Віршографія

[Vika]

По следу Беринга, учили в школе:

Полоска берега за далью моря.

А в жизни серенькой рассмотришь, что ли,

За далью берега полоску моря...

(автор невідомий)

[speaker]

Евгений Евтушенко

***

Ничто не сходит с рук:

ни самый малый крюк

с дарованной дороги,

ни бремя пустяков,

ни дружба тех волков,

которые двуноги.

Ничто не сходит с рук:

ни ложный жест, ни звук -

ведь фальшь опасна эхом,

ни жадность до деньги,

ни хитрые шаги,

чреватые успехом.

Ничто не сходит с рук:

ни позабытый друг,

с которым неудобно,

ни кроха-муравей,

подошвою твоей

раздавленный беззлобно.

Таков проклятый круг:

ничто не сходит с рук,

а если даже сходит,

ничто не задарма,

и человек с ума

сам незаметно сходит...

1972

Булат Окуджава

НОЧНОЙ РАЗГОВОР

- Мой конь притомился, стоптались мои башмаки.

Куда же мне ехать? Скажите мне, будьте добры.

- Вдоль Красной реки, моя радость, вдоль Красной реки,

До Синей горы, моя радость, до Синей горы.

- А где ж та гора, та река? Притомился мой конь.

Скажите пожалуйста, как мне проехать туда?

- На ясный огонь, моя радость, на ясный огонь.

Езжай на огонь, моя радость, найдешь без труда.

- Но где же тот ясный огонь? Почему не горит?

Сто лет подпираю я небо ночное плечом.

- Фонарщик был должен зажечь, но фонарщик тот спит.

Фонарщик-то спит, моя радость, а я ни при чем.

И снова он едет один, без дороги, во тьму.

Куда же он едет, ведь ночь подступила к глазам?

- Ты что потерял, моя радость? - кричу я ему.

И он отвечает, - Ах, если б я знал это сам..

[Luychi]

Всё ли спокойно в народе?

- Нет. Император убит.

Кто-то о новой свободе

На площадях говорит.

- Все ли готовы подняться?

- Нет. Каменеют и ждут.

Кто-то велел дожидаться:

Бродят и песни поют.

- Кто же поставлен у власти?

- Власти не хочет народ.

Дремлют гражданские страсти:

Слышно, что кто-то идет.

- Кто ж он, народный смиритель?

- Темен, и зол, и свиреп:

Инок у входа в обитель

Видел его - и ослеп.

Он к неизведанным безднам

Гонит людей, как стада...

Посохом гонит железным...

- Боже! Бежим от Суда!

Александр Блок

3 марта 1903

[speaker]

Булат Окуджава

ФОТОГРАФИИ ДРУЗЕЙ

Деньги тратятся и рвутся,

забываются слова,

приминается трава,

только лица остаются

и знакомые глаза...

Плачут ли они, смеются -

не слышны их голоса.

Льются с этих фотографий

океаны биографий,

жизнь в которых вся, до дна

с нашей переплетена.

И не муки и не слезы

остаются на виду,

и не зависть и беду

выражают эти позы,

не случайный интерес

и не сожаленья снова...

Свет - и ничего другого,

век - и никаких чудес.

Мы живых их обнимаем,

любим их и пьем за них...

...только жаль, что понимаем

с опозданием на миг!

1964

[Vika]

Минуле не вернуть,

не виправить минуле.

Вчорашнє - ніби сон,

що випорхнув з очей.

Як луки навесні

ховаються під мулом,

Так вкриється воно

пластами днів, ночей.

Але воно живе -

забуте й незабуте,

А час не зупиняється,

а молодість біжить,

І миті жодної

не можна повернути,

Щоб заново,

по-іншому прожить.

.......

Спади мені дощем на груди,

Пустелю-душу ороси –

Я стану жить. Я мріять буду

Як мріють ранками ліси,

Коли салютами-громами

Гуркоче небо навесні.

Ти тільки спокою ні грама

Не дай воскреслому мені.

Якщо ж ти хмара, а без грому,

Якщо ти буря без води –

Пливи у далеч невідому,

А душу збоку обійди…

В.Симоненко

[Korosy]

Надія Гуменюк

Для чого я? Для чого мій прихід

в цей дивний світ у вічній круговерті?

навіщо спалююсь, розтоплюючи лід,

коли попереду - льоди неталі смерті?

Який в тім сенс, що так душа щемить,

так крається, коли сопілка грає,

і як метелик на вогонь летить,

і знову й знову крила обпікає?

Усе мине. Настане небуття.

і день мій допалає і погасне...

але яке прекрасне ти, життя!

але ж яке до відчаю прекрасне!

Як тужно линуть в небі журавлі!

як п'янко пахне біля хати м'ята!

як дзвінко б'ють джерела з-під землі!

як обнімають синові ручата!

Спасибі, світе, що прийняв мене,

що вчив іти, страждати і любити,

за шлях земний, за щастя неземне,

за все, що суджено прожити й пережити.

****

А серце... Що ж, проси чи не проси -

Воно ніколи іншим вже не стане,

Воно - як білий дзвоник з порцеляни

Серед хаосу, болю і краси:

І на вітрах не можна не дзвонити,

І порцеляну легко так розбити.

****

На цій землі ми птахи перелітні.

Пильнуймо ж крил,

пильнуймо над усе.

Як втопчем їх у будні

безпросвітні,

Хто наші душі в вирій понесе?

[Vika]

Втома

Колись я скажу так просто - "Втомився".

А ти не почуєш. На щось задивився

подумаєш ти, споглянувши на мене.

А я підіймусь і промовлю гучніше:

Я просто втомився - нічого не треба!

Втомився від всього, мабуть, що є в світі,

Від світла і тіні, від снігу і квітів,

Від купи людей, що існують без мрії,

Від вітру, що завжди на вулиці віє.

Втомився від тебе, втомився від себе,

Втомило мене навіть зоряне небо,

Втомили мене почуття і невдачі,

І щастя втомило, й дитячії плачі.

Втомився від ранку, втомився від ночі,

Втомився - нічого не треба, не хочу.

Не хочу страждати, не хочу радіти,

нічого не хочу: ні їсти, ні пити.

Втомився від сміху, від сліз і від горя,

Від сонця втомився й від голосу моря.

Втомили мене кораблі і машини,

Сучасні заводи й старовинні руїни.

Втомило мене усе в цьому світі.

Втомило життя, але хочеться жити.

/автор невідомий/

[Vika]

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестудених.

/Л.Костенко/

[Caprichos]

Суетно...

Суетно! Душа как будто в пятки.

Может, нет и вовсе той души?

Жизнь со мной играет [censored] в прятки.

Кто бы подарил карандаши

разные, цветные Дяде Богу.

Или кто в ответе там за всех?

Что хороший, что совсем убогий -

все равно ты вызовешь лишь смех.

Прямо или в спину в подворотне.

Что-то мне не спиться. Покурить.

В каждой по земле ходящей сотне –

кто-то, кому стоило бы жить.

Суетно. Мы радуемся миру

только, убегая в этот мир.

Кто-то затопил мою квартиру,

схожую с десятками квартир.

Кто-то растоптал во мне свободу

в сумерках измученной души.

Эй, кто там повыше, Дяде Богу

выдай, наконец, карандаши!

Андрей Заулочный

[speaker]

Л.Костенко

* * *

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

[Vika]

Прости, что жизнь прожита...

И в этот осенний вечер

Взошла твоя красота

Над запоздавшей встречей.

Прости, что не в двадцать лет,

Когда все должно случиться,

Я отыскал твой след

У самой своей границы.

Неистовый наш костер

Высветил наши души.

И пламя свое простер

Над будущим и минувшим.

Прости, что жизнь прожита

Не рядом... Но мне казалось,

Что, может, и жизнь не та...

А та, что еще осталась?

/А.Дементьев/

[Vika]

Гострі очі розкриті в морок,

Б’є годинник — чотири, п’ять.

Моє серце в гарячих зморах,

Я й сьогодні не можу спать.

Але вранці спокійно встану

Так, як завжди, без жодних змін

І в життя, як в безжурний танок,

Увійду до нічних годин.

Придушу свій незмінний спогад,

Буду радість давати й сміх —

Тільки тим дана перемога,

Хто у болі сміятись зміг.

/Олена Теліга/

[Olesya]

Чорнява жінка в платті помаранчевім

сиділа в сквері, тиха і задумана,

уважно слідкувала, як на небі

стихає заходу рожева гама.

До рук її, неначе дикі птиці,

злітало листя, золоте й багряне.

І жінка птиць приймала на долоні,

підносила до губ і щось шептала,

щось примовляла лагідно і тихо.

— Послухайте, — я зважилась спитати, —

послухайте, а ви часом не осінь?

Питання це не здивувало жінку,

хоча вона відповіла не зразу,

а довгу мить дивилася на мене,

а потім посміхнулась і сказала:

— Ні, я не осінь. Дуже мені прикро,

що мушу вас розчарувати, але

я просто жінка. І мені здається,

нічого краще немає в світі,

як бути жінкою.

Галина Гордасевич

[Vika]

Спочатку пристані шукаєм,

А потім – прагнемо штормів...

... Що ми самі про себе знаєм

У круговерті справ і слів?

Яким ключем відкрить зуміли

Душі глибинні тайники,

Де сто вогнів (такої сили!)

Ще не приборкано ніким?

Де кожен день – чуттів сум'яття,

Де здобувати і втрачать,

Де мов закляття, мов прокляття -

Летіти і не наздогнать,

Де так ніколи й не збагнути

У круговерті справ і слів –

Чому, коли вже все здобуто,

Нам знову

прагнеться

штормів?..

/Олена Матушек/

[speaker]

Булат Окуджава

Убили моего отца...

Убили моего отца

ни за понюшку табака.

Всего лишь капелька свинца --

зато как рана глубока!

Он не успел, не закричал,

лишь выстрел треснул в тишине.

Давно тот выстрел отзвучал,

но рана та еще во мне.

Как эстафету прежних дней,

сквозь эти дни ее несу.

Наверно, и подохну с ней,

как с трехлинейкой на весу.

А тот, что выстрелил в него,

готовый заново пальнуть,

он из подвала своего

домой поехал отдохнуть.

И он вошел к себе домой

пить водку и ласкать детей,

он -- соотечественник мой

и брат по племени людей.

И уж который год подряд,

презревши боль былых утрат,

друг друга братьями зовем

и с ним в обнимку мы живем.

1979

[talja]

Плакав дощ десь за моїм вікном,

Плакав тихо, що ледь було чути...

Сумував він за жовтим листком,

Чи за вітром? - не можу збагнути..

Може, щось він сказати хотів(

про любов розповісти баладу

Про самотніх дівчат, юнаків..

І про дружбу, і вірність, і зраду..

Безліч капель упало на скло

Опинилися дві зовсім близько..

Раптом злились вони у одно

І побігли долать разом відстань..

Ще дві впало.. А близько ж то як..

І висіли так поруч без руху..

Не могли вони злитись ніяк..

Все чекали - не стало їм духу..

Раптом третя побігла в їх бік.

зачепила одну - і помчали..

Упустила свій шанс вже на вік

ота друга, задовго чекали.

до вікна злинув дощ з верховіть,

Він молив, він благав усіх слізно:

"Коли любите - час не тягніть,

Може бути занадто вже пізно..."

[speaker]

Булат Окуджава

Два великих слова

Не пугайся слова "кровь" -

кровь, она всегда прекрасна,

кровь ярка, красна и страстна,

"кровь" рифмуется с "любовь".

Этой рифмы древний лад!

Разве ты не клялся ею,

самой малостью своею,

чем богат и не богат?

Жар ее неотвратим...

Разве ею ты не клялся

в миг, когда один остался

с вражьей пулей на один?

И когда упал в бою,

эти два великих слова,

словно красный лебедь,

снова

прокричали песнь твою.

И когда пропал в краю

вечных зим,

песчинка словно,

эти два великих слова

прокричали песнь твою.

Мир качнулся.

Но опять

в стуже, пламени и бездне

эти две великих песни

так слились, что не разнять.

И не верь ты докторам,

что для улучшенья крови

килограмм сырой моркови

нужно кушать по утрам.

1962

[Mala]

* * *

Лiворуч сонце, справа мiсяць,

в зенiтi бриль з соломи.

Лiтає ангел над Полiссям,

у небi крила ломить.

Лiтає ангел небом, наче

самотнiй чорний бусол,

то заспiває, то заплаче,

то мрiє про бабусю –

у зморшках лагiдне обличчя,–

що прийме на гостину

з словами: «Ти ж моя дитино!..» –

i поцiлує тричi.

Спiває ангел, плаче жiнка,

котра не жiнка ще – дiвчатко.

I вiрш болить на всю сторiнку,

якiй нема кiнця й початку.

* * *

До верхнє, нижнє до,

нi крихти фальшi в синiй гамi...

Сидить на плечах вiчний дощ,

а мокре небо – пiд ногами.

Пташа на синьому сiрiє,

покоси струменiв, стерня...

Я дощ у пазусi зiгрiю

й погладжу, наче кошеня.

Василь Слапчук

[Vika]

Притча про ліліпута

Скінчилась вистава, погасли вогні,

Затихли і оплески, і сміх дитячий.

Циркач-ліліпут у щасливому сні

Велетнем раптом себе побачив.

Одразу маленьким став його дім,

В якому так довго він був нещасливим,

Тепер ліліпута вважають усі

Великим і добрим, і справедливим.

Не чує він слів, тих, що гострі, як ніж,

Отруйні, неначе зміїні жала,

Бо ті, що сміялись над ним раніш,

Чи то полякались, чи заповажали...

Вражає усіх його вигляд і зріст,

Тепер йому заздрить ледве не кожен,

І тільки одне в нього, як і раніш, –

Костюм підходящий купити не може.

Скінчилась вистава, погасли вогні,

Затихли і оплески, і сміх дитячий.

Циркач-ліліпут у щасливому сні

Велетнем раптом себе побачив.

Та ранок вітрила підняв голубі,

Кімнату у сонячне світло закутав...

Шкода, що він велетнем снився собі,

Бо як прокидатись йому ліліпутом...

/В.Шинкарук/

[Vika]

Комусь стояти, а комусь іти,

Комусь звертати у давно забуте.

Чекаю і боюся самоти

І… старості –

моїх гріхів спокути.

Ідуть дощі з землі у небеса,

І сонце трави спалює морозом,

І ніч, як кров, червона і густа,

З-за хмари зорі котяться,

мов сльози.

Все відболить, відплатиться, мине,

І я мину, неначе дощ у серпні.

Господь любов’ю наділив мене,

Дай Бог мені з любов’ю

і померти…

***

Скільки зим, скільки літ

я блукав без пуття,

Визволяв свою душу

з важкої облоги…

Ні, немає дороги,

довшої, аніж життя,

І коротшої також

немає у світі дороги.

Скільки зим, скільки літ

я до тебе ішов,

Об каміння розлуки

збиваючи душу

і ноги…

Ні, немає нічого,

солодшого, аніж любов,

І гіркішого також

немає у світі нічого...

/В. Шинкарук/

[Vika]

Ті, кого ми не знаєм, здаються нам

Одноколірними і безбарвними.

Але Всесвіт увесь - це єдиний Храм,

І у ньому усі двополярні ми.

На одному - холодному - полюсі

Все найгірше, що є у характері:

Заздрість клята, зневага до совісті,

Егоїзму звіриного пазурі.

Але на іншому полюсі - теплому:

Доброта, щира приязнь, закоханість

І моління коханню відвертому

В теплу провесінь і аж до осені.

Поміж цими граничними межами

Є у кожного поле ймовірностей:

Від обставин життя незалежнії

Міри совісті, розуму, ніжності.

Ми зріднилися з вадами нашими.

І хоч що б нам циганки пророчили,

Виглядати бажаємо кращими.

А мінятися на краще не хочемо!

/Віталій Іващенко/

[Mala]

Таким днями, если ждёшь зимы,

То бесконечно долго длится осень,

И вечерами вздрагиваем мы,

И холод пальцев мимо щёк проносим.

Такими днями мир звучит без нот,

И сизых туч не высыхают пятна,

И свет ночной течёт наоборот,

И ясность неба так невероятна,

Что по утрам вдыхаешь влажный дым,

И серость дня садится паутиной

В седые крылья статуям живым,

И не смолкает щебет воробьиный,

Перетекая в тиканье часов,

Пока к погоде делаешься злее,

Приобретая ритмы голосов,

Которыми, как ад, наполнен плеер.

И прячешься под душной простынёй,

И тёплым пледом кутаешь ладони,

К балконной двери снова спишь спиной,

И выключаешь звук на телефоне,

Чтобы не слышать длинные гудки,

Уснув с усталой трубкою в обнимку,

Представив две сомкнувшихся руки:

Твою с моей – мечту и невидимку.(С)

Автор невідомий

[Mala]

Хвилями біло-синіми

Мла з-за небесних врат.

Скрипками, голосіннями

Спалено листопад.

Попіл – порожній вічності,

Кров на долонях площ,

Вартою опівнічною

Вуличний ходить дощ.

Ми живемо не мороком –

Відблисками пожеж,

Ангелам в небі морозно

Буде сьогодні теж.

Хто так іще любитиме

Завтра цей хворий час,

Як на майдані з квітами

Вранці не стане нас.

Ярослава Бабич

[speaker]

Булат Окуджава

Первый день на передовой

Волнения не выдавая,

оглядываюсь, не расспрашивая.

Так вот она - передовая!

В ней ничего нет страшного.

Трава не выжжена, лесок не хмур,

и до поры

объявляется перекур.

Звенят комары.

Звенят, звенят

возле меня.

Летят, летят -

крови моей хотят.

Отбиваюсь в изнеможении

и вдруг попадаю в сон:

дым сражения, окружение,

гибнет, гибнет мой батальон.

А пули звенят

возле меня.

Летят, летят -

крови моей хотят.

Кричу, обессилев,

через хрипоту:

"Пропадаю!"

И к ногам осины,

весь в поту,

припадаю.

Жить хочется!

Жить хочется!

Когда же это кончится?..

Мне немного лет...

гибнуть толку нет...

я ночных дозоров не выстоял...

я еще ни разу не выстрелил...

И в сопревшую листву зарываюсь

и просыпаюсь...

Я, к стволу осины прислонившись, сижу,

я в глаза товарищам гляжу-гляжу:

а что, если кто-нибудь в том сне побывал?

А что, если видели, как я воевал?

(1957)

[speaker]

Булат Окуджава

Вдова

Он не писал с передовой,

она — совсем подросток —

звалась соломенной вдовой;

сперва — соломенной вдовой,

потом — вдовою просто.

Под скрип сапог, под стук колес

война ее водила,

и было как-то не до слез,

не до раздумий было.

Лежит в шкатулке медальон

убитого солдата.

Давно в гражданке батальон,

где он служил когда-то.

Но так устроено уже:

не сохнет лист весенний,

не верят вдовы в смерть мужей

и ждут их возвращенья.

Не то чтоб в даль дорог глядят

с надеждою на чудо,

что, мол, вернется он назад,

что вот придет домой солдат

неведомо откуда.

А просто, бед приняв сполна,

их взгляду нет границы,

и в нем такая глубина,

что голова кружится.

Как будто им глаза даны,

чтобы глазами теми

всем не вернувшимся с войны

глядеть на мир весенний.

1955