Віршографія

Olesya · 6 Липня, 2012 в 10:17

Бродить спека, як хмільна опара.

Ціле літо грози і дощі.

Йде над лісом романтична хмара,

наче Гамлет в чорному плащі.

Трави мруть, їм хочеться літати.

Вечір котить сонце по стерні.

Коні п'ють, забрівши у латаття.

Гарні коні. Білі й вороні.

Ліна Костенко

Dima4s · 10 Липня, 2012 в 08:47

Присесть бы в старом парке на газоне,

листать страницы памяти упрямой,

где клён седоволосый, лист уронит

в ладони, пожелтевшей телеграммой.

Где в глубине, таясь от человека,

от временем прошедших расстояний,

стоит в тени ажурная скамейка

как апогей моих воспоминаний.

Не трогает безжалостное время

мой островок несбывшейся надежды

лишь потому, что он хранится теми,

кто в сердце навсегда остался прежним.

http://www.poetryclu...m.php?id=349142

Mala · 12 Липня, 2012 в 12:09

Как много тех, с кем можно лечь в постель

Как мало тех, с кем хочется проснуться...

И утром, расставаясь, обернуться,

И помахать рукой, и улыбнуться,

И целый день, волнуясь, ждать вестей.

Как много тех, с кем можно просто жить,

Пить утром кофе, говорить и спорить...

С кем можно ездить отдыхать на море,

И, как положено - и в радости, и в горе

Быть рядом... Но при этом не любить...

Как мало тех, с кем хочется мечтать!

Смотреть, как облака роятся в небе,

Писать слова любви на первом снеге,

И думать лишь об этом человеке...

И счастья большего не знать и не желать.

Как мало тех, с кем можно помолчать,

Кто понимает с полуслова, с полу взгляда,

Кому не жалко год за годом отдавать,

И за кого ты сможешь, как награду,

Любую боль, любую казнь принять...

Вот так и вьётся эта канитель –

Легко встречаются, без боли расстаются...

Все потому, что много тех, с кем можно лечь в постель.

Все потому, что мало тех, с кем хочется проснуться

Amelie · 19 Липня, 2012 в 18:39

Молодой рекой без устали плыви

И не бойся, простудившись, заболеть.

Возраст - это понимание любви

Как единственного чуда на земле.

Я живу, судьбу свою кляня,

Не желая для себя судьбы иной.

Возраст - это размышление о днях,

Проведённых за родительской спиной.

За столом моим разнузданный портвейн

Превратился в респектабельный кагор.

Возраст - это радость за друзей,

Не сумевших превратиться во врагов.

Верно ли сумели мы прочесть

Десять фраз, оставленных Христом?

Возраст - это стоимость свечей,

Превышающая стоимость тортов.

Кто ты есть? Чего в себе достиг?

Чей ты друг и кто твои друзья?

Возраст - это приближение мечты

В окончании земного бытия.

А смерть, конечно, человечество страшит,

Но какие там у нас года!

Возраст - это состояние души,

Конфликтующее с телом... иногда.

Александр Розенбаум.

sweetlena · 22 Липня, 2012 в 10:57

Вічна пам"ять, Майстре...

solnishko · 25 Липня, 2012 в 14:33

Місто химерне,

де міми, жонглери, черниці;

губи – солодкі чорниці і чорна жага,

фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці,

кучері, довгі спідниці, перон, пилюга…

…день, наче кіт,

на пістрявій перині засне…

Місто блаженне, в якому щасливі та не.

Місто, що місить життя,

наче тісто на булки,

місто – як вирок,

на голову_сніг,

як цидулка:

похапцем літери курячі вгору і вниз,

місто – бруківка, немов одруківка,

карниз;

голуб, що падає долу,

а тінь голубина –

вгору ширяє.

Це місто – у небо драбина,

напнута линва

між «до» та «що буде по тому»;

зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому,

не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки…

Місто – це звуки:

голубка, трамвай, каблуки,

Місто – як мітка чи родимка –

щонайрідніше…

Цоки і цоки.

Зозулька в дзиґарику.

Тиша.

Втишено, вчаєно…

Липовий чай.

Охолонь.

Місто, де руки зрослися листками долонь,

гілля сплелося, коріння клубком повелося,

сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся,

щастя притишене, як немовлятко, росте

пагоном сонця:

- Кохання моє золоте.

(Ганна Осадко)

Prekrasnaya · 25 Липня, 2012 в 19:21

Создавая тебя из летнего неба и плоти,зачитался Булгаковым Бог и забыл, что творит.Спохватился, когда пересыпал ума две щепотии назначил в бродяжьей судьбе легион Маргарит...Ты и клял тот замес, и вопил в небеса "Я - не Мастер!",оставляя на смятой постели частицу души.И просил горе-Аннушку рельсы скорее умаслить,чтобы глупый вагон все проблемы наотмашь решил...Были злые чужбины милее, чем отчие храмы.Были войны как дом, а дома походили на клеть,где стонали твои Маргариты - и девки, и дамы,- приземляя тебя, были сами готовы взлететь.А бывало, ложились года, будто карты - по масти,и не мучил вопрос «Сколько в этой колоде мастей?..»Снова шепчет листва у прудов Патриарших - «мой Массстер",но боится душа постояльцев и новых гостей...Только Бог, поразмыслив за чаем и ложечкой манны,перестал нас лепить из молитвы, воды и песка.Начитавшись Булгакова, пишет людей как романы.Ты – из тех неоконченных Богом романов.В стихах…

lilechka · 29 Липня, 2012 в 20:06

Рассвет приходит к тем, кто видел тьму

Во всём её убийственном величии....

Кто плакал от людского безразличия,

Но безразличным не был ни к кому!

Рассвет приходит к тем, кто был в пути,

Не зная ни усталости, ни лени.

Кто, обессилев, падал на колени,

Но поднимался. Продолжал идти!

И, зажимая волю в кулаки,

Вдруг находил ромашковое поле,

И, задыхаясь от щемящей боли,

Свои ладони прятал в лепестки!

К тем, кто, похоронив свои мечты,

И, помянув их, устремлялся дальше.

Кто смог среди предательства и фальши,

Не растерять душевной чистоты!

Нечаянно в небесной синеве,

Вдруг распахнутся солнечные двери.

Рассвет приходит к тем, кто верил в свет.

Абсурдно, до последнего. Но — верил!

Olesya · 11 Серпня, 2012 в 11:21

Лето благостной боли,

постиженья

печального света...

Никогда уже больше

не будет такого же лета.

лето, где безрассудно

и построили, и поломали.

Лето с тягостной суммой

поумнения и пониманья.

Для чего отогрело

все, что с летним листом отгорело?

Но душа помудрела,

и она, помудревши, узрела

кратковременность лета,

краткость жизни, мгновенность искусства

и ничтожность предмета,

что вызвал высокие чувства.

Римма Казакова

solnishko · 11 Серпня, 2012 в 14:26

Дотліє відчаю зола. Минуть дощі і катастрофи.

У осені татарський профіль, вона все випалить до тла.

А ти сховай собі у вузлик до скрині маківку тепла,

коли прийде твоя імла з надпалестинської Голгофи.

Кочують дні. Безцільний ряд: аби добути рік – і досить,

неначе все уже збулося в сухих степах календаря

і все погасло, і змаліло, і вицвіло. Але горять

червоні маки у полях. І ти зриваєш їх, і носиш

у чорному, мов ніч, волоссі,

і ні про що уже не просиш,

а просто дихаєш – як я.

Ілініч С.

(Лесь, щось мені після твого поста згадалося..))

Olesya · 13 Серпня, 2012 в 14:14

і коли я ходила пошепки

ти плакав

а коли шовком стелила сліди

заціловував

і тумани лягали на груди.

осінь надсилала листівки

з різних віддалених міст

а в мене була тільки платівка з шумом дощу

кружляла

кружляла босоніж

Мар'яна Савка

sweetlena · 16 Серпня, 2012 в 12:21

Цілую тебе ніч, хоч ти й чудна,

Вдягаєшся у чорне, а не біле...

Навпомацки цінується душа,

Вона важлива, а не гарне тіло.

Микола Щасливий

sweetlena · 20 Серпня, 2012 в 15:07

За вікном так похмуро і сиро

та ще не навіть не кінчилось літо

вже в душу сум вітром надуло

і карту щастя так би мовити крито.

Навкого кружляють, лиш мимо,

чорні ворони і стомлені сови

вони співають пісню крикливо

вирячують очі і зсуплюють брови

досить. хватає. я сита.

замовкніть. летіть. лиш подалі

лишіть мене у корита

і дайте крутити педалі.

speaker · 20 Серпня, 2012 в 17:39

Ліна Костенко

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Мандрувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: - Люблю. -

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе...

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образити тебе.

А буває - спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з не відомих нікому країв...

Є для серця така покута -

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

speaker · 21 Серпня, 2012 в 00:47

Ліна Костенко

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,

І спомин той – як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

Vesnushka · 22 Серпня, 2012 в 11:56

Обожнюю Костенко, Асадова, Симоненка, Блока, вже тут їх цитували... А своє публікую тільки на поетичному сайті, в нашій країні важко відстояти авторські права...

speaker · 22 Серпня, 2012 в 12:12

Ліна Костенко

Щороку бачу: навесні, у травні,

приносять люди фарбу

і струмент.

Хтось лагодить парканчики

несправні,

або, на сірий ставши постамент,

фарбує жінка пам’ятник солдату,

у срібну фарбу щіточку вмоча.

І все цвіте, і хочеться ридати.

Вона тому солдату до плеча.

Вона його фарбує, кам’яного.

Як сива пташка,

тулиться до нього.

Стає навшпиньки,

по краєчку ходить,

несе ту фарбу, наче й не вага.

Вже так тією щіточкою

водить —

мов у нову шинельку одяга.

Olesya · 26 Серпня, 2012 в 08:12

Заломлення світла, дзвіниці чіткий силует.

І кошики яблук чекають бджолиної тризни.

Слова загусають в повітрі як спасівський мед,

На смак і на запах – моєї гіркої вітчизни.

Слова найдорожчі розлиті в цеберка малі…

Ці бджоли літують, ці квіти іще медоносять.

Важливі слова проростають з самої землі -

Єдиної мови, достоту незнаної досі.

Дзумкочуть рої, а на обрії – сиві гаї…

Якого ще літепла вітер навіє на вії…

Тріпоче метелик, як свічечка літери ї.

І я від краси завмираю. Чи.. Ніяковію…

Мар'яна Савка

Mala · 26 Серпня, 2012 в 10:08

Якраз теж хотіла запостити)) Гарний вірш.

lilechka · 28 Серпня, 2012 в 16:49

Я не любил её, мне просто было в кайф,

Когда она сопела мирно рядом,

Читала фэнтези и слушала свой Чайф

И провожала по утрам влюблённым взгядом.

Я не любил её, мне было хорошо -

Ни одиночества с ней не было, ни скуки.

Мне было по фигу их сколько там ещё,

Но мне не нравились на ней чужие руки.

Я не любил её, но помнил всё о ней:

Любимые цветы и тон помады,

Всех тараканов в голове и всех друзей.

Зачем-то мне всё это было надо.

Я не любил её и никогда не врал,

Я тормозил её - малыш, всё несерьёзно.

Рассказывал, когда и с кем я спал,

Но сам боялся на щеках увидеть слёзы.

Я не любил её, меня манила страсть,

Когда шептала: "Хочешь, рядом буду?"

Да, я боялся сдаться и пропасть,

Когда скользили ниже её губы.

Я не любил её, но слушал её пульс,

Пытался отогреть её ладони.

Когда она теряла верный курс,

Я возвращал её настойчивым: "Родная..."

Я не любил её, мне нравился в ней шарм,

Улыбка и тату на пояснице.

В попытках отыскать, где мой журавль,

Я называл её "моя синица".

Я не любил её?

speaker · 30 Серпня, 2012 в 10:44

......................................................................подрузі присвячується...

Майк Науменко

Слоники

Пусть мир за окнами дрожит под натиском грозы,

Пусть барабанит дождь в мое окно.