speaker Опубліковано 31 Березня, 2012 в 17:06 #876 Опубліковано 31 Березня, 2012 в 17:06 Николай ЗаболоцкийОчарована, околдована..С ветром в поле когда-то повенчана.Вся ты словно в оковы закована,Драгоценная ты моя женщина.Не веселая, не печальная,Словно с темного неба сошедшая.Ты и песнь моя обручальная,И звезда ты моя сумасшедшая.Я склонюсь над твоими коленями,Обниму их с неистовой силою,И слезами, и стихотвореньямиОбожгу тебя добрую милую.Что не сбудется, позабудется,Что не вспомнится, то не исполнится.Так чего же ты плачешь, красавица?Или мне это просто чудится..Очарована, околдована..С ветром в поле когда-то повенчана.Вся ты словно в оковы закована,Драгоценная ты моя женщина.
Olesya Опубліковано 1 Квітня, 2012 в 13:04 #877 Опубліковано 1 Квітня, 2012 в 13:04 Серце, є такий орган,що раптом стає оргАном,коли все суєта - наче темні вселенські водивін вібрує так голоснощо вибухають вулканиі барабанні перетинкипід його вогняні акордисерце - особливоякщо воно ловить хвилііншого серця навпроти - його як обірваний дрітколотить і коротитьі ради бога пальцями в нього не тицяйбо обвуглить умитьнавіть доктор не знатиме ти це не ти цеі ніхто не впізнає тебе ні з ходи ні з лицяпісля того як намертво закоротило серцяМар'яна Савка, зі збірки "Шоколадні вірші про кохання"
sweetlena Опубліковано 2 Квітня, 2012 в 06:17 #878 Опубліковано 2 Квітня, 2012 в 06:17 Я знаю, что надо придумать, Чтоб не было больше зимы, Чтоб вместо высоких сугробов Вокруг зеленели холмы. Смотрю я в стекляшку Зеленого цвета, И сразу зима Превращается в лето. А. Барто
Caprichos Опубліковано 2 Квітня, 2012 в 10:28 #879 Опубліковано 2 Квітня, 2012 в 10:28 Крылья бы мне! Возвратитьсяк юности, кровь обжигающей…Чувств моих к ней вереницачудна, чудна, умиляюща…Крылья бы мне! И дай Боже –вместе взлететь и под звездамиперья бросать на прохожих,стать от любви несерьезными…Крылья бы мне! Мне бы крылья –легкие, мягкие, белые –сделать мечту нашу былью…Бог мой, какие мы смелые!мой любимый рифмоплет, светлый человечек и замечательный друг - Андрейка Заулочный
sweetlena Опубліковано 4 Квітня, 2012 в 14:52 #880 Опубліковано 4 Квітня, 2012 в 14:52 Стоїть у ружах золота колискаБлакитні вії хата піднімаСвіт незбагненний здалеку і зблизькаПочаток є. А слова ще нема.Ще дивен дим, і хата ще казкова,і ще ніяк нічого ще не звутьІ хмари, не прив"язані до словаОт просто так - пливуть собі й пливуть..Ще кожний пальчик сам собі БетховенЩе все на світі гарне і моєІ світить сонце оком загадковим.Ще слів нема. Поезія вже є. Ліна Костенко
Olesya Опубліковано 5 Квітня, 2012 в 19:44 #881 Опубліковано 5 Квітня, 2012 в 19:44 Тривожні пальці ловлять вітертривожні пальці мов трава...я слід сльози цілунком витербо ти не віриш у словавесна ховалася за дверіза спини спізнених людейщоб згодом вмерти на паперіяк вогнечас і часоклейна тінь лягло нічне сьогодніі тінь лягла така тонкаяк ця розчулена природністьнеголосна і нетривкая тінь сльози цілунком витербо ти не віриш у слова...тоненькі пальці ловлять вітертремтять на вітрі мов траваДмитро Лазуткін
Tolik_lt Опубліковано 7 Квітня, 2012 в 08:19 #882 Опубліковано 7 Квітня, 2012 в 08:19 Чуєш, мила, ну хіба ж так можнаГоворить на політичні теми?Ліжко он стоїть таке порожнє,То ж давай до нього ми підемо.А коли ми вузликом зав'яжемНаші обидва спітнілі тіла,Ти згадай, що негри голодуютьПо обидва боки річки Нілу.А твоє чудове біле тілоНаштовхне мене на біди ескімосів,А твоя нога тонка, спітнілаНагадає, що їм зимно в носі.Чуєш, мила, ну хіба ж так можнаГоворить на політичні теми?Ліжко он стоїть таке порожнє,То ж давай до нього ми підемо.МП*****По той бік пристрасті народжується ніж,Лахмітник Місьо о четвертій ранкуЗарізав панну Касю, лесбіянку,Як він гадав, а втім, йому видніш.Він пописав ій черево й горлянку,Аж весь шалів, аж весь упав у дріж,Вона ж одно твердила: "Хоч заріж,Я присягла навіки свойму Янку".Той саме відбував за зґвалтування,Вона була любов його останняІ так пішла небога ні за гріш.Кохання — то велика дивовижність:Там, де лише народжувалась ніжність,За хвильку може виникнути ніж.Андрухович****Старий сивий пес ляже біля ніг твоїх,Мале кошеня вискочить тобі на руки.Ніхто ще не бачив Богородицю такою,Ніхто ще не бачив Богородицю...Добрий вогонь зігріє нас сьогодні,Юний вітер закоханий в нас,Тому що нас неможливо не любити,Тому що нас неможливо не любити...Тому що ми святі в своїй любові,Тому що ми святі...
Olesya Опубліковано 7 Квітня, 2012 в 18:46 #883 Опубліковано 7 Квітня, 2012 в 18:46 ***Мрію тебе. Ти, солодкий, лишився далеко.Майже наснившись, світлами вночі огортав.Що тобі важко до болю? А що тобі легко?Ким ти прокинувся? Ким ти ніколи не став?Прірва, що в'яже, і нитка, що розлучає...Біль у заглибинах тіла нагадує сміх.Літо горішане пахне гірким молочаєм, Диким гірким молочаєм нестерпних утіх.***Ми пристрастей чаші - наповнені ними, солоні.Гулка потаємність і туга - мов сад під дощем.Я хочу тебе цілувати в уста і долоні. Безмежно тобі віддаватись. І ще раз. І ще.Це так ненавмисно, зненацька - і так прямовисно.Любов, що здається любов'ю, - стається і є.Я смію тебе. І, можливо, іще не запізноТебе цілувати і дихати ім'я твоє.Маріанна Кіяновська
sweetlena Опубліковано 10 Квітня, 2012 в 15:41 #884 Опубліковано 10 Квітня, 2012 в 15:41 Львівська ніжність На Вірменській в маленькій кнайпі,Відігрівши горнятком руки,В животі тихо рвуться навпілФройдо-сни і відтінко-звуки.Кнайпу порають сестри-вишні,Зігріваючи подорожніх,Варять каву і ситні вірші,А на гущі собі ворожать.Блідолиці і блядоокіСестри нехтують кольорами.Крізь спідниці цвіте бузок іНабухає в солодкі рани.В аскетично-тугому ситціКожна подумки щось мережить,Залишаючи в теплій нитціСвої мрії необережні...Хлопчик з посмішкою ТільтіляЙ буйством сонечок на обличчіЯкось випив у кнайпі зілляІ тим вишням себе позичив.Він там пише казки бузкові,Доглядає сестер і тишу...І з тих пір у старому ЛьвовіВарять каву чомусь ніжнішу...
sweetlena Опубліковано 11 Квітня, 2012 в 22:10 #885 Опубліковано 11 Квітня, 2012 в 22:10 Брошки — блещут…на тебе! —с платьяс полуголого.Эх,к такому платью быда еще бы…голову.Владимир Маяковский
Amelie Опубліковано 12 Квітня, 2012 в 08:44 #886 Опубліковано 12 Квітня, 2012 в 08:44 Я не можу побути самПід камінням людської лави.Світ в решітках віконних рамНе цікавить мене… Не цікавить.Ця свобода на присмак гірка,Як дешева розчинна кава.І брудниться моя рукаВ ці покрашені пір’я слави.Я рабію від тихих слів,Живтію в потворнім світі.Та мені недостатньо слів,Щоб забутися і творити.Я повинен усім і все.Бути добрим – моя повинність.А за мною хтось хрест несе -І гвіздки забивають в спину.О.Смик
Amelie Опубліковано 14 Квітня, 2012 в 17:29 #887 Опубліковано 14 Квітня, 2012 в 17:29 Гефсиманский садМерцаньем звезд далеких безразличноБыл поворот дороги озарен.Дорога шла вокруг горы Масличной,Внизу под нею протекал Кедрон.Лужайка обрывалась с половины.За нею начинался Млечный путь.Седые серебристые маслиныПытались вдаль по воздуху шагнуть.В конце был чей-то сад, надел земельный.Учеников оставив за стеной,Он им сказал: "Душа скорбит смертельно,Побудьте здесь и бодрствуйте со мной".Он отказался без противоборства,Как от вещей, полученных взаймы,От всемогущества и чудотворства,И был теперь, как смертные, как мы.Ночная даль теперь казалась краемУничтоженья и небытия.Простор вселенной был необитаем,И только сад был местом для житья.И, глядя в эти черные провалы,Пустые, без начала и конца,Чтоб эта чаша смерти миновала,В поту кровавом Он молил Отца.Смягчив молитвой смертную истому,Он вышел за ограду. На землеУченики, осиленные дремой,Валялись в придорожном ковыле.Он разбудил их: "Вас Господь сподобилЖить в дни мои, вы ж разлеглись, как пласт.Час Сына Человеческого пробил.Он в руки грешников себя предаст".И лишь сказал, неведомо откудаТолпа рабов и скопище бродяг,Огни, мечи и впереди -- ИудаС предательским лобзаньем на устах.Петр дал мечом отпор головорезамИ ухо одному из них отсек.Но слышит: "Спор нельзя решать железом,Вложи свой меч на место, человек.Неужто тьмы крылатых легионовОтец не снарядил бы мне сюда?И, волоска тогда на мне не тронув,Враги рассеялись бы без следа.Но книга жизни подошла к странице,Которая дороже всех святынь.Сейчас должно написанное сбыться,Пускай же сбудется оно. Аминь.Ты видишь, ход веков подобен притчеИ может загореться на ходу.Во имя страшного ее величьяЯ в добровольных муках в гроб сойду.Я в гроб сойду и в третий день восстану,И, как сплавляют по реке плоты,Ко мне на суд, как баржи каравана,Столетья поплывут из темноты".Б.Пастернак
Dima4s Опубліковано 15 Квітня, 2012 в 19:21 #888 Опубліковано 15 Квітня, 2012 в 19:21 Гарячий подих.Тепле тіло.Підлога.Килим.Жар.Вуста.Я спробував тебе на дотик.Була гаряча і терпка.Я весь тремтів.Була ледача.Рум’янець на щоках зомлів.І місяць посміхавсь, неначе, -Він край віконечка присів.Навис серпанком безсоромним.За ним тягнувся шлейф зірок,Що поглядом зовсім нескромним,Крізь скло дивились в наш куток.Намалювала візерунокТи пальцем,Хукнувши на скло.Легкий, метелик-поцілунокПроплив зі скроні на чоло.Ми розглядали запах ночі,Вдихали сяйво тих пісень.Он сонце,Бачиш –Там на схиліПочався інший Новий День.Ти посміхаласьТи мовчалаНавіщо?Я і так все знав.Солодка втома обіймала,Я покохав...Я покохав!
igorrrko Опубліковано 15 Квітня, 2012 в 19:27 #889 Опубліковано 15 Квітня, 2012 в 19:27 Гарячий подих.Тепле тіло. Підлога. Килим. Жар. Вуста. Я спробував тебе на дотик. Була гаряча і терпка. Я весь тремтів. Була ледача. Рум’янець на щоках зомлів. І місяць посміхавсь, неначе, - Він край віконечка присів. Навис серпанком безсоромним. За ним тягнувся шлейф зірок, Що поглядом зовсім нескромним, Крізь скло дивились в наш куток. Намалювала візерунок Ти пальцем, Хукнувши на скло. Легкий, метелик-поцілунок Проплив зі скроні на чоло. Ми розглядали запах ночі, Вдихали сяйво тих пісень. Он сонце, Бачиш – Там на схилі Почався інший Новий День. Ти посміхалась Ти мовчала Навіщо? Я і так все знав. Солодка втома обіймала, Я покохав... Я покохав! Файно...
emelka Опубліковано 16 Квітня, 2012 в 20:51 #890 Опубліковано 16 Квітня, 2012 в 20:51 Умывайтесь любовью почаще, Каждым утром и вечером вновь. Процедуры нет лучше и слаще, Чем одетая в счастье любовь. Ведь ничто так с души не смывает Грязь рутины и подленькой лжи, Зависть, злоба легко исчезают, Только слово "люблю" мне скажи. Умывайтесь почаще любовью, Лишь она помогает нам жить. Что нам стоит для всех на здоровье Краник светлой любви открутить!
ODZER Опубліковано 17 Квітня, 2012 в 11:02 #891 Опубліковано 17 Квітня, 2012 в 11:02 <p><p>* * *В час вечерний, в час дневнойЛюди входят в мир земной.Кто рожден для горькой доли,Кто для радости одной;Кто для радости беспечной,Кто для ночи бесконечной… * * *Увидеть мир в одной песчинкеИ Космос весь - в лесной травинке!Вместить в ладони бесконечностьИ в миге мимолетном вечность! Уильям Блейк
ODZER Опубліковано 17 Квітня, 2012 в 19:02 #892 Опубліковано 17 Квітня, 2012 в 19:02 Уильям Блейк СМЕЮЩАЯСЯ ПЕСНЯВ час, когда листва шелестит, смеясь,И смеется ключ, меж камней змеясь,И смеемся, даль взбудоражив, мы,И со смехом шлют нам ответ холмы,И смеется рожь и хмельной ячмень,И кузнечик рад хохотать весь день,И вдали звенит, словно гомон птиц,"Ха-ха-ха! Ха-ха!" - звонкий смех девиц,А в тени ветвей стол накрыт для всех,И, смеясь, трещит меж зубов орех, -В этот час приди, не боясь греха,Посмеяться всласть: "Хо-хо-хо! Ха-ха!"Перевод С. Я. Маршака
laska Опубліковано 18 Квітня, 2012 в 07:39 #893 Опубліковано 18 Квітня, 2012 в 07:39 Хвилинка - крап...Пройшлась і впала,Враз промайнувши крізь сльозу,Яка чрез тіло в горлі стала,Й опанувавши тремт в мізку́,Все серцю кисню не давалаТа склом полізла по нутру́І зупинилась... Міркувала:Життя залишу чи зітру́?...Павло Гай-Нижник
ODZER Опубліковано 20 Квітня, 2012 в 04:45 #894 Опубліковано 20 Квітня, 2012 в 04:45 Уильям Блейк ДИТЯ-РАДОСТЬ- Мне только два дня.Нет у меняПока еще имени.- Как же тебя назову?- Радуюсь я, что живу.Радостью - так и зови меня!Радость моя -Двух только дней,-Радость дана мне судьбою.Глядя на радость мою,Я пою:Радость да будет с тобою!Перевод С. Я. Маршака
Olesya Опубліковано 22 Квітня, 2012 в 14:42 #895 Опубліковано 22 Квітня, 2012 в 14:42 ****ніхто не згадає орнамент твоєї долонітвій запах і голос яким промовляв і словахиткі наче стебла неначе каміння солоніта це неважливо і я розумію самащо теж забуваю ознаки цієї любовіі обриси рук і самотність дерев і дзвінкищо мати тебе в цьому місті порожньому львовіце наче одній перейти на той берег рікиі плакати плакати втративши все або більшековтнувши неначе отруту розгублене «ні»бо бути самою для мене тепер не найгіршенайгірше – не чути відлуння в її глибиніНаталка Пасічник
laska Опубліковано 25 Квітня, 2012 в 08:20 #896 Опубліковано 25 Квітня, 2012 в 08:20 ІРОНІЧНИЙ НОКТЮРНҐумкою місяця стерто кути:Ніч — мир безвинним і винним.Ліфти, асфальти, мури й котиВсоталися в сну драговиння.І ніби хтось шепче: усе це пусте,От дай тільки Боже заснути…І сняться ліфтам будинки без стельІ троси, у небо напнуті,Розтріслим асфальтам — як дощ полива,А чорним котам — ворожбити,А кожному муру — якась голова,Спроможна його пробити…ПРОЩАННЯ МІЖ ЗІРОКА просто — жоден інший: я — це я.Я теж умру. І кари не уникну.І смисл, моїм означений ім’ям,Як жовтий порох, витрусять за вікнаЗ моїх речей, паперів і кімнат(Розкиданих і так — на півпланети!)…Лиш, може, десь мій неназванний братУ котрусь ніч спросоння схлипне: “Де ти?..”І цього — досить. Так: пилковий слідНа пальцях, що торкнуть старе свічадо,І світлий свист — мов нарти крешуть лід —Ще довго буде в просторі звучати,І, захлинувшись тайною, дитяЗакине ввись лице, од зрячих сліз студене…І цього — досить: справдилось життя.А далі — розбирайтеся без мене.Оксана ЗАБУЖКО
ODZER Опубліковано 25 Квітня, 2012 в 14:57 #897 Опубліковано 25 Квітня, 2012 в 14:57 Уильям Блейк КолыбельнаяСладость снов, сойди, как тень, Сон, дитя мое одень. Сны, сойдите, как ручей Лунных ласковых лучей. Сладкий сон, как нежный пух, Убаюкай детский слух. Ангел кроткий, сладкий сон, Обступи со всех сторон. Смех, сверкай во тьме ночей Над отрадою моей. Будь с ним лучшей из утех, Материнский нежный смех. Каждой жалобе шепни: "Задремли и отдохни". Каждой жалобе скажи: "Крылья легкие сложи". Спи, дитя, счастливым сном, Целый мир уснул кругом. Спи же, спи, родимый мой, Я поплачу над тобой. Предо мной священный лик На твоем лице возник, Твой Создатель здесь, во сне, Горько плакал обо мне. Как невинное дитя, Плакал, глазками блестя, О тебе и обо всех, И слезами смыл наш грех. И теперь глядит, любя, Он с улыбкой на тебя, В снах ребенка спит он сам. Мир земле и небесам.
Olesya Опубліковано 3 Травня, 2012 в 20:27 #898 Опубліковано 3 Травня, 2012 в 20:27 ТЕОРЕМА Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи. — Як називався той фільм Пазоліні? — Либонь, “Теорема”… І по хребту опливають, як віск по свічі, Росні мурашки жаского і ніжного трему, А по стемнілому склу — за змією огниста змія Повз “двірники”, як повз болісно зламані брови: Хтось від’їжджає (ця роля щоразу — моя) — Хтось на пероні стоїть у нестерпній підсвітці любови. Дощ переходить у сніг (це простий операторський трюк), Прожовть ївка ліхтарняна пластовнями сіється з неба… Хтось на пероні стоїть в порожнечі завішених рук, Скутий страхом — позирнуть тепер збоку на себе. Губи язиком обвів — мов заклеїв листа Ще-ненаписаним: — Знаєш, від цього — вмирають… Темно горять небеса. Де рознято обійми — зоставсь Простір, як аркуш паперу з обірваним краєм. Ох, не вмирають! Насправді вмирають — не так (Як — не скажу, остуджаючи губи на вітрі…). Сніг опадає — мов зграя підстрелених птах. Лунко пустіє перон. Насуваються титри. Оксана Забужко
emelka Опубліковано 5 Травня, 2012 в 18:08 #899 Опубліковано 5 Травня, 2012 в 18:08 Снова весна, говорливая, звонкая, И не до сна, и представить могу, Будто легко превращаюсь в девчонку я, Будто навстречу рассвету бегу. Низко над лугом ликует и кружится Ранняя бабочка — выпуклый глаз, Мелко дрожит, отражается в лужицах Лёгеньких крылышек яркий окрас. И беспричинно становится весело: Смотришь вокруг — замирает душа. Ива зелёные ветки развесила, Знает, красавица, как хороша!
Olesya Опубліковано 6 Травня, 2012 в 17:25 #900 Опубліковано 6 Травня, 2012 в 17:25 + + +І що це була за осінь, з утечами та кредитами:зупинки у різних норах і переїзди потому,дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.Але вона мовчала й дивилася, ніби дійсно втішаласяусім випадковим будинкам з дахами холодними.І навіть коли можна було піти – вона лишалася,і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.А на ніч вона читала мені церковні збірники,оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:про всі ці дива святого Антонія, які мені видавались спірними,там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,розповідає рибам про те, що всіх нас об´єднує:про чорний папір повітря, на якому вже все написано,про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об´ємними,наповнюючись нашим диханням,нашим голосомі нашими рисами.Розповідає про вітер під шкірою, який робить нас витривалими,про жіноче довге волосся, до якого прив´язуєшся,про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,аби не виловити птахів із рваними м´язами.Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають.І риби слухають його, вистромивши з води свої голови.Задихаються, але слухають.Сергій Жадан
Рекомендовані повідомлення
Заархівовано
Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.