Перейти до змісту

Віршографія


qwadro

Рекомендовані повідомлення

Отак прожив собі, дивись,

немов одне лиш тільки знав я:

о півдошостій народивсь —

о півдопершій поховають.

Звідкільсь прийшов, ішов кудись,

неначе й був — не був неначе…

Та хтось оплаче, хтось оплаче,

й мене оплаче хтось

колись,

бо я й прийшов лиш, щоб хоч зрідка

комусь бриніло із очей

так тонко-тонко,

наче скрипка,

і мудро,

як віолончель.

Іван Малкович

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • Відповідей 1,3 тис
  • Створено
  • Остання відповідь

Мені чомусь початок цього вірша нагадує стилем Ірванця:)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Один з найкращих його віршів

МІЙ ХРЕСТ

Сьогодні вечір, а вона – з ними.

Сьогодні вітер, а я сам, знову.

Оце мій хрест, зніміть його з мене.

Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.

Зустрів її і кинув під ноги.

Оце, кажу, такі мої дрова.

Ти розпали мені вогню з нього.

Вона сказала: “В мене є фрески.

У мене храми є, на них – шпилі.

Якби маленький, золотий хрестик.

Якби на шию, а не на спину”.

Тепер прийшли і кажуть: “Прощайся”.

Центуріони стали, як влиті.

Візьміть маленьке золоте щастя.

Лишіть велике кам’яне лихо!..

Хрестоносіння, кажуть, – це догма,

І час новий мене змете, змеле.

Оце мій хрест, я ніс його довго.

Зніміть мене. Зніміть його з мене.

/Сашко Ірванець/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ли Бо

Сосна у южной веранды

У южной веранды

Растет молодая сосна,

Крепки ее ветки

И хвоя густая пышна.

Вершина ее

Под летящим звенит ветерком,

Звенит непрерывно,

Как музыка, ночью и днем.

В тени, на корнях,

Зеленеет, курчавится мох,

И цвет ее игл -

Словно темно-лиловый дымок.

Расти ей, красавице,

Годы расти и века,

Покамест вершиной

Она не пронзит облака.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Гёте.

Ночная песня странника.

в переводе Лермонтова

Горные вершины

Спят во тьме ночной;

Тихие долины

Полны свежей мглой;

Не пылит дорога,

Не дрожат листы...

Подожди немного,

Отдохнешь и ты.

в переводе Брюсова

На всех вершинах

Покой;

В листве, в долинах

Ни одной

Не дрогнет черты;

Птицы спят в молчании бора.

Подожди только: скоро

Уснешь и ты.

в переводе Анненского

Над высью горной

Тишь.

В листве уж черной

Не ощутишь

Ни дуновенья.

В чаще затих полет...

О, подожди!.. Мгновенье –

Тишь и тебя... возьмет.

в переводе Пастернака

Мирно высятся горы.

В полусон

Каждый листик средь бора

На краю косогора

Погружен.

Птичек замерли хоры.

Погоди: будет скоро

И тебе угомон.

оригинал

Uber allen Gipfeln

ist Ruh’,

in allen Wipfeln

spurest du

kaum einen Hauch.

Die Vogelein schweigen im Walde.

Warte nur, balde

ruhest du auch.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Розрубане щастя на кінчику леза

Стікає в долоні з неба дощами…

І осінь вже вкотре виводить пензлем

Під віями міста малюнки ті ж самі…

В кутку розривається тиша гучно,

Знімаємо втому, як перстні з пальців,

На ноти покладена ніч милозвучна,

То хто ми з тобою?Кохані? Коханці?

Наш час живе у напівсекунді,

Твоїх цілунків настій ванільний,

А завтра знову в меню кислі будні,

І світ за вікном такий божевільний.

А поки що з ніччю удвох в онлайні,

Належим сьогодні рідному Богу

В широтах тропічних одної спальні,

Де сходяться всі безкінечні дороги.

Повітря ковтаєм, як воду риба,

Схрестивши душі свої докупи,

А місяць над нами – відрізана скиба,

Й годинник руками по вухах лупить.

Ну скільки можна мовчати криком?

Дивитися в очі, як у дзеркала,

І ти той самий... і я вже звикла

Та тільки обіймів на ніч замало...

Наталка Шульська

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Хозяин погладил рукою

Лохматую рыжую спину:

- Прощай, брат! Хоть жаль мне, не скрою,

Но все же тебя я покину.

Швырнул под скамейку ошейник

И скрылся под гулким навесом,

Где пестрый людской муравейник

Вливался в вагоны экспресса.

Собака не взвыла ни разу.

И лишь за знакомой спиною

Следили два карие глаза

С почти человечьей тоскою.

Старик у вокзального входа

Сказал: - Что? Оставлен, бедняга?

Эх, будь ты хорошей породы...

А то ведь простая дворняга!

Огонь над трубой заметался,

Взревел паровоз что есть мочи,

На месте, как бык, потоптался

И ринулся в непогодь ночи.

В вагонах, забыв передряги,

Курили, смеялись, дремали...

Тут, видно, о рыжей дворняге

Не думали, не вспоминали.

Не ведал хозяин, что где-то

По шпалам, из сил выбиваясь,

За красным мелькающим светом

Собака бежит задыхаясь!

Споткнувшись, кидается снова,

В кровь лапы о камни разбиты,

Что выпрыгнуть сердце готово

Наружу из пасти раскрытой!

Не ведал хозяин, что силы

Вдруг разом оставили тело,

И, стукнувшись лбом о перила,

Собака под мост полетела...

Труп волны снесли под коряги...

Старик! Ты не знаешь природы:

Ведь может быть тело дворняги,

А сердце - чистейшей породы!

Эдуард Асадов

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Адам Міцкевич "Світязь" 1822 р.

Хто, в Новогрудськім мандруючи краю,

Прагне на все надивитись,

Хай у Плужинськім бору побуває,

Гляне на озеро Світязь.

В пущі дрімучій розкинулись води –

Ясна і чиста рівнина,

Пуща їх тінню густою обводить,

Озеро - ніби крижина.

А як нічною проїдеш порою –

Станеш, затримавши подих:

Зорі побачиш вгорі й під собою,

Місяць у небі і в водах.

Чи то із небом злилися безодні,

Водяна дика пустеля,

А чи склепіння у сяйві холоднім

Небо, ввігнувшися, стеле?

Ген береги, мов розтали поволі,

Сяєвом срібним повиті.

Наче ти в синім пливеш видноколі,

В тихій бездонній блакиті.

Вабить це озеро, тихе й погоже,

В пітьмі чаруючи очі;

Та лиш сміливець нечуваний може

Їхать туди опівночі.

Кажуть, там сила нечиста гуляє,

Бенкети в озері править;

Хто проти ночі про це повідає

Страшно і слухати навіть.

Часом пори там почуєш нічної

Поклики й грім під водою,

Стогін жіночий і брязкання зброї,

Вигуки дикого бою.

Гамір цей грізний вщуха за хвилину,

Бір прибережний шепоче,

Тільки молитва над озером лине,

Тужне благання дівоче.

Що воно значить? І хто відгадає?

Хто ту безодню прогляне?

Різне про теє народ повідає,

Правди ж не знають селяни.

Дідичів Світязі славних нащадок,

Пан у Плужинах багатий,

Ці таємниці діставши у спадок,

Вирішив їх розгадати.

Тож повелів він у ближньому місці

Довгі човни будувати,

Невід, завглибшки аршинів на двісті,

Кращим рибалкам в'язати.

Я oстеріг, що тут божої волі

Спершу спитатися треба,

Дзвони гудуть не в одному костьолі,

Линуть молитви до неба.

Ксьондз із Цирина прибув на посвяту,

Благословення: складає,

Ловлю за пановим гаслом почато,

Невід у воду піpнає.

Тоне, потяг поплавці за собою,

Вглиб - нескінченна дорога.

Стелиться слід за ним пінний стягою...

Певне, не зловлять нічого!

Ось підтягають до берега крила,

Мокрі зближаються сіті...

Що за страховище хвиля: укрила?

Хто б то повірив у світі!

Ні, не страховище - жінку впіймали

Десь у підводній яскині:

Кучері білі, уста мов корали,

Очі великі та сині.

Плине до берега дивна істота.

Люди стоять остовпілі,

Дехто й тікати лаштується потай,

Жінка підводиться з хвилі,

Каже: «Чи знаєте ви, що донині

Всіх, хто тут плавав зухвало,

Озеро, знявши вали білопінні,

В прірві підводній ховало?

Тож за цікавість пусту в нагороду

Всім вам загинути б нині, -

Тільки ж бо нашого, пане, ти роду,

Славного в рідній країні!

Тим, що цей розшук почавши без тями,

Бога ви все ж не забули,

Бог вам сьогодні моїми устами

Давне повіда минуле.

Тут, де сумні простягаються піски,

Аїр росте та купава,

Місто колись було, сповнене блиску,

Пишна Tуганів держава.

Світязь, ясною багата красою,

Мужньою силою воїв,

Під можновладних державців рукою

Квітла у славі й спокої.

Там, де цей ліс простягнувся похмурий,

Ниви стелилися здавна,

Ген Новогрудок здіймав свої мури,

Древня столиця преславна.

Раз по Литві покотилась тривога:

Цар із Pycі наступає;

Військо його оточило Мендовга,

Сили ж у князя немає.

З дальніх кордонів він кличе дружину,

Пише до князя Тугана:

«Княже, рятуй! Поможи, бо загину!

Сила іде нездоланна»

Батько мій, те прочитавши послання,

Кличе: «Збирайтеся, вої!»

От і зійшлися вони на світанні,

Всяк при коні та при зброї.

Гримнули сурми, дружина рушає,

Князь виїжджає в діброву.

Раптом стає він і руки ламає,

В замок звертаючи -знову.

Каже до мене: «Як власних підданців

Сам на поталу я кину?

Світязь не має ні мурів, ні шанців,

Тільки-но смілу дружину.

Як розділю своє військо надвоє,

Князю не дам оборони;

А коли всі ми підемо до бою,

Як будуть діти і жони?»

«Батьку, - кажу я, - снагою і хистом

Допоможи батьківщині!

Бог захистить нас. Вночі я над містом

Ангела бачила нині.

Світязь мечем він укрив на хвилину,

Мовив, прекрасний, як сонце:

«Поки мужі захищають країну,

Я буду вам оборонцем!»

Батько послухав, рушає до бою,

Ніч наступає в тривозі.

Раптом ми чуємо брязкання зброї,

Крики «ура,» на дорозі.

Гримнув таран, завалилися брами,

Сиплються градом уламки,

Сиві діди і жіноцтво з дітками

Товпляться з плачем до замку.

«Леле! - гукають. - Он сунеться військо!

Русь за ворітьми лютує!

Вбиймо себе, бо загибель вже близько.

Смерть від ганьби урятує!»

Лють погасила тремтіння тривоги!

Люди жалю вже не просять,

Золото, шати жбурляють під ноги

І смолоскипи приносять.

«Хто не умре - буде проклят назавше!»

Бачу, рятунку немає:

Той занімів, до порога припавши,

Той вже сокиру здіймає.

Що нам - неволю ганебну прийняти,

Військо впустивши вороже?

А як у себе життя відібрати?

«Боже, - гукнула я, - Боже!

Як не втекти нам від лютої кари,

Нас захисти перед нею,

Громом убий із високої Хмари

Чи заховай під землею!»

Ледве останнє я мовила слово

Біле нас щось огортає.

Очі втопила я в землю раптово –

Бачу: землі вже немає.

Так врятувався народ безборонний,

Так ми уникли неслави.

Бачиш квітки? То дівчата і жони,

Змінені в білі купави.

Мов сніжно-білі метелики, линуть

Скрізь над водою німою,

В листі зеленім, як віття ялини,

Всипані снігом зимою.

Образ чарівний дівочої цноти

Барви квіток затaїли,

Тут їх життя обминають турботи,

Смерті незборної сили.

Царські війська, розпалившись у битві,

Владу їх встигли спізнати.

Тут зупинились вони по гонитві,

Цвітом квітчаючи лати.

Хто лиш сягнув там рукою у воду,

Вирвав вологі стеблини,

Раптом, хворобою вбитий страшною,

Згинув тієї ж хвилини.

Давню подію забуто, здається,

Є тільки відгомін кари:

Цвіт цей «цар-зіллям» в народі зоветься;

Так його вславлено чари»

Мовила й зникла княжна під водою,

З нею човни всі та сіті,

З плескотом враз розійшлися надвоє

Води, туманом повиті.

Клекотом хвиля стрясає діброву,

З хвилі ніхто не зринає.

Води розгойдані сходяться знову,

Дівчини й сліду немає.

Переклад з польської М. Пригари

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

В свій час Міцкевич написав три поеми, пов"язані зі Світязем - "Світязь", "Світязянка" та "Рибка".

Написані вони про Світязь, але... не про наш. Справа в тому, що є ще один Світязь в Білорусії, біля Новогрудок. Саме там і жив деякий час Міцкевич. Цю легенду дуже часто пишуть у пресі, згадуючи про Шацькі озера, насправді це не відповідає дійсності.

Можливо, я когось розчарую, але факт є факт...

Світязянка

Перекладач: М.Пригара

Що то за легінь стрункий та красивий,

Дівчина гарної вроди,

Ходять у парі, ледь місяць тужливий

Гляне у Світязі води?

Хлопець приносить квітки на віночок,

Дівчина - кошик малини;

Певне, коханці зійшлись серед ночі,

В місячні світлі години.

Завжди вони, тільки місяць засяє,

В парі блукають по гаю.

Хлопець - мисливець в тутешньому краї,

Дівчина хто - я не знаю.

Звідки вона - не вгадати нікому.

Хто вона? Де пропадає?

Квіткою сходить в болоті глухому,

Вогником тьмяним зникає.

"Доки нам критись, кохана, скажи-но?

Доки у лісі блукати?

Де до оселі твоєї стежина?

Де-бо твій дім, твоя мати?

Літо минуло. Осиплеться листя,

Дощик поллється із неба...

Чом на поляні цій, дикій та млистій,

Нам зустрічатися треба?

Знов ти, мов сарна прудка й легконога,

Стежкою зникнеш вузькою.

Серце моє спопеляє тривога...

Мила, зостанься зі мною!

Звідси моя недалеко садиба,

В хащах ліщини рясної.

Є там доволі городини, й хліба,

I дичини лісової!"

"Стій, зупинися, зухвалий юначе!

Марно мене запевняєш!

Голос твій - спів солов'їний неначе,

Лисячу думку ховаєш!

Знаю: в лукавій принаді кохання

Схована зрада незмірна.

Може б, твої прийняла я благання,

Тільки чи ж любиш ти вірно?"

Хлопець уклякнув і силу нечисту

З пекла за свідки волає,

Дівчині клятву дає урочисту,

Та чи ж її не зламає?!

"Ой, не зламай! Пам'ятай мою раду!

Остерегти тебе мушу:

Клятву хто стопче, загине за зраду,

Занапастить свою душу".

Мовила, злегка махнула рукою,

Глянула хлопцеві в очі

I, залишивши його над водою,

Зникла у мороці ночі.

Марно стрілець зупиняє кохану,

Кличе, шукає даремно.

Зникла, як повів легкого туману,

В лісі розтала таємно.

Хлопець стежиною рушив глухою,

Скрізь навкруги - трясовина.

Тиша стоїть, часом лиш під ногою

Хрусне засохла стеблина,

От він на берег звертає раптово,

В морок уп'явся очима,

Повниться громом могутнім діброва,

Світязь клекоче незрима.

З плескотом вгору здіймаються води,

Хвиля кипуча зринає!

Дівчина раптом чудової вроди

В хвилі шумкій випливає.

Личко її - наче квітка лілеї

В сяйві зорі молодої,

Легко й прозоро в'ються круг неї

Білих серпанків завої.

Мовить знадливо йому чарівниця:

"Легіню, що-то з тобою?

Чом ти, ледь місяць вгорі заіскриться,

Бродиш отут над водою?

Нащо, пустій вітрогонці на втіху,

В хащі блукаєш тужливо?

Звабить тебе вона й кине потиху,

Ще й насміється зрадливо.

Швидше до мене! Забудь свої муки,

Жалощі кинь і зітхання.

Будем з тобою, узявшись за руки,

Плавати вдвох до світання.

Схочеш - як ластівка будеш грайлива

Крилами хвилю торкати,

Схочеш - зі мною, як рибка щаслива,

Будеш у хвилю пірнати.

На ніч з тобою в сріблястій купелі,

Збувши свій час у забавах,

Ми на чарівній дзеркальній постелі

В білих заснемо купавах".

Блиснули перса в туманнім серпанку,

Солодко й млосно стрільцеві,

Кличе красуня: "До мене, коханку!"-

Руки простягши рожеві.

В'ється веселкою в місячній смузі,

Водяні крає глибини,

Легка й вигиниста в місячній смузі,

Сипле сріблясті краплини.

Легінь біжить і стає у знесиллі:

Кинутись хоче й не хоче;

Чує він дотик шовкової хвилі,

Що йому ноги лоскоче.

Вабить та хвиля, чарує, шепоче,

Серце у парубка в'яне,

Наче в коханця, коли йому в очі

Вперше кохана загляне.

Ах, він забув свою дівчину любу,

Зрадив недавню присягу,

В хвилю ту звабну він кинувсь на згубу,

Дивну вчуваючи спрагу.

Плине стрілець і красуню шукає,

Ту, що його полонила.

В млі узбережжя далеко зникає.

Ні, зупинитись несила!

От вже стискає він білі долоні,

Щось тій русалці шепоче,

Поруч уста її бачить червоні,

В очі заглянути хоче.

Свиснув тут вітер і воду розбризкав,

Млисту розвіяв завісу...

Ах, він пізнав її,

глянувши зблизька,

Ту, свою дівчину з лісу!

"Де ж твоя клятва?

Згадав ти пораду?

Той, хто присягу порушить,

Згине він, згине за чорну ту зраду,

Занапастить свою душу.

Ні, не тобі засинати в лілеях,

Гратись зо мною на хвилі.

Вкриється тіло сирою землею,

Очі загаснуть в могилі.

Грішна душа хай за зраду довіку

Стогне при цім осокорі,

Терпить хай муки пекельні без ліку!

Горе зрадливому, горе!"

Чує стрілець і від жаху німіє.

Серце йому похололо.

Збурена Світязь клекоче і виє,

Грім покотився навколо!

Важко здіймаються хвилі холодні,

Хвиля за хвилею лине.

Вир закипів... У підводній безодні

Дівчина з легінем гине.

Досі те озеро дике клекоче

В місячнім срібнім промінні,

Досі блукають отам серед ночі

Парубка й дівчини тіні.

Дівчина в хвилю пірнає прозору,

Хлопець рида серед гаю.

Хто він?

Мисливець з тутешнього бору.

Дівчина хто? Я не знаю.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

АХ, КАК ВСЕ ОТНОСИТЕЛЬНО В МИРЕ ЭТОМ!

Ах, как все относительно в мире этом!

Вот студент огорченно глядит в окно,

На душе у студента темным-темно:

"Запорол" на экзаменах два предмета...

Ну а кто-то сказал бы ему сейчас:

- Эх, чудила, вот мне бы твои печали?

Я "хвосты" ликвидировал сотни раз,

Вот столкнись ты с предательством милых глаз -

Ты б от двоек сегодня вздыхал едва ли!

Только третий какой-нибудь человек

Улыбнулся бы: - Молодость... Люди, люди!..

Мне бы ваши печали! Любовь навек...

Все проходит на свете. Растает снег,

И весна на душе еще снова будет!

Ну а если все радости за спиной,

Если возраст подует тоскливой стужей

И сидишь ты беспомощный и седой -

Ничего-то уже не бывает хуже!

А в палате больной, посмотрев вокруг,

Усмехнулся бы горестно: - Ну сказали!

Возраст, возраст... Простите, мой милый друг.

Мне бы все ваши тяготы и печали!

Вот стоять, опираясь на костыли,

Иль валяться годами (уж вы поверьте),

От веселья и радостей всех вдали,

Это хуже, наверное, даже смерти!

Только те, кого в мире уж больше нет,

Если б дали им слово сейчас, сказали:

- От каких вы там стонете ваших бед?

Вы же дышите, видите белый свет,

Нам бы все ваши горести и печали!

Есть один только вечный пустой предел...

Вы ж привыкли и попросту позабыли,

Что, какой ни достался бы вам удел,

Если каждый ценил бы все то, что имел,

Как бы вы превосходно на свете жили!

Э.Асадов

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Эдуард Асадов

ДОБРОТА

Если друг твой в словесном споре

Мог обиду тебе нанести,

Это горько, но это не горе,

Ты потом ему все же прости.

В жизни всякое может случиться,

И коль дружба у вас крепка,

Из-за глупого пустяка

Ты не дай ей зазря разбиться.

Если ты с любимою в ссоре,

А тоска по ней горяча,

Это тоже еще не горе,

Не спеши, не руби с плеча.

Пусть не ты явился причиной

Той размолвки и резких слов,

Встань над ссорою, будь мужчиной!

Это все же твоя любовь!

В жизни всякое может случиться,

И коль ваша любовь крепка,

Из-за глупого пустяка

Ты не должен ей дать разбиться.

И чтоб после себя не корить

В том, что сделал кому-то больно,

Лучше добрым на свете быть,

Злого в мире и так довольно.

Но в одном лишь не отступай,

На разрыв иди, на разлуку,

Только подлости не прощай

И предательства не прощай

Никому: ни любимой, ни другу!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ли Бо

Брожу у родника Цинлэнцзюань у Наньяна

Мне жаль, что солнце

В дымке золотой

Уже склонилось

Низко над водой.

И свет его

Течет за родником,

И путник

Снова вспоминает дом.

Напрасно

Песни распевал я тут -

Умолкнув, слышу:

Тополя поют.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Андрей Лысиков a.k.a Дельфин

Романс

Скажите ей, что я ушел,

И что не смог ее дождатся,

Лишь октября зажег костер,

Чтобы хоть как то попрощатся

Скажите ей, что новый день

усталым вздохом оборвется

и невозможной грусти всей

над одиночеством прольется

скажите ей, что вернусь

скажите ей, что я останусь

усталым солнцем разобьюсь

о сердца трепетную малость

Скажите ей, что я люблю

и что в разлуке умираю

и на руках ее одну

К закатным далям поднимаю

скажите ей, что вернусь

скажите ей, что я останусь

усталым солнцем разобьюсь

о сердца трепетную малость

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Оксана ЗАБУЖКО

* * *

Відлопотиш дощами за ворота,

В щілинах бруку виросте трава —

А потім будуть знову в мушлі рота,

Між скойок губ світитися слова.

Розтанеш в димній сутіні вокзалу —

Але осяде в пам’яті, на дні,

Обличчя жінки, що тебе кохала,

І білий птах фіранки у вікні,

І тишина в ласкавих рукавичках,

І у плющі заплутаний балкон…

Щось відщемить. Щось — охолоне в звичку

(Бо й молодість — як скло під каблуком!).

Та через гони літ, на повороті,

Благатимеш у долі лиш одно:

Дощем навшпиньках увійти в ворота

І — пошепки — поплакати в вікно…

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

РАЗГОВОР С ДРУГОМ

Знакомя, друг сказал мне сокровенно:

- Рекомендую: Коля. Пианист.

Прекрасный парень и душою чист,

И ты его полюбишь непременно!

"Прекрасный парень" в меру был живой.

Сел за рояль, Прокофьева сыграл,

Смеялся шуткам, подымал бокал,

Потом простился и ушел домой.

Ушел и канул в темноту и снег...

И я спросил у друга своего:

- Вот ты прекрасным называл его.

А чем прекрасен этот человек?

С минуту друг растерянно молчал.

Ходил, курил и молвил наконец:

- Он никому вреда не причинял,

Не лицемер, не склочник, не подлец...

И вновь спросил я друга своего:

- А доброго он людям сделал много? -

Мой друг вздохнул:- Да вроде ничего.

И все-таки он неплохой, ей-богу!

И тут мелькнуло: а не так ли я

Хвалю порой того, кто не подлец?

Но сколько рядом истинных сердец?

И все ль друзья действительно друзья?

Не прямодушен - ладно, ничего!

Не сделал зла - приветствуем его.

Мог утащить, а он не утащил

И чуть ли уж не подвиг совершил.

Иль, скажем, парень в девушку влюбился,

Жениться обещал. И под конец

Не оскорбил, не бросил, а женился -

И вот уже герой и молодец!

А то вдруг вам как на голову снег

Свалилось горе. Друг о том проведал.

Он мог добить, предать, но он не предал.

Нет, не помог ничем, а лишь не предал,-

И вот уж он "прекрасный человек".

Смешно, но факт: мы, будто с ценной ношей,

Со странной меркой носимся порой:

"Прекрасный"- лишь за то, что не плохой,

А не за то, что истинно хороший!

Так не пора ль действительно начать

С других позиций доблести считать?

Эдуард Асадов

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ви щасливі, пречистії зорі,

ваші промені – ваша розмова;

якби я ваші промені мала,

я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,

все на світі вам видко звисока;

якби я так високо стояла,

хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,

ясні, тверді, неначе з кришталю;

якби я була зіркою в небі,

я б не знала ні туги, ні жалю.

Леся Українка

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Чомусь блукаєш в букових лісах...

Замало дому? Пахнуть коленкори...

Зі стін в шпалерах вже чигає страх

У цім оточенні, і хочеться у гори.

Ще з осені у горах ти не був,

Відтоді бачив трохи не півсвіту.

Не запідозрив як «корінфський» бук

Дотягся головою до блакиту...

Хоч гори поруч — білі, снігові,

Підступні взимку кручі карколомні...

Пташки дрібненькі, може, там живі,

Та ще вовки без лігвища, бездомні.

Так, гори поруч — обчини, плеші...

Лови гриби губами із долини;

Між ледеринами щось діється в душі,

Між фурнітурою з сухої деревини,

Коли читаєш: «Чоловік із глини...»,

Та ще його одухотворить біс.

Ти вибираєш дебрю, плай і ліс...

/Петро Мідянка/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Сладок запах синих виноградин...

Дразнит опьяняющая даль.

Голос твой и глух и безотраден.

Никого мне, никого не жаль.

Между ягод сети-паутинки,

Гибких лоз стволы еще тонки,

Облака плывут, как льдинки, льдинки

В ярких водах голубой реки.

Солнце в небе. Солнце ярко светит.

Уходи к волне про боль шептать.

О, она, наверное, ответит,

А быть может, будет целовать.

А. Ахматова

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Боже, дай мне сил не умереть…

Марина Дорих

Боже, дай мне сил не умереть…

Помоги… немного продержаться…

К осени – дорог осталась треть,

А дожди – пробелами в абзацах.

Знаю, что уныние – порок,

Но от боли солнца луч, как прочерк,

Рогом давит поллуны висок

И меняет лес природы почерк.

Помоги, Всевышний, устоять…

Вместо неба – фото из альбома

И листает старую тетрадь

Только ветер сумкой почтальона.

Научилась молча всё терпеть…

Снизу пропасть… сверху – стратосфера…

Не позволь, Господь, мне умереть…

От любви душа моя сгорела.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

* * *

Не понимать друг друга страшно -

не понимать и обнимать,

и все же, как это ни странно,

но так же страшно, так же страшно

во всем друг друга понимать.

Тем и другим себя мы раним.

И, наделен познаньем ранним,

я душу нежную твою

не оскорблю непониманьем

и пониманьем не убью.

1956

Е.Евтушенко

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

З травневих верлібрів, дощів і полюцій

ми завжди виходимо якось миршаво.

Дитинко, ми наслідки цих революцій,

поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

Бо сонце щоночі тіка до Європи,

бо привид страху ще блудить тілом.

Дитинко, отут чи навряд що поробиш,

якщо це бажання ще не відлетіло.

Бо маєм лиш воду з долоні випиту.

Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.

І патологічна відсутність Єгипту

унеможливлює спробу втечі.

Це, певно, посіяна в нас ущербність —

потреба шляху, до якої звикли.

Тому безпроблемно сприймаються щебінь,

розбиті дороги й старі мотоцикли.

Попереду нас не чекають, дитинко,

зневага батьків чи народна пошана.

Хоч завжди існує кінцева зупинка,

повір, що навряд чи то буде Варшава.

Бо, розумієш, ці зіпсовані крани

не відповідають за воду пролиту.

Ти мітиш йодом отримані рани,

ти сонно читаєш нічну молитву:

Зійди, освято, на все, що робили,

на все, що значили нечутним ліком…

Мої долоні, мов дві рибини,

спрагло тиснуться до мокрих вікон.

/Сергій Жадан/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Б. Ахмадулиной

Со мною вот что происходит:

ко мне мой старый друг не ходит,

а ходят в мелкой суете

разнообразные не те.

И он

не с теми ходит где-то

и тоже понимает это,

и наш раздор необъясним,

и оба мучимся мы с ним.

Со мною вот что происходит:

совсем не та ко мне приходит,

мне руки на плечи кладёт

и у другой меня крадёт.

А той -

скажите, бога ради,

кому на плечи руки класть?

Та,

у которой я украден,

в отместку тоже станет красть.

Не сразу этим же ответит,

а будет жить с собой в борьбе

и неосознанно наметит

кого-то дальнего себе.

О, сколько

нервных

и недужных,

ненужных связей,

дружб ненужных!

Куда от этого я денусь?!

О, кто-нибудь,

приди,

нарушь

чужих людей соединённость

и разобщённость

близких душ!

1957

Е.Евтушенко

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ліна Костенко

Спини мене, отямся і отям!

Така любов буває раз в ніколи.

Вона ж промчить над зламаним життям,

За нею ж будуть бігти видноколи,

Вона ж порве нам спокій до струни,

Вона ж слова поспалює вустами!

Спини мене, спини і схамени,

Ще поки можу думати востаннє!

Ще поки можу... але вже не можу.

Настала черга й на мою зорю:

Чи біля тебе душу відморожу,

Чи біля тебе полум’ям згорю.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Станіслав Тельнюк

Там сонце, як серце, дзвенить-виграє.

Кленовий листочку, дівчатко моє!

Злотава доріжка од сонця до вій...

Кленочок-листочок танцює на ній.

Там Лади-Ладусі співають пісень,

Там ночі блакитні й фіалковий день,

Там срібні ковалики квіти кують,

Там зорі-комарики в небі снують.

Там сонце рожеве, там сон золотий,

Там стежка-мережка й дівчатко на ній –

Дівчатко-кленчатко, злотава струна...

Ця пісня блакитна, ця срібна луна...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Дмитро ПАВЛИЧКО

Боже, яка ти в цілунку глибока,

Наче безодня в тремтячій сльозі

Із всевидющого божого ока!

Боже, яка ти в торканні спрагненна,

Наче пустеля, що мріє в пісках

Про океану рухливі рамена!

Боже, яка ти в коханні пестлива,

Наче той вітер вівсяний, що спить

В полі, коли починаються жнива!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.




×
×
  • Створити...