Маргінальна моя Україна

[Tolik_lt]

Олександр КРИВЕНКО

«МАРГІНАЛЬНА МОЯ УКРАЇНА»

«У цій статті, як ніколи, боюся залишитися незрозумілим. Тому спробую детально розшифрувати спрощену символіку асоціації. Хай друкують ті, хто вміє читати між рядками. Хай зрозуміють ті, хто звик трактувати друковане слово як остаточну істину. Тут написано не одкровення, попри всю одкровенність, а лише передчуття правди.

Не люблю нинішню Україну. І не лише сьогоднішню, заматеріалізовану, тобто дану в об’єктивній реальності, державу — виплід безхребетної і тупої посткомуністичної еліти та рагульської маси.

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють patria як стару діву у вишиванці й незатрасканому вінку або як мікроцефала з налитими кров’ю очима при слові «москаль» або «жид».

Годі любити Україну містичну — компіляцію поганських вірувань, героїчних традицій та сентиментальних вивержень. «Заунывные песни моей Родины», влучно визначив цей стан свідомості Шевченко. «Заунывно» бути наприкінці XX століття січовим стрільцем. Вульгарно співати, що «ми тую червону калину піднімемо», якщо кущ отої калини знаєш лише з малюнка в дитячій читанці. Жлобно правити тризну за померлими від голоду 33-го в Оперному театрі. У театрі треба слухати оперу, бо будь-яка театральна споруда служить у першу чергу для видовищ. Мої батьки пухли з голоду в 33-му, а тисячі галичан, які демонстрували свою жалобу в річницю Голодомору, про голод знають лише те, що він був. І те, що Сталін його спровокував. Для одних важливо те, що вони не здохли, для інших — те, що вони дістали престижне запрошення на урочистість по тих, хто здох.

Я не можу любити містично-героїчну Україну з її кредо «пан або пропав». Колись мої предки — простодушні східняки — перейшли Батиєві дорогу до Європи, не думаючи наскільки це доцільно. Принципові українці врятували європейців ціною власного життя, свободи і врешті-решт — свого місця в Європі. А хитренький галичанин Данило зігнувся перед Батиєм і збудував державу, з якої пішла сучасна Україна. Врешті, необов’язково ходити вглиб віків. Поет Стус ціною власного життя ствердив нескореність неіснуючої нації, а в той час відомий поет ціною лизоблюдства сприяв формуванню цієї нації.

Власні імена в даному контексті — не самоціль. Це радше повчальний приклад для тих, хто відчуває лише гордість чи втіху від приналежності до українського народу.

Господь покарав дуже тяжко — велів народитися українцем в Україні. Ця думка не нова. Подібне писали Пантелеймон Куліш та Іван Франко. Я не тягнуся стати в ряд з ними. Ми всі й без того в одному ряду. Бути українцем — це покута. Любити покуту — значить бути мазохістом. Цього дива не бракує в нашім краю — від банальних проявів солодунства через спів патріотичних пісень за чаркою до більш вишуканих форм масового маразму, як-от відродження козацтва (добре, що хоч німців-тевтонців не відроджують).

Синдром мазохізму розлився повсюдно — від дідусів у строях січових стрільців на вулицях Львова до мешканців Новограда-Волинського, де в кафе горілку можна заїсти лише сирниками і нічим іншим.

Можна бути щасливим, тяжко покутуючи. Такими щасливцями, здається, були перші християни. Хоча порівняно з сумнівами й стражданнями самого Христа їхня одержимість виглядає надто українською. Моральний імператив «пан або пропав» вигадали ще наші предки лише для того, аби закамуфлювати неминучий вислід колізій українського буття — звісно ж, що пропав. А перспектива стати паном — розрада на зразок царства небесного, в яке всі вірять, але мало хто надіється побачити.

Врешті, про яку Україну можна говорити наприкінці XX століття? Природні умови та довкілля після всіх експериментів змінилися настільки, що порівнювати їх навіть з недалеким минулим ризиковано. Матеріальне виробництво, етика відносин, система вірувань зазнали кардинальних змін. Український генотип після всіх етноцидів, з Чорнобилем вкупі, змінився, мабуть, і на молекулярному рівні. На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність. Вишневих садків лишилося обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної соціальної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба.

Сьогоднішня Україна подібна на колишню, плекану уявою, приблизно так само, як сьогоднішня Франція — на королівство якогось з Людовиків. Чи люблять французи Францію, я сумніваюся, особливо жовтошкірі або чорношкірі вихідці з колишніх колоній. Цікаво, чи зросла б їхня національна свідомість від публічного носіння кимось мушкетерських строїв або вуличних співів про Трістана та Ізольду?

Любити міфічну Україну легко у стані юнацького максималізму. Варто ж статус одержимого героя мимохідь змінити на статус пересічного гречкосія, як зміниться шкала цінностей. Любов до абстрактної стражденної України поступається місцем прив’язаності (може, і любові) до конкретного ландшафту, міста, квартири, дітей, кулінарних виробів, цигарок, сусідів, приятелів, автомобіля тощо. Не випадково саме гречкосії завжди будували державу, залишаючи героям гинути за її побудову.

Не мною сказано, що в одну річку зайти двічі важкувато. Можна, звичайно, спробувати відродити кобзарську традицію, але тоді випускникам консерваторії треба виколювати очі. Воно, звичайно, нескладно, от тільки чи потрібно? Можна згадати традиції Івана Гонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. От тільки як бути з тим фактом, що ті ляхи (жиди, москалі) є громадянами вже існуючої держави?

Якщо сьогодні хтось голосить «Україна для українців», то йому слід би уточнити — для політичних українців. Бо етнічних українців залишилося, мабуть, чоловік сорок, враховуючи всі кровозмішення з часів половецьких.

Якщо обстоювати ідею етнічної України, то треба насамперед відмовитися від колонізованих українцями Донбасу, Криму, південних степів, Слобожанщини, частини Буковини, а про Кубань і Зелений Клин взагалі слід забути. Чомусь жоден із безкомпромісних апологетів формування нації та держави на етнічному принципі подібні думки не висловлює. Побоюючись, мабуть, за своє реноме правовірного націоналіста.

Між тим, і націоналізм — як засіб здобути національну державу — після грудня 1991 року потребує переосмислення. Сьогодні на часі не виборювання держави як такої, а її захист — політичний, військовий, економічний, культурний, соціальний, екологічний. Захист не лише від Росії, а й від Заходу. Захист як зміцнення, розвиток, збагачення. Мало би йтися не про вимушену агресивність поневоленої нації, а про органічну агресивність державної нації. Не про націоналізм, а про щось ближче до шовінізму. Українська культура й духовність, українське інтелектуальне й матеріальне багатство мають втрутитися в усталену ієрархію світових авторитетів.

Хлопчаки, які волають «Україна для українців», нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров’ю мислять інакше — «Світ для України». «Зрівняємось з вами, хлоп’ята»,— думаю я, дивлячись на американців чи німців. Маємо вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу».

і посилання на джерело http://obkom.net.ua/articles/2008-05/13.1525.shtml

[romaxa11]

Стаття гарна, дуже багато влучних висловлювань, але, некоректно порівнювати країну якій на момент написання статті йшов третій рік з Францією. Для Франції непотрібно доводити комусь, що вона Франція, що її мова французька, що її велика історія французька (і непотрібно когось заставляти її вивчати - весь світ її вже знає), що не англійці вплинули на розвиток культури Франції, а французи колонізуючи Англію піднімали цівілізаційний рівень своєї колонії. А те, що історія справді не зовсім весела, так і сам автор своєю статтею нікого я думаю нерозвеселив. Також помітно певну заангажованість щодо Галичини і галичан, видно автор, щось хотів, а йому недали, бо встидається він козаків, січових стрільців на сучасних вулицях українських міст, але жодного слова про орденоносців другої світової (про ето забивать нєльзя!!!). Це мені відверто несподобалось, трохи однобоко, але ж автор гречкосій, тому з нього спрос маленький.

Єдина зміна, яку б я вніс до цієї статті, це скромне ІМХО вкінці перед крапкою.

[Tolik_lt]

Стаття гарна, дуже багато влучних висловлювань, але, некоректно порівнювати країну якій на момент написання статті йшов третій рік з Францією. Для Франції непотрібно доводити комусь, що вона Франція, що її мова французька, що її велика історія французька (і непотрібно когось заставляти її вивчати - весь світ її вже знає), що не англійці вплинули на розвиток культури Франції, а французи колонізуючи Англію піднімали цівілізаційний рівень своєї колонії. А те, що історія справді не зовсім весела, так і сам автор своєю статтею нікого я думаю нерозвеселив. Також помітно певну заангажованість щодо Галичини і галичан, видно автор, щось хотів, а йому недали, бо встидається він козаків, січових стрільців на сучасних вулицях українських міст, але жодного слова про орденоносців другої світової (про ето забивать нєльзя!!!). Це мені відверто несподобалось, трохи однобоко, але ж автор гречкосій, тому з нього спрос маленький.

Єдина зміна, яку б я вніс до цієї статті, це скромне ІМХО вкінці перед крапкою.

Автор, на жаль, уже покійний, авторитет у журналістиці. він створив ПостПоступ(популяну львівську газету початку дев"яностих), ПіК(політика і культура)-класний журнал, яким я свого часу зачитувався. Так, він гречкосій, тому що замість ходити у строях неіснуючих давно армій, до яких не мав стосунку, уявляючи себе нев"..бенним вояком, він створював стильну і сильну українську журналістику. Він займався речами реальними і сьогоденними, а не міфічними та казковими. і до цього закликає інших.

Він доводив, що він українець тим, що робив українське передовим на той час, не гіршим за людське.

[romaxa11]

Пост-Поступ хороша газета і стильна згідний, але наїзди на ветеранів ОУН-УПА не зроблять Україну сильнішою і стильнішою.

замість ходити у строях неіснуючих давно армій, до яких не мав стосунку, уявляючи себе нев"..бенним вояком,

але ж ходять і 9-го травня ходили і хай собі ходять і уявляють, якщо це незаборонено законом значить дозволено. Автор сильний -це видно відразу, за це і + поставив, але ситуація не в козаках, сліпих бандуристах і січових стрільцях - Україна стає кастовою країною,з відповідною градацією суспільства. Автор пише про бидлуватість народу, але ж до сьогоднішніх подій народ вже відношення немає, тут справа вже про бидлуватість політиків, які всілякими засоба прагнуть відгородитись від народу (єдиного носія влади - мабуть суть полягає в тому, що народ владу повинен носити на своїх горбах). Я колись старався зрозуміти психотип наших політиків-депутатів-чинуш - це ж яким циніком і зажерлевим потрібно бути, щоб надати собі зарплату в сорок разів більшу за середню пенсію (а забезпечення одного депутата на рік десь в районі 1 500 000грн), за одне це їх потрібно було розстріляти, а як ті сучари лізуть в парламент. Ні тут вже не народ, який він там не є. Можливо якби автор дожив до сьогоднішніх подій статейка була б відредагована.

[Гість encoarage]

Отличная статья

[difoto]

отэто паддержал! мои аплодисменты!

я аналогично, вместо ношения вышиванок и песнопений гимнов предпочитаю делать так, чтобы хоть через десяток лет мой город и страна были чуть зеленее, со здоровой нацией , вежливой и культурной, и хоть немного было схоже с современной Европой, хотя бы в плане велодорожек.

[Tolik_lt]

політики- частина народу. вони виросли серед нього, це наші вчорашні сусіди і однокласники. не відділяй їх від нас.вони- це ми. і їхні недоліки- це недоліки суспільства вцілому.

[laska]

Згідна, сильно написано. Але різниця в часі все ж відчутна.

Виникає запитання: а звідки та "...маргінальна, забичена, вузьколоба Україна" взялася? Кого звинувачувати в тому? На все є свої чинники.

[georg]

Кого звинувачувати в тому?

а это обязательно?

[Tolik_lt]

вона така виросла. і винити не треба нікого. коли ти знаходиш недолік у собі, то не треба шукати винного у тому, а шукати шляхи як виправитись. я в роботі своїй керуюсь таким принципом: коли трапляється лажа, я припиняю всі дискусії на тему "хто більше винний", а зразу ставлю два питання- як виправити і як не допустити в майбутньому. І, крім того, найчастіше у своїх проблемах винні ми ж самі.

[Гість encoarage]

Але різниця в часі все ж відчутна.

В чому? Не помітив взагалі... Дійсно, як вчора писана...

[laska]

Все це гарно звучить. Така вона виросла, та і ми є такі які є.

Я тут народилась, виросла і живу. І не моя вина в тому, що мої пращури пережили стільки страхіть ( не буду вдаватись в історію) і були не освідченими і не мали змоги збудувати державу так як їм того хотілось. А тому і не мають досвіду. Тому і ми будуємо так як вміємо.

Але я нащадок таких волинян-галичан, люблю ту саму Україну такою якою вона є ( з кобзарями, вишиванками, козаками, псевдополітиками, євреями, москалями, татарами і т.д.)

Як можна змінити щось в країні, яку ти не любиш? Згідна, що міфічну любити легше, а ви полюбіть її таку яка є.

[difoto]

міфічна вона з кобзарями і козаками...

[Medvedko]

В мемориз ..

Статья эта даже сейчас актуальней, чем тогда, когда была написана.

Мне кажется автор не услышан современниками и его манифест не стал манифестом молодого поколения. А жаль, если не ошибся, очень жаль ...

некоректно порівнювати країну якій на момент написання статті йшов третій рік з Францією

Когда научимся вдумчиво читать а не перебрехивать автора?