Віршографія

[speaker]

Юрий Визбор

ЦЕНА ЖИЗНИ

"Товарищ генерал, вот добровольцы -

Двадцать два гвардейца и их командир

Построены по вашему..." - "Отставить, вольно!

Значит, вы, ребята, пойдете впереди.

Все сдали документы и сдали медали.

К бою готовы, можно сказать...

Видали укрепленья?" - "В бинокль видали."

"Без моста, ребята, нам город не взять."

Этот город называется Полоцк,

Он войною на две части расколот,

Он расколот на две части рекою,

Полной тихого лесного покоя.

Словно старец, он велик и спокоен,

Со своих на мир глядит колоколен,

К лесу узкие поля убегают -

Белорусская земля дорогая.

"Задача такова: в город ворваться,

Мост захватить и от взрыва спасти.

Моста не отдавать, держаться, держаться

До подхода наших танковых сил.

А мы-то поспешим, мы выйдем на взгорье,

Прикроем артиллерией смелый десант.

Как ваша фамилия?" - "Лейтенант Григорьев!"

"Успеха вам, товарищ старший лейтенант!"

Беги вперед, беги, стальная пехота -

Двадцать два гвардейца и их командир.

Драконовским огнем ревут пулеметы,

Охрана в укрепленьях предмостных сидит.

Да нет, она бежит! В рассветном тумане

Грохочут по настилу ее сапоги,

И мост теперь уж наш! Гвардейцы, вниманье:

С двух сторон враги, с двух сторон враги!

Четырнадцать атак лавой тугою

Бились об этот малый десант.

Спасибо вам за все, товарищ Григорьев -

Командир десанта, старший лейтенант.

Вот берег и река, грохотом полны,

И мост под танками тихо дрожит...

Товарищ генерал, приказ ваш исполнен,

Да некому об этом вам доложить.

31 января 1973

[speaker]

Юрий Визбор

* * *

Не сотвори себе кумира

Из невеликих мелочей -

Из обстановки и квартиры,

Из посещения врачей,

Из воскресенья и субботы,

Из размышлений о судьбе.

В конце концов, не в наши годы

Унынье позволять себе.

Не сотвори себе кумира,

Ведя житейские бои,

Из неизбежных и унылых

Подсчетов прибылей своих.

И может, ты прошел полмира

В исканьях счастья своего -

Не сотвори себе кумира

Ни из себя, ни из него.

Не сотвори себе кумира

Из памяти своей земли,

Из тех бойцов и командиров,

Что до победы не дошли.

Из истин - выбери простые,

Что не подвластны временам,

И сотвори себе Россию,

Как сотворила нас она!

12-18 мая 1974

[Olesya]

Жовтень самотньо темно

вітер і дощ у парі

повітря гірчить хризантемно

каштани на тротуарі

куди поспішаєш сестро

калюжам збиваєш брижі

грають військові оркестри

в твоєму малому Парижі

хлопці у камуфляжі

дами у горностаях

вулиці вузлики в'яжуть

скверами проростають

жовтень самотньо м'яко

солодко гірко мигдально

трошки мартіні б'янко

й можна рушати далі.

Мар'яна Савка

[Vika]

А я-то думал, Вы счастливая,

Когда одна на склоне дня

Вы шли такая горделивая

И не взглянули на меня.

А я-то думал, Вы счастливая.

Я думал, Вы счастливей всех,

Когда смотрел в глаза игривые,

Когда веселый слышал смех.

Глаза то нежные, то строгие,

Но в них тревога, в них беда.

Наверно, Вас любили многие.

Вы не любили никогда.

На Вас глядят глаза влюбленные.

Им не понять издалека,

Что в Вас тоска неутоленная,

Святая женская тоска.

И мысль одна неодолимая

Вам не дает ни спать, ни жить:

Что это мало – быть любимою,

Что надо любящею быть.

Прямая, гордая, красивая…

Я слышу Ваш веселый смех.

А я-то думал Вы счастливая,

Я думал, Вы счастливей всех.

/Петр Градов/

[solnishko]

Вже ночі під листопадом ночують,

Примерзла опустилася латать,

І щуки воду слухають — не чують,

І снігурі поміж сніжинами летять.

Сміється заєць з морквою за вухом,

Зеленим носом ловить сніженя…

І пахне шишка біля себе сухо,

І степ лежить від мене — до коня…

Тим часом ніколи: вісімдесятим ліком,

Двадцятим віком почнемось — нема!.

Учоренько тут басувало літо,

Тепер дивися: молода зима!

І стежка вже не лащиться під ногу,

І не співає — каркає лиш птах…

Взуваймось добре на свою дорогу,

Вдягаймось тепло на зимовий шлях.

Я обніму тебе. Тебе я обнімаю.

Мій білий подих на твоїй руці,

Холоне мла. І каже: облітаю, —

То каже мак.

М. Вінграновський

[Olesya]

Спи, мій ангеле, спи —

це вже осінь холодна і рання

Підступа океанами тиші…

Це я, це вже я —

Та, що спродала Богові душу

за кварту кохання

І з’явилась на сотій сторінці

Твого житія.

Ми так довго шукали імен —

а навіщо шукали?

І навіщо імен,

коли слово важкіш облітань?..

Цей рясний листопад

вибухає останнім хоралом

В сиві трави бажань,

на холодні бруківки прощань.

Спи, мій ангеле, спи —

давнє сонце пряде колискову.

Те, котре берегло,

те, котре уже не вбереже.

Не порушено тайну

і не розворушено змову

В опівніччі кленових

і скороминущих пожеж.

Це не втеча — у сон,

буде вирок іще, буде вирій

Із дощем крижаним і солоним.

І не задарма.

Ми прокинемось потім,

коли зігріватиме крила

Нам і Божому Війську зима…

Оксана Куценко

[laska]

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас - із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.

Ліна Костенко

[Varvara]

Все твои волны и бури прошли надо мной

Слез не осушат муссоны, не выклюют птицы

В горестной мгле ненасытной лишь ей не годится

Радовать глухо прикрытые масками лица

Плачем ли вздохом ли выдать что ложен покой

Капает воск на озябшие пальцы. Молчат

Двери не ведая скрипа и прикосновенья

Липко, тягуче в углах разливаются тени

Сыростью тянет от дней беспросветно-осенних

Полно глумиться и веровать в зыблемый ад.

[mila]

Жити і творити

Щоб жити - не вмерти, потрібно творити…

Бо творчість дає на Землі силу жити.

І це не важливо, чи сієш, чи ореш,

В житті головне, коли любиш і твориш.

Нам творчість дарують Пегасові крила,

І доля стає тоді мудра й щаслива.

Щоб кожен, свій вік міг красиво прожити,

Старайтесь в житті працювати й творити.

Свою Україну, як матір любити,

Повірте, для цього ми маємо жити.

Щоб кожен сказав: "Так я жив, я творив

І власне життя не даремно прожив!"

автор: Дід

[Olesya]

Я дивлюся в твої перелякані очі,

Я тебе заголибить, запестити хочу.

Тільки знаю: не треба! Не треба!

Міг раніше я жить

І не думать про тебе.

Все вривалося в душу, в тривожне чоло -

Все на світі було,

Лиш тебе не було.

А тепер уже й світу, здається, нема -

Тільки ти залишилась сама.

Але я протестую, волаю: не треба!

Та не можу вже жить

І не думать про тебе.

Василь Симоненко

[sweetlena]

Нам в жизни паузы даются

Чтоб было время оглянуться,

Подумать чтоб куда спешили,

Куда пришли... и что забыли...,

Кто нас любил..., кого любили...,

Кто нас простил..., кого простили....

С чем попрощаться...., с чем остаться...,

И посмотреть со стороны:

Кто был, а кто хотел казаться,

Кто виноват, в ком нет вины…

И не грусти что сил упадок....

Себя и все вокруг себя

Попробуй привести в порядок....

.

Всё не напрасно, всё не зря.

Всему исход не угадаешь....,

Но путь так долог у тебя

И тут найдешь, там – потеряешь,

Разлюбишь, вспыхнешь полюбя....

И будет день, и будет полночь

Темнеет и опять светает

И пусть потери не смущают –

Ведь прежде, чем сосуд наполнить

Его всегда опустошают.

[Olesya]

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

НА ПЕРЕХРЕСТІ ОСЕНІ Й ЗИМИ

На перехресті осені й зими

Навряд чи варто зачинать love story.

Ліси порожні і поля просторі –

Чи ж в просторі не згубимося ми?..

На роздоріжжі осені й зими

Нізащо зарікатися не буду

Я ані від тюрми, ні від суми,

Тим паче від сурми Страшного Суду.

У осені на дні, на самім дні,

В холодні дні, нудні й немилосердні,

Сказати “так” (або сказати “ні”)

Не легко, як, скажімо, десь у серпні.

І в кожнім дні, немов у вигнанні –

Ми, й невтямки нікому з нас, нікому,

Що зовсім не на білому коні,

І навіть не на іншому якому, –

На ВMW, або й на БМП

Зима влетить по вимерзлій шосейці.

(Чуття – холодне, темне і тупе,

Мов скринька замикається на серці.)

Тож чи знайдемо ми спасенний спосіб

В передчутті мелодії сурми

Порятувати цю одквітну осінь

З-під гострих крижаних коліс зими…

[Amelie]

Другові

Холодне в вечоровій тишині

Переді мною ніжною габою

В тонах злотавих поле пролягло.

І добрий обрій висне над рікою,

І, виморене денною ходою,

Торкнулось сонце щедрої землі...

Вже відлітаючий ховається в імлі,

Схиливши плечі, вечір миготливий,

Тамуючи тривогу на чолі.

Забудьмося! Хай сплять єдвабні ниви —

Їх ярий промінь пестить-золотить

(Ти бачиш, як на врунах ледь тремтить

Проміння спізнене). Забудьмо про печалі.

Хай в темний саван загорнулись далі,

Але кохання... Ні, нехай іскрить,

Немов вечірня зірка непогасна.

Любові хай звучить мелодія дочасна...

Не забуваймося.

В.Стус

[Dima4s]

Благодарить?

Благодарить... ....

За боль?

За боль еще важнее!

Простить обидчика?

Простить. Он слаб и в страхе.

Ты сильнее.

Принять скорбящего?

Принять его все скорби и тревоги.

Поднять упавшего?

Поднять. Он твой собрат.

Один из многих.

Благословить?

Благословить.

И проклинающих?

Их тоже.

Любить жестокий мир?

Любить!

Его спасти любовь лишь может...

[laska]

Все минає, – Так кажуть не раз, –

Тільки час залишається вічно,

Відквітає щораз верболаз,

Отже, все на землі – блискавично.

Час ламає уяву про все,

Він миттєвий й тривкий одночасно,

Він, здається, життя нам несе

І його ж забира так невчасно.

Час зітрé колись згодом і нас,

А ми віримо в йо́го двобічність,

Що “той” світ – це є наче екстаз,

Що у ньому і є наша вічність.

Павло Гай-Нижник

[speaker]

Виктор Робертович Цой

ПОДРОСТОК

Ты смотришь назад, но что ты можешь вернуть назад?

Друзья один за одним превратились в машины

И ты уже знаешь, что это судьба поколений

И если ты можешь бежать, то это твой плюс.

Ты мог быть героем, но не было повода быть

Ты мог бы предать, но некого было предать

Подросток, прочитавший вагон романтических книг

Ты б мог умереть если б знал, за что умирать.

Попробуй спастись от дождя, если он внутри

Попробуй сдержать желание выйти вон

Ты педагогическая неудача и ты просто

Вовремя не остановлен

Теперь ты хочешь проснуться, но это не сон.

[speaker]

Виктор Робертович Цой

Место для шага вперед

У меня есть дом, только нет ключей,

У меня есть солнце, но оно среди туч,

Есть голова, только нет плечей,

Но я вижу, как тучи режут солнечный луч.

У меня есть слово, но в нем нет букв,

У меня есть лес, но нет топоров,

У меня есть время, но нет сил ждать,

И есть еще ночь, но в ней нет снов.

У меня река, только нет моста,

У меня есть мыши, но нет кота,

У меня есть парус, но ветра нет

И есть еще краски, но нет холста.

У меня на кухне из крана вода,

У меня есть рана, но нет бинта,

У меня есть братья, но нет родных

И есть рука, и она пуста.

И есть еще белые, белые дни,

Белые горы и белый лед.

Но все, что мне нужно -

Это несколько слов

И место для шага вперед.

[ODZER]

МОТЫЛЕК

Твою игру прервала

я летнею порой

и крылышки сломала

небрежною рукой.

Похожа ль я на мошку,

такую же, как ты?

И может быть, найдёшь ты

во мне свои черты?

Беспечно я танцую,

пою я как во сне,

пока судьба вслепую

ломает крылья мне...

В мышленьи - жизнь и сила,

сияние и свет!

Без мысли - мрак могилы,

и жизни - вовсе нет...

Счастливой мошкою летаю,

живу ли я, иль умираю...

УИЛЬЯМ БЛЕЙК

[Olesya]

Сегодня мне письма не принесли:

Забыл он написать или уехал;

Весна, как трель серебряного смеха,

Качаются в заливе корабли.

Сегодня мне письма не принесли...

Он был со мной еще совсем недавно,

Такой влюбленный, ласковый и мой,

Но это было белою зимой,

Теперь весна и грусть весны отравна,

От был со мной еще совсем недавно...

Я слышу: легкий, трепетный смычок,

Как от предсмертной боли, бьется, бьется

И страшно мне, что сердце разорвется,

Не допишу я этих нежных строк...

Анна Ахматова

[Yuliya]

Виходжу в сад, він чорний і худий

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: — Чого ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: — Ти мені один

о цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами —

сад шепотів пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова...

Ліна Костенко

[Olesya]

Не спиться...

Не спиться,

Хоч спати пора.

А в серці жалі - наче леза.

Я чую, як тріскає біла кора,

Я чую, як плаче береза.

Вслухаюся в себе,

Іду до беріз...

А вогник березовий - з хати.

Хотів я напитись

Березових сліз,

Щоб власні від них

Приховати.

Олександр Богачук

[Tolik_lt]

Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Неправда, не лікує час.

Літа над пам'яттю не владні.

Не океан, не меч булатний

сьогодні розділяють нас.

Не попелище, не полон,

не поневолення ординське —

безглузда прірва помилок

і неприборкана гординя.

І гірко думати, що там —

за трясовинням, за туманом,

була земля обітована,

навіки недоступна нам.

А потім — що ж — серед зими

і самота, і безгоміння,

і замість прихистку — каміння

від тих, кого зростили ми.

[Olesya]

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З обличь спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

І до віків благенька приналежність

переростає в сяйво голубе.

Прямим проломом пам'яті в безмежність

уже аж звідти згадуєш себе.

Ліна Костенко

[sweetlena]

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом – висячі плантації квітів…

У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні.

Їх невтолене так і боліло невтоленим –

у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.

Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по висячій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…

Юрій Андрухович

[speaker]

Владимир Семёнович Высоцкий

Тот, который не стрелял

Я вам мозги не пудрю -

Уже не тот завод:

В меня стрелял поутру

Из ружей целый взвод.

За что мне эта злая,

Нелепая стезя -

Не то чтобы не знаю, -

Рассказывать нельзя.

Мой командир меня почти что спас,

Но кто-то на расстреле настоял...

И взвод отлично выполнил приказ, -

Но был один, который не стрелял.

Судьба моя лихая

Давно наперекос:

Однажды языка я

Добыл, да не донес, -

И особист Суэтин,

Неутомимый наш,

Еще тогда приметил

И взял на карандаш.

Он выволок на свет и приволок

Подколотый, подшитый материал...

Никто поделать ничего не смог.

Нет - смог один, который не стрелял.

Рука упала в пропасть

С дурацким криком "Пли!" -

И залп мне выдал пропуск

В ту сторону земли.

Но слышу: "Жив, зараза, -

Тащите в медсанбат.

Расстреливать два раза

Уставы не велят".

А врач потом все цокал языком

И, удивляясь, пули удалял, -

А я в бреду беседовал тайком

С тем пареньком, который не стрелял.

Я раны, как собака, -

Лизал, а не лечил;

В госпиталях, однако, -

В большом почете был.

Ходил в меня влюбленный

Весь слабый женский пол:

"Эй ты, недостреленный,

Давай-ка на укол!"

Наш батальон геройствовал в Крыму,

И я туда глюкозу посылал -

Чтоб было слаще воевать ему,

Кому? Тому, который не стрелял.

Я пил чаек из блюдца,

Со спиртиком бывал...

Мне не пришлось загнуться,

И я довоевал.

В свой полк определили, -

"Воюй! - сказал комбат. -

А что недострелили -

Так я не виноват".

Я очень рад был - но, присев у пня,

Я выл белугой и судьбину клял:

Немецкий снайпер дострелил меня, -

Убив того, который не стрелял.

1972