Похід в Карпати 5-8 березня

[Plum]

Вдалось мені сходити в чудовий похід з чудовими людьми, чим хочу поділитись з шановними бордівчанами

Автор тексту -- Kavalena.

Невтомний організатор усіляких авантюрно-цікавихвитівок – Ілля, – запропонував похід Мармароським масивом Карпат на вихіднідні. Вагалась недовго – рідко випадає можливість випробувати себе в нелегкихумовах, ще й тривалістю 4 дні…

Часу на збори було обмаль, але все необхідне спорядження було здобуто, за що велика подяка всім його власникам. Найбільше суперечок викликали попереднє обговорення харчорозкладки та закупка необхідної кількості продуктів. Головною рушійною силою цього стали неймовірно вибаглив ісмаки та вподобання одного з учасників… Зазвичай туристи – народ маловибагливий, та не вимагають м’яса фазана під винним соусом. Але завжди є виключення з правил. На такий варіант ми й напоролись, але нам вдалось досягнути згоди в меню та під керівництвом вибагливця закупити необхідні продукти та отримати цінні настанови до домашніх заготовок…

В швидкому темпі довирішуються всі справи, в авральному режимі запаковується рюкзак, допікаються традиційні млинці і ось мивже всі зібрались перед потягом на вокзалі в Здолбунові. Далі – традиційні балачки в потязі, поїдання млинців та короткотривале дрімання, пиво впривокзальному барі Львова, черговий потяг і ось ми вже на вокзалі у Франківську. Там нас зустрічає перша несподівана зустріч. З фразою «Ви зАзимута? А я з вами…» підходить невідомий юнак, про існування якого, а тим більше про його наміри приєднатись з нами в похід, ніхто не знав (навіть організатор)… Хм, ну що ж – з нами так з нами… Головне вирішити питання з прикордонниками, адже наша група офіційно оформляла дозволи на перебування в прикордонній зоні і могли виникнути труднощі з оформленням незаявленого учасника… Зустріли ще одного учасника – Вовчика з Тернополя, про існування якого Ілля знав))) Мене трохи здивувала чекушка в його руках, за допомогою якоївін без зайвих вагань поправляв собі здоров’я, але ж у кожного свої таргани в голові)))

«Раховоз» досить швидко домчав нас до серця Карпат – Рахова, звідки ми добрались і далі, на Ділове і почалась активна частина походу… Підйом на Мармароський масив з Ділового довгий, не крутий і дуже виснажливий саме своєю монотонністю… Пощастило, що цей масив частовідвідуваний, тому гарно протоптана стежка дуже полегшила нам роботу.

Туристичні будні:

Львів’яни на дорозі отаборувались на ніч, так що наш чайок на стежці – дитячі забавки

На кожному привалі – фотосесія (щоб було щопоказати вдома)))

Як завжди, брали сумніви чи туди ми йдемо, і куди це нас Іллюха знову веде – в ніч, що наступає, ми заходили в хащі з глибоким снігом та крутими схилами, але вдалині замайоріла полонина з будівлями і серце полегшено зітхнуло… Цей спуск одноголосно було названо «дорогою життя». Пробиратись по височенному (як кажуть хлопці – «по самі помідори») снігу, підяким чатують підступні коріння та повалені дерева, – справа нелегка і забираєдуже багато сил. Саме за таку гілляку під снігом зачепився Вадим і так і ліг всніг. Ми ж не знали, що він до всього ж щей зачепився ногою і ніяк не міг сам піднятись, і лише посміхались з його чудернацької пози та попи, яка стирчаланад снігом… Тут і він зрозумів, що від нас, бовдурів, марно чекати помочі і самїї попросив… Визволили снігового бранця і далі вже обережніше продовжили спуск…

Дорога життя – на фото видається все дуже легко:

Наш дім на наступні кілька днів:

Дім – з шикарним видом з вікна:

Ось і колиба – в чудовому стані, і головне – ззалізною пічкою… З останніх сил хлопці приволочили дрів з лісу і тепло стало нелише на душі, але й для тіла)))) Під час приготування супчику знову напоролись на вимоги Васілія, що спочатку в мене викликало хвилю обурення, але швидко попустило… Щось комусь не подобається – готує сам, а не хоче, то їсть те, що дають))) Здається мені, що то є нормальна позиція туриста-кока))) Не засиджуючись за розмовами біля теплої пічки, розбрелись по норам, точніше по нарам… А дехто і під нарами – дались взнаки спелеовподобання Вовчика та Васілія.

Зранку – чергові, але вже звичні муки вибору менюта способів приготування))) Збори на прогулянку до Петроса затягнулись, але під закличні підганяння Іллюхи ми всі дружно вирушили в путь, залишивши Вовчика на господарстві, зважаючи на його зовсім мокре взуття.

Тепер ясно, навіщо хлопці беруть дівчат у походи:

Універсальний зігрівальний засіб:

Турист хоч-де притулиться для ночівлі – навіть посеред дороги:

Зимова казка:

Погода порадувала різноманітністю – іноді сніг, іноді хмарно, в основному сонце і прекрасні краєвиди ще сонних гір… Саме погода сприяла тому, що ми вирішили піднятись і на Берлебашку… Підйом був легким – з голих схилів здутий сніговий покрив, і не доводилось торувати собі шлях по коліна в рихлому снігу… На вершині – оглядини захоплюючих пейзажів… З радістю скотившись на п’ятій точці з гори, прослухали життєву історію від Васілія проте, що один його знайомий ось так після спуску повернувся додому з роздертим ротом від вуха до вуха (напоровся на деревину). Знайомого шкода, звичайно, але ж навіщо в усьому позитивному бачити лише негатив і ось так підгаджувати? Переглянулись ми і просто посміхнулись у відповідь Васілію – ну що тут ще можна сказати?…

Снігова пастка:

Ось і підйом на Петрос – єдина в Карпатах вершина (з високих), яка заліснена до самого верху. Зайшли в ліс і почалось найцікавіше – топтання стежки у дуже високому та рихлому снігу, ще й з досить значним похилом. Деякі ділянки долати вдавалось лише повзком, але ж всі методи хороші,головне – дійти до мети… Останні пару сот метрів виявились найцікавішими – гостра грань хребта з смереками по ньому… Подолати їх вдалось, тримаючись за гілки смерек та з адреналіном в крові оглядаючи досить крутий спуск збоку.

І так теж прокладали собі дорогу:

[Plum]

... продовження ...

Насувалась хмара, тому час на фотосесії було скорочено і ми рушили назад, тим паче, що ми знали, що в колибі нас чекає Вовчик з мисегою тушкованого м’ясця по-вовчицьки). Назад, по вже протоптаній стежці, йшлось значно легше. Вже не доводилось повзком навколішки долати засніжені ділянки. На Берлебашку вирішили не йти, а оминути її траверсом. Враження екзотичні – голий досить крутий схил, внизу – смереки, до яких зірвавшись можна було докотитись, набравши досить серйозну швидкість…

Повернулись в колибу, зустрілись з групою рівненських туристів, які саме підійшли. Добре вийшло, що Вовчик залишився вколибі, адже через пару годин після того, як ми пішли, прийшов місцевий «гоцул», невідомого віку, сказав, що він доглядає за колибою, трохи почав ніби права качати, але ж Вовчик – мегапозитивний чоловік і конфлікт було задушено взародку. Загалом місцевий йєтті виявився дивним створінням. Вчить англійськумову – в колибі було багато підручників, має хороше туристичне спорядження (хоча постійно запитував у нас, скільки коштують наші речі – що викликало певні підозри), і взагалі дикий вигляд цього аборигена викликав неприємні емоції…Коли я побачила, як він одним ударом розколює здоровенну дровеняку, то стало страшно від усвідомлення того, що нам ночувати разом в одній колибі… Нє, ну був варіант – поставити надворі палатку і ночувати там, але він навіть не розглядався, зважаючи на температуру, що чим далі, тим ставала нижче і нижче…

Віталік, так звали дивного рахівчанина, висловив побажання та навіть наполягав, що спатиме на конкретних нарах, де лежав матрац. Але ж Сашко, який не хотів здавати свої завойовані ще минулої ночі позиції, запитав: «То що, спатимемо разом?» Бідолашному, не звиклому, мабуть, до уваги (не те що жіночої, але й будь-якої), Віталіку відняло мову. Спромігся лише здавлено та з страхом вичавити з себе: «В смислі?...» Ситуація розрядилась нашим гучних сміхом, бо виднілась перспектива сурових чоловічих розбірок)))))

Назавтра нам пообіцяли важкий день, і що доведеться потрудитись, тому спати повлягались рано, хоча ще довго не спалось, згадувалисьвеселі моменти і просто чудові сині гори… Під ранок теплолюбивий «гоцул» розкочегарив пічку так, що на горищі загорілись якісь речі… З сусідньої кімнатичулись розмови про те, що ми горимо, тупотіння по горищі, де хлопці носили сніг, щоб загасити загоряння. В нашій кімнаті так ніхто і не виповз зі своготеплого та затишного спальника – ось такі туристи безпечний та лінивий народ…

Тепер зранку в процес приготування їдла втручавсяне лише Васілій, але й місцевий йєтті… Він набадяжив пів казана вівсянки зізюмом та згущонкою, яку так ніхто і не скуштував.. Це мабуть сильно зіпсувало йому настрій… Бо пішов він з нами на Піп Іван, але залишився на верхній колибі і ночувати до нас так і не повернувся. Ну, ніхто з нас від цього не опечалився…Зовсім і ні разу)))) Він якийсь ніби дикий, але разом з тим довірливий, адже при нас брав якісь речі зі своєї схованки під підлогою, а потім ще й виявилось, що він свою папку з документами та грошима забув в колибі, не ховаючи її навіть… А ми ось так погано одразу про нього думали… Може, він друзів собі знайти хотів, а ми ось такі невиховані)))

«Що скажете, Васілію, стосовно вранішнього меню?...»

Дивак Вовчик, місцевий йєтті та карпатський чай)))

Горохові пластівці – саме те, що необхідно перед підйомом на вершину

Разом з тим, з групою рівненських туристів великою гурбою ми всі вирушили на покорення Попа Івана. Погода трохи нагадувала нам, хто в домі господар і щоб ми знали своє місце. Бувалими туристами та досвідченими керівниками було вирішено не виконувати свій попередній задум – спуск в кулуарта відпрацьовування там гірської техніки. Спуск спробували зробити, але там наметено снігу по пояс, що взагалі не давало можливості нормально пересуватись…Тому видирались на гору «в лоб» по обледенілому схилу. Для мене це був перший досвід і дуже захоплюючий. В зв’язці з напарником, з льодорубом та кошками… Ех, це щось неймовірне. Під завивання вітру, ховаючись від сікучого снігу, ледве вдалині розглядаючи попереднього… І тільки мотузка, що тягнеться вперед, нагадує,що ти не сам.

Негода попереджає, але ми не уступаємо:

Інсценування Doom-3:

Наша маленькая стая уходит в небо:

Привал:

Сама вершина зустріла нас малоприязно – щоб не зазнавались якісь там чоловічки… Тому не гаючи часу на пусте сидіння під шквальним вітром, потопали назад, спускались по іншому відрогу хребта, більш пологому. Там же і влаштували уроки по зарубуванню та спасанню тих, хто зірвався… Спочатку було страшно, потім захопились і дуже шкодували, що схил такий маленький і не дозволяє знову і знову скочуватись вниз, сподіваючись на міцно вбитий в сніг та лід льодоруб напарника. Тут вже емоції переповнювали мене особисто через край. Подумки подякувала горам за те, що дозволили нам побавитись трохи і відчути себе героями… Повертаємось в колибу, до місця ночівлі. Дорогою Вадим сходу потрапив в снігову пастку – провалився по колінопід сніг та поверхневим настом сильно забив собі коліно… Та виявився міцним горішком і, зціпивши зуби, доковиляв до колиби, ще й дрова носив та рубав… І справді герой.

Піп Іван:

Надійна зв'язка, без якої -- ні кроку:

На задньому плані – тренувальний схил, з нього ще не вивітрився запах нашого адреналіну)))

Іллюха виконував свою місію менестреля, під гітарну гру якого весело та з піснями готувалась вечеря… Туристичні розмови та міцний, чесно заслужений сон…

Зранку приємно порадувала привітальна листівка Сашка, який пішов ще затемна, бо його потяг був значно раніше нашого. Веселеньким рожевим маркером на листочку в клітинку була намальована квіточка та слова вітання… 8 березня, як-не-як)))

А нас чекає дорога додому. Все вниз та вниз, далі від синіх гір…

На моє скиглення на черговому привалі, що в нас щоразу недоїдаються усілякі прикольні смакотики, які я потім вимушена покишеням розпихати, Вовчик видав чергову геніальну фразу: «Ну ці баби – в день 8 березня, повні кишені шоколаду, і вони незадоволені… Ну ніяк їм не вгодиш…»

Вже недалеко від села, на привалі, трійка «екстремістів» скупалась в гірській річці, після чого виглядали задоволені та бадьорі… В мене ж від одного їхнього паруючого вигляду не те, що мурашки забігали, але й зуби зацокотіли… Добре, хоч гарячий чай, який саме підіспів, трохи зігрів)))

Добрались до Рахова, на дизель до Станіслава не встигли пів годинки, до наступного чекати ще 3 години. Вирішили сходити на піццу, довго думали, запитували перехожих… Довелось мені зізнатись, що я знаю, де в Рахові смачна піцца. І я видала коронну фразу дня: «Я знаю, де піцца, але ж до неї йти 10 хвилин»))))))))) Гучний регіт стояв ше хвилин п’ять… Приємно порадувала незмінна смакота страв в кафе, хоч востаннє я там була років зо три тому… Привітна обслуга, смачне тісто та начинка, а особливо ось ті загадкові феферони та довгоочікуваний келих пива зробили свою справу – настрій піднявсявище хмар і жарти лились рікою. В останню годинку до дизеля вирішили відвідати місцеве джерело з мінеральною водою – буркут. На жаль, джерело майже засохло, зате біля нього діти розковзали чудову гірку, на якій ми і провели безтурботні кілька хвилин, з’їжджаючи вниз – на ногах, на попі, на карематах, спиною вперед, на животі і взагалі в найрізноманітніших позах… Вовчик, як дід Мазай, насаджав на свій каремат малечу – зайчиків та з дикими криками вони влаштували веселі спуски з тої гори.

Піццерія в Рахові – рекомендую:

Після катання:

Далі – вже з сумом проведені години по дорозі додому... Дизелі, потяги, електрички, маршрутки, прощання з тими, з ким провели чотири дні пліч-о-пліч, розділяючи останній ковток чаю та сил…

[Bocman]

молодці що ще скажеш....закінь фотеи обсерваторії...

[Demeter]

молодці що ще скажеш....закінь фотеи обсерваторії...

Обсерваторія то трошки не там, на Попі Чорногірському, а не Мармароському. Декілька фоток обсерваторії тут.

[HWman]

Як це класно, я теж колись ходив у турпохід.

[Bocman]

ми теж рік назад туди ходили...гора підкорила нас.....

[Plum]

Я також колись ходив і зараз пішов би (якби хтось з бордівців організував, але меншої складності)

Звернись в магазин "Альпініст" по вул. Винниченка. Вони, здається, організовують такого плану тури. Якщо хочеться меншої складності -- то варто йти в похід на 2 дні (1 ночівка), можна спробувати піднятись на Говерлу з бази в Заросляку. Там простий підйом. Або трохи складніше, якщо підійматись на Говерлу з іншого боку, з Казменщика. Там можна і практично без речей підніматись, залишивши рюкзаки внизу. Добре прикинути що одягнути на підйом (щоб не було ні холодно, ні гаряче) і взяти з собою тільки саме необхідне (чай, якихось цукерок/шоколаду, можна родзинок, згущеного молока...).

А складності і в нас великої не було. Ну, погода при підйомі на Попа Івана трохи нас випробувала... я навіть чуть носа обвітрив/обморозив... і дуже стомив підйом до колиби в перший день, бо монотонно покрили велику дистанцію (більше 15 км), набрали трохи висоти (десь біля 1300 м) і несли на собі багато речей (в мене рюкзак був більше 30 кг вагою). Найбільшою складністю, напевно, були глибокі непротоптані сніги, особливо наприкінці першого дня, коли всі були ще з рюкзаками і добряче виснажені підйомом.

[HWman]

Як це класно, я теж колись ходив у турпохід.

Добавлю: ходив ще у школі на туристичний гурток, якби вчителем була Оксана Леонідівна, ще був дядя Міша "Михайлик"... я не один туди ходив?

[HWman]

ап