти!

Іти, не зупинятись!

Тут ще багато треба,

треба,

треба!

За все тут необхідно хвилюватись —

За всіх людей,

за землю

і за небо.

І розумом,

тривогами,

руками

Не дать планеті в просторі заснути!

...Якщо прийшов людиною,

не каменем -

Байдужим

ти не маєш права бути!

/Грицько Чубай/

[Vika]

Нас мотает от края до края,

По краям расположены двери,

На последней написано: "Знаю",

А на первой написано: "Верю".

И, одной головой обладая,

Никогда не войдешь в обе двери:

Если веришь - то веришь, не зная,

Если знаешь - то знаешь, не веря.

И свое формируя сознанье,

С каждым днем, от момента рожденья,

Мы бредем по дороге познанья,

А с познаньем приходит сомненье.

И загадка останется вечной,

Не помогут ученые лбы :

Если знаем - безумно слабы,

Если верим - сильны бесконечно!

...

Она идет по жизни смеясь.

Она легка как ветер, нигде на свете

Она лицом не ударит в грязь.

Испытанный способ решать все вопросы, как будто их нет,

Во всем видит солнечный свет.

Она идет по жизни смеясь.

Встречаясь и прощаясь, не огорчаясь,

Что прощанья легки, а встречи на раз.

И новые лица торопятся слиться в расплывчатый круг

Как будто друзей и подруг.

Она идет по жизни смеясь.

В гостях она как дома где все знакомо.

Удача с ней, жизнь удалась.

И без исключенья все с восхищеньем смотрят ей в след.

И не замечают, как плачет ночами

Та что идет по жизни смеясь...

...

Не всем интересно, что я имею в виду

Но всем интересно с кем и куда я иду,

И если быть окончательно точным и сузить этот круг проблем,

То не всем интересно куда, но всем интересно - с кем.

И, как не верти - все мы пошли от коров,

И в каждом стаде по сорок тысяч голов

И пока одни идущие вместе идут целовать президента,

Другие идущие вместе валят с футбола мочить мусоров.

И не надо ругать пустыню за зной и рыбу за отсутствие меха,

Не надо лошадь кормить углём и запрягать паровоз

И если все смеются до слёз - это не причина для смеха

И если всем приказано плакать - это не повод для слёз.

Всё то, что покажут тебе - определено

Но я слыхал, что бывает другое кино.

И я не пойму - откуда у нас так много смешных юмористов -

Страна хохочет с утра до ночи, а мне, хоть убей, не смешно.

Ты можешь плыть по течению, не думать вообще ни о чём,

Или бороться с течением, его раздвигая плечом.

А я плыл и плыву не за и не против, а туда, куда собирался,

Мне, может быть, труднее и проще, но течение тут не при чём.

/А. Макаревич/

[Olesya]

Марія Матіос

Мов тріск сухої лісової гілки –

Коротка радість втомленої жінки

І чоловіка – білого, як дим.

Учора він мені ще був чужим.

Тепер я до очей йому стою,

Стою – й сама себе не впізнаю.

Зійшовся клином світ чи світом клин

На срібнім сяйві золотих сивин.

Пливе з - під ніг тверда колись земля.

І я дивуюсь: я це чи не я?!

Боюсь зурочить лагідне тепло,

Бо так мені ще зроду не було.

Боюсь торкнутись білої руки,

Щоб знову все не стало навпаки.

Та тріск сухої лісової гілки

На землю опускає грішну жінку,

А з нею й чоловіка, як туман.

Як добре, що це зовсім не роман,

Що ми ще розрізняємо людей.

Лиш викотилось серце із грудей.

Лиш тріснув битий громом чорний сук.

Я знаю:

це - початок мук.

[Tolik_lt]

Ворошиловград

Хто стоїть на причалах і рейдах, проводжаючи сонце?

Це ми, Господи, рибалки і робітники, після виснажливої роботи,

виходимо зі старих корабелень,

зупиняємось на узбережжях і співаємо вслід річковій воді,

що назавжди від нас відпливає.

Про що можуть співати чоловіки такими тихими вечорами?

Ми згадуємо, Господи, наші міста, й плачемо за ними.

Ми вішаємо на деревах наші гітари й труби, і заходимо в ріку.

Стоячи в теплих хвилях, ми співаємо вслід зеленій воді, що протікає повз нас.

Стоячи серед теплих хвиль, ми співаємо вслід життю,

що витікає крізь пальці.

І коли перехожі попросять вас заспівати для них, що ви відкажете?

Ми відкажемо: голоси наші гіркі, як арештанський чай.

Джаз вичавлює наші серця, мов марокканські апельсини.

Весь наш спів – лише згадка про ті

гарячі квартали, які ми залишили, лише плач за водою, що витікає.

І якби ми забули свої будинки – чи мали б про що співати.

Ми говоримо пам`яті – лишайся з нами, не залишай нас самих.

Всі наші співи про банки й магазини,зруйновані часом,

про крамниці й склади, повні мануфактури.

Про наших жінок, заради яких ми ладні були померти,

і дітей, які прийдуть колись у наші цехи і стануть замість нас до роботи.

Ми всі пов’язані цими ріками, що протекли крізь наше минуле.

І наші жінки стоять із нами на цих берегах.

Пророк Захарія виходить в обідню перерву з цеху,

витирає робочий піт, дзвенить цвяхами

й ножицями в кишенях свого комбінезону,

змиває з чорних долонь мастило та вугільний пил.

Доки немає роботи і можна дивитись у небеса,

доки можна перепочити від важкої, потрібної всім праці.

Лишися в нашій пам’яті, місто, з якого нас вивезли старими вагонами.

Всі, хто забуває тебе, навіки втрачає спокій:

кожен із них зникає зі своїм розкраяним серцем.

Нам так легко ділитись минулим.

Життя – це машина, яку зробили для нас,

і ми знаємо, що не варто боятись цієї машини.

Золоті цехи відкривають для нас свої брами.

Високе небо пливе над нашими школами та крамницями.

І все, що на нас чекає – пустка і забуття,

все що на нас чекає – любов і спасіння.

С.Жадан

[SvitlikOM]

У.Б.Єйтс

Він бажає собі небесного вбрання

Мені б небесне вишите вбрання,

Гаптоване злотим і срібним світлом,

І синє, й тьмаве, й темне убрання

І ночі, й світла, і півтьми-півсвітла -

Я б те вбрання прослав тобі під ноги,

Та вбогий я і маю тільки сни,

Тож я прослав ті сни тобі під ноги;

Ступай легенько - на мої ступаєш сни.

_____________________________________

He wishes for the cloths of heaven

Had I the heavens' embroidered cloths,

Enwrought with golden and silver light,

The blue and the dim and the dark cloths

Of night and light and the half-light,

I would spread the cloths under your feet:

But I, being poor, have only my dreams;

I have spread my dreams under your feet;

Tread softly, because you tread on my dreams.

[Amelie]

"Не любити тебе - не можна..."

Не любити тебе - не можна.

Володіти тобою - жаль.

І хвилина діяння кожна

Випромінює нам печаль.

Бути разом... в однім цілунку.

Злить уста і серця свої.

Тільки хвилі нема порятунку...

Плачуть вночі лишень солов'ї...

Ти в хвилину чуттєвої бурі

Не віддайся мені, дивись,

Бачиш вечора крила похмурі?

То над нами вони зійшлись.

Хай нам кажуть: любити можна

Тільки раз. Того разу й жаль,

І щаслива хвилина кожна

Випромінює нам печаль.

Не ховайся в зволоженім зорі,

Бо розгойдані береги

Поглинаючих трансмагорій

Будуть завжди нам дорогі.

Ні! Знайди і в чуттєвих бурях

Не перейдену нами грань,

Щоб не відати днів похмурих,

Щоб не знати про гнів прощань.

Не любити тебе - не можна,

то й любитись з тобою - жаль,

бо хвилина кохання кожна

випромінює нам печаль.

Василь Стус

* * *

Я і в думці обняти тебе не посмію

Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто — отак, без надії,

Без тужливих зітхань і без клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе. Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.

Василь Симоненко

[Amelie]

"І знов нестерпно тихо настає"

І знов нестерпно тихо настає

якась чужа зухвала веремія,

де тінь моя мене не впізнає,

де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.

Я там слова навшпиньки обминаю.

Мов хрест важкенний, душу волочу,

і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу

під тихим криллям втомленого дому

і знов свічу мовчання, як свічу,

за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках

заграють щось достоту, як музики,

що й звідкілясь прийде до мене страх

поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча

і геть іде, не взявши ані звуку,

І знов моє мовчання, як свіча,

пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.

Над ним пригасле місячне багаття...

Та цілий гурт немовлених благань,

які все більше схожі на прокляття.

Григорій Чубай

[Olesya]

Юрій АНДРУХОВИЧ

БАЛАДА ПОВЕРНЕННЯ

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, —

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином — на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку

зітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

[Amelie]

ІНВЕКТИВА

О, світе підлости й брехні,

Насильства, підступу й сваволі!

Чи довго ще отак мені

Блукати без пуття й без долі?

Чи довго вам іще служить,

Людці нікчемні, карли духа?

Вже ліпше впасти на межі

Лицем в прийдешні завірюхи!

А коли ні, то де ж оті

Слова без страху і облуди,

Слова великі і прості,

Що б'ють в лице і палять груди?

О, як знайти в цій метушні

оте одне прекрасне Слово,

Що стане в величі ясній

І до сердець усім промовить?

І що шакалів і лисиць,

Вовків, гієн і чорних круків,

Самозакоханих самиць,

Самців метких і довгоруких,

І суку, що з кубла гарчить,

І вірних їй «батьків родини»

В одну благословенну мить

Оберне раптом у Людину?!

Наталія Лівицька-Холодна

ПІД КОЛЕСАМИ ЧАВУННИМИ

...Срібна паморозь над скронями

Заіскрилась...

зацвіла.

На чолі від бур,

від холоду

Чорна-чорна борозна.

Це від горя, що замолоду

Довелось мені зазнать,

І тепер...

З зимою сірою

І пісні й думки сплелись.

Не скажу, що й досі вірю я

В те, що вірив я колись.

Не скажу, що й досі вірю я

У правдивість юних дум...

Хто із вас,

якою мірою

Змірять може біль і сум?

Хто із вас життя покручене

Розмотає,

розплете?

Хто розкаже про засмучену

Осінь...

листя золоте?

Що на брук за тротуарами

Упаде в холодний день

І розтоптане, покаране

Не співатиме пісень.

Фальківський Дмитро

ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ. 1925

[Amelie]

Сильна

Як важко іноді зізнатись

Що бачиш, чуєш, чим живеш

Людині, з якою доводиться прощатись

Назавжди. І ти на останню зустріч йдеш.

Похмурою не хочеш ти здаватись,

Невимушена посмішка на лиці

Так важко вдома одягатись,

Так важко стримувати сльози, йдучи по вулиці.

Та все ж береш себе у руки

Ти - сильна, геть думки сумні

Ще буде все, навчись прощати

"Жахливий той, кому вже нічого втрачати"

А ти ще ні... ще не "жахлива"

Ще є за ким боротись і любити

Хоч зустріч ця остання, та

"Любов - це те, заради чого варто жити"

(18.08.09)

Депресія...

Чомусь зима у мому серці вже настала

І не п'янить солодкого вина приємний аромат...

Не знаю де я... не знаю... я пропала,

Не бачу вже своїх Карпат...

Не бачу ні доброго, ні злого,

Не бачу сонця, тільки місяць у очах...

Не хочу бачити нікого,

Здається я застигла у чужих віках.

Нема в мені ні краплі оптимізму,

Нонконформізм - то вже не я...

Наче прийшли часи старого комунізму,

І я - ілюзія, лише всесвітня гра.

Савічка

[Dima4s]

МАЛЕНЬКІЙ МАР'ЯНІ

Рости, рости, моя пташко,

Мій маковий цвіте,

Розвивайся, поки твоє

Серце не розбите,

Поки люди не дознали

Тихої долини,

Дознаються – пограються,

Засушать та й кинуть.

Ані літа молодії,

Повиті красою,

Ні карії оченята,

Умиті сльозою,

Ані серце твоє тихе,

Добреє дівоче

Не заступить, не закриє

Неситії очі.

Найдуть злії та й окрадуть…

І тебе, убогу,

Кинуть в пекло… Замучишся

І прокленеш бога.

Не цвіти ж, мій цвіте новий,

Нерозвитий цвіте,

Зов'янь тихо, поки твоє

Серце не розбите.

Тарас Шевченко

20 декабря 1845р

[solnishko]

Жіноче серце! Чи ти лід студений,

Чи запашний, чудовий цвіт весни?

Чи світло місяця? Огонь страшений,

Що нищить все! Чи ти як тихі сни,

Невинності? Чи як той стяг воєнний,

Що до побідки кличе? Чи терни,

Чи рожі плодиш? Ангел ти надземний

Чи демон лютий з пекла глибини?

Чим б'єшся ти? Яка твоя любов?

В що віриш? Чим живеш? Чого бажаєш?

В чім змінне ти, а в чім постійне? Мов!

Ти океан: маниш і потопляєш,

Ти рай - добутий за ціну оков.

Ти літо: грієш враз і громом убиваєш.

Іван Франко

[byiviter]

Вона мені:

Кохання - вічність!

Його не вилікує час.

Кохання - вічність!

Ним можна вбити нас!

Сльози, мов дощ,

По щокам стікають,

Серце болить,

А думки душу розривають.

Навіщо ці слова кохання?

Навіщо свічі?

Навіщо серце під вікном?

І враз усе розввіялось в тумані,

А спогади все віють за стіклом.

Я так кохала,

Вірила в кохання,

Тепер я зрозуміла.....

Я в нього не остання!!!!

В душі у нього вмерло те,

Що в моїй пишно розквітало,

Кохання, доброта та ніжність...

І все в одну мить так розтало!!!

Він легко так забув про все....

А я собі все нагадала!!!

Повітря є - а дихати не можу,

Дорога є - а ноги не ідуть,

Вода тече - ковток не лізе в горло,

А в середині все вогнем пече.

Це не кінець!!!!

Не вірю я в кінець!!!

Кохання є - воно розтопить кригу!!!

Та от ЧЕКАТИ...

Де ж ти мій терпець?!

Усе!!!!

Я так нікого вже не зможу покохати!!!!

Я їй:

Кохання, що воно таке?

бажання утекти у рай?

Ти впевнена, чи просто хочеш?

Лиш нерви собі полоскочеш

Не вір собі, сто раз спитай

Сама себе: навіщо кажеш?

Думками, хитро, все ж лукавиш

І переконуєш,

щораз сильніше...

Тобі ще буде самій смішно

З такого викладу думок

Так ось тобі лиш мій урок,

Ніколи не спіши казати,

Що можеш лиш його кохати,

Бо він захоче в мить від тебе

сто тисяч доказів із неба!

[Korosy]

Олди "Тихая баллада"

Я плыву на корабле,

Моя леди,

Сам я бел, а конь мой блед,

То есть бледен,

И в руке моей коса

Непременно.

Ах, создали небеса

Джентельмена!

Нам не избежать молвы,

Моя леди,

Я ведь в саване, а вы -

В старом пледе,

То есть оба не вполне

Приодеты.

Я скачу к вам на коне:

Счастье, где ты?!

На крыльцо ступлю ногой,

Моя леди,

Вот для леди дорогой

В рай билетик,

Попрошу вас неглиже

В кущи сада.

Что? Ошибся? Вы уже?!

Ах, досада!

Расседлаю я коня,

Моя леди,

Не сердитесь на меня,

Мы не дети.

Над могилкою звезда,

Ночь покойна.

Ну, бывает. Опоздал.

Что ж такого?

Из книги "Песни Петера Сьлядека".

[lilechka]

Людей неинтересных в мире нет.

Их судьбы — как истории планет.

У каждой все особое, свое,

и нет планет, похожих на нее.

А если кто-то незаметно жил

и с этой незаметностью дружил,

он интересен был среди людей

самой неинтересностью своей.

У каждого — свой тайный личный мир.

Есть в мире этом самый лучший миг.

Есть в мире этом самый страшный час,

но это все неведомо для нас.

И если умирает человек,

с ним умирает первый его снег,

и первый поцелуй, и первый бой…

Все это забирает он с собой.

Да, остаются книги и мосты,

машины и художников холсты,

да, многому остаться суждено,

но что-то ведь уходит все равно!

Таков закон безжалостной игры.

Не люди умирают, а миры.

Людей мы помним, грешных и земных.

А что мы знали, в сущности, о них?

Что знаем мы про братьев, про друзей,

что знаем о единственной своей?

И про отца родного своего

мы, зная все, не знаем ничего.

Уходят люди… Их не возвратить.

Их тайные миры не возродить.

И каждый раз мне хочется опять

от этой невозвратности кричать.

Евгений Евтушенко

[lilechka]

Порой бывает, незнакомый человек,

Живущий «по ту сторону планеты»,

Вдруг остановит твой безумный бег

Простым вопросом: Солнышко, ну где ты?

И сразу, в миг становится теплей

От слов простых, пронизанных участьем,

И в череде уныло-серых дней

Мелькнет луч солнца, разогнав ненастье.

И тише боль. И легче на душе,

И хочется дарить тепло другому,

Живущему в реальном мираже,

Так далеко, но близкому такому…

И чувствуешь уверенность свою,

И веришь в то, что нужен ты кому-то,

А ведь стоял почти что на краю

Отчаянья. Спасла тепла минута.

Давайте не скупиться на тепло:

Нам всем важны минуты пониманья,

Пусть другу станет на душе светло

От нашего участья и вниманья.

Остановить хочу безумный бег,

Слова мои улыбкою согреты ,

Родной мой, незнакомый человек,

Грустить не надо… Солнышко… Ну где ты?

[lilechka]

Как тяжело поставить точку,

Заставить сердце все забыть,

Отрезать от него кусочек,

И дальше жить, но не любить.

По вечерам глядеть в компьютер,

Мобильник свой не доставать,

Всем сердцем ненавидеть утро,

Ведь ночью невозможно спать.

От слез уже опухли веки,

И ни о чем нет сил просить,

Но сколько ж воли в человеке -

Он может это пережить!

Сложить поломанные крылья,

Засунуть их на антресоль,

Забыть все то, что стало былью

И ждать, пока утихнет боль...

[Amelie]

"Найогидніші очі порожні..."

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста.

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

"Минуле не вернуть..."

Минуле не вернуть, не виправить минуле.

Вчорашнє - ніби сон, що випурхнув з очей.

Як луки на весні ховаються під мулом,

Так вкриється воно пластами днів, ночей.

Але воно живе - забуте й незабуте,

А час, не зупиняється, а молодість біжить,

І миті жодної не можна повернути,

Щоб заново, по-іншому прожить.

В.Симоненко

[Amelie]

"У маленьких очах відбивається світ..."

У маленьких очах відбивається світ, -

Гамірливий, гучний і великий -

Буйна радість зелених віт,

Білі хмари і срібні ріки.

В них - червона печаль зірниць,

І світанків краса незабутня.

Із маленьких лукавих зіниць

Поглядає на нас майбутнє.

В них відіб'ється простір без меж,

Тиха вулиця й синє поле,

Але клекіт страшних пожеж

Хай у них не тремтить ніколи.

Хай в маленьких очах відбиваєтсья світ

Од маленьких ромашок до стартів великих,

Хай в них світиться синій зеніт,

А не жах од побоїщ диких.

"Не лицемірити, не чванитись пихато..."

Не лицемірити, не чванитись пихато,

Не дуракам пускати в очі дим,

Не з мудрим виглядом зазублені цитати

Вигукувати голосом худим, -

Я не цього бажаю, не папуга,

Щоб віддаватись цьому ремеслу.

Я хочу правді бути вічним другом

І ворогом одвічним злу.

В.Симоненко

[yura2281]

Життя - це посмішка уранці,

Це фотографія у рамці,

Життя - це посмішка крізь сльози,

Життя - це сонце і морози!

Життя - це квіти навесні,

Життя - це жарти і пісні.

Життя - це кайф, як не крути,

Його нам варто перейти!

Життя - це щастя, що навколо,

Це біль, що серце всім колола.

Життя - це вулиці, це люди,

Життя -природа, що усюди.

Життя - це віддане кохання,

Життя - це мріљ, сни, зізнання.

Життя - любити до останку,

А не любити до світанку!

Життя - це бачити себе

В очах, що люблять лиш тебе!

Життя - це інколи образи,

Життя - обірвані всі фрази!

Життя - це ревнощі, сумління,

Життя - це страх, це рух,горіння...

Життя -це все ж таки й страждання..

Але і дружба, це палання!

Життя - це погляд несміливий,

Це погляд ніжний і звабливий!

Життя - прогулянки до ранку,

Життя - це поцілунок зранку!

Життя - це сонечко зимою,

Трава покритая росою.

Життя - холодні грози літом,

Життя - це бути з цілим світом!

Життя - це страх перебороти,

Це щось зробити, як всі проти!

Життя - побути десь самому,

Життя - поспати не удома!

Життя - побути в небезпеці,

Життя - це вижити у спеці...

Життя - це плавати вночі,

Життя - згубити десь ключі!

Життя - кричати досхочу,

Життя - зізнатись "так. брешу!"

Життя - протанцювати ніч,

Здолати будь-що пліч-о-пліч!

Життя - це когось врятувати,

Життя - комусь коханим стати!

Життя - залізти на гору,

Життя - злітати на зорю!

Життя - побитися із кимось,

Щоб серце швидче все ж забилось!

Життя - це сильно полюбити,

Життя - це згодом розлюбити!

[lilechka]

Плакав дощ десь за моїм вікном.

Плакав тихо, що ледь було чути...

Сумував він за жовтим листком.

Чи за вітром? - не можу збагнути...

Може, щось він сказати хотів?

Про любов розповісти баладу.

Про самотніх дівчат, юнаків...

І про дружбу, і вірність, і зраду...

Безліч крапель упало на скло.

Опинилися дві зовсім близько...

Раптом злились вони у одно

і побігли долать разом відстань...

Ще дві впало... А близько ж то як..

І висіли так поруч без руху...

Не могли вони злитись ніяк...

Все чекали - не стало їм духу....

Раптом третя побігла в їх бік.

Зачепила одну - і помчали...

Упустила свій шанс вже навік

ота друга.. задовго чекали...

До вікна злинув дощ з верховіть,

Він молив, він благав усіх слізно:

"Коли любите - час не тягніть,

може бути занадто вже пізно..."

[lilechka]

Ходит наша бабушка, палочкой стуча,

Говорю я бабушке: «Позову врача,

От его лекарства станешь ты здорова,

Будет чуть-чуть горько, что же тут такого.

Ты потерпишь чуточку, а уедет врач,

Мы с тобою, бабушка, поиграем в мяч.

Будем бегать, бабушка, прыгать высоко,

Видишь, как я прыгаю, это так легко».

Улыбнулась бабушка: «Что мне доктора,

Я не заболела, просто я стара,

Просто очень старая, волосы седые,

Где-то потеряла я годы молодые.

Где-то за огромными, за лесами темными,

За горой высокой, за рекой глубокой.

Как туда добраться, людям неизвестно».

Говорю я бабушке: "Вспомни это место!

Я туда поеду, поплыву, пойду,

Годы молодые я твои найду

[Dima4s]

Ищу жену, способную создать

Уют в хлеву, в конюшне благодать,

Способную ничем не омрачать,

Способную при случае смолчать,

Способную понять меня, когда

Я не в себе, то есть всегда.

Способную бессмыслиц не плести,

Невиноватой говорить "Прости",

Способную и через год увлечь,

Шить и вязать, варить, тушить и печь,

Способную построить так бюджет,

Чтоб деньги были, даже если нет,

Способную читать мои стихи,

Способную прощать мои грехи,

Способную, короче говоря,

Жить с тем, чем столько лет являюсь я.....