Віршографія

[speaker]

Ліна Костенко

Б"ють не слабших, б"ють сильніших.

Всі удари від невдах.

Б"є мізерія.

Б"є тупість, б"є заздрість,

Жадібність і страх.

[Vika]

Мабуть, байдужим легко у житті,

Мабуть, вони народжені в сорочках:

В байдужих очі ситі, не святі,–

То вже не очі, а маленькі точки.

В байдужих свій спокійний заповіт,

У них свої, неписані закони:

Байдужістю наповнить білий світ,

Аж поки він од неї не схолоне.

Василь Буденний

[Vika]

Уривок з поеми про війну.

СОБАКА

Як везли господаря в Майданек,

Бігла за машиною собака.

Де там їй догнати?.. А на ранок —

Диво з див — шугнула до барака.

«Як і звідки?» — чудувались люди,

Чи то, може, мари-поторочі?

А вона, забігши, мов до буди,

Добродушно зазирала в очі.

Йшла неквапно,

втомлено,

безсило,

Ще й на шиї

із ремінним клаптем.

«Тут він, тут», — у грудях стукотіло.

Зупинилась...

Слухає —

і раптом,

Чи почула стогони?.. Чи запах

Тих долонь, що звуться хлібодари? —

Присядки пішла на задніх лапах,

Кинувшись передніми на нари.

І хвостом радіючи,

собака

Цілувала руки по-людському...

А господар біля неї плакав —

Всі шляхи відрізані додому.

А вона

на безголосій мові

Пробачалась, що, на жаль, не встигла

Впитися в колеса ті гумові,

Хоч за ними довго-довго бігла.

Склала лапи,

прилягла під нари,

Як, бувало, в хаті, коло ліжка,

І з-під вій жолуддям жовто-карим

Мовчазна світилася усмішка.

Може, нива марилась ріллею

І димок підсинений над нею?

Чи ріка в тумані на роздоллі

Лебеділа в білій-білій льолі?

А можливо, та вчорашня скиба

Їй запахла лусточкою хліба?

Чи виднілись верби коло хати

І лоша, що вийшло побрикати?

Але раптом заскрипіли нари —

І з очей втекли собачі мари.

Обвела тривожну тишу зором,

Потягнулась,

вигнулась, мов арка...

А в той час

міжнарним коридором

Чапала вгодована вівчарка.

Повновладно,

сито,

гонорово,

Адже тут саме їй, нюхослухній,

Завжди надається перше слово

Й не останнє на хазяйській кухні.

«Що за гостя? — зажаріли очі. —

Звідки ця прибилася приблуда?

Тут, мовляв, — казали зуби вовчі, —

Не собача, а двоногих буда!»

Розмахнула кроки — й до собаки,

А собака теж не ликом шита...

І немов

очей схрестили шпаги,

Шкіриться дуель несамовита.

Сіпнулося зморщене гарчання,

Зближувало відстань сперечання.

Ще єдину мить,

іще півмиті —

І піде все вихором на світі.

Чорна тьма

людських очей в бараці

Співчувала змореній собаці.

А господар (чим він допоможе?) —

Прикувало зраненого ложе.

Зціпив зуби і очей щілини,

Щоб її не бачити кончини.

Та неждано сталось дивовижне:

Поєдинок —

тихне,

тихне,

нишкне.

І хвоста підкинула вівчарка,

Ніби це знайомство,

а не сварка.

Підійшла,

понюхала на згоду,

Все-таки вони — одного роду!

Крижаніла тиша над бараком...

Люди вперше заздрили собакам.

/Богачук О./

[Caprichos]

один з улюблених віршів

Грустное утро...

Осеннее утро с остатками лета.

Оставшийся с вечера запах нероли.

Забившийся в простынь луч яркого света.

Сполна отыграв свои странные роли,

сидим на постели и курим. И дышим,

боясь проронить неуместную фразу.

Как камень скульптуры, немы, неподвижны.

Прекрасны, как лилии в глиняной вазе.

Стоит недопитое полусухое.

Пылинка забилась в луч яркого света.

И ты, улыбнувшись, босая уходишь,

забравши остатки прошедшего лета.

Ведь ангелы ходят всегда босиком

и курят табак, запивая вином.

Андрей Заулочный

[speaker]

В.Симоненко

МОРЕ РАДОСТІ

Я із надій будую човен,

І вже немовби наяву

З тобою, ніжний, срібномовен,

По морю радості пливу.

І гомонять навколо хвилі,

З бортів човна змивають мох,

І ми з тобою вже не в силі

Буть нещасливими удвох.

І ти ясна, і я прозорий,

І душі наші мов пісні,

І світ великий, неозорий

Належить нам — тобі й мені.

О море радості безкрає,

Чи я тебе перепливу?

Якби того, що в мріях маю,

Хоч краплю мати наяву.

09.03.1961

[speaker]

Роман Скиба

А в очах твоїх падав сніг...

Падав сніг на догоду січневі.

Я вкотре увійти не міг

У свої вечори коричневі.

Увіскритись би в блиск вітрин.

Затінитись би в тьму смерекову...

Може, я і не той один,

Що колись був знайомий декому.

Сивий вітер любив мене,

Добрі звірі по снах стрічалися.

Ми не знали, що це мине.

Ми забули, як це почалося.

Налипає до босих ніг

Свіжа паморозь, мов із терну вся.

Не дивись мені вслід - то гріх.

Це не правда, що я не вернуся.

[Varvara]

Тааааак. Роман класний Люблю як він декламує вірші. Дуже харизматично. Щось із недавнього:

Мій оголений нерв. Моя вибита клином емоція...

Як на металомісткість у тілі жорстка перевірка.

Та чомусь не залізна я. Лиш на губах моїх гірко.

Певно, кров і залізо в мені у відмінній пропорції.

Це так схоже на „Ти мені віриш?” чи „Досі люблю”.

Там де люди прощаються, вже починається блюз.

Мій розхитаний світ. Блазнюватий і хитрий однаково.

Випробовуєш. Ловиш. І кидаєш. (Щоби зловити).

Я всміхаюся вдячно і сплачую (Господи!) мито.

За вечірню зорю. За півподих. І вчення Сократові.

Ні. Так. Мабуть.

Ні. Бо ж насправді все добре і нити не хочеться.

Спека між пальців березовим соком просочиться

Ніч – симулянтка. Ця ніч – шарлатанка-пророчиця.

Як же їй вірити... Як же їй вірити. Боже...

Так. Прохолода торкається пальцями-зливами.

Все спілкування - лінивими рівними линвами.

Місто тепер проростає залізними ринвами.

Буде з потоків води нам жива огорожа.

Може. І літо відходить неспішними кроками.

Більше не чути липневого грізного рокоту.

Осінь. І дні будуть завше короткими й мокрими.

Нам же лишається бути завжди насторожі.

[Vika]

Осудите сначала себя самого,

Научитесь искусству такому,

А уж после судите врага своего

И соседа по шару земному.

Научитесь сначала себе самому

Не прощать ни единой промашки,

А уж после кричите врагу своему,

Что он враг и грехи его тяжки.

Не в другом, а в себе побеждайте врага,

А когда преуспеете в этом,

Не придется уж больше валять дурака -

Вот и станете вы человеком.

.......

Пока Земля еще вертится, пока еще ярок свет,

Господи, дай же Ты каждому, чего у него нет:

Мудрому дай голову, трусливому дай коня,

Дай счастливому денег... И не забудь про меня.

Пока Земля еще вертится, Господи, - Твоя власть! -

Дай рвущемуся к власти навластвоваться власть,

Дай передышку щедрому хоть до исхода дня.

Каину дай раскаянье... И не забудь про меня.

Я знаю: Ты все умеешь, я верую в мудрость Твою,

Как верит солдат убитый, что он проживает в раю,

Как верит каждое ухо тихим речам Твоим,

Как веруем и мы сами, не ведая, что творим!

Господи, мой Боже, зеленоглазый мой,

Пока Земля еще вертится, и это ей странно самой,

Пока еще хватает времени и огня,

Дай же Ты всем понемногу... И не забудь про меня.

Булат Окуджава

[Vika]

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

Я сказала комусь: - Люблю.

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе.

І не мріяла вже про тебе,

Щоби цим не образить тебе.

А буває, спинюсь на місці,

Простягаю руки без слів,

Ніби жду чудесної вісті

З не відомих нікому країв...

Є для серця така покута -

Забувати скоріше зло,

Аніж те, що мусило бути

І чого в житті не було.

Ліна Костенко.

[Vika]

Автора не знаю. Вірш гарний.

Щастя

То що для щастя потрібно?

- Добра кава, можливо, з вершками,

Вінегрет, нарізаний дрібно,

але тільки Її руками.

Що потрібно для щастя іще?

Чути сміх на шляху до роботи -

Щоб веселий хтось йшов під дощем,

І нехай то - "робоча субота"...

Коли щастя з'являється вмить?

Коли бачиш, як діти ростуть.

Чи помітив, що кішка не спить

І планує тебе обмануть.

Де ж те щастя щоденне знайти?

Треба вдома його відшукати.

Маєш їхать кудись, чи піти -

Крім речей, не забудь його взяти.

А якщо того щастя нема,

Хоч його кожен день ти чекаєш!?

Значить це, що у тебе - зима...

Та весни без зими - не буває!

[Olesya]

Теж про щастя - Мар'яна Савка.

Кожен шукає щастя

тільки ж не всі уміють

чути його присутність,

подих його легкий.

Над бастіоном серця

світить сонце надії,

сонце простої суті -

просто тепло руки.

Вітер такий пекучий,

простір такий незнаний.

Скільки іти в пустелі,

скільки суворих днів?

На горизонті - кручі,

мов кам"яні бованни,

а обабіч не скелі -

тільки стовпи соляні.

Вечір спадає скоро,

щемно голосять звірі.

Як же, як же нам буде? -

ночі не видно дна...

Буде просто й суворо -

буде тобі по вірі.

Серце твоє у грудях -

правда твоя одна.

[Vika]

Ходить сніг по далеких містах,

Ходить сніг по застиглім столітті.

Я — не страх, я не страх, я не страх,

Я неструшений шурхіт у вітті.

Нарожево зникають таксі,

Начорняво ридають каштани.

Ще не всі, ще не всі, ще не всі

Відпекли недоспівані рани.

Не потрібно ні слів, ні хвилин,

Не потрібно ні блиску, ні ранку,

Я один. Я один. Я — один,

Хто спинився при вашому ґанку.

Ходить сніг по дрімучій пітьмі.

Ці маршрути уже заповітні.

Ви самі, ви самі, ви самі

Загубили мене в цьому світі.

...

Задивившись у місячні лики

В глибині заліхтарених площ,

Усміхнешся і станеш великим,

Усміхнешся і станеш, як дощ.

Коли вимрієш в небі лелеку

І рвонешся за ним навздогін,

Усміхнешся і станеш далеким,

Усміхнешся і станеш, як він.

І коли за сліпучою гранню

Осягнеш, що земля не твоя, —

Заридаєш і станеш останнім,

Усміхнешся і станеш, як я.

Роман Скиба

[Vika]

Среди всего, что в нас переплелось,

Порой самодовольство нами правит.

"Казаться или быть?" - вот в чем вопрос,

Который время человеку ставит.

Считаться кем-то, или кем-то быть?

Быть смелым, или делать вид, что смелый?

Ты жертвовал, творил, умел любить,

Или об этом лишь вещал умело,

Робея самому себе признаться,

К чему стремишься: быть или казаться?..

Что стоит жизнь в довольстве иль покое,

Когда ее пытаются лепить,

Фальшивя переделанной строкою...

Легко казаться. Очень трудно быть...

...

Наша жизнь не приемлет в себе постоянства.

И прощаться легко. Только некая грусть

Занимает в душе небольшое пространство,

Если сверху смотреть на отмеренный путь.

Ведь прощаемся мы не с людьми, не с местами,

И не в том, между нами, расставания суть.

Всякий раз мы прощаемся с нашими днями,

Что уже не вернуть ...

Андрей Макаревич

[Vika]

Полжизни мы теряем из-за спешки,

Спеша, не замечаем мы подчас

Ни лужицы на шляпке сыроежки,

Ни боли в глубине любимых глаз.

И лишь, как говорится, на закате,

Средь суеты, в плену успеха, вдруг

Тебя безжалостно за горло схватит

Холодными ручищами испуг:

Жил на бегу, за призраком в погоне,

В сетях забот и неотложных дел,

А может, главное и проворонил,

А может, главное и проглядел...

Юлия Друнина

[speaker]

Віслава Шимборська

Перепрошую випадковість, що зву її доконечністю.

Перепрошую доконечність, якщо все ж таки помиляюсь.

Нехай не сердиться щастя, що беру його ніби власне.

Нехай дарують померлі, що в пам'яті ледве жевріють.

Перепрошую час за безмір світу, не баченого протягом миті.

Перепрошую давнє кохання, що нове вважаю за перше.

Простіть мені, війни далекі, що приношу квіти додому.

Простіть мені, рани відкриті, що собі я вколола пальця.

Перепрошую тих, що в безодні волають, за менует на платівці.

Перепрошую всіх людей на вокзалах за сон о п'ятій перед світанком.

Даруй, надіє зацькована, що інколи я сміюся.

Даруйте мені, пустелі, що ложки води не несу вам.

Ти, яструбе, протягом років той самий, у клітці тій самій,

без руху, з поглядом завше наміреним в цятку ту саму, —

даруй мені, навіть якби ти був лиш опудалом птаха.

Даруй мені, зрубане дерево, за чотири ноги стола.

Даруйте, великі питання, за відповіді маленькі.

Правдо, не приділяй мені ти надто багато уваги.

Поваго, вияви, прошу, до мене великодушність.

Стерп, таємнице буття, що нитки я смикаю з твого шлейфа.

Не винувать мене, душе, що нечасто я тебе маю.

Перепрошую все, що не можу бути я скрізь і всюди.

Перепрошую всіх, що не вмію кожним і кожною бути.

Знаю, що, поки живу я, ніщо мене не виправдовує,

адже й сама собі я на перешкоді стою.

Не кривдься на мене, мово, що позичаю слів патетичних,

а тоді докладаю праці, щоб вони видавались легкими.

[speaker]

Віслава Шимборська

КІТ У ПОРОЖНІЙ ОСЕЛІ

Померти – так не можна робити котові

Бо що має відчувати кіт у порожній оселі

драпатися на стіни.

Тертися поміж меблями.

Ніщо тут не змінилося

А проте і змінилося

Ніби ніщо не пересунене

А однак і порозсоване.

І вечорами лампа уже не світить.

Чути кроки на сходах,

Але ж це не ті.

Рука, що кладе рибу у мисочку,

також не та, що клала.

Щось тут не починається

у звичний час.

Щось тут не відбувається

як повинно.

Хтось тут був і був,

А потім зник

і знову вперто немає.

До усіх шаф уже заглядав

Усі полички поперебігав

І під килим заглядав

Навіть порушив заборону

І папери усі порозкидав

Що ж ще робити,

Спати і чекати.

Нехай-но він тільки повернеться

Нехай-но він тільки з’явиться

Тоді він відчує

Що з котом так не можна.

Ітиму до нього, але так,

ніби зовсім не до нього

Помалесеньку

На дуже ображених лапах

І ніякісіньких підстрибувань-писків

напочатку.

[speaker]

Віслава Шимборська

НАПИСАННЯ ЖИТТЄПИСУ

Що потрібно?

Потрібно написати заяву,

а до заяви долучити життєпис

Незважаючи на тривалість життя

життєпис повинен бути коротким.

Обов'язкова стислість і відбір фактів.

Зміна краєвидів на адреси

і мерехтливих спогадів на нерухомі дати.

З усіх кохань вистачить шлюбного,

а з дітей тільки народжені.

Важливіше, хто тебе знає, ніж кого знаєш ти.

Подорожі тільки закордонні.

Приналежність до чого, але без для чого.

Відзнака без за що.

Пиши так, ніби ти з собою ніколи не розмовляв

і обминав здалеку.

Помовч про собак, котів і птахів,

реліктовий мотлох, приятелів і сни.

Згадай скоріше ціну ніж вартість

і заголовок ніж зміст.

Важливіший розмір черевиків, ніж куди він іде,

той, ким вважаєшся.

До того додай фотокартку з відкритим вухом.

Враховується його форма, а не те, що чути.

Що чути?

Гуркіт машин, що мелять папір.

[Vika]

Перебивання з дня на день.

Книжки, прочитані у чергах.

В очах оновлених людей

така зачовгана печерність,

що страшно й глянути назад,

туди, де віра ще не тане,

де насміхається козак

під гаківницею з султана.

Де все ще має форму й зміст,

не гнеться, не м'ятеться всує,

де за сонетний благовіст

ніхто нікого не катує,

ніхто нікого не жере,

не продає, не обдирає…

Усе це, хлопчику, старе.

Старе, як світ, а не вмирає.

Бо в ньому істина сумна,

і перевірена, і рання:

— Видовищ, хліба і вина!

І тільки потім:

— Покаяння…

Неоніла Стефурак

[Vika]

Трішки гумору

Павло Глазовий

Красотульки

У крамницях, у пивницях -

Дуськи, Муськи, Люськи.

Ти до них - по-українськи,

А вони - по-руськи.

Станеш глянеш: мамо рідна,

Господи мій, Боже!

Наяложене, патлате,

На чортяку схоже,

Стан свинячий, погляд вовчий

І усмішка кінська...

Нащо таким красотулькам

Мова українська?

[Olesya]

тут осінь

кажеш це про час

жоржини мокрі й пахнуть смерком

і ночі чорний тарантас

так близько очі у люстерку

в прив'ялих зморшках не жаги

утоми повні і нетлінні

старі любові від Фелліні

з екрану поминають нас

тут осінь

білі береги

на недописаній сторінці

де смерть як засіб від нудьги

де чоловік належить жінці

але не весь але не тій

слова торішній сухостій

або закреслення самі

у незавершенім письмі

тут осінь...

Мар'яна Савка

[Vika]

Людині потрібна людина,

Як світлу – безобрійна даль,

Як вічності – кожна година,

Як щастю потрібна печаль.

Долоні потрібна долоня –

Щоб доторк, і хліба шматок,

І усміх, і сльози солоні

Навчитись ділити на двох.

Навчитись ділити до крихти

Й захмарене, і голубе…

Людині потрібно відкрити

У іншому серці себе.

Бо тільки у серці відкрите

Крізь морок пітьми й забуття

Миттєво спалахує світло –

Пульсуюче світло життя…

Й безсмертя пронизливий подих

Тоді крізь віки пророста,

Коли він – із погляду в погляд,

Коли він – із вуст у вуста…

Олена Матушек

[Vika]

Живуть на світі половинки –

У половинок тихий крок,

І половинчасті в них вчинки,

І половинчастість думок.

В їх напівдушах – напівболі

І навіть напівпочуття,

Свої куценькі напівдолі

Вони сприймають за життя.

Вони сміються напівсміхом,

І правду ріжуть, та... навпіл,

І критикують напівтихо,

І захищають з напівсил.

Їх так, буває, вродить густо –

Скриплять гілки усіх дерев...

Та половинок навіть гусінь,

Їх навіть гусінь не бере...

Олена Матушек

[speaker]

Леонид Терехович

Меня укусили. Предательски. Больно.

Что ж удивляться – закон бытия…

Стал я доверчив. Забылся невольно.

Поверил собаке: она же – своя!

…Ещё моя кровь у неё на зубах,

а смотрит невинно, хвостом виляет…

Остерегайтесь своих собак!

Больно, когда чересчур доверяют. (12.12.88)

[speaker]

ЛЕГКО СКАЗАТЬ

Ах, как легко сказать: Тебя не буду ждать...

Но как тебя не ждать суметь себя заставить?

У двери твой звонок не слыша - не страдать

И от пустых тревог себя навек избавить?

Не видя глаз твоих - не вглядываться в лица,

Не слыша голос твой - кАк в музыке забыться?

И пальцы не ломать? И губы - не до крови?

Спокойно вспоминать. Пить за твоё здоровье...

[speaker]

Федор Иванович Тютчев

Silentium!

Молчи, скрывайся и таи

И чувства и мечты свои -

Пускай в душевной глубине

Встают и заходят оне

Безмолвно, как звезды в ночи, -

Любуйся ими - и молчи.

Как сердцу высказать себя?

Другому как понять тебя?

Поймет ли он, чем ты живешь?

Мысль изреченная есть ложь.

Взрывая, возмутишь ключи, -

Питайся ими - и молчи.

Лишь жить в себе самом умей -

Есть целый мир в душе твоей

Таинственно-волшебных дум;

Их оглушит наружный шум,

Дневные разгонят лучи, -

Внимай их пенью и молчи!..