Пішоходні походи по Волині

[Dima 07]

і я побував паро днів тому...від мене.

Дорога до острова...

Острів взимку...

[Dima 07]

[Дмитро Волиняк]

Цікавий похід від Одзера по Черемському заповіднику! Дуже сподобалося! Дуже гарні фотки, розповіді! Наша Волинь дуже прекрасна і загадкова!!! Дякую!

[Dima 07]

Сухі дерева на острові...

Одна тільки дорога...

Болото

[Дмитро Волиняк]

Dima 07 "я побував паро днів тому...від мене." Ти сам ходив по Черемському заповіднику?

[Dima 07]

Нас було троє

[ODZER]

Dima 07 - фото супер , і так доповнюють тему!

Продовжу далі...

Через годину часу зійшли з асфальту на лугову стежку і пішли до озера Гривенського.

Озеро повністю одамбоване по периметру.

Неподалік річка Гривка(притока Стоходу, довжина 13 км). Раніше річка витікала(чи протікала ) через озеро. Згодом Гривку каналізували і відсунули від озера. Через село Лишнівка теж протікала ця річка у вигляді каналу. Біля озера система шлюзів.

Раніш тут було болото, зараз пасовища з каналами.

Озеро в діаметрі близько 500 м х 800 м.

Місць для вихода в воду майже немає. Але один пляж таки був. Піщане дно , вода хоч і не кришталева, але чиста і тепла.

Через годинку-дві після купання-загоряння пішли в невеличкий перелісок поряд, де й зробили бівак і переночували.

Місце продувалось вітерцем( лісок був діаметром метрів двісті) тому ще й повісили гамак , комарі не так дошкуляли.

день третій

Маршрут: перелісок біля оз. Гривенське - озеро Гривенське - озеро Веприк- село Лишнівка - озеро Біле - озеро Тросне

Поряд, на узліссі, все було всіяне бузкового кольору цвітом чебрецю , а неподалік цвів іван-чай. Після сніданку нарвали пару мішечків.

От зараз сиджу , і попиваю такий духмяний чай.

Зібравши табір, пішли до озера, трохи прогулялись по дамбі.

Йшли в напрямку озера Веприк.

Зустріли місцевого дядька на підводі , він наполегливо запрошував нас підвезти.

Сіли на підводу, і відразу зрозуміли , що він під мухою.

Запитав звідкіля ми і як нас звати. Пройша хвилина, знову те саме питання, і так він питав нас раз 15. Заглючила програма в нього добре, очі в нього були посоловівші і трохи дурноваті. Видно , що людина з непростим характером.... Гнав підводу так, що ми ледве не випадали... Вирішив нас везти на Маневицьку трасу - це в протилежному напрямку, ледве уламали їхати до озера. Потім визвався нас везти в Надрічне... Ледве його здихались...

По лугам пройшли до озера Веприк. Піщане узбережжжя, все в слідах коров"ячих копит - поряд пасовище і гонять стадо на водопій до озера.

Розміром озерце 450м х 520м

Звідтіля пішли через село Лишнівка до озера Білого

маршрут

на супутникових знімках

далі буде...

[ODZER]

через село Лишнівка.Місцеві поглядали на нас з цікавістю, а може й з підозрою. Пришельці для них потенційні злодії.

Церква з дзвіницею, схожою на строжову башту

Відлуння давніх часів. Старі будівлі, криті дерев"яною гонтою та очеретом.

В 1910 році в Лишнівці жило 1710 жителів, українці та євреї. Була також синагога. На річці Гривці працювало 2 млина.

Ось трохи з історії цього села

http://istvolyn.info...sk=view&id=1167

ЛИШНЯ, ЛИШНІВКА, село, Луцький повіт, Городоцька волость, Маневицький район. За географічним і економічним описом Волинської губернії у 1798 р. Лишнівка розташовувалася на лівому березі річечки, на якій було два борошномельних млини, кожний на один камінь. Млини діяли весною і восени. В містечку була дерев’яна церква Успіня Богородиці з бічними вівтарями Богоявлення Господнього і Покрови Богородиці. Жителями містечка були євреї і селяни. Перші займалися дрібною торгівлею і продажем напоїв. Селяни ж займалися традиційними для цього краю ремеслами. В цей час в селі нараховувалося 78 дворів, а загальна кількість населення складала 627 душ. Входила до приватної дачі №90, в якої було аж три власники: підкоморій кн. Домінік Радзивілл і два місцеві римо-католицькі костели: Чарторийський і Колківський. В кінці ХІХ ст. було там 160 домів і 1076 жителів, дерев’яна Свято-Успенська церква з XVIII ст., початкова школа, синагога, дім молитви, троє ремісників. За переписом 1911 р. вже було 1710 жителів, міщанська управа, 9 крамниць, горілчана крамниця, кооператив. На 01.01.2005 року нараховується 230 дворів, а населення – 531 житель. Діють школа І-ІІ ступеня, фельдшерсько-акушерський пункт, клуб, бібліотека, відділення зв’язку, сільське комунальне господарство Лишнівської сільської Ради, Лишнівське лісництво, одна приватна пилорама, чотири приватні магазини, молитовний будинок християн віри євангельської (ХВЄ), Свято-Успенський храм, побудований в 1863 році, знятий з реєстрації в 1950 р., відновив діяльність в 1989 р. 28 серпня – престольне свято.

В повоєнні роки (1947 р.) організовується колгосп «Червона зірка», а в 1950 р. – підсобне господарство лісгоспзагу, згодом відділок радгоспу «Городецький». З 1 квітня 1988 року в Маневицькому районі створено новий радгосп «Полісся», з центральною садибою у селі Лишнівка. До його складу увійшли Лишнівська бригада радгоспу «Городецький», Новогрудська і Набрусківська бригада радгоспу «Троянівський». За кошти держави було збудовано п’ять добротних будинків, прокладено водогін за рахунок чорнобильських коштів.

У письмових джерелах Лишнівка як містечко згадується 1629 року, коли у Речі Посполитій складався подимний реєстр – список всіх податкоплатників держави, своєрідний перепис населення. Власниками містечка виступали володимирський староста Габріель Стемповський та шляхтич Ян Непокойчиський. Населення нараховувалося 450 чоловік.

Але на території Лишнівки знайдено матеріали від поселень і раніших часів, зокрема, епохи бронзи (ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е.), досліджені Григорієм Охріменко. Знайдені тут матеріали войовничих племен культури кулястих амфор, зброя яких виготовлена з кременю, що походить з басейну Вісли. На території села також виявлено уламки пізньотрипільського неорнаментованого посуду сірого кольору.

Проте найбільше привертає увагу науковців знахідка глиняної таблички у Лишнівці, в якій одні дослідники здатні вбачати свідчення наявності писемності у представників трипільської цивілізації, а інші – писемні пам’ятки Шумеру IV-го – початку ІІІ-го тисячоліть до н.е. Юрій Шилов пропонує прочитання текстів, як “надіслати (на допомогу)...5 запряжок волів з ралами (дата)”. Хоча, в дійсності, знаки на табличці нагадують первісні клинописні символи у Шумері IV тисячоліття до н.е. Де і коли була виготовлена табличка, і як вона потрапила у Лишнівку – залишається поки що відкритим питанням. Можна лише припустити, що на протязі тисячоліть вона відігравала роль священної реліквії, яка передавалася із покоління в покоління.

З ХVII до 1840 року Лишнівка згадується у джерелах як містечко, що входило до складу Луцького повіту, і називалося Лишня. До 1810 р. містечко належало волинським магнатам Радзивіллам. Під час французько-російського протистояння початку ХІХ ст. останній представник цієї відомої родини, князь Радзивілл, перейшов на бік Наполеона І, за що був позбавлений Олександром І права на свої володіння у Російській імперії. Частину маєтків Д.Радзівілла з резиденцією у Олиці отримав Антонін Радзивілл – побічний родич опального князя, придворний музикант Пруського двору. Але Лишнівка була продана князем Домініком ще раніше, у 1810 році, польським шляхтичам Закашевським. Останні намагалися перевести міщан на права звичайних селян.

У Державному історичному архіві Російської Федерації (м.Москва), у фонді Комітета міністрів зберігається судовий документ про відмову міщан Троянівки та Лишнівки Луцького повіту Волинської губернії з 1811 р. визнавати себе кріпаками-селянами поміщиці Закашевської та покарання організаторів. У документі мовиться: “Считая для себя обременительным инвентарное положение 1808 г., переданное Закашевской от прежнего владельца, они отказались от исполнения оного и, питая издавна мысль о мнином мещанском своем состоянии, начали иск о свободе. Сей иск решением Луцкого уездного суда и Волынской гражданской палаты признан неосновательным, и крестьянам поставлено в обязанность отбывать повинности… Однако ж они сего не исполнили… Правительствующий Сенат в 1829 г. признал также искательства крестьян Закашевской не заслуживающими уважения и вместе с тем утвердил помянутый инвентарь 1808 г. Несмотря на это, крестьяне остались упорными в своем неповиновении и особенно в исполнении повинностей, определенных инвентарем… Почти все распоряжения по имению были производимы посредством местной полиции и воинской команды, введенной в оное [містечко. – Авт.] по распоряжению волынского губернского начальства в виде экзекуции. Но когда и эти меры остались без успеха, то главные и особенно упорные в неповиновении были преданы на месте военному суду, по приговору коего, 30 апреля 1838 г. …, трое из них наказаны чрез палача плетьми по 50 ударов каждый и сосланы в Сибирь на поселение, а четверо прогнаны сквозь строй чрез 500 человек один раз и оставлены на месте жительства… Этот пример также не образумил крестьян”. Подальші репресії заторкнули через рік 13 мешканців Лишнівки: Максима Вацика, Лева Фурсюка, Юхима Кушнерука, Єрмолая Турика, Якова Вавринюка, Максима Кушнерюка, Гаврила Макарчика, Фому Чайку, Івана Турика, Осипа Павлика, Герасима Чайку, Данила Омельчука та Євтихія Чайку. Підтримував міщан і православний священик місцевої церкви Ігнаткевич. Заарештовані поліцією міщани були звільнені мешканцями Лишнівки та Троянівки. Але, знову впіймані. Всі вони були покарані як шпіцрутенами, так і відправленням на поселення у Сибір. Ігнаткевич же був переведений у іншу місцевість. Лишнівка з того часу в документах уже згадується як село. У 1870 році у ньому мешкало 353 жителі, серед них – 28 євреїв. Діяли у Лишнівці православна церква, євангелістична церква, єврейська синагога.

В селі у той час було лише три ремісника, хоча деякі вироби виготовляли у домашніх умовах. Так, у Маневицькому краєзнавчому музеї зберігається нині дорожній кошик для харчових продуктів сплетений із коріння сосни та буденна чоловіча сорочка із Лишнівки.

І загадкова глиняна табличка, знайдена в селі Лишнівка

На території Лишнівки знайдено матеріали від поселень і радніших часів. Зокрема, епохи бронзи (ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е.), досліджені Григорієм Охріменко. Знайдені тут

матеріали войовничих племен культури кулястих амфор, зброя яких виготовлена з кременю, що походить з басейну Вісли. На території села також виявлено уламки

пізньотрипільського неорнаментованого посуду сірого кольору.

Проте найбільше привертає увагу науковців знахідка глиняної таблички у Лишнівці, в якій одні дослідники здатні вбачати свідчення наявності писемності у представників

трипільської цивілізації, а інші – писемні пам’ятки Шумеру IV-го – початку ІІІ-го тисячоліть до н.е. Юрій Шилов пропонує прочитання текстів,

як “надіслати (на допомогу)...5 запряжок волів з ралами (дата)”. Хоча, в дійсності, знаки на табличці нагадують первісні клинописні символи у ШумеріIV тисячоліття до н.е. Де і

коли була виготовлена табличка, і як вона потрапила у Лишнівку – залишається поки що відкритим питанням. Можна лише припустити, що на протязі тисячоліть вона відігравала

роль священної реліквії, яка передавалася із покоління в покоління.

І ще інформація про цю табличку

За останні десятиліття назбиралася вже певна кількість табличок з невідомими знаками, що нібито належать трипільській культурі. Табличка з села Лишнівки не клинописна, ієрогліфічні знаки на ній прокреслені, часом недбало. Історія знахідки темна і неясна, схоже, що на таких артефактах завжди буде тяжіти якесь незрозуміле табу. Поширена думка, що писемних табличок на теренах України не було і бути не може, бо, за словами класика, «це просто неможливо». Багато серйозних науковців вважає їх підробками або сувенірами. Тим часом, Ю. Мосенкіс згадує про «системи знаків трипільської культури, давньобалканських країн Румунії та Болгарії», «в тому числі знамениті тертерійські таблички», синхронні з критським письмом. Їх необхідно опублікувати в одному ряду з усіма відомими на сьогодні табличками з України, щоб скласти якесь цільне уявлення про проблему.

Археолог Г. Охріменко обстежив місце знахідки в с. Лишнівка та виявив там пізньотрипільську кераміку. Кілька табличок з Волині такого рангу були в колекції видатного українського археолога , доктора історичних наук Даниленка. Вчений такого рангу навряд чи став би займатися підробками або збирати їх. Де зараз сама табличка невідомо, її фото нещодавно надав волинянам проф. Д. Телегін. У трьох колонках вміщено по 4 знаки, всього 12. Крім того, по краям таблички видніється якийсь дрібний нерозбірливий напис.. В центральній колонці прокреслені 4 восьмиконечні зірки, в двох бічних колонках – різноманітні знаки. Отже, кожній центральній зірці відповідають правий та лівий іерогліфи.. Деякі з них нагадують кіпро-мінойський силабарій.

далі буде...

[ODZER]

За селом звернули через просіку та лісовою стежиною подалися до озера Білого. Намагались іти в затінку, сонце було в зеніті.

Навколо озера ділянка трясовини з кволими сосенками, берізками та журавлиновим сфагнумом. Шматочок тундри, яка десяток тисяч років тому панувала на волинській землі.

Через трясовину прокладена кладка завдовжки кількадесят метрів.

Які ж чарівні і неповторні поліські озера!...

Декілька годин провели на цій кладці. Пірнали голяком, розганяючись на кладці. Ніхто нас не турбував, людей не було.

Я повернувся в ліс і подрімав в гамаку, чуючи крізь просоння,як хлопці верещали на озері.

Білих озер на Волині декілька. Найбільше– на кордоні з Білорусією. Неподалік Кузнецовська є також велике Біле озеро, місцевий курорт.

Абсолютно відпочинувші, ніби й не проходили 50 км, пішли до озера Тросного. Відпочиваючих тут чимало – озеро поряд з трасою. Теж освіжились у водичціі згодом поїхали автобусом додому.

За півкілометра від Тросного є ще озеро Святе ( теж є декілька озер на Волині з такою назвою). Ми бували тут в ось цьому поході

http://board.lutsk.u...entry1052547601

Маршрут: вузькоколійкою "Сойне" до Черемського заповідника - озеро Редичі - озеро Локоття- озеро Паніно - с. Серхів - озеро Охнич - озеро Довге - с. Замостя - село Карасин - озеро Святе - озеро Тросне

Фото озера Святе

[vovavoin]

Люди а хтось користується ковриком туристичним що сам надувається типу такого http://intersportmarket.com/kovrik_turisticheskiy_naduvayuschiysya/330/, варто куплять?

[Dima 07]

Люди а хтось користується ковриком туристичним що сам надувається типу такого http://intersportmar...yuschiysya/330/, варто куплять?

Не по темі. Дивився відеообзори дорожчих,400-500 грн,полежить зиму і починає сам здуватись.

Для мене кращого ніж цей немає.

[ODZER]

Як доповнення до цієї теми . Тут шикарні зимові фото Черемського заповідника та села Лишнівка http://board.lutsk.u...zimovomu-polss/

Ходили в одноденну прогулянку в заповідник у вересні 2014

червонокнижна рослина - Плаун річний

борті в урочищі Сюзанка

залишки дуба-велетня

Кладка-стежка до озера Черемського. Вдалині видніється острів - шматочок суші на березі озера

А навколо - справжня тундра з кволими деревцями-карликами( віком по декілька десятків років). У болоті дерева ростуть дуже-дуже повільно

[ODZER]

прив"янувша росичка комахоїдна

ближче до озера з"являються вже трохи пожовклі очерети. Два роки тому, коли кладки тут не було, ми йшли босоніж, я порізав гострими очеретинами ногу, потім довго гноїлась.

за сотню метрів до острова кладка зникає, далі по хиткому килиму трясовини.

І ось - суша, острів

Озеро Черемське - серце заповідника....

Напевне, саме так виглядають озера в тундрі.

Спочатку планували назад повернутись іншим шляхом, через озеро Лісне , в напрямку Нових Червищ. Але в вересні день короткий, тому пішли тією ж дорогою...

[fofka]

привіт!

доля розпорядилася так, що пару тижнів житиму в Луцьку.

хотів би побачити-походити по славетним Волинським лісам ну і взагалі подивитися щось цікавеньке і поїсти лісових ягід )

складність в тому, що часу для цього дуже мало - тільки в будні дні після роботи, яка закінчується о 17:00

підкажіть будь ласка місця

щоб туди можна було добратися громадським транспортом десь за годину,

2-4 години побути там і так само громадським транспортом повернутися

Працюю на околиці Луцька в бік Рівного, тому особливо уважно послухаю про місця які є в Рівненському напрямку:

• урочище Папики
  
• заказник Воротнів
  
• Клевань
  
• Цуманська пуща (чи реально там за 2-4 години щось побачити?)
  

В Олиці колись давно був, але, мабуть, ще з'їжджу.

Дякую.

[fofka]

На цих вихідних ніхто нікуди не збирається по Волині походити, з ночівлею?

я б приєднався

[Navigator]

РЕЙД ЛІСАМИ СТОХОДУ

Маршрут пролягав лівим берегом Стоходу по малозаселеним заболоченим лісам.

Участники походу четверо хлопців з Луцька і Ківерець. Плани були трохи інші: Ми вечірньою електричкою доїхали до Ковеля, далі дизелем через Маневичі до станції Антонівка. Там зійшли біля дванадцятої ночі і пішли по коліям вузкоколійки до лісу, де зупинились на ніч. Погода непогана. Легкий приморозок, за межами лісу іній.

Хто спав біля вогню, хто під кущем. Палаток ми не брали.

Ранком пішли на станцію, щоб сісти на поїзд вузкоколійки Антонівка-Зарічне.

Але не судилось - локомотивчик поломався. А ми планували доїхати ним до Острівського і далі понад 50 км іти через Веселуху, Волю Кухитську, озеро Червищанське, до Стоходу. Плани прийшлось на ходу міняти. Через дві години сіли в дизель і доїхали до станції Заячівка на Стоході.

Біля станції Польска Гора, що під Маневичами проїзжали місця, де по прикладу золотої лихорадки на Алясці, почалася наша волинська бурштинова. Люди взбаламучені, села гудуть, ліс перекопанмй, вздовж ж-д дороги нацгвардія з автоматами. Все діло в тому, що бурштин (янтар по-російськи) залягає тут на глибині двох штиків лопати. Накопати за день на пару тисяч гривень, чи долларів за день (як повезе) може і крива бабка. В Рівненській і Житомирській областях бурштин залягає глибоко і приходиться рити глибокі котловани, або шмаляти водяною помпою. А тут може гроші підняти любий. Ось люди і ломанулись, і не тільки з Волині.

На нас в дизелі дивились не як на туристів, а як на копачів. Це не зовсім приємно. Але це вже такі реалії сьогодення.

Станція Заячівка зустріла нас густим туманом.

Дійшли по коліям і залізли на високий залізничний міст через Стохід.

З мосту відкриваються далекі види, на цей раз звужені густим туманом.

Від залізниці лісовими дорогами і стежками рушили на північ. Через туман почало проглядати сонце, освітлюючи яксравий осінній ліс.

Всі високі місця в лісі зриті окопами з Першої світової війни. Особливо німці і австріяки (а це вони були з цього боку ріки) облюбили високі пісчані сухі дюни-пагорби. Часом вони впритул підходили до заболоченої долини Стоходу.

Через гілки криволісся проглядає розмальваний приморозками острів на Стоході.

Серед лісу розкинулось озеро з дивною назвою - Сліпе. Воно непридатне для купання, бо води в ньому мало, а більше в"язкого болота. Німці і тут нарили ціле місто! Видно їм приємно було дивитись на це гарне плесо.

Далі буде...

[Віталій СК]

Navigator, трохи хибна інформація на рахунок залягання бурштину біля станції Польська гора. Насправді це 3-4 метри, але всерівно це менше, ніж 7-12 на Рівненщині чи Житомирщині.

[Navigator]

Navigator, трохи хибна інформація на рахунок залягання бурштину біля станції Польська гора. Насправді це 3-4 метри, але всерівно це менше, ніж 7-12 на Рівненщині чи Житомирщині.

Певно так. Але місцеві описували місця, де янтар залягає на глибині коліна. Туди б так не ломанулись люди з одними лопатами. Бо за день яму в пару метрів не вириєш. Ладно, не будем срачити в цій темі про походи. На рахунок бурштину потрібно відкривати нову тему в відділі "Як швидко розбагатіти".

З лісу приходить хто як, хто з бурштином, хто з поламаними ребрами, а хто зовсім не вертається. Тут, як і в випадку з золотою лихоманко на Алясці, гуляють самі неймовірні історії))

[Navigator]

Дорога від озера Сліпого веде нас до Краснянських мостів.

Це група мостів з трьох штук, перекинутих через рукави Стоходу.

Стохід після літньої посухи маловодний. Течія ледве спостерігається. Вода чиста.

Між рукавами ріки очеретяне море!

Дамба-дорога між мостами проходить через видовжений острів, який закінчується пісчаною поляною-гіркою. На острові ростуть вільхи, дуби і берези. Він досить високо здіймається над морем очерету.

Тут в нас обід. Всі розійшлись роздивлятися місцевість.

Від мостів дорога, а потім ледь замітна стежка, веде нас по краю величезного болота з безліччю загинувших дерев.

Через болота, які з"єднанні з Стоходом, колись проклали дамби-дороги.

Йти тут десь збоку, чи навпростець - неможливо! Суцільні хащі дерев, кущів і високих трав.

На полянці, кимось збудований, шалаш.

Трохи далі починаються поляни, де колись було розташоване село Смоляри.

[Navigator]

Сонце приспустилось до горизонта, освітлюючи косими промінями місцевіст під назвою Смоляри. Тут колись було одноіменне село. Зараз від нього лишились лиш трав"яні пустоші і багаточислені старі груші і яблуні.

Видно, що село було широко розкинуто по сухим місцям берега Стоходу.

Серед полян, на самому березі ріки, розмістилась невеличка рибацька хатинка. Низ відкритий до річки, столики на дворі і всередені, на горищі сіно. На річці кладка і два човни. Хатину видно здалеку.

До захду сонця є ще трохи часу і всі розбрелись хто куди в розвідку.

Вечірні берізки на сухому полі.

Заболочена долина Стоходу.

На ніч пилкою напиляли дубових, соснових і яблуневих дров.

На вечір вже було біля нуля. Небо чисте, світить місяць. Хлопці на ніч полізли на горище з спальниками в сіно. Я ліг вздовж жаркого вогню. За ніч декілька раз підкидав дров. Температура впала до -5 градусів. Все покрив білий іній. Під ранок весь простір затягнув морозний туман. Всі рано повставали - холодно!

[Navigator]

Місце, де ми ночували, сухим пів-островом вклинюється в заплаву Стоходу, порослу очеретами і криволіссям. Колись на цьому місці було село Смоляри. Жителів його виселили після війни, коли неподалік організовувався повурський полігон.

Так ця місцевість виглядає зверху. Кінець пів-острова відділений протокою Стоходу. Там нам не вдалось побувати.

А так ця місцевість виглядає морозного жовтневого ранку.

Сходяться протоки Стоходу.

Море очеретів.

Важкопрохідне криволісся. Під захистом лісу, а там тепліше, ночувало декілька косуль. Я проходив поруч і налякав їх. Рявкнувши, з сильним гупанням, вони побігли лісом, а потім лугом.

На сухій гриві.

[Navigator]

Стохід. Іній на деревах розтає і капає в річку, створюючи ілюзію дощу.

На відкритих полянах зійшов іній.

Йдемо дальше затуманеним лісом.

На місці колишнього поселення серед лісу.

Березняки з зарослями папороті.

В одному місці вийшли знову на Стохід і поплавали по річці.

[Navigator]

Вздовж Стоходу потягнулись похмурі болота. Навіть в суху пору року вони важкопрохідні.

Ноги проваюються в багно, в ями між корінням...

Або приходиться стрибати по крупинам.

Навпроти Бережниці вийшли на Стохід. Тут місцеві навели через нього кладки і пішки, або з велосипедами переходять на інший бік. В минулі роки тих кладок не було, плавали човнами.

Повертаєм в сторону від річки і в урочищі Хатки виходимо на невелике озеро. Бурштинщики добрались і сюди. Беручи воду з озера вони помпами вимили три здоровенні ями. Місцеві лісники їх нагнали. Ями - справжні пастки. Вночі впадеш - не вилізеш.

Від озера заболоченим лісом направились в сторону села Стобихівка. Ліс дуже зарослий і важкопрохідний. Добре що є стежка. Місцевий лісоруб, якого ми зустріли, казав що тут є доти з війни, які загерметизовані знизу від попадання води.

Нарешті перед селом річка Стобихівка. Міст через неї спалили і зараз будується новий з металевими сваями і дерев"яним верхом. Сама річка від села Карпилівка біля 15 кілометрів тече надзвичайно дикими місцями. Навіть підійти до річки немає де!

[vasyapypkin]

Дуже гарні фото

[Navigator]

Одразу за річкою село Стобихва.

 

 

 

Сто літ тому Стобихва була містечком.  На горі стояла велика церква Успіння Божої Матері. Було шість магазинів, земська управа, поштова станція, водяний млин, кілька вітряків, ґуральня, сірникова фабрика, цегельний завод, церковно-парафіяльна школа. Тричі на рік — ярмарки. 1911 року тут було 1467 жителів. Тепер лише 57. Яка чума обезлюднила наш край? Насамперед війни. У Першу світову всіх із Стобихви виселили на схід. Бої, що йшли на берегах Стоходу, дехто порівнює зі Сталінградською битвою. Кажуть, після одної штикової атаки росіян трупами було перегороджено ріку. Ходили по них як мостом. Після війни, як повернулися стобихівці, поховали всіх в одну братську могилу: і німців, і росіян, і поляків. А села майже не стало: згоріла церква, будинки розібрали на бліндажі...

Життя повернулося сюди. Але містом Стобихва так уже й не стала. В 1940 році біля сусіднього Поворська зробили полігон для бомбометання, і нас знову виселили. Цього разу в колишню Ізмаїльську область, у колишні німецькі села. Друга світова теж не пожаліла Стобихву. Постраждали і ті, хто залишився на Волині, і ті, кого силоміць вивезли на південь. Німці знищили майже всіх євреїв Стобихви, багато односельчан загинуло на фронтах війни, у партизанах, у боївках УПА. 1947 року, пройшовши пішки понад тисячу кілометрів, женучи з собою худобу, стобихівці повернулися додому. Та ненадовго. Через чотири роки їх знову стали виганяти із села. Військовий полігон був потрібніший. Люди перебралися в сусідній Великий Обзир, в інші села. Лиш кілька десятків родин не покинули рідної домівки. Жили під вибухи бомб на полігоні, на території якого була Стобихва.

 

 

В селі зустріли краєзнавця з Камінь-Каширська. Він купив в селі стару хату, підремонтувавши її, збирається тут жити.

 

 

Пісчана шестикілометрова дорога на Великий Обзир.

 

 Там перейшли по мостам Стохід і зупинились на ніч в Малому Обзирі в знайомого діда. Дід на ніч розповів нам декілька історій, які трапились з ним у лісі. В старій хаті варили картоплю в мундирах, чай...

 

Вечірня ріка

 

 

Кінець.