Віршографія

[speaker]

Николай Заболоцкий

Очарована, околдована..

С ветром в поле когда-то повенчана.

Вся ты словно в оковы закована,

Драгоценная ты моя женщина.

Не веселая, не печальная,

Словно с темного неба сошедшая.

Ты и песнь моя обручальная,

И звезда ты моя сумасшедшая.

Я склонюсь над твоими коленями,

Обниму их с неистовой силою,

И слезами, и стихотвореньями

Обожгу тебя добрую милую.

Что не сбудется, позабудется,

Что не вспомнится, то не исполнится.

Так чего же ты плачешь, красавица?

Или мне это просто чудится..

Очарована, околдована..

С ветром в поле когда-то повенчана.

Вся ты словно в оковы закована,

Драгоценная ты моя женщина.

[Olesya]

Серце, є такий орган,

що раптом стає оргАном,

коли все суєта - наче темні вселенські води

він вібрує так голосно

що вибухають вулкани

і барабанні перетинки

під його вогняні акорди

серце -

особливо

якщо воно ловить хвилі

іншого серця навпроти -

його як обірваний дріт

колотить і коротить

і ради бога пальцями в нього не тицяй

бо обвуглить умить

навіть доктор не знатиме ти це не ти це

і ніхто не впізнає тебе ні з ходи ні з лиця

після того як намертво

закоротило серця

Мар'яна Савка, зі збірки "Шоколадні вірші про кохання"

[sweetlena]

Я знаю, что надо придумать,

Чтоб не было больше зимы,

Чтоб вместо высоких сугробов

Вокруг зеленели холмы.

Смотрю я в стекляшку

Зеленого цвета,

И сразу зима

Превращается в лето.

А. Барто

[Caprichos]

Крылья бы мне! Возвратиться

к юности, кровь обжигающей…

Чувств моих к ней вереница

чудна, чудна, умиляюща…

Крылья бы мне! И дай Боже –

вместе взлететь и под звездами

перья бросать на прохожих,

стать от любви несерьезными…

Крылья бы мне! Мне бы крылья –

легкие, мягкие, белые –

сделать мечту нашу былью…

Бог мой, какие мы смелые!

мой любимый рифмоплет, светлый человечек и замечательный друг - Андрейка Заулочный

[sweetlena]

Стоїть у ружах золота колиска

Блакитні вії хата підніма

Світ незбагненний здалеку і зблизька

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть

І хмари, не прив"язані до слова

От просто так - пливуть собі й пливуть..

Ще кожний пальчик сам собі Бетховен

Ще все на світі гарне і моє

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є.

Ліна Костенко

[Olesya]

Тривожні пальці ловлять вітер

тривожні пальці мов трава...

я слід сльози цілунком витер

бо ти не віриш у слова

весна ховалася за двері

за спини спізнених людей

щоб згодом вмерти на папері

як вогнечас і часоклей

на тінь лягло нічне сьогодні

і тінь лягла така тонка

як ця розчулена природність

неголосна і нетривка

я тінь сльози цілунком витер

бо ти не віриш у слова...

тоненькі пальці ловлять вітер

тремтять на вітрі мов трава

Дмитро Лазуткін

[Tolik_lt]

Чуєш, мила, ну хіба ж так можна

Говорить на політичні теми?

Ліжко он стоїть таке порожнє,

То ж давай до нього ми підемо.

А коли ми вузликом зав'яжем

Наші обидва спітнілі тіла,

Ти згадай, що негри голодують

По обидва боки річки Нілу.

А твоє чудове біле тіло

Наштовхне мене на біди ескімосів,

А твоя нога тонка, спітніла

Нагадає, що їм зимно в носі.

Чуєш, мила, ну хіба ж так можна

Говорить на політичні теми?

Ліжко он стоїть таке порожнє,

То ж давай до нього ми підемо.

МП

*****

По той бік пристрасті народжується ніж,

Лахмітник Місьо о четвертій ранку

Зарізав панну Касю, лесбіянку,

Як він гадав, а втім, йому видніш.

Він пописав ій черево й горлянку,

Аж весь шалів, аж весь упав у дріж,

Вона ж одно твердила: "Хоч заріж,

Я присягла навіки свойму Янку".

Той саме відбував за зґвалтування,

Вона була любов його остання

І так пішла небога ні за гріш.

Кохання — то велика дивовижність:

Там, де лише народжувалась ніжність,

За хвильку може виникнути ніж.

Андрухович

****

Старий сивий пес ляже біля ніг твоїх,

Мале кошеня вискочить тобі на руки.

Ніхто ще не бачив Богородицю такою,

Ніхто ще не бачив Богородицю...

Добрий вогонь зігріє нас сьогодні,

Юний вітер закоханий в нас,

Тому що нас неможливо не любити,

Тому що нас неможливо не любити...

Тому що ми святі в своїй любові,

Тому що ми святі...

[Olesya]

***

Мрію тебе. Ти, солодкий, лишився далеко.

Майже наснившись, світлами вночі огортав.

Що тобі важко до болю? А що тобі легко?

Ким ти прокинувся? Ким ти ніколи не став?

Прірва, що в'яже, і нитка, що розлучає...

Біль у заглибинах тіла нагадує сміх.

Літо горішане пахне гірким молочаєм,

Диким гірким молочаєм нестерпних утіх.

***

Ми пристрастей чаші - наповнені ними, солоні.

Гулка потаємність і туга - мов сад під дощем.

Я хочу тебе цілувати в уста і долоні.

Безмежно тобі віддаватись. І ще раз. І ще.

Це так ненавмисно, зненацька - і так прямовисно.

Любов, що здається любов'ю, - стається і є.

Я смію тебе. І, можливо, іще не запізно

Тебе цілувати і дихати ім'я твоє.

Маріанна Кіяновська

[sweetlena]

Львівська ніжність

На Вірменській в маленькій кнайпі,

Відігрівши горнятком руки,

В животі тихо рвуться навпіл

Фройдо-сни і відтінко-звуки.

Кнайпу порають сестри-вишні,

Зігріваючи подорожніх,

Варять каву і ситні вірші,

А на гущі собі ворожать.

Блідолиці і блядоокі

Сестри нехтують кольорами.

Крізь спідниці цвіте бузок і

Набухає в солодкі рани.

В аскетично-тугому ситці

Кожна подумки щось мережить,

Залишаючи в теплій нитці

Свої мрії необережні...

Хлопчик з посмішкою Тільтіля

Й буйством сонечок на обличчі

Якось випив у кнайпі зілля

І тим вишням себе позичив.

Він там пише казки бузкові,

Доглядає сестер і тишу...

І з тих пір у старому Львові

Варять каву чомусь ніжнішу...

[sweetlena]

Брошки — блещут…

на тебе! —

с платья

с полуголого.

Эх,

к такому платью бы

да еще бы…

голову.

Владимир Маяковский

[Amelie]

Я не можу побути сам

Під камінням людської лави.

Світ в решітках віконних рам

Не цікавить мене… Не цікавить.

Ця свобода на присмак гірка,

Як дешева розчинна кава.

І брудниться моя рука

В ці покрашені пір’я слави.

Я рабію від тихих слів,

Живтію в потворнім світі.

Та мені недостатньо слів,

Щоб забутися і творити.

Я повинен усім і все.

Бути добрим – моя повинність.

А за мною хтось хрест несе -

І гвіздки забивають в спину.

О.Смик

[Amelie]

Гефсиманский сад

Мерцаньем звезд далеких безразлично

Был поворот дороги озарен.

Дорога шла вокруг горы Масличной,

Внизу под нею протекал Кедрон.

Лужайка обрывалась с половины.

За нею начинался Млечный путь.

Седые серебристые маслины

Пытались вдаль по воздуху шагнуть.

В конце был чей-то сад, надел земельный.

Учеников оставив за стеной,

Он им сказал: "Душа скорбит смертельно,

Побудьте здесь и бодрствуйте со мной".

Он отказался без противоборства,

Как от вещей, полученных взаймы,

От всемогущества и чудотворства,

И был теперь, как смертные, как мы.

Ночная даль теперь казалась краем

Уничтоженья и небытия.

Простор вселенной был необитаем,

И только сад был местом для житья.

И, глядя в эти черные провалы,

Пустые, без начала и конца,

Чтоб эта чаша смерти миновала,

В поту кровавом Он молил Отца.

Смягчив молитвой смертную истому,

Он вышел за ограду. На земле

Ученики, осиленные дремой,

Валялись в придорожном ковыле.

Он разбудил их: "Вас Господь сподобил

Жить в дни мои, вы ж разлеглись, как пласт.

Час Сына Человеческого пробил.

Он в руки грешников себя предаст".

И лишь сказал, неведомо откуда

Толпа рабов и скопище бродяг,

Огни, мечи и впереди -- Иуда

С предательским лобзаньем на устах.

Петр дал мечом отпор головорезам

И ухо одному из них отсек.

Но слышит: "Спор нельзя решать железом,

Вложи свой меч на место, человек.

Неужто тьмы крылатых легионов

Отец не снарядил бы мне сюда?

И, волоска тогда на мне не тронув,

Враги рассеялись бы без следа.

Но книга жизни подошла к странице,

Которая дороже всех святынь.

Сейчас должно написанное сбыться,

Пускай же сбудется оно. Аминь.

Ты видишь, ход веков подобен притче

И может загореться на ходу.

Во имя страшного ее величья

Я в добровольных муках в гроб сойду.

Я в гроб сойду и в третий день восстану,

И, как сплавляют по реке плоты,

Ко мне на суд, как баржи каравана,

Столетья поплывут из темноты".

Б.Пастернак

[Dima4s]

Гарячий подих.

Тепле тіло.

Підлога.

Килим.

Жар.

Вуста.

Я спробував тебе на дотик.

Була гаряча і терпка.

Я весь тремтів.

Була ледача.

Рум’янець на щоках зомлів.

І місяць посміхавсь, неначе, -

Він край віконечка присів.

Навис серпанком безсоромним.

За ним тягнувся шлейф зірок,

Що поглядом зовсім нескромним,

Крізь скло дивились в наш куток.

Намалювала візерунок

Ти пальцем,

Хукнувши на скло.

Легкий, метелик-поцілунок

Проплив зі скроні на чоло.

Ми розглядали запах ночі,

Вдихали сяйво тих пісень.

Он сонце,

Бачиш –

Там на схилі

Почався інший Новий День.

Ти посміхалась

Ти мовчала

Навіщо?

Я і так все знав.

Солодка втома обіймала,

Я покохав...

Я покохав!

[igorrrko]

Гарячий подих.

Тепле тіло.

Підлога.

Килим.

Жар.

Вуста.

Я спробував тебе на дотик.

Була гаряча і терпка.

Я весь тремтів.

Була ледача.

Рум’янець на щоках зомлів.

І місяць посміхавсь, неначе, -

Він край віконечка присів.

Навис серпанком безсоромним.

За ним тягнувся шлейф зірок,

Що поглядом зовсім нескромним,

Крізь скло дивились в наш куток.

Намалювала візерунок

Ти пальцем,

Хукнувши на скло.

Легкий, метелик-поцілунок

Проплив зі скроні на чоло.

Ми розглядали запах ночі,

Вдихали сяйво тих пісень.

Он сонце,

Бачиш –

Там на схилі

Почався інший Новий День.

Ти посміхалась

Ти мовчала

Навіщо?

Я і так все знав.

Солодка втома обіймала,

Я покохав...

Я покохав!

Файно...

[emelka]

Умывайтесь любовью почаще,

Каждым утром и вечером вновь.

Процедуры нет лучше и слаще,

Чем одетая в счастье любовь.

Ведь ничто так с души не смывает

Грязь рутины и подленькой лжи,

Зависть, злоба легко исчезают,

Только слово "люблю" мне скажи.

Умывайтесь почаще любовью,

Лишь она помогает нам жить.

Что нам стоит для всех на здоровье

Краник светлой любви открутить!

[ODZER]

<p><p>* * *

В час вечерний, в час дневной

Люди входят в мир земной.

Кто рожден для горькой доли,

Кто для радости одной;

Кто для радости беспечной,

Кто для ночи бесконечной…

    * * *

Увидеть мир в одной песчинке

И Космос весь - в лесной травинке!

Вместить в ладони бесконечность

И в миге мимолетном вечность!

   Уильям Блейк

[ODZER]

Уильям Блейк

СМЕЮЩАЯСЯ ПЕСНЯ

В час, когда листва шелестит, смеясь,

И смеется ключ, меж камней змеясь,

И смеемся, даль взбудоражив, мы,

И со смехом шлют нам ответ холмы,

И смеется рожь и хмельной ячмень,

И кузнечик рад хохотать весь день,

И вдали звенит, словно гомон птиц,

"Ха-ха-ха! Ха-ха!" - звонкий смех девиц,

А в тени ветвей стол накрыт для всех,

И, смеясь, трещит меж зубов орех, -

В этот час приди, не боясь греха,

Посмеяться всласть: "Хо-хо-хо! Ха-ха!"

Перевод С. Я. Маршака

[laska]

Хвилинка - крап...

Пройшлась і впала,

Враз промайнувши крізь сльозу,

Яка чрез тіло в горлі стала,

Й опанувавши тремт в мізку́,

Все серцю кисню не давала

Та склом полізла по нутру́

І зупинилась... Міркувала:

Життя залишу чи зітру́?...

Павло Гай-Нижник

[ODZER]

Уильям Блейк

ДИТЯ-РАДОСТЬ

- Мне только два дня.

Нет у меня

Пока еще имени.

- Как же тебя назову?

- Радуюсь я, что живу.

Радостью - так и зови меня!

Радость моя -

Двух только дней,-

Радость дана мне судьбою.

Глядя на радость мою,

Я пою:

Радость да будет с тобою!

Перевод С. Я. Маршака

[Olesya]

****

ніхто не згадає орнамент твоєї долоні

твій запах і голос яким промовляв і слова

хиткі наче стебла неначе каміння солоні

та це неважливо і я розумію сама

що теж забуваю ознаки цієї любові

і обриси рук і самотність дерев і дзвінки

що мати тебе в цьому місті порожньому львові

це наче одній перейти на той берег ріки

і плакати плакати втративши все або більше

ковтнувши неначе отруту розгублене «ні»

бо бути самою для мене тепер не найгірше

найгірше – не чути відлуння в її глибині

Наталка Пасічник

[laska]

ІРОНІЧНИЙ НОКТЮРН

Ґумкою місяця стерто кути:

Ніч — мир безвинним і винним.

Ліфти, асфальти, мури й коти

Всоталися в сну драговиння.

І ніби хтось шепче: усе це пусте,

От дай тільки Боже заснути…

І сняться ліфтам будинки без стель

І троси, у небо напнуті,

Розтріслим асфальтам — як дощ полива,

А чорним котам — ворожбити,

А кожному муру — якась голова,

Спроможна його пробити…

ПРОЩАННЯ МІЖ ЗІРОК

А просто — жоден інший: я — це я.

Я теж умру. І кари не уникну.

І смисл, моїм означений ім’ям,

Як жовтий порох, витрусять за вікна

З моїх речей, паперів і кімнат

(Розкиданих і так — на півпланети!)…

Лиш, може, десь мій неназванний брат

У котрусь ніч спросоння схлипне: “Де ти?..”

І цього — досить. Так: пилковий слід

На пальцях, що торкнуть старе свічадо,

І світлий свист — мов нарти крешуть лід —

Ще довго буде в просторі звучати,

І, захлинувшись тайною, дитя

Закине ввись лице, од зрячих сліз студене…

І цього — досить: справдилось життя.

А далі — розбирайтеся без мене.

Оксана ЗАБУЖКО

[ODZER]

Уильям Блейк

Колыбельная

Сладость снов, сойди, как тень,

Сон, дитя мое одень.

Сны, сойдите, как ручей

Лунных ласковых лучей.

Сладкий сон, как нежный пух,

Убаюкай детский слух.

Ангел кроткий, сладкий сон,

Обступи со всех сторон.

Смех, сверкай во тьме ночей

Над отрадою моей.

Будь с ним лучшей из утех,

Материнский нежный смех.

Каждой жалобе шепни:

"Задремли и отдохни".

Каждой жалобе скажи:

"Крылья легкие сложи".

Спи, дитя, счастливым сном,

Целый мир уснул кругом.

Спи же, спи, родимый мой,

Я поплачу над тобой.

Предо мной священный лик

На твоем лице возник,

Твой Создатель здесь, во сне,

Горько плакал обо мне.

Как невинное дитя,

Плакал, глазками блестя,

О тебе и обо всех,

И слезами смыл наш грех.

И теперь глядит, любя,

Он с улыбкой на тебя,

В снах ребенка спит он сам.

Мир земле и небесам.

[Olesya]

ТЕОРЕМА

Поглядом теплим, тяжким запали мені губи. Мовчи.

— Як називався той фільм Пазоліні?

— Либонь, “Теорема”…

І по хребту опливають, як віск по свічі,

Росні мурашки жаского і ніжного трему,

А по стемнілому склу — за змією огниста змія

Повз “двірники”, як повз болісно зламані брови:

Хтось від’їжджає (ця роля щоразу — моя) —

Хтось на пероні стоїть у нестерпній підсвітці любови.

Дощ переходить у сніг (це простий операторський трюк),

Прожовть ївка ліхтарняна пластовнями сіється з неба…

Хтось на пероні стоїть в порожнечі завішених рук,

Скутий страхом — позирнуть тепер збоку на себе.

Губи язиком обвів — мов заклеїв листа

Ще-ненаписаним:

— Знаєш, від цього — вмирають…

Темно горять небеса. Де рознято обійми — зоставсь

Простір, як аркуш паперу з обірваним краєм.

Ох, не вмирають! Насправді вмирають — не так

(Як — не скажу, остуджаючи губи на вітрі…).

Сніг опадає — мов зграя підстрелених птах.

Лунко пустіє перон.

Насуваються титри.

Оксана Забужко

[emelka]

Снова весна, говорливая, звонкая,

И не до сна, и представить могу,

Будто легко превращаюсь в девчонку я,

Будто навстречу рассвету бегу.

Низко над лугом ликует и кружится

Ранняя бабочка — выпуклый глаз,

Мелко дрожит, отражается в лужицах

Лёгеньких крылышек яркий окрас.

И беспричинно становится весело:

Смотришь вокруг — замирает душа.

Ива зелёные ветки развесила,

Знает, красавица, как хороша!

[Olesya]

+ + +

І що це була за осінь, з утечами та кредитами:

зупинки у різних норах і переїзди потому,

дзвінки з чужих телефонів, що були настільки убитими,

аж помирали в руках від виснаження та перевтоми.

Але вона мовчала й дивилася, ніби дійсно втішалася

усім випадковим будинкам з дахами холодними.

І навіть коли можна було піти – вона лишалася,

і навіть коли можна було залишитись – вона виходила.

А на ніч вона читала мені церковні збірники,

оскільки ми й не мали тоді особливого вибору:

про всі ці дива святого Антонія, які мені видавались спірними,

там, де він виходить на берег і проповідує перед рибою,

розповідає рибам про те, що всіх нас об´єднує:

про чорний папір повітря, на якому вже все написано,

про страх, який ми долаємо, про сни, що стають об´ємними,

наповнюючись нашим диханням,

нашим голосом

і нашими рисами.

Розповідає про вітер під шкірою, який робить нас витривалими,

про жіноче довге волосся, до якого прив´язуєшся,

про глибокі проточні водойми, в яких не варто рибалити,

аби не виловити птахів із рваними м´язами.

Стоїть і говорить рибам, не маючи ні втоми, ні голоду,

про ненадійність тонких плавників, якими вони тут рухають.

І риби слухають його, вистромивши з води свої голови.

Задихаються, але слухають.

Сергій Жадан