Роковини початку депортації українців у 1944-1951 роках

[jack74]

2-га неділя вересня - День пам’яті українців - жертв примусового виселення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках

Цього року - 75-річниця

 

9 вересня 2019 року виповнюється 75 років від початку депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини.

 

У 1944–1946 роках, понад 482 тисячі українців примусово позасудово переселили до УРСР. Це брутально здійснили комуністичні режими СРСР і Польщі із застосуванням терору, репресій, конфіскації майна, обмеження політичних, соціальних, економічних і культурних прав людей. 

У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході Акції “Вісла” депортувала на північ і захід Польщі. Впродовж кількох місяців було депортовано майже 150 тисяч українців.

Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948, 1951 роках.

 

Акція повинна була бути добровільною, але не знайшла особливої підтримки серед українців. Тоді польська сторона вдалася до тиску: ліквідувала українські школи, утискала громадське життя, дискримінувала українців під час проведення аграрної реформи, наклала непосильні обов’язкові податки тощо.

Після цього українців почали примусово виселяти. Загалом лише у період 1944-1946 рр., за офіційними даними, на територію УРСР депортували 482,8 тис. осіб. Реальна кількість вигнаних українців була більшою. Примусове виселення та утиски продовжувалися до 1951 року.

Депортація супроводжувалася терором, репресіями, конфіскацією майна, встановленням режиму спецпоселень для депортованих українців, обмеженням їх політичних, соціальних, економічних і культурних прав. Тотальне виселення корінних українців зі споконвічних теренів за етнічною ознакою було ретельно сплановане і брутально здійснене комуністичними режимами Польщі та СРСР. Виселені з території Польщі українці знайшли свою другу домівку в різних регіонах України від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини.

 

Цитувати

Історична довідка

 

• Вигнання нацистів зі Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося утвердженням у регіоні комуністичних режимів шляхом масштабних репресій, депортацій,  упокорення населення.
• Для встановлення радянсько-польського кордону й усунення територіальних суперечок 9 вересня 1944 року представники УРСР і Польської Народної Республіки підписали Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР і створили відповідні органи.
• Депортація українців із Польщі в 1944–1946 роках охопила землі Лемківщини, Надсяння, Південного Підляшшя та Холмщини. Територія розташування вивезених в УРСР охопила 17 областей. Найбільше їх осіло на Тернопіллі та в сусідніх областях.
• Попри заяви, буцімто переїзд здійснюватиметься добровільно, комуністичні режими СРСР та Польської Народної Республіки масово використовували репресивні методи. Виселення перетворилося на примусову депортацію.
• Депортацію проводили силами управлінців та місцевих польських селян, Війська Польського та підрозділів НКВД. Організатори та виконавці використовували різні методи впливу – від вмовлянь і психологічного тиску (через пропагандистську агітацію, шантаж, залякування) до залучення війська.
• Керівництвом комуністичних режимів виселення і депортації розглядались як спосіб вирішення “українського питання” у Польщі.
• Продовженням депортації українців стала Акція “Вісла”, проведена у 1947 році польським комуністичним режимом. У ході акції близько 150 тисяч українців депортували на північні та північно-західні території Польщі.
• Вигнанці втратили більшість майна, особливо нерухомого, адже в Українській РСР держава відшкодовувала лише втрачене житло і зерно.
• Внаслідок переселень і депортацій у 1944–1952 роках рідних домівок було позбавлено близько 750 тисяч українців.
• У 1944–1946 роках із західних областей УРСР переселили до Польші майже 790 тисяч поляків та євреїв.

 

Цитувати

До 75-ліття початку примусової депортації українців із етнічних земель

Ukrainian Institute of National Remembrance (Український інститут національної пам’яті)

Опубліковано 7 вер. 2019 р.

 

Новий зворушливий ролик Українського інституту національної пам’яті, створений спільно з Bober Film Studio, присвячений 75-м роковинам початку примусової депортації українців Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини.

Західний кордон СРСР був визначений без врахування етнічного розселення українців та поляків. Тож комуністична влада вирішила полагодити це, просто насильно переселивши людей із їхньої батьківщини. Тоді близько 700 тисяч українців позбавили домівок.

9 вересня 1944 року в Любліні було укладено угоду про «взаємний обмін населенням», яка передбачала переселення українців з їхніх етнічних територій до УРСР, а поляків – з України до Польщі.

«Добровільне переселення» з «рівноцінним відшкодуванням майна» на практиці обернулося для депортованих в УРСР колгоспним рабством, голодом та злиднями, роками принижень та поневірянь без права повернення на рідні землі», - зазначив Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

У ролику використані кадри із фільму Олеся Янчука «Залізна сотня».

Спойлер

 

 

Цитувати

Постанову «Про відзначення на державному рівні 75-х роковин початку депортації українців із Польщі у 1944–1951 роках» Верховна Рада ухвалила в 2018-му році листопаді. У ній також було встановлено другу неділю вересня Днем пам’яті примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944–1951 роках.

 

Нацрада з питань телебачення та радіомовлення нагадала теле- та радіоканалам, що при плануванні програм і передач цього дня необхідно керуватися Правилами ведення мовлення на теле- і радіоканалах у дні трауру (скорботи, жалоби) та дні пам’яті.

 

...і мої діди-батьки в тому числі...

[jack74]

фільм «Вкрадена Вітчизна»

Цитувати

Автор сценарію Алла Хитра

Режисер Артур Гураль

Оператор М. Жадан

Україна, 2017 рік

 

Документальну стрічку присвячено темі депортації українців із території Польщі у 1944–1946 роках згідно договору між УРСР і Польським комітетом національного визволення. У фільмі очевидці подій розповідають про те, що відбувалося на території Холмщини у довоєнний період, як загони польських бойовиків, зокрема Армії Крайової та Батальйонів Хлопських, чинили криваві акції проти українського населення, знищували українців під час Другої світової війни, про нелюдські умови переселення в Україну, яке за жодних обставин не можна назвати добровільним, про те, як їх прийняла нова батьківщина та її громадяни.

«Вкрадена Вітчизна» – це фільм про людей, на долі яких випало чимало випробувань на Холмщині, батьківщині, яку у них украли, про умови, в яких їм доводилося адаптуватися до радянської дійсності, знаходячись під постійним пильним наглядом КДБ, будучи усе життя людьми другого ґатунку, які навіть через 70 років лишаються холмщаками.

Також у стрічці представлено погляди на депортацію українців депутатів польського Сейму, відомих українських істориків і політиків.

Фільм створено за рахунок благодійних пожертв Київського товариства «Холмщина».

Спойлер

 

 

 

[Litovets]

40 минут назад, jack74 сказал:

...і мої діди-батьки в тому числі...

і мої також. Бабуся розповідала як з Холмщини савєти вивезли на Запоріжжя де якраз лютував голод.

[jack74]

Художній фільм "Залізна сотня" 2005-го року про УПА, але якраз про той часовий момент і про ту територію, і частково відтворює атмосферу страшного середовища того часу 

Спойлер

 

 

[jack74]

копіпаста з 2001-го року:

Трагедія, що обросла міфами

Масова депортація українців з Польщі у 40 — 50-х роках вперто замовчується

Наталя КЛЯШТОРНА, журналістка, Центр дослідження бойків

Спойлер

ХХ століття вже охрестили століттям переселень. Здебільшого ці переселення були примусовими, і тому їх також називають депортаціями. Вже нікого не здивуєш визначенням «депортований народ». В Україні живуть депортовані німці й кримські татари. Втiм, варто представнику титульної нації бодай натякнути про те, що його предки були депортованими, це викликає подив і навіть підозри. Все це — наслідки впертого мовчання про депортації майже півмільйонна українців зі східних воєводств Польщі. Як, чому і куди цих людей «переміщували», знають лише історики і... самі депортовані.

Після врегулювання територіальних питань між СРСР і Польщею Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110-ма тис. кв. км території стала складовою частиною УРСР. На території Польщі залишився значний масив етнічних українських земель з 700 мaтисячами українців. Очевидно, саме з метою досягнення етнічної однорідності населення двох держав їхні уряди й почали акції виселення українців з Польщі, а поляків — з України.

Масові переселення українців з Польщі провадилися в чотири етапи. Перший тривав упродовж 1944 — 1946 рр. на підставі угоди між Польщею і УРСР про обмін населенням. 482 тисячі українців і членів змішаних родин з Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств Польщі організовано переселили в УРСР. Окрім цього, понад 20 тисяч українців польські війська буквально «перегнали» через прикордонну річку Сян без оформлення будь-яких документів. Хоч в угоді зазначалося, що «евакуація мусить мати добровільний характер», насправді є численнi свідчення того, що процес переселення був позбавлений навіть ознак декларованої добровільності.

Наступною була акція «Вісла», внаслідок якої на західні та північні землі Польщі, звідки депортували німців, переселено і фактично розпорошено з метою асиміляції 150 тисяч українців. Вчинене проти них насильство пояснювалося як акт колективної відповідальності українців за дії ОУН-УПА.

Третій етап — делімітація державного кордону між СРСР і РП. З населених пунктів, що відійшли до Польщі, вглиб УРСР переселили 9125 українців. Остання «переселенська акція» пояснювалася наміром СРСР і ПНР обмінятися ділянками державних територій. 1951 року зі своєю батьківщиною вимушено розпрощалися ще понад 32 тисячі українців.

Таким чином, всередині Польщі переселень зазнали близько 150 тисяч українців, а всього з Польщі в УРСР упродовж 1944 — 1951 рр. було переселено понад 543 тис. осіб. Як мінімум, кожний 50-й українець має право сказати, що живе поза землею своїх предків. За десять років державності український парламент трьох скликань не дав політико-правової оцінки цим «переміщенням», в яких історики знайшли всі складові «етнічних чисток».

В Україні депортованими визнають себе українці, котрі опинилася в Галичині і створили громадсько-суспільнi товариства «Холмщина», «Любачівщина», «Надсяння» і «Лемківщина», що входять до Об’єднання товариств депортованих українців. Депортовані й їхні нащадки живуть переважно у Волинській, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях. Наукову літературу в Україні читають далеко не всі. Тому людей цих називають як переселенцями, так і поляками; як «бандерівцями», так і тими, які «не хотіли жити в Польщі». Перелік подібних тверджень можна було б множити. Міфи породжують стереотипи.

Міф №1. Українці їхали з Польщі добровільно, бо хотіли жити разом з українцями в Україні.

Для українців з-під Горлиць, Перемишля чи Холма рідна земля асоціювалася не зі Збручем чи Дніпром, а насамперед — з рідною стріхою. Навіть польські історики визнають території, «очищені» від українського населення, територіями, де мешкали субетнічні групи, — лемки, бойки, надсянці та ін. Землю, на якій українці жили упродовж багатьох століть і де складали виразну більшість, вони сприймали не інакше як свою батьківщину. Така ситуація була характерною не лише для українців. Скажімо, в часи Австро-Угорщини поляки також вважали свої етнічні терени польськими, хоч вони перебували в межах імперії. По-друге, якщо зважити на патріотичну налаштованість українців у Польщі та мізерну популярність «лівих» течій на західних етнічних українських землях, навряд чи бачили вони в Радянській Україні, що нею керували комуністи з Москви, Україну своєї мрії.

Міф №2. Примусово переселяли лише тих українців, які були в ОУН-УПА або сприяли «бандерівцям».

Всіх запідозрених в участі або сприянні УПА справдi виселяли. Але далеко за межі України. Поза тим, сам масштаб депортації цілковито спростовує наведене твердження. Адже викорінювали не просто певні категорії людей, а всі без винятку українські й так званi змішані родини iз сотень сіл і містечок.

Важливий аспект — неоднорідність настроїв населення західних земель. Скажімо, якщо змішані (українсько-польські або ж українсько-німецькі) родини на Холмщині були звичним фактом, то на Надсянні — радше винятком. Якщо західною Лемківщиною десятиліттями бродив привид москофільства, то на Бойкiвщині подібні ідеї сприймалися як вияв ексцентричності. В деяких регіонах, наприклад, у західній Лемківщині, на час виселення жодного «упівця» не було. Однак це не заважало польським військовим заганяти українців у вагони. Отже, під час переселенських акцій політичних поглядів людей ніхто не брав до уваги. Польщу «очищували» від українців, а УРСР — від поляків. Після того як УПА почало боронити українців Закерзоння від відселення, авторитет українського підпілля серед українців зріс ще більше. По суті, УПА була єдиною силою, на яку могли розраховувати зацьковані польськими і радянськими військовими люди.

Міф №3. Iз Польщі їхали злочинці, щоб уникнути відповідальності перед польським правосуддям.

Це твердження знову ж таки спростовує масштаб переселень. Так само, як несправедливо називати всіх до одного жителів сіл і містечок, що розташувались компактно, бойовиками УПА, так само важко повірити, що у всіх цих селах і містечках українці були виключно шахраями, злодіями, вбивцями тощо.

Міф №4. Українські родини в Польщі жили злиденно, то ж вони їхали в Україну, щоб зажити заможніше.

Те, що українці в Польщі жили на загал бідніше, аніж поляки, — незаперечний факт. Зрештою, така доля чекала на кожен народ, котрий не користувався рівними правами з титульною нацією. Чинилися перешкоди в здобутті освіти, передовсім вищої; відповідно, українці були рідкістю в університетах, судах, торговельних установах, а особливо — в органах державної влади. Тобто говорити, що українці були задоволені своїм матеріальним і соціальним становищем у Польщі, не доводиться. З другого боку, не треба думати, що українці в Польщі мали такі вже великі ілюзії щодо зростання добробуту своїх одноплемінників за Радянської влади. Мало хто знає, що українці мали шанс виїхати в УРСР ще в 1939 і 1940 рр. Поодинокі бажаючі поїхали. Проте потім вони нікому не радили наслідувати їхній приклад, і під час війни українці намагалися повернутися на землю батьків.

Міф №5. Переселення 1951 року не можна вважати насильницьким, оскільки не було явних ознак застосування сили, і людям дозволили взяти з собою майно, а згодом деякі з переселених повернулися на територію Польщі.

Оскільки на той час підрозділи УПА на зазначеному терені були практично ліквідовані, а значна частина населення репресована як «антирадянські» та «класово ворожі» елементи, депортовані не вчиняли значного опору. Акцiї цього разу не супроводжувалися масовими ексцесами насильства. Дійсно, люди заздалегідь були повідомлені про переселення, мали час, щоб виготовити скрині та ящики для транспортування своїх пожитків. На дві або три родини давали один збитий дошками вагон. У ньому разом їхали люди і худоба.

Архівні документи та свідчення самих учасників переселення однозначно вказують, що люди були позбавлені можливості як залишитися на переданій Республіці Польща території, так і вільно обирати собі місце майбутнього проживання в межах СРСР. Практично всі примусово переселені особи виявили бажання оселитися в Західній Україні, де були звичні для них природні умови і культурне середовище. Та місце їхнього подальшого проживання було визначене планами переселення. Люди опинилися в південній Україні. Переважна більшість — без даху над головою, хоч декотрим навіть обіцяли «ключі від будинків». На територію Польщі після 1956 р. мали змогу повернутися лише ті, хто мав бодай якісь польські корені. Змішані шлюби в тій частині Бескидів були рідкістю, тож повернулися кілька десятків осіб з-поміж 35 и тисяч переселених.

Міф №6. Переселенцям компенсували вартість втраченого майна, тож вони не зазнали матеріальних втрат внаслідок переселення.

Втрати завжди неминучі — навіть якщо це переселення добровільне. А українці iз західних земель, як свідчать документи, не завжди мали змогу забрати все своє майно. Непоодинокими були випадки крадіжок на залізничних станціях, де вигнані люди тижнями чекали на вагони. І лише незначна частина депортованих одержала на новому місці окреме житло. Більшості родин довелося поневірятися «по квартирах» або задовольнятися мешканням у бараках і коморах. На вирішення житлового питання йшли роки, хоч компенсації за втрачене майно переселенцям дійсно виплачували. Інша рiч — яким чином. Були випадки, коли власнику нової просторої оселі давали на кілька карбованців більше, аніж тому, хто мешкав у старому будинку. Обурені несправедливим розміром компенсації люди масово зверталися до оцінювальних комісій з проханням переглянути вартість майна. У відповідь переселенців звинувачували в суб’єктивності.

Микола Горбаль, народний депутат України минулого скликання, розповідав, як лемкам, громадянам Польщі, агітатори зі східної України урочисто обіцяли, що за кожен лан засіяної пшениці на новому місці їм дадуть такий самісінький лан пшениці. Пшеницею потім наділяли, але — не землею. Бо в колгоспах радянської України чекали не господарів iз відокремленою від колгоспної землею — чекали на робочу силу. Будь-які натяки лемків, бойків, надсянців і холмщаків, що їм належить тут по кілька гектарів, сприймалися головами сільрад і колгоспів як маячня божевільних. Трагедія полягала в тому, що місцеві та переселенці були братами. Братами по крові, але виховані вони були в політичних умовах різних держав. Тому їм знадобився час, щоб пристосуватися одне до одного. Переселення завдавало не лише матеріальних втрат, але й моральних страждань упродовж багатьох років.

Міф №7. Питання про переселення вже не актуальне. Найстарші з переселених скоро помруть, а молоді до нього байдужі.

Не тільки депортовані, але й декотрі з їхніх нащадків, народжених вже на території УРСР, переживають моральні страждання, пов’язані зі втратою малої батьківщини та неможливістю повноцінного плекання своєї субетнічної культури в умовах дрібнодисперсного розселення та відсутності будь- якої державної підтримки.

Однак є архівні документи і свідчення ще живих юдей. Зрештою, є наукові дослідження. Українські та польські історики дiйшли висновку, що переселення або евакуація не є точним і коректним визнанням того, що пережили українці в Польщі у 40 — 50-х роках ХХ століття. Науковці схильні вважати, що це була депортація. А депортація — це злочин проти 700 тисяч українців, близько 550 тисяч з яких спрямували до УРСР. Байдужість до трагедії і прагнення не нагадувати про неї — один з парадоксів нашої сьогоднішньої історії.

КОМЕНТАР «Дня»:
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор історичних наук, заступник директора Інституту історії України НАН України:

– Питання про українсько- польський кордон виникло 1918 року, коли на руїнах колишніх імперій були утворені Польща і Західноукраїнська Народна Республіка. Польщі вдалося 1919 року поглинути ЗУНР, землі якої раніше входили до Австро-Угорщини, і на додачу окупувати частину українських земель у складі колишньої Російської імперії – по річки Збруч і Горинь. Антанта не визнала окупації Східної Галичини із центром у Львові і 8 грудня 1919 року провела східний кордон Польщі по лінії етнографічного розмежування. Це була більш-менш компромісна лінія, яка залишала за Польщею досить широку смугу прадавньої української території – Посяння, Підляшшя, Холмщину, Лемківщину. Однак за межами Польщі залишалися землі, населені сотнями тисяч поляків.

Після польсько-радянської війни 1920 року зберігся кордон по річках Збруч і Горинь. 1923 р. Антанта позбавила Східну Галичину статусу міжнародної території і визнала її приналежність до Польщі. Після цього українські землі з різною історичною долею утворили нове географічне поняття — Західну Україну у складі Польщі. 1939 року Німеччина та СРСР поглинули Польську державу. Радянському Союзу дісталася більша частина міжвоєнної Польщі, тобто Західна Україна та Західна Білорусія. Однак після вторгнення гітлерівців 1941 р. СРСР відновив дипломатичні відносини з польським еміграційним урядом і заявив, що вважає нечинними німецько-радянські договори про поділ Польщі. На конференціях глав трьох союзних держав у Тегерані (1943 р.) і в Ялті (1945 р.) було вирішено провести східний кордон відроджуваної Польщі по лінії, визначеній Радою Антанти 8 грудня 1919 року. 1920 року вона мала власну назву – лінія Керзона. Як компенсацію, Польща одержувала від переможеної Німеччини землі, які вона втратила ще в середньовічні часи.

9 вересня 1944 року між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було укладено угоду про обмін населенням. До 1946 р. включно з України в Польщу виїхало близько 810-и тисяч поляків, а з Польщі в Україну – 483 тисячі українців. Українці Закерзоння, які одвічно жили на своїй землі, здебільшого не бажали переселятися, тим більше, що їх не влаштовувало життя в колгоспі. Проте польські власті створювали такі нестерпні умови, що вони, врешті-решт, переселялися в Україну. Ті, хто все-таки залишилися, були примусово переселені польським урядом до північних і західних земель Польщі в період із квітня по серпень 1947 року (операція «Вісла»). Усього було депортовано на території, де раніше жили німці, близько 150-и тисяч українців. Переселенців розміщували невеликими групами (по кілька родин) серед польського населення задля їхньої найскорішої полонізації.

 

2001-07-21 18:16:00

 

[volks]

Завдяки цьому в нас немає волинського Закарпаття і Донбасу.

ПиСи. Я сам із забужан.