Перейти до змісту

Віршографія


qwadro

Рекомендовані повідомлення

Опубліковано

ВЛАСНІ ВІРШІ-ПІСНІ

Ти знов згадав ту мить, що відцвіла,

Коли рука байдужа обірвала цвіт.

Ти так хотів, щоб квітка ожила,

Та в серці залишив лиш болі слід.

Приспів:

Вітер розметав пелюстки її тіла,

Які ти ніжно-ніжно цілував.

Дощ порозмивав слова, що шепотіли,

Слова, що лиш для неї дарував.

А ти стояв і думав все про неї,

Про ту, яку відразу не впізнав.

Про сонце й вітер, сутінки зелені,

Про щастя, яке довго так шукав.

Приспів:

І знов весна взяла в свої долоні

Закохані серця, що ожили,

Лиш ти один в самотньому полоні –

Все б повернуть, та спалені мости.

Приспів:

------------------------------------------------

Для С. Н. В.

Розлука (Літо)

У очах твоїх спалахи вітру

Розбудили осінню печаль.

Ми ідемо до обріїв літа

Знов між нами дороги і даль.

Ти слова ніжно-ніжно шепочеш

І сльоза знов тече по щоці

Я не знаю, що небо пророчить,

Що тримає у своїй руці.

Он зоря пролетіла щаслива

Нам надію дарує вона.

І бажання нехай наше лине,

Хай мостами крізь далі єдна.

От і все я і ти на одинці

Ти десь там – я залишився тут.

Та в серця вкарбували ми міцно:

“Я сумую, чекаю, люблю...”

------------------------------------------------

Балада про чайку

Далекий простір серця твого,

Та сіль не будить в нім тривогу.

Ти бачиш лиш туманний простір,

А я ту чайку й тихий острів.

Безмежність моря доль людських

З-під неба погляд цей шукає.

А люди дивляться у слід:

“Живе собі й турбот не знає”

Приспів:

А те, що крила б’ють вітри,

Що кожен день одна вітає,

Що серце прагне висоти –

Про це ніхто не запитає!

“Та їх же сотні кожен день

У синім мареві зникає

Живуть вони не для пісень

Живуть, їдять, ну ще літають.”

І ми живем і кожен день

Кудись ідем і щось шукаєм.

Хтось зайде птаху висоти –

Когось цей острів поховає.

Приспів:

А чайку пестить височінь

Долоні моря обіймають.

Ну ось ви вибрали – це тінь,

А ми під небом помираєм.

------------------------------------------------

Я молчу... Засыпаю, как мёртвый, и живу на яву...

Я лечу... И себя я теряю в этом страшном бою.

Я ищу в боли рук искалеченых мораль свою.

Я живу, только стены повалены в крепость мою.

Кто сказал, что рука сламается в леденую боль

Я играл, а по пальцам моим словно слёзы кровь.

Кому жить, а кому стонать и ползать повелено.

Я молчу, слышу раненый голос где-то затеряный.

Я лежу и потеряный смех из груди вырывается

В сердце боль от неё страдают, от неё спиваються.

Кто-то плачет, что не может ничего изменить.

В подземелье тёмном Ариадна плетёт свою тонкую нить.

Я учил, я других поднимал, отпускал в небеса,

Я любил любоваться полётом закрывая глаза,

Но прервал, я чужой полёт увлекая вдаль

И упал розбитым телом прикрывая мораль

Я пойду по тропинке каменной босеком по утру

Там найду я ручей затеряный, а в ньом душу свою.

Я стою на коленях молча и смотрю в небеса.

Я убил, но жизнь забрал...

  • Відповідей 1,3 тис
  • Створено
  • Остання відповідь
Опубліковано

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

ЩЕ ОДИН ПРОТЕСТ

До двадцяти бунтуєму завзято,

Шукаєм правди, кленемо брехню

І віримо, що нашому огню

Належить всяку нечисть спопеляти.

Тоді ми все бажаємо змінити,

В житті своє покликання знайти.

Яка хороша й нерозумна ти,

Наївна, мила юність неумита!

Та пройдуть дні, гарячі й безнадійні,

І ми стаєм холодні та спокійні,

Такі собі чиновнички черстві.

Уже в душі нема святого болю,

І розум наш не рветься вже на волю —

Ми раді тим, що ситі і живі.

(1954)

-----------------------------------------------

Я в світ прийшов не лише пити й їсти,

Скалити зуби на дурних дівчат

Та любоватись зоряним намистом

Під мариновані мелодії кантат.

З сім'ї селянської до грубості простої

В життя дороги стелються мені…

Я хочу пити сонячні настої,

Пізнать до краю радощі земні!

І на стежках, порослих будяками,

Що обминали зморені діди,

Я залишу мужицькими ногами

Хай не глибокі, та чіткі сліди.

1955

--------------------------------------------

МОЖНА

Можна вірить другові чи милій,

Марить наяву чи уві сні,

Білизну червневих ніжних лілій

Заплітать букетами в пісні.

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать — можна повторять.

Та не можуть душу зігрівати

Ті що не палають, не горять!

Люди всі по-своєму уперті:

Народившись, помирає кожна,

А живуть століття після смерті

Ті, що роблять те, чого "не можна"

1.IX.1957

----------------------------------------------

Ну скажи — хіба це фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

------------------------------------------

Ти знаєш, що ти — людина?

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

-------------------------------------

Україно, п’ю твої зіниці

Голубі й тривожні, ніби рань.

Крешуть з них червоні блискавиці

Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене — диво!

І нехай пливе за роком рік,

Буду, мамо горда і вродлива,

З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю —

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!

Друзі, зачекайте на путі!

Маю я святе синівське право

З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,

Дні занадто куці та малі,

Ще не всі чорти втекли на небо,

Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б’юся,

Чуєш — битви споконвічний грюк!

Як же я без друзів обійдуся,

Без лобів їх, без очей і рук?

Україно! Ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,

Хай сичать образи — все одно

Я проллюся крапелькою крові

На твоє священне знамено.

Опубліковано

Шкода що ми зараз такі заклопотані і обтяжені матеріальним, що навіть не вистачає часу дописати кілька рядків, відділитися від поденності і поринути у вишуканий світ поезії... Жаль... Ну що ж, поки сам наповнятиму цю тему. можливо і її вміст комусь згодиться...

Опубліковано

ЛІНА КОСТЕНКО

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

---------------------------------------------------

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

------------------------------------------------

Не треба думати мізерно...

Безсмертя є ще де-не-де...

Хтось перевіяний, як зерно,

У ґрунт поезії впаде.

Митцю не треба нагород,

Його судьба нагородила,

Коли в людини є народ,

Тоді вона уже людина.

------------------------------------------------

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

-------------------------------------------------

Не говори печальними очима

те, що не можуть вимовить слова.

Так виникає ніжність самочинна.

Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,

чи просто чорна магія чола...

Яка між нами райдуга стояла!

Яка між нами прірва пролягла!

-------------------------------------------------

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

----------------------------------------------------

Я хочу знати, любиш ти мене,

чи це вже сон, який уже не сниться?

Моєї долі пекло потайне,

моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,

чи розміняєш суєтно і дрібно?

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,

де все нещадно звичне і щоденне,

ти просто мені дивишся услід

і трохи любиш сни свої про мене?

---------------------------------------------------

Очима ти сказав мені: люблю.

Душа складала свій тяжкий екзамен.

Мов тихий дзвін гірського кришталю,

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.

гукала тиша рупором вокзальним.

Багато слів написано пером.

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.

Не раз хитнула доля терезами.

Слова як сонце сходили в мені.

Несказане лишилось несказанним.

---------------------------------------------

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.

А листя просить: – Виший нас зеленим!

Ми ще побудем, ще не облетим.

А листя просить: – Дай нам тої втіхи!

Сади прекрасні, роси – як вино.

Ворони п'ють надкльовані горіхи.

А що їм, чорним? Чорним все одно

Опубліковано

СЕНЧЕНКО КАТЕРИНА

Я - жінкка!

Я - жінка. Ви чуєте, люди, я свічка,

Запалена Господом на віки.

Непревда, що я ребро чоловіче,

Цю казку вигадали чоловіки.

Я - жінка. Я річка бурхлива й невпинна,

Що в повінь зриває верхи берегів.

Хто каже, що я підкорятись повинна?

Це ще одна вигадка чоловіків.

Я - жінка. Природою створена пісня,

Яку чоловік заспівати зумів.

Я мрія і спогад, майбутнє й колишнє,

Цілющий бальзам для чоловіків.

Я - жінка. Я вільна, як думка одвічна,

На думку не можна надіть кайдани.

Ти міг мене в рабство продать, чоловіче,

І грішною стала б з твоєї вини.

Та я лише жінка, я прагну кохання,

Я все пробачаю тобі наперед.

З твоєї криниці я - крапля остання,

Для вуст твоїх згірклих я - липовий мед.

Я - жінка. Я враз перекинусь на зілля

І гоїти рани візьмуся тобі.

Я непередбачена, незрозуміла,

Я плачу від щастя, сміюсь в журбі.

Я - жінка. Я дійсно слабка половина.

Нехай переможцям лаврові вінки.

Історію творять звичайно мужчини,

Але лише так, як захочуть жінки.

  • 1 рік потому...
Опубліковано

Особисто мені рубрика до душі :101010: і вірші суперові :0034:

Я теж пишу, тільки оприлюднювати не наважуюсь

Опубліковано
Особисто мені рубрика до душі :101010: і вірші суперові :0034:

Я теж пишу, тільки оприлюднювати не наважуюсь

"оприлюднювати" хоть что чуть нужно, а то то что некому "не показываеш" наверное какоето "не настоящее" или кажется что его "какбы нет"

p.s. уф, как я завернул

Опубліковано
Я теж пишу, тільки оприлюднювати не наважуюсь

Написане оприлюднювати обов'язково необхідно! Вірші чи то проза стають такими лише тоді, коли їх хтось читає. І не важливо як хто їх оцінить - важливо, що вони пройшли ініціалізацію, стали живими думками, а не просто фразами на папірцеві... ;)

Опубліковано

Знову плаче захмарене небо,

По так швидко пройшовшому літу.

Все навколо в журбі полонено,

І навкруг все водою залито.

Плаче бір за великим Дунаєм,

Запах літа зникає сповитий,

Вітер хмари несе небокраєм,

Намагаючись землю закрити.

  • 4 місяця потому...
Опубліковано

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не присни, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там... Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни...

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Ліна Костенко

Опубліковано

Жінка

Я просто жінка. Просто жінка я.

П’ять букв у слові – ну куди простіше?

Я ніжна, я кохана, я твоя,

я та, яка на світі найрідніша.

Сумна і ніжна. Мовчазна і ні.

Я та, якій протягують долоні…

Я палена у відьомськім вогні,

я писана у золотій іконі…

У муках я життя тобі даю,

зціпивши зуби, на війну пускаю.

Біля вікна задивлена стою.

Я просто жінка … і не має краю

такій ось простоті. З ребра чи ні,

я Єва, що спокушує Адама.

Я та, якій присвячують пісні,

я та, якій гукають просто «Мамо…»

Я просто жінка. Грішна і свята,

слабка і сильна, сіра і яскрава.

Я просто жінка, просто жінка. Та,

якій потрібно щастя, а не слава.

(Софія Кримовська)

Г.Чубач "Жінка"

Нехай мені доля вготовила муки.

Не камінь на плечі, а цілий обвал.

Я буду до щастя простягувать руки,

Я буду молитись на свій ідеал.

Нехай моя доля знедолена плаче,

Карає і мучить нестерпним життям,

Я – все-таки сильна, я щось таки значу,

Я світ цей дивую красивим дитям.

Накотяться біди – повинна здолати,

Підкориться туга- повинна змовчать

Немеркнуче світло: я – жінка, я – мати,

Запалена Богом остання свіча.

І хто мене кине – покинутий буде.

І хто словом осудить – осудиться сам.

Земна і небесна – такою прибуду!

Такою достанусь грядущим вікам.

Опубліковано

Едуард Асадов

ЧУДАЧКА

Одни называют ее чудачкой

И пальцем на лоб - за спиной, тайком.

Другие - принцессою и гордячкой,

А третьи просто синим чулком.

Птицы и те попарно летают,

Душа стремится к душе живой.

Ребята подруг из кино провожают,

А эта одна убегает домой.

Зимы и весны цепочкой пестрой

Мчатся, бегут за звеном звено...

Подруги, порой невзрачные просто,

Смотришь - замуж вышли давно.

Вокруг твердят ей: - Пора решаться.

Мужчины не будут ведь ждать, учти!

Недолго и в девах вот так остаться!

Дело-то катится к тридцати...

Неужто не нравился даже никто? -

Посмотрит мечтательными глазами:

- Нравиться нравились. Ну и что? -

И удивленно пожмет плечами.

Какой же любви она ждет, какой?

Ей хочется крикнуть: "Любви-звездопада!

Красивой-красивой! Большой-большой!

А если я в жизни не встречу такой,

Тогда мне совсем никакой не надо!"

СТИХИ О РЫЖЕЙ ДВОРНЯГЕ

Хозяин погладил рукою

Лохматую рыжую спину:

- Прощай, брат! Хоть жаль мне, не скрою,

Но все же тебя я покину.

Швырнул под скамейку ошейник

И скрылся под гулким навесом,

Где пестрый людской муравейник

Вливался в вагоны экспресса.

Собака не взвыла ни разу.

И лишь за знакомой спиною

Следили два карие глаза

С почти человечьей тоскою.

Старик у вокзального входа

Сказал:- Что? Оставлен, бедняга?

Эх, будь ты хорошей породы...

А то ведь простая дворняга!

Огонь над трубой заметался,

Взревел паровоз что есть мочи,

На месте, как бык, потоптался

И ринулся в непогодь ночи.

В вагонах, забыв передряги,

Курили, смеялись, дремали...

Тут, видно, о рыжей дворняге

Не думали, не вспоминали.

Не ведал хозяин, что где-то

По шпалам, из сил выбиваясь,

За красным мелькающим светом

Собака бежит задыхаясь!

Споткнувшись, кидается снова,

В кровь лапы о камни разбиты,

Что выпрыгнуть сердце готово

Наружу из пасти раскрытой!

Не ведал хозяин, что силы

Вдруг разом оставили тело,

И, стукнувшись лбом о перила,

Собака под мост полетела...

Труп волны снесли под коряги...

Старик! Ты не знаешь природы:

Ведь может быть тело дворняги,

А сердце - чистейшей породы!

Опубліковано

Ліна Костенко

Не треба класти руку на плече.

Цей рух доречний, може, тільки в танці.

Довіра — звір полоханий, втече.

Він любить тиху паморозь дистанцій.

Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.

Він дивний звір, він любить навіть муку.

Він любить навіть відстань і розлуку.

Але не любить на плечі руки.

У цих садах, в сонатах солов’їв,

Він чує тихі кроки браконьєра.

Він пастки жде від погляду, від слів,

І цей спектакль йому вже не прем’єра.

Душі людської туго і тайго!

Це гарний звір, без нього зле живеться.

Але не треба кликати його.

Він прийде сам і вже не відсахнеться.

***

Коли я буду навіть сивою,

І життя моє піде мрякою,

А для тебе буду красивою,

А для когось, може, й ніякою.

А для когось лихою, впертою,

Ще для когось відьмою, коброю.

А між іншим, якщо відверто,

То була я дурною і доброю.

Безборонною, несинхронною

Ні з теоріями, ні з практиками.

І боліла в мене іронія

Всіма ліктиками й галактиками.

І не знало міщанське кодло,

Коли я захлиналась лихом,

Що душа між люди виходила

Забинтована білим сміхом.

І в житті, як на полі мінному,

Я просила в цьому сторіччі

Хоч би той магазинний мінімум:

— Люди, будьте взаємно ввічливі! —

І якби на те моя воля,

Написала б я скрізь курсивами:

— Так багато на світі горя,

Люди, будьте взаємно красивими!

Опубліковано

Я могу тебя очень ждать,

Долго-долго и верно-верно,

И ночами могу не спать

Год, и два, и всю жизнь, наверно!

Пусть листочки календаря

Облетят, как листва у сада,

Только знать бы, что все не зря,

Что тебе это вправду надо!

Я могу за тобой идти

По чащобам и перелазам,

По пескам, без дорог почти,

По горам, по любому пути,

Где и черт не бывал ни разу!

Все пройду, никого не коря,

Одолею любые тревоги,

Только знать бы, что все не зря,

Что потом не предашь в дороге.

Я могу для тебя отдать

Все, что есть у меня и будет.

Я могу за тебя принять

Горечь злейших на свете судеб.

Буду счастьем считать, даря

Целый мир тебе ежечасно.

Только знать бы, что все не зря,

Что люблю тебя не напрасно!

Е. Асадов

Опубліковано

Я хочу быть твоею,

.................слышишь?

Помолчи,

........я не все сказала…

Тихо ночь на ладони дышит

Ароматом свечей и сандала…

Я робею…

........... послушай, бьется

Там где сердце - большая птица,

Как кричит и на волю рвется,

Может мне это просто снится??....

Я хочу быть твоею навечно.

Навсегда.

............Насовсем.

.......................До грани

За которой, уже бесконечность

Манит души иными мирами.

Я с тобой

............до последнего вдоха,

За тобою

............по краю над бездной,

Без тебя мне отчаянно плохо,

Без тебя я растаю безвестно.

Я люблю тебя так беззаветно,

От разлуки с тобой задыхаюсь,

Убегаю от мыслей запретных,

А, вернувшись, неистово каюсь.

У тебя же простое влеченье

Помолчи……

............и прости…

.......................я сорвалась…

Мне любовь не нужна в одолженье

И совсем не нужна твоя жалость…..

Опубліковано

Люблю цi вiршi.

Анна Ахматова

Мне нравится, что вы больны не мной,

Мне нравится, что я больна не вами,

Что никогда тяжелый шар земной

Не уплывет под нашими ногами.

Мне нравится, что можно быть смешной -

Распущенной - и не играть словами,

И не краснеть удушливой волной,

Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что вы при мне

Спокойно обнимаете другую,

Не прочите мне в адовом огне

Гореть за то, что я не вас целую.

Что имя нежное мое, мой нежный, не

Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...

Что никогда в церковной тишине

Не пропоют над нами: аллилуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой

За то, что вы меня - не зная сами! -

Так любите: за мой ночной покой,

За редкость встреч закатными часами,

За наши не-гулянья под луной,

За солнце, не у нас над головами,-

За то, что вы больны - увы! - не мной,

За то, что я больна - увы! - не вами!

Б. Пастернак

Никого не будет в доме,

Кроме сумерек. Один

Зимний день в сквозном проеме

Незадернутых гардин.

Только белых мокрых комьев

Быстрый промельк моховой,

Только крыши, снег, и, кроме

Крыш и снега, никого.

И опять зачертит иней,

И опять завертит мной

Прошлогоднее унынье

И дела зимы иной.

И опять кольнут доныне

Неотпущенной виной,

И окно по крестовине

Сдавит голод дровяной.

Но нежданно по портьере

Пробежит сомненья дрожь,-

Тишину шагами меря.

Ты, как будущность, войдешь.

Ты появишься из двери

В чем-то белом, без причуд,

В чем-то, впрямь из тех материй,

Из которых хлопья шьют.

...

Власнi також не наважуюся викласти. Якось надто особисте :)

Опубліковано

Нашi поети

Лiна Костенко

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, - час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, - пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш - то уже навіки.

Опубліковано

Никогда ни о чем не жалейте вдогонку,

Если то, что случилось, нельзя изменить.

Как записку из прошлого, грусть свою скомкав,

С этим прошлым порвите непрочную нить.

Никогда не жалейте о том, что случилось.

Иль о том, что случиться не может уже.

Лишь бы озеро вашей души не мутилось

Да надежды, как птицы, парили в душе.

Не жалейте своей доброты и участья.

Если даже за все вам — усмешка в ответ.

Кто-то в гении выбился, кто-то в начальство...

Не жалейте, что вам не досталось их бед.

Никогда, никогда ни о чем не жалейте —

Поздно начали вы или рано ушли.

Кто-то пусть гениально играет на флейте.

Но ведь песни берет он из вашей души.

Никогда, никогда ни о чем не жалейте —

Ни потерянных дней, ни сгоревшей любви.

Пусть другой гениально играет на флейте,

Но еще гениальнее слушали вы.

П.С. автора не пам"ятаю

Опубліковано
Никогда ни о чем не жалейте вдогонку,

Если то, что случилось, нельзя изменить.

Как записку из прошлого, грусть свою скомкав,

С этим прошлым порвите непрочную нить.

Никогда не жалейте о том, что случилось.

Иль о том, что случиться не может уже.

Лишь бы озеро вашей души не мутилось

Да надежды, как птицы, парили в душе.

Не жалейте своей доброты и участья.

Если даже за все вам — усмешка в ответ.

Кто-то в гении выбился, кто-то в начальство...

Не жалейте, что вам не досталось их бед.

Никогда, никогда ни о чем не жалейте —

Поздно начали вы или рано ушли.

Кто-то пусть гениально играет на флейте.

Но ведь песни берет он из вашей души.

Никогда, никогда ни о чем не жалейте —

Ни потерянных дней, ни сгоревшей любви.

Пусть другой гениально играет на флейте,

Но еще гениальнее слушали вы.

П.С. автора не пам"ятаю

Гм, я щойно хотiла теж додати цього вiрша.......

Бувае ж таке :)

Автор - Андрiй Дементьев.

Опубліковано
Я так бачу, що в нас схожі літературні смаки:)

Так, схожi смаки, ще й дають про себе знати в один i той же час :)

Навмисно не придумаеш такого спiвпадiння :)

Опубліковано

Ще того ж автора

Я ничего и никому не должен.

Не должен клясться в верности стране

За то, что с ней до нищеты я дожил.

За то, что треть земли моей в огне.

Я ничего и никому не должен.

Мне «молодые волки» не указ.

Они, конечно, много нас моложе,

Но вовсе не талантливее нас.

И новый мир по старому ничтожен

Среди своих раздоров и корыт.

Я ничего и никому не должен,

Поскольку никогда не жил в кредит.

........

Выхода нет.

Есть неизбежность...

Наша любовь —

Это наша вина.

Не находящая выхода нежность

На вымирание обречена.

Выхода нет.

Есть безнадежность

И бесконечность разомкнутых рук.

Мне подарил твою нежность художник,

Чтобы спасти меня в годы разлук.

Видимо, ты опоздала родиться.

Или же я в ожиданье устал.

Мы — словно две одинокие птицы —

Встретились в небе,

Отбившись от стай.

Выхода нет.

Ты страдаешь и любишь.

Выхода нет.

Не могу не любить.

Я и живу-то еще

Потому лишь,

Чтобы уходом тебя не убить.

......

Мы на земле живем нелепо!

И суетливо...

Потому

Я отлучаюсь часто в небо,

Чтобы остаться одному.

Чтоб вспомнить то,

Что позабылось,

Уйти от мелочных обид,

И небо мне окажет милость —

Покоем душу напоит.

А я смотрю на землю сверху

Сквозь синеву,

Сквозь высоту —

И обретаю снова веру

В земную нашу доброту.

И обретаю веру в счастье,

Хотя так призрачно оно.

Как хорошо по небу мчаться,

Когда вернуться суждено.

Окончен рейс...

Прощаюсь с небом.

Оно печалится во мне.

А все вокруг покрыто снегом,

И пахнет небом на земле.

И жизнь не так уж и нелепа.

И мир вокруг неповторим.

То ль от недавней встречи с небом,

То ль снова от разлуки с ним.

Опубліковано

Автора не знаю:

Не люблю хитрецов,

Не умею хитрить.

Не могу дурака

Похвалой одарить.

Не умею молчать,

Если сердце кипит.

Не меняю на выгоду

Горьких обид.

Можно хлеба краюху

Делить пополам.

Половину души

Никому не отдам.

Отдавать – так уж всю,

Без остатка, до дна.

Потому что, как жизнь,

Неделима она.

Не люблю хитрецов,

Не умею хитрить.

Что подумал о ком-то,

Могу повторить.

Всё могу повторить,

Глядя прямо в глаза.

Если б так же всегда

Поступали друзья…

.......

Самое горькое на свете состояние- одиночество,

Самое длинное на свете расстояние-то, что одолеть не хочется,

Самые злые на свете слова -"я тебя не люблю",

Самое страшное, если ложь права, а надежда равна нулю.

Самое трудное-это ожидание конца любви,

Ты ушел, как улыбка с лица, а сердце считает шаги твои.

И все-таки я хочу самого страшного,

Самого неистового хочу.

Пусть мне будет беда вчерашняя

И счастье завтрашнее по плечу.

Я хочу и болей, и радостей.

Я хочу свою жизнь прожить

не в полсердца, не труся, не крадучись

Я взапой ее стану пить.

Я хочу ее полной мерою:

В руки, в сердце, в глаза и сны.

Всю-с надеждою и изменою,

Всю - от крика до тишины!

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.


Hosting Ukraine
AliExpress WW


×
×
  • Створити...