Віршографія

[Caprichos]

Мои сновидения спутались с былью.

Пронизанный всеми тремя временами.

И крылья… мои постаревшие крылья –

как символ того, что приходит с годами –

упавшие долу, лежат золотые.

И небо, когда-то такое большое,

уже – не поэтам, уже – не стихия.

Оно продается, меняется… стоит.

Теперь в поднебесной уже не смеются –

рычат и бахвалятся белым оскалом.

И блюдце… с каемочкой старое блюдце

показывать светлую сказку устало.

И мир разделился на тех и на этих:

одни молча смотрят, вторые сплошь нервны.

А я, словно пуля, в холодной «Беретте» –

мне просто плевать, кто из них будет первым.

И я биполярен… Как майна и вира.

Стихами с мужскою и женской душою

ищу, как разрушить иллюзию мира,

в которую сам погружен с головою.

И весь в сновидениях, спутанных с былью,

ищу себя в том, что приходит с годами.

И крылья… свои постаревшие крылья,

как листья природа, меняю с годами.

мій улюблений

Андрій Заулочний

[Caprichos]

хозяйке Изумрудной планеты - Caprichos

со светлыми чувствами...

Расскажи о себе тишиной перед шумной грозою.

Это дождь или слезы текут у тебя по щекам?

У прекрасной любви на прицеле, как правило, двое.

Не об этом ты шепчешь тяжелым как грусть облакам?

Расскажи о себе ранним утром написанной сказкой

на прохладной траве отражающей небо росой.

У прекрасной любви ключ от счастья болтается в связке.

Не его ли ты ищешь, гуляя по лугу босой?

Расскажи о себе сновидением в хрупкой ладошке,

пронесенным сквозь горечь и серые тучи грозы.

У прекрасной любви боль несчастья – не понарошку.

Расскажи о себе грустной песней последней слезы.

мой любимый рифмоплет светлый человечек и замечательный друг - Андрей Заулочный

[talja]

Женщина курит на лавочке

На многолюдной улице.

Женщине всё до лампочки.

Женщина не волнуется.

В жизни бывало всякое,

Не обжигайте взглядами.

Жизнь – не кусочек лакомый,

Это – напиток с ядами.

В синих колечках дыма

Кроется тайный знак

Не проходите мимо!

Ну хоть не спешите так!

Странные вы, прохожие,

Хоть и широкоплечие.

Женщине не поможете

Этим безлунным вечером.

Вы бы подсели к женщине

По сигаретке выкурить.

Может быть, стало б легче ей

Память из сердца выкинуть.

[talja]

Якби ти знав

Мері Кузьменко

Якби ти знав

Як мріється під вечір

Під сині стіни.

І вітри з віконних рам,

Коли раптово

І, як завжди, недоречно

Ліхтар розігрує

Переді мною сцени драм.

Якби ти знав

Про несказанну ніжність,

Яка за мене більша у стократ.

Я загубилась поміж довгих тижнів

І у системі

Знаних всім координат…

Якби ти знав

Скільки в житті моєму

З тобою є пов’язаних подій.

Якби ти знав…

Ти б точно не дозволив

Бути в цю мить

Між стін і рам

Одній.

[Tolik_lt]

Не вимовлю ні слова. Помовчу.

А дощ іде. А вітер хилить клени.

На серці так бентежно – до плачу.

Присядь, кохана, ближче біля мене.

Нехай не ятрять прикрощі душі,

Нехай квітує щирість поміж нами...

Присядь. Послухай. Шелестять дощі

Про те, чого не вимовиш словами

Отак. Спасибі. Чуєш, як шумить,

Як шелестить, кипить травнева злива?

Увесь наш вік – одна жагуча мить,

Я б так хотів, щоб ти була щаслива!

Нехай не ятрять прикрощі душі,

Нехай квітує щирість поміж нами...

Присядь. Послухай. Шелестять дощі

Про те, чого не вимовиш словами

[Olesya]

Я люблю этот город, похожий на нас,

город резких и праздничных красок.

Как о нас, все я знаю о нем без прикрас

по следам потрясений и встрясок.

Здесь простившись с тобой, я все больше - с тобой

Этот город - как главный экзамен.

Здесь глядят откровенно и век, и любовь

обнаженными правдой глазами.

И острей понимаю, как горько хрупка

жизнь, как бедствия бездны несметны,

как земля у любви под ногами зыбка,

как мы смертны и как мы бессмертны.

Римма Казакова

[lilechka]

Нет у меня не преданных друзей,

Но есть друзья предавшие однажды.

Их имена на знамени бумажном,

Сдаваемых без боя крепостей.

Есть только слово вечное-люблю,

Есть только сердце в помертвевшей боли

И я сожму тоску в свои ладони

И у обрыва встану на краю.

Обрыва не оборванная нить

И небо без конца и без начала

И я сожму тоску, чтоб не кричала

И отойду, чтобы хотелось жить

Ника Турбина

[Amelie]

На братских могилах не ставят крестов,

И вдовы на них не рыдают,

К ним кто-то приносит букеты цветов,

И Вечный огонь зажигают.

Здесь раньше вставала земля на дыбы,

А нынче - гранитные плиты.

Здесь нет ни одной персональной судьбы -

Все судьбы в единую слиты.

А в Вечном огне виден вспыхнувший танк,

Горящие русские хаты,

Горящий Смоленск и горящий рейхстаг,

Горящее сердце солдата.

У братских могил нет заплаканных вдов -

Сюда ходят люди покрепче.

На братских могилах не ставят крестов,

Но разве от этого легче?..

В.С. Высоцкий - Песня о звёздах

Мне этот бой не забыть не почем -

Смертью пропитан воздух,-

А с небосклона бесшумным дождем

Падали звезды.

Снова упала - и я загадал:

Выйти живым из боя,-

Так свою жизнь я поспешно связал

С глупой звездою.

Я уж решил: миновала беда

И удалось отвертеться, -

Но с неба свалилась шальная звезда -

Прямо под сердце.

Нам говорили:Нужна высота!

И Не халеть патроны!...

Вон покатилась вторая звезда -

Вам на погоны.

Звезд этих в небе - как рыбы в прудах, -

Хватит на всех с лихвою.

Если б не насмерть, ходил бы тогда

Тоже - Героем.

Я бы звезду эту сыну отдал,

Просто - на память...

В небе висит, пропадает звезда -

Некуда падать.

1964г.

[Mala]

Давнє кохання — це пам’ять дерева

Про листя, яке відлетіло.

Давнє кохання — натяк на зорю

З рожевими пелюстками.

Давнє кохання — розбитий човен,

Якого вже не чекає вода.

Давнє кохання — забута рана,

Яка іноді боляче ниє, особливо на дощ.

Надія Кир'ян

Р.С. Ліричний відступ. Чому не можна давнє пригасити,а потім далі новим жити?

[Tolik_lt]

О панно Інно, панно Інно!

Я сам. Вікно. Сніги...

Сестру я Вашу так любив —

Дитинно, злотоцінно.

Любив? Давно. Цвіли луги...

О панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги...

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий — я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом — небо... шепіт гаю...

О ні, то очі Ваші. Я ридаю.

Сестра чи Ви? Любив...

Тичина П.

[lilechka]

У ній щось є…

Напевне, то душа

Трохи збентежена від правди і реалій

Вона кудись,

Як завжди поспіша,

Іде у переходи і у далі.

У ній щось є…

В її ясних очах

Поети б написали слово “щирість”.

В ній паросток надії не зачах,

Не дивлячись на будні трохи сірі.

У ній щось є…

Незрима таїна.

Що в пам’ять урізається гранітом.

Як присмак від солодкого вина,

Коли набридла гіркість цього світу.

І це її відразу видає.

З-поміж облич і поглядів квапливих.

Спинивши погляд, розумієш: в ній щось є…

Таке по-справжньому просте і особливе.

[talja]

У ній щось є…

Мері Кузьменко . Я вже десь писала цей вірш.

[lilechka]

Сподіваюсь, цього не було. Не можу я запам"ятати більше 400 віршів в попередніх постах

Автора, на жаль, не знаю

Я грешная и не пытаюсь быть святой

И просто жить хочу, а не казаться

Я женщина, красива женской красотой

Хочу как все любить, грустить, смеяться.

Я ветреной бываю иногда

Бываю королевой неприступной,

С душой живу распахнутой всегда,

А сердце только одному доступно.

Я на Земле живу, а не в раю

И по своим я правилам играю

Я получаю то, что отдаю

Наверно, даже больше получаю.

Я радуюсь и солнцу, и дождю

Меня коснётся лучик - засверкаю

И от судьбы подачек я не жду,

Как дальше жить - сама всегда решаю.

Творю добро, не замечаю зло

На трудности всегда смотрю с улыбкой

Наверно кто-то скажет: повезло,

Но сколько заплатила за ошибки.

Всё это я запрячу далеко

И не хочу давить на вашу жалость.

Со мной бывает очень нелегко

Такая есть, такою и останусь

[Mala]

Всіх мам зі святом Матері!

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людям

літа свої літечка житом,

Прибрала планету,

послала стежкам споришу,

Навчила дітей,

як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко -

і тихо пішла за межу.

- Куди ж це ви, мамо?! -

сполохано кинулись діти.

- Куди ви, бабусю? -

онуки біжать до воріт.

- Та я недалечко...

де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти...

А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?..

Та що ви намислили, мамо?

- А хто нас, бабусю,

у сон поведе по казках?

- А я вам лишаю

всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах,

і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг,

не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви

нас чекали завжди край воріт!

Та ми ж переробим

усю вашу вічну роботу, -

Лишайтесь, матусю.

Навіки лишайтесь. Не йдіть.

Вона посміхнулась,

красива і сива, як доля,

Змахнула рукою - злетіли увись рушники.

«Лишайтесь щасливі», -

і стала замисленим полем,

На цілу планету,

на всі покоління й віки.

(Борис Олійник)

[Olesya]

Сергій ЖАДАН

За хвилину до того, як випаде дощ,

ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском

ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж

твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,

відчувають смак їжі за мить до годівлі,

так солдат, що за хвилю повинен загинути,

відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,

розпізнаю сьогодні поміж плачу я.

За хвилину до того, як з’явишся ти, -

я тебе передчую.

[Vika]

Я повернулася

НОСТАЛЬҐІЯ

Ми давно не спускались в тишу

Лоскотати лякливу мишу,

Ми давно не шукали в небі

Місячати лункий ріжок.

І услід за стареньким лисом

Ми давно не ходили лісом,

Прислухаючись час від часу

До мовчазних його стежок.

Того лиса я вчора бачив,

Він, здається, нам все пробачив,

Він, здається, нам все пробачив.

Тільки час йому лапу спік…

Він такий, як колись, затятий,

Не хотів ні про що питати.

Лиш просив завертати в гості,

Хоч би раз на наш довгий вік.

/Л. Терехович/

[Caprichos]

З поверненням, Віка! )))

[Amelie]

Молитва

(Молитва Франсуа Вийона)

Пока Земля еще вертится, пока еще ярок свет,

Господи, дай же ты каждому, чего у него нет:

мудрому дай голову, трусливому дай коня,

дай счастливому денег... И не забудь про меня.

Пока Земля еще вертится, Господи,-- твоя власть! --

дай рвущемуся к власти навластвоваться всласть,

дай передышку щедрому хоть до исхода дня.

Каину дай раскаянье... И не забудь про меня.

Я знаю: ты все умеешь, я верую вмудрость твою,

как верит солдат убитый, что он проживает в раю,

как верит каждое ухо тихим речам твоим,

как веруем и мы сами, не ведая, что творим!

Господи, мой Боже, зеленоглазый мой!

Пока Земля еще вертится, и это ей странно самой,

пока ей еще хватает времени и огня.

дай же ты всем понемногу... И не забудь про меня.

1963

Булат Окуджава

[lilechka]

Друг без друга у нас получается всё

В нашем жизненном трудном споре.

Всё своё у тебя, у меня всё своё,

И улыбки свои, и горе.

Мы премудры: мы выход в конфликтах нашли

И, вчерашнего дня не жалея,

Вдруг решили и новой дорогой пошли,

Ты своею пошёл, я – своею.

Всё привольно теперь: и дела, и житьё,

И хорошие люди встречаются.

Друг без друга у нас получается всё.

Только счастья не получается…

Эдуард Асадов

[Vika]

Як давить світ, як обступає

Як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

коли воно не кам’яне?

Як зберегти в собі цю душу

в глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу,

А людству викидатися куди?

/Л. Костенко/

[talja]

Не зупиниться дощ

Не зникає той дощ. Пританцьовує ніжно на пальцях

у мелодіях вулиць, вокзалів, алей і тривог.

Бачиш, осінь іде, на плечах із зашморганим ранцем.

Сумніваюсь, і все ж, я без сумнівів, звісно ж не Бог.

І ховається день за сумним і чужим горизонтом

на годиннику ніч відбиває мелодію в такт.

Повернися на мить, засвітися в вікно моє сонцем,

і викидує в небо мозок мій відпрацьований шлак.

Не зупиниться дощ. Засльотило над Львовом на вічність.

У калюжах зірки вимальовують пензлем пейзаж.

Тільки, знаєш, чомусь щось у голосі з присмаком гірко...

І заплакані леви доповнять сумний антураж...

Кушнір Тарас

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Марнувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: - Люблю. –

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його голубе…

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з невідомих нікому країв…

Є для серця така покута –

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

Л. Костенко.

[talja]

Василь Симоненко

Оніміло дзвінке провалля,

І не гріє глуха хода.

На обличчі – туман печалі,

А у серці – себе шкода.

Остовпілий холодний погляд,

І гіркі від образ вуста,

Ще раз болем жагучим вколе

Це байдуже: «Бо ти не та».

Наче липень опав багрянцем,

Як планета згубила вісь.

Ми відбулись останнім танцем,

Так як першим давно колись.

Десь за нами тривожні будні,

А вже завтра ти будеш сам…

Як ніколи в душі паскудно,

Що пора закінчитись «нам».

[Olesya]

Мовби зелений поїзд

привидівсь і зник тепер:

може, я сів у нього,

віконце собі протер;

може, дивлюся й дивлюся,

і, може, все впізнаю:

тонко тремтить стеблинка

над рейкою, на краю.

Може, то я маленький,

може, то ти... не руш..

Може, усіх, хто нас любить -

горсточка, кількаро душ...

Іван Малкович

[Vika]

Слова не ті і не тому, але бодай хоч щось...

Хоч плот замість човна на переправі,

І хоч не поперек ріки, а вздовж.

І не душа, а плоть, але у вічній справі.

Хоч пекло, а не рай, все ж вибір є.

Ти поки можеш вибирай, які слова кому і де.

Душа чи плоть і по якій відправі.

Ти поки можеш вибирай...

/Ольга Богомолець/

[talja]

Той, у кого у серці смуток,

Хто ховає в душі вокзал…

- Гей, бармене, налий отрути,

переповнюй нею бокал.

Зупинився на третій крапці

десь колись на чужій горі…

Важко йти у подертих капцях,

коли в очі б’ють ліхтарі.

Знов спіткнутись… Під ноги небо

стелить звуків скінченний фон.

- Гей, бармене, налий, - так треба,

бо мовчить чомусь телефон.

Той, у кого в очах зориться

не прощається… Просто йде,

щоби в космосі запалити

на кометі твоє лице…