Віршографія

[Vika]

ОСТАННІЙ СНІГ

Як важко буть останнім снігом...

Останній сніг ляга до ніг,

Над ним кепкують сосни сміхом,

А він ще й лащиться до них.

Його не ждуть – а він приходить

(Як важко йти, коли не ждуть!).

І в цьому винна не погода,

А щось суттєвіше, мабуть.

А він прийшов по допомогу,

В його душі пече вогонь...

Останній сніг ляга під ноги –

А ми не хочемо його.

А ми вже мрієм про відлигу,

Уже весна у душах гра...

Як важко буть останнім снігом,

Коли пройшла твоя пора.

/Олена Матушек/

[talja]

Асадов

Люблю я собаку за верный нрав,

За то, что, всю душу тебе отдав,

В голоде, в холоде или разлуке

Не лижет собака чужие руки.

У кошки-дуры характер иной.

Кошку погладить может любой.

Погладил - и кошка в то же мгновенье,

Мурлыча, прыгает на колени.

Выгнет спину, трется о руку,

Щурясь кокетливо и близоруко.

Кошке дешевая ласка не стыдна,

Глупое сердце не дальновидно.

От ласки кошачьей душа не согрета.

За крохи немного дают взамен:

Едва лишь наскучит мурлыканье это -

Встанут и сбросят ее с колен.

Собаки умеют верно дружить,

Не то что кошки - лентяйки и дуры.

Так стоит ли, право, кошек любить

И тех, в ком живут кошачьи натуры?!

[Vika]

Дорогі ви мої українці,

переповнений вами світ,–

вже пісень і вже сліз по вінця,

як і вашій Вітчизні літ.

І куди я по світу поїду –

де вас тільки по світу нема!

Може, з вас починається літо?

Чи кінчається вами зима?

Хмарочоси, хатини, оселі...

Земляки ви мої, земляки...

Повсідались ви на паралелі,

як ув осінь на дріт ластівки.

........

Сільські принцеси

І ростуть же такі дівчата

на вкраїнській моїй землі.

що принцесами б їх величати,

тільки жити ж їм треба в селі.

їм би з днів – лиш неділю й суботу.

їм би шовк голубий на стан.

А вони – у найважчу роботу.

А вони – у заміжжя туман.

Вже й з мозолями. Й слізьми умиті.

Як було їм. І буде ще десь...

Помарнілі жінки працьовиті

знов народжують нових принцес.

/А. Таран/

[Vika]

Минула холоднеча.

На годині

За день стара шипшина зацвіла.

Не забагато треба і людині –

Хіба лише душевного тепла.

Та найчастіш його й не вистачає.

Не про застілля я,

Не про банкетний хміль,–

Про слово, що виводить із відчаю,

Тамує в серці незглибимий біль.

/Платон Воронько/

[Vika]

В очі сонцю дивитись нелегко також,

Як і совісті.

Часом глянеш, бува,– душу кине у дрож

З осоромності.

Тож повсюдно дивись в її очі гнівні,

У караючі.

Йди за совістю в світ, щоб ні кроку брехні,

Бо – світ за очі...

/Платон Воронько/

[talja]

Она всегда была немного кошкой...

Она любила спать и молоко,

И под перчаткой каждая ладошка

Скрывала пять изящных коготков...

Когда в больших глазах ее блестящих

Луна свой отражала свет слегка,

Она казалась кошкой настоящей,

Готовой для внезапного прыжка...

Она спала калачиком под пледом,

А иногда и вовсе не спала...

Но каждый день назло дождям и бедам

Была непринужденно весела...

Не каждый мог ее погладить шерстку,

Иной, кто часом мимо проходил,

Трепал за ушком... но мечтала кошка,

Чтоб кто-то добрый кошку приручил!

Пушистый снег ей волшебством казался,

А шоколад – лекарством от разлук...

К рассвету нежный сон ее касался,

Во сне ей снилась пара теплых рук...

Она от скуки затевала игры,

Но вскоре уставала и от игр -

Так часто под шикарной шкурой тигра

Скрывался кот облезлый, а не тигр...

Мерцает светом лунная дорожка,

Чуть слышен звук шагов ее в ночи,

Однажды навсегда уходит кошка,

Которую не смог ты приручить...

[speaker]

Ганна Осадко

Бо сказано було - це осінь.

Це час долюбити.

Дожити, дожати це жито

і скласти в снопах...

А я доганяю тебе,

наче бабине літо,

На гострих, як постріл,

високих, як сміх,

каблуках.

Попасти у пастки, а потім

у пастках пропасти

Униз головою –

зимою -

зі мною –

кортить?

З гріхом за душею,

із клеєм

на склеєних ластах –

Господнім баластом –

за подих до щастя –

за мить.

Замерзнем в заметах,

обнявши не серце,

а тіло,

Судомно вчепившись

коріннями ніг за поріг.

...Душа павутинкою літа

у Лету летіла...

...Метелику білий,

склади свої крила.

Це сніг...

[talja]

Говорите со мной. О себе. Обо мне.

О разумном. О добром. О вечном.

О террактах на острове Пасхи. О сне.

О проблемах шотландских овечек.

И пускай - ни о чём. И пускай - болтовня.

Лишь бы паузы долго не висли.

Отвлекайте меня, не бросайте меня

На съедение собственным мыслям.

Прикоснитесь коленом, локтём и плечом,

Пусть тепло просочится сквозь свитер.

И пускай не спросила я вас ни о чём,

Всё равно, всё равно - говорите.

О пингвинах, о страусах, о голубях,

О дождях, о зонтах и о лужах...

Я не просто - ушами, я - через себя

Буду слушать вас, слушать и слушать.

Говорите со мной о больших городах.

Говорите подолгу и часто...

Тишину можно вынести только тогда,

Когда ты или мёртв, или счастлив.

[Vika]

Ти дивишся. А я вже – як на трапі.

І слів нема. І туга через край.

Життя іде по «Гаусівській шляпі»:

отак-от – «здрастуй», а отак – «прощай».

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

О це і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти.

/Ліна Костенко/

[speaker]

Володимир КАШКА

ПАЛЯТЬ ЛИСТЯ

Жаль в лещата бере

хворе серце, Боже, —

досі жив я не так, як треба,

жив негоже.

А вже осінь, і душі дерев

видимовують з вогнищ.

А вже вечір, і душить той дим,

заповзає в легені.

Пошли, Боже, деревам отим

навесні нову зелень,

заодно і мене, якщо можеш, прости

і подовж між дерев мої терни.

Може днем хоч одненьким іще

я покрию ганьбу многих літ, —

і розвіється в погляді щем,

і хрестом у душі трісне лід.

І я, Боже, щаблями прощень

за тобою піду слід у слід.

[speaker]

Ліна Костенко

"Мій перший вірш написаний в окопі..."

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,

І спомин той – як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі

[Ko3bMa]

[Olesya]

жінка не вміє прощати

собі і часу

собі за те

що не вміє втримати час

а йому

себто часу

за те що так часто

він нагадує нам

що все менше лишається нас

і відходять кудись

неймовірно щасливі хвилини

у півпомаху вій

пощезають сюжети доль

час відмірює мірку

і далі у невідь лине

наче сім'я кульбаби

на крилах дрібних парасоль

я іще не навчилась

його не втрачати

я іще не готова прощатись

й прощати

тільки ж струмені вітру

солодкі леткі

тільки ж ми

невагомі такі

Мар'яна Савка

[Yuliya]

Прокинулась – довкіль пустеля дика,

І небеса в палаючім вогні,

А наді мною із закритим ликом

Сяйлива постать в білому вбранні.

- Чого мовчиш? - запитує у мене,

У серці давній запаливши біль,

- Я – Доля, Невідома, Незбагненна.

Але сьогодні я служу тобі:

Чого бажаєш? Забуття чи дива?

Для тебе все, не гаючись, зроблю.

І я відповіла: „Нехай щасливим

буде той, кого я так люблю !”

- Це той, хто серцем грав твоїм лукаво

й, награвшись, навіть спогади жене?

- О ні, неправда! Він в усьому правий,

і навіть в тому, що забув мене.

- Навіщо це? І ти забудь про нього,

новим коханням розжени пітьму.

- Я знаю, що важка його дорога,

як можеш дати щастя - дай йому!

- Ах, ти вважаєш, ніби він і досі

ще не зазнав життя ясних принад!

- Як щастя у житті його збулося,

нехай воно помножиться стократ!

- А ревність! Може, у чуттях шалених

він припадає до чужих колін!

- Яке це має значення для мене!

Вже тим щаслива, що щасливий він...

Все не згасала в небесах пожежа,

крізь покривало лик судьби сіяв.

- Проси для себе! Я тобі належу.

Збагни, у нього Доля є своя!

Я задихалась полум’ям хапливим

і вже сама ледь чула, як молю:

- Я щастя хочу! І тому щасливим

буде той, кого я так люблю !..

Ліна Костенко

[speaker]

Василь Стус

Це туга. Так. Моя далека туга —

відбігла, ніби сукa — стрімголов

від попелища серця. Виє здалека,

щоб я себе на відстані почув.

Соборе сорому, ганьби моєї вежо,

моїх глухих, як твань, передчуттів.

Гулкий і розсторонений, опадний,

не серцем — тільки голосом ростеш

у невіді, в безпам’ятстві душевнім

стрясаєшся і в німоті гримиш.

Я знаю це. Я вичув це. І досі

оговтатись не можу. Туга так

моя далека — стрімголов одбігла

і, ніби сукa, виє в ніч гулку.

[speaker]

Высоцкий Владимир

ПЕСНЯ О МОЕМ СТАРШИНЕ

Я помню райвоенкомат:

"В десант не годен. Так-то, брат!

Таким, как ты, там невпротык,"- и дальше смех,-

Мол, из тебя какой солдат?

Тебя хоть сразу в медсанбат.

А из меня такой солдат, как изо всех.

А на войне, как на войне.

А мне и вовсе - мне вдвойне,

Присохла к телу гимнастерка на спине.

Я отставал, сбоил в строю.

Но как-то раз в одном бою,

Не знаю чем, я приглянулся старшине.

Шумит окопная братва:

"Студент! А сколько - дважды два?

Эй, холостой! А правда, графом был Толстой?

А кто евоная жена?"

Но тут встревал мой старшина:

"Иди поспи, ты не святой, а утром - бой".

И только раз, когда я встал

Во весь свой рост, он мне сказал:

"Ложись!" - и дальше пару слов без падежей,-

К чему две дырки в голове?"

И вдруг спросил: "А что, в Москве

Неужто вправду есть дома в пять этажей?"

Над нами шквал - он застонал,

И в нем осколок остывал.

И на вопрос его ответить я не смог.

Он в землю лег за пять шагов,

За пять ночей и за пять снов -

Лицом на Запад и ногами на Восток.

[Vika]

Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.

Ітиму, доки вистачить снаги.

Ідуть мої супутники-тополі.

Лежать мої сучасники-сніги.

А темрява! Іду, не спотикаюсь.

А люди, люди! Десь вони та є.

І все-таки, до чого я торкаюсь,

воно ж таки хоч трохи відтає.

/Ліна Костенко/

[speaker]

Ліна Костенко

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

[speaker]

Волошин Максимилиан

Я глазами в глаза вникал...

Я глазами в глаза вникал,

Но встречал не иные взгляды,

А двоящиеся анфилады

Повторяющихся зеркал.

Я стремился чертой и словом

Закрепить преходящий миг.

Но мгновенно плененный лик

Угасает, чтоб вспыхнуть новым.

Я боялся, узнав - забыть...

Но в стремлении нет забвенья.

Чтобы вечно сгорать и быть -

Надо рвать без печали звенья.

Я пленен в переливных снах,

В завивающихся круженьях,

Раздробившийся в отраженьях,

Потерявшийся в зеркалах.

[solnishko]

Скоро день всіх закоханих. А кохання - це вірші. Кохання для мене - це Ахматова.

Есть в близости людей заветная черта,

Ее не перейти влюбленности и страсти,-

Пусть в жуткой тишине сливаются уста

И сердце рвется от любви на части.

И дружба здесь бессильна и года

Высокого и огненного счастья,

Когда душа свободна и чужда

Медлительной истоме сладострастья.

Стремящиеся к ней безумны, а ее

Достигшие - поражены тоскою...

Теперь ты понял, отчего мое

Не бьется сердце под твоей рукою.

.......................................................

А ты теперь тяжелый и унылый,

Отрекшийся от славы и мечты,

Но для меня непоправимо милый,

И чем темней, тем трогательней ты.

Ты пьешь вино, твои нечисты ночи,

Что наяву, не знаешь, что во сне,

Но зелены мучительные очи,-

Покоя, видно, не нашел в вине.

И сердце только скорой смерти просит,

Кляня медлительность судьбы.

Всё чаще ветер западный приносит

Твои упреки и твои мольбы.

Но разве я к тебе вернуться смею?

Под бледным небом родины моей

Я только петь и вспоминать умею,

А ты меня и вспоминать не смей.

Так дни идут, печали умножая.

Как за тебя мне Господа молить?

Ты угадал: моя любовь такая,

Что даже ты не смог ее убить.

..................................................

ЛЮБОВЬ

То змейкой, свернувшись клубком,

У самого сердца колдует,

То целые дни голубком

На белом окошке воркует,

То в инее ярком блеснет,

Почудится в дреме левкоя...

Но верно и тайно ведет

От радости и от покоя.

Умеет так сладко рыдать

В молитве тоскующей скрипки,

И страшно ее угадать

В еще незнакомой улыбке.

[Vika]

Мне нравится, что Вы больны не мной,

Мне нравится, что я больна не Вами,

Что никогда тяжелый шар земной

Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной

Распущенной - и не играть словами,

И не краснеть удушливой волной,

Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что Вы при мне

Спокойно обнимаете другую,

Не прочите мне в адовом огне

Гореть за то, что я не Вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не

Упоминаете ни днем ни ночью - всуе...

Что никогда в церковной тишине

Не пропоют над нами: аллилуйя!

Спасибо Вам и сердцем и рукой

За то, что Вы меня - не зная сами! -

Так любите: за мой ночной покой,

За редкость встреч закатными часами,

За наши не-гулянья под луной,

За солнце не у нас на головами,

За то, что Вы больны - увы! - не мной,

За то, что я больна - увы! - не Вами.

/Марина Цветаева/

[Vika]

Слова

Слова не ті, і не тому,

Але бодай хоч щось.

Хоч плот замість човна на переправі,

І хоч не поперек ріки, а вздовж.

І не душа, а плoть, але у вічній справі.

Хоч пекло, а не рай - все ж вибір є,

Ти поки можеш вибирай:

Які слова, кому і де -

Душа чи плоть, - і по якій відправі.

Ти поки можеш вибирай...

/Ольга Богомолець/

[Liberta]

Когда теряет равновесие

твоё сознание усталое,

когда ступени этой лестницы

уходят из-под ног,

как палуба,

когда плюет на человечество

твоё ночное одиночество,-

ты можешь

размышлять о вечности

и сомневаться в непорочности

идей, гипотез, восприятия

произведения искусства,

и - кстати - самого зачатия

Мадонной сына Иисуса.

Но лучше поклониться данности

с глубокими её могилами,

которые потом,

за давностью, покажутся такими милыми.

Да.

Лучше поклонится данности

с короткими её дорогами,

которые потом

до странности

покажутся тебе широкими

покажутся большими,

пыльными,

усеянными компромиссами,

покажутся большими крыльями,

покажутся большими птицами.

Да. Лучше поклонится данности.

С убогими её мерилами,

которые потом до крайности,

послужат для тебя перилами(хотя и не особо чистыми),

удерживающими в равновесии

твои хромающие истины

на этой выщербленной лестнице.

ну, ясно - Бродський

[Vika]

Творення квазі-світу

Знаєш, це наче взяти великий аркуш паперу,

Ручку і ґумку. Для початку - намалювати сферу.

Поділити її – ну там, на атмо-, на гео- (такими собі шарами),

Наче торт, розумієш? – «Наполеон» - як випікала мама.

Та олівці кольорові. Та щоб отих кольорів – багато…

…………

Намалювати по центру – гори і море. І на горі – хату.

Не надто велику. З білого каменю. І кармінову черепицю.

Вікна – щоби на сонце. Квіти високі. Лавку. І кицю.

Пасіку з медом. Сливи. Черешні. Лози і вина.

Сир і оливи. Запах полину. Дочку і сина.

Жменю овечок. Тронки відлуння. Кошик з грибами.

Стиглі суниці. Мох під ногами. Тата і маму.

Стежку донизу – просто до моря – бігти до тебе.

Руки спіймали, ніжно обняли, кинули в небо –

В розсип волошок – пошепки луки, леготом – трави.

Квітів навала (як цілувала!), зоряний травень.

- Швидше, загадуй - зірка упала! З моря нам світить…

- Будь мені правдою, світе мальований, світечку-світе…

/Ганна Осадко/

[speaker]

Юрій Андрухович

ЕЛЕГІЯ ШІСТДЕСЯТИХ

Літо пахло м'ячем, бузиною, порічкою,

в надвечірніх кущах цілувалися пари,

і коли стигле сонце сідало за річкою,

пахли тихим дощем кам'яні тротуари.

М'яч летів до небес над антенами й липами,

шкіряне і космічне буле його тіло.

З виноградних альтан херувимськими хлипами

розтікався в ефір вундеркінд Робертіно.

Ніч густішала вмить, м'ячик танув у темряві,

загоралися лампи в садах і на ґанках,

потаємна глибінь відкривалась у дереві,

озивалися тіні на бляклих фіранках.

М'яч уже не вертався:

пропав на дистанції.

З переповнених чаш голубі водомети

пульсували над парком, де щовечора танці,

де холонули в ніч каруселі й комети.

М'яч повис угорі, а роки розгорталися,

мов солоні моря, мов піщані пустелі,

і до ранку для нас, ніби світ, оберталися

і скрипіли порожні сумні каруселі…