Променад з Дон Кіхотом. Озера Волині

[ODZER]

Цікаве інтерв"ю про озера Волині з письменником-краєзнавцем Віктором Лазаруком,

Автор збірок поезій «Синь озерна», «Музика верховіть», «Швацькі озера», «Озерний дзвін», «Глаголи землі», «Літораль», книжок нарисів, статей «Сині очі Волині», «Вікна», роману-есе у 2-х томах «Світязь». http://www.simya.com...rticles/3/3794/

Інтерв`ю 2007 року з журналу Сity Life

http://www.citylife....tid=375&art=545

http://www.citylife....tid=383&art=561

Променад з Дон Кіхотом

— Вікторе Антоновичу, це Господнє диво, що на Волині аж дев’ять Святих озер?

Два з них у Маневицькому районі, по одному в Ковельському, Ратнівському, Камінь-Каширському, Турійському, Старовижівському, Любешівському та Любомльському районах. Серед Святих озер нашого краю плесо біля села Тура Ратнівського району — найбільше (44 гектари) і найглибше (15,9 метра).

Є на Волині і Свята річка. Вона з’єднує однойменне озеро з Прип’яттю, озерами Волянським та Білим, Білоозерським каналом та всією Дніпровсько-Бузькою системою. На ній стоїть шлюз-регулятор, і не доводилося мені ніколи чути, щоб хтось ту водну артерію називав річкою, та ще й Святою.

На Святому озері у Ратнівському районі я чув рибальську оповідку про трьохсотлітню, порослу від старості черепашками й мохом щуку, яка рве перемети й сіті, лякає молодиць, які приходять на берег прати, бо нагадує утопленика, що сплив на поверхню. Проте за десять років перебування на Поліссі пам’ятаю лише один випадок, коли тут закинули невода. Ні, тоді не впіймали легендарної щуки часів Богдана Хмельницького. Нерівне, з підводними ямами дно створює чудові умови для втечі риби...

— На Волині з діда-прадіда нічого не чули про «Вулканне» озеро. Знаю, що вас на його береги привела легенда.

— Це невеличке озеро розмістилося в лісі біля Сошична, праворуч залізниці Ковель — Камінь-Каширський. Мене поліщуки запевняли, що на ньому в найтихішу погоду ні з того, ні з сього здіймаються хвилі.

Старожили розповіли дуже цікаву поетичну легенду. В свято жінка ткала кросна, і випав з її рук човник, а вона закляла його, щоб запався він під землю. І провалилася земля, а на тому місці утворилось озеро: наче зійшли з ткацького верстата і стали чистими плесами льняні полотна. І рибальський човен снує там срібну нитку.

«Вулканне» озеро має справжню назву Заболоцьке, бо лежить за болотами. Воно ідеально кругле, на високому піщаному пагорбі. І справді подібне на кратер згаслого вулкана. Цікаво, що дна цього озера ніяк не могли дістати. За мірками старожилів, воно глибше п’ятдесяти метрів.

Я виявив цікавий історичний документ, писаний княжими службовцями 16 грудня 1568 року в Смолигові. З нього довідався, що в Сошичному на той час було п’ять дворищ, які мали 52 дими і сплачували 28 відер прісного меду. Через великі води і «непєрєбитыє» болота посланці з Несухоїжського замку не могли самі об’їхати всього «Сушичєнского кгрунту» й були змушені про його ширину і довжину випитувати у старця та підданих. В архіві князів Сангушків я вичитав: «В том кгрунтє Сушичнском, повєдил старєц и подданые Сушичнские, озєрца двє, одно на имя Скоморо, на котором нєводом одну тоню волочити можєт, бо вєлми глубоко, толко вершами рыб зимою потросє доставают. А рєки, ани ставу, ани ставища ниякого кгрунтє Сушичнском нєт. Тєж лєсов на палєнє попєлу и на роботу ванчосу годных нєт».

— А чи не допоможете розібратися з озерами, яким дав назву пісок?

— На Волині таких озер аж шість! Найбільше із них — в межиріччі Прип’яті й Вижівки біля Кримна. Його площа сягає 280 гектарів, глибина — вісім. Якщо говорити про вертикальні виміри «пісочних» озер, то це в основному плеса середньої глибини.

Перше місце за цим показником посідає водоймище шацької групи — шістнадцять метрів! Там же, біля села Піщі, є ще два Піщанських озера — Велике і Мале. Два «пісочних» озера розмістилися і в межиріччі Турії та Стоходу, в Ковельському та Турійському районах. Перше зовсім мініатюрне. Друге, що поблизу Озерян, досить глибоке при незначній площі. І, нарешті, ще одне Пісочне озеро маємо в межиріччі Вижівки і Турії.

До цього переліку варто було б зарахувати також Домашнє Велике, що біля Кримна Старовижівського району. Стара його назва — Кремінь. Очевидно, що «кремінь» і «Кримко» — слова одного кореня, який бере початок із шарів далекої геологічної доби.

Волинь, як відомо, пережила кілька зледенінь — від найстарішого Ярославського до наймолодшого Балтійського. Мільйони років тому повзли із суворої півночі могутні льодовики. Волочили із Скандинавії потрощені гірські породи і, знесилені сонцем, поволі вмирали. Утворювалися стрімкі потоки і бурхливі ріки, які віками, тисячоліттями розмивали, руйнували, зносили, вирівнювали нагромадження післяльодовикових відкладів — різних глин, пісків, валунів, гравію, кременю тощо. А завершили творення образу первісного Полісся північно-західні вітри, які на одноманітному, низинному просторі насипали розкішні піщані видми, або дюни. Пісок — вічна притча усього Полісся, але, як виявляється, не всюди він однаковий. Не подібний за формою, кольором, величиною зерен та способом залягання.

До речі, є на Волині й озеро Глинське (межиріччя Стоходу й Стиру), щоправда, єдине, хоча блакитні, зелені та білі глини для нашого Полісся не такі вже й рідкісні.

— Що, на вашу думку, відігравало домінуючу роль у визначенні назв волинських озер?

— Мабуть, древня слов’янська язичницька міфологія з її віковою вірою в існування злих і добрих духів, темних і світлих начал у житті природи і людини. Іноді в таємничі сутінки гідроніма поринаєш, як у бездонне озеро. Люб’язь, Любань, Любовель. Думка якого роду-племені б’ється у цій назві? Сверинець, Охнич, Тісоболь, Хідча, Ниговище... Чи не сягає їх етимологічне коріння епохи ідолопоклонства? Нечімле, Люцемир, Случ, Стобихово... Чи не проступають в їх морфології етнічні риси далеких племен і народів, скажімо, слов’яно-балтські, угро-фінські і навіть древньоісландські елементи?

Безперечно, в озерній гідроніміці відображається топографічна характеристика нашого краю з його віковими пущами, золотими розсипами пісків та зеленими подолами лук у річкових заплавах, гаптованих розкішними мохами. Тому-то на Волині так багато озер лукових, пісочних, мшаних, оріхових, островенських. Назва Лука з варіантами Луки, Луко, Луке зустрічається, наприклад чотири рази, стільки ж повторюється озеро Горіхове.

Заглибтеся в озерну гідроніміку, і перед вами оживе, загойдається старе болото в усіх його проявах і формах, серед його безмежних просторів заголубіють озера: Гниле і Муляне, Ковпинне і Плав, Болотне і Рудно, Наболоть і Гняльбище, Бережисте і Острівянське... Зашумлять у давніх назвах волинські пралісища, що віддзеркалювалися у плесах: Боровому і Лісному, Межиліському і Глухівському, Підберезибному і Ягодному, Хмельнику і Оріховому.

Ніколи було поліщукові ті численні багатства досліджувати, на око доводилося їх міряти. Тому й виходило просто і дохідливо: Велич, Мале і Середнє, Довге і Кругле, Глибоке і Безодник. Чи не з давніх, бува, часів походить Локоть (Локіття), що означає стару міру довжини. Іноді для уточнення така «метрична» назва додавалася до вже існуючої: Згорянське Велике, Згорянське Мале, Грибно Велике, Грибно Мале. Звичайно, старі назви тепер аж ніяк не відповідають дійсності, бо не такий вже глибокий Безодник, не така вже велика Велич.

Безперечно, про назви волинських озер подбала також фауна: Карасин і Карасинець, Сомин і Соминець, Щуче і Линовець, П’явочне, Жабине і Зміїнець, Черепаха і Качин, Тур, Свинороє і навіть таке задерикувате, як Веприк. Аж чотири озера на Волині «сомові»!

Назву Пулемецького озера мені пояснювали від словосполучення «пуль много». Розповідали, що там битва кривава відшуміла. Я ж вважаю, що назва озера набагато старіша від вогнепальної зброї. Мені пощастило з’ясувати, що за даними Волинської духовної консисторії, сусіднє село на березі того ж Пулемецького озера називається трохи інакше — Полемець. То чи не «полем» потрібно пояснювати ці назви? Чи не стосуються вони тих часів, коли людина вогнем і мечем виборювала для себе дороге хліборобське поле?!

На Волині відомі факти перейменування озер. Легенда свідчить, що від польського короля дістав Василь Рутний озеро Чемерер і навколишні землі. Помираючи, він розділив спадщину таким чином, що старшому синові дісталося озеро, яке відтоді почало називатися Синовим, а меншому — село на північному березі, котре довго йменувалося Васильками...

— Я не міг повірити, що колись джерело пробилося безпосередньо в хаті поліщука.

Таку бувальщину розповідають в Оконську Маневицького району. Із незапам’ятних часів передається скупий народний переказ про катастрофу, яка сталася внаслідок попадання в горловину джерела якогось великого предмета. Спротивилася вода і залила поселення. Прийшлося духовенству замовляти непокірну воду, просити, щоб зайняла попереднє положення. Бува, не про це лихо розповідають археологічні знахідки, які відкрилися науці в кінці ХІХ століття, після осушення болота на схід від Оконська: залишки дерев’яних будівель, черепки глиняного посуду і металевих інструментів, стовбури дубів, які тепер там не ростуть, знаряддя з кременю?

У 1899 році в Оконську було лише одне джерело. За твердженням академіка Павла Тутковського, воно давало за годину 36 тисяч відер, або 442, 8 кубічного метра води, тобто приблизно на сто кубічних метрів менше, ніж два сучасних.

Безрезультатними виявилися спроби виміряти глибину горловини. Гиря, опущена в безодню, зачіплялася за крейдяні виступи і звивини. Відомо, що ще за Польщі діти з цікавості кидали в горловину цеглини і чекали, поки їх знову виносило на поверхню. Бувало, що кілька цеглин, зв’язаних докупи, не виринали: тоді розгніване джерело вивержувало хмари крейди, а вода ставала білою, як молоко.

Поблизу знайшли ще вісім подібних джерел, правда, значно менших за потужністю: два в Северинівці, одне в урочищі Тростянця, між Собятином і Яблунькою, чотири в Чорторийську. У Северинівці поміщик на основі місцевих джерел намагався створити щось на зразок вічного двигуна.

У 1939 році Оконське джерело було очищене, оточене новим валом і замкнене малим шлюзом. На місці старого джерела пробурили чотири свердловини, які пройшли чотири метри піску і двадцять вісім метрів крейди. Дві з них діють і понині.

Свого часу вода джерел привернула увагу працівників Маневицького харчокомбінату, які захотіли використати її для виготовлення напоїв. Та яке ж було здивування, коли виявилося, що газ у цій воді не розчиняється!

— Я не раз бачив, як богомільні люди ходили до джерела у Цуманському лісі, молилися біля нього. Воно що, також існує в подобі святого?

— Це відоме радонове джерело у Журавичах. Колись умився у ньому сліпий чоловік і раптом прозрів. Тому це джерело оголосили святим, чудодійним. Навіть поблизу поставили капличку.

Я не виключаю, що саме в тих лісах народжувалися дивовижні сюжети про цілющу і мертву воду, які полинули у світ духовного буття нашого народу. Найдивовижніше те, що легенду про прозріння сліпого чоловіка утверджувала наука. Ще в 1933 році у Варшаві в «Наукових засіданнях державного геологічного інституту» повідомлялося про результати дослідження радіоактивності джерел у Журавичах. Учені дійшли висновку, що радіоактивність приносить не вода, а газ, тобто вугільний ангідрит, який добувався з глибини. На думку дослідників, наявність радону в поліських джерелах пояснюється заляганням на Волині українського кристалічного щита, який започатковується біля річки Горинь і тягнеться на південний схід до Азовського моря.

За часів панської Польщі джерело використовувалося у практичних цілях. Тут відкрили два лікувальних корпуси, які проіснували до 1947 року. Оздоровлювали хворих і водою, і торфогрязями, які привозили з Шатового болота. Відомий такий факт: немічну чешку з Олики возили візочком, а після завершення курсу лікування вона встала і пішла своїми ногами.

У наш час фахівці з Хмільницького курорту підтвердили, що джерела тут дають стільки води, що можна відкривати санаторій. І вони тепер використовуються за призначенням.

— Не раз під час відряджень у поліські села мені наговорювали стільки жахів, що аж волосся дибом ставало: земля у лісі ковтнула дорогу, корова провалися поблизу Северинівки, а випливла аж біля Оконська... Хіба можливе таке?!

— Ну, ще могли сказати, як провалилося ціле село й утворилося озеро... Таких легенд на Поліссі ходить багато. Он і сам Світязь виник на місці затопленого міста. Відомо, що отверзлася зненацька земля біля церкви в Острозі, що двадцять чотири рази западала земля вздовж залізничного полотна між Рівним і Сарнами. У 1890-1902 роках часті провали на 452-454 верстах Поліської залізниці між Любомирськом і Костополем не на жарт стурбувала громадськість. Довелося навіть зменшити швидкість руху поїздів, посилити дорожній нагляд.

Я особисто чув про те, що між Іванівкою та Соф’янівкою у лісі провалилася дорога, у Северинівці пішов на «той світ» колодязний зруб. Власне, дається взнаки самобутній прояв карстових явищ. Наука у цьому питанні одностайна. Наприклад, академік Павло Тутковський вважав, що карстові явища на Поліській залізниці викликані розчиненням крейди артезіанськими глибинними водами, які постають із глибокого горизонту в підкрейдяних породах і піднімаються по тектонічних тріщинах...

Із древньої балтійської форми Svit-ingis

З листа Віктора Лазарука литовському поету Юстинасу Марцинкявічюсу від 3 травня 1985 року:

«Обращаюсь к Вам с большой просьбой: что означает по-литовски «Свитязь»? «Утро», «святой» или «гость»? В топонимическом словаре Фасмера «Свитязь» происходит от древнеисландского «белая вода». Но у Яна Длугоша «Висла» — тоже «белая вода». Неужели «Висла» и «Свитязь» одного корня?

Мне известно, что имя «Свитязь» носят два озера (в Новогрудке, на родине Адама Мицкевича, и у нас в Украине, на Волыни) и деревня во Львовской области. Не исключено, что оно широко распространено также в Литве и, безусловно, одного общего славяно-балтского происхождения. Имеются ли в Литве подобные топонимы?»

Із листа Юстинаса Марцинкявічюса Віктору Лазаруку від 24 травня 1985 року:

«Происхождение названия озера Свитязь до сих пор остается невыясненным. Мнение М.Фасмера, позже принятое другими авторами, что это название может быть германского, притом еще и антропонимического происхождения (от имени Hviting), мне кажется ничем не обоснованным. Правда, М.Фасмер допускал и возможность балтийского происхождения, но не уточнял, каким путем и из каких слов.

Наряду с другими возможностями, я хочу обратить внимание на достаточно достоверную балтийскую этимологию. Свитязь — из более древней балтийской формы Svit-ingis/Sveit-ingis/Sviet-ingis, где корень svit-/sveit или sviet- и суффикс -ing- (возможно, ятвяжский). Корень svit-... можно связывать с литовским svisti «становится светлым», sviesus «светлый», sviesti «выдавать свет» и т.п. Почти стопроцентным соответствием названию озера Свитязь является названия озера южной Литвы (возможно, ятвяжское) Svaitingis. Сравни еще литовск. yotvingis — русск. ятвязь!

Суффикс -ing- был очень характерный для ятвяжской гидронимии.

Уважаемый Виктор Антонович! То, что Вы прочитали — мнение крупнейшего специалиста, автора словаря литовских гидронимов, доктора филологических наук А. Ванагаса. Очень убедительное мнение. Согласитесь ли Вы с ним это — уже, как говорится, дело Ваше. Тем не менее, надеюсь, оно поможет Вам в работе».

Сім чудес світу

— Вікторе Антоновичу, я відчуваю: все, що пов’язане зі Світязем, для вас — святиня. Саме цьому озеру зобов’язані своєю вічною письменницькою неволею. Як виник задум написати роман про блакитний талісман Полісся?

— Хоч як дивно, трапилося все досить несподівано. У 1971 році, працюючи в Товаристві охорони пам’яток історії та культури, я змушений був провести в Карпатах екскурсію. Спровокував водіїв двох автобусів повернути на озеро Синевир. Гуцули дивувалися, що туристи на ЛАЗах прорвалися до нього (ми тоді ледве не зірвалися на перевалі). Синевир з невеликим острівцем посередині у мініатюрі мені нагадав Світязь. Поклавши очі на це гірське озеро, я заприсягнувся, що обов’язково напишу про Світязь.

Дуже часто мене переслідували сумніви: чи впораюся я з цією темою. У 1972-му я натрапив на журнал «Ziemia» за 1911 рік, де були надруковані дослідницькі матеріали про Полісся доктора Львівського університету Бенедикта Дибовського. Він був настільки захоплений Світязем, що помилково зарахував його до найбільших озер Польщі. Зрозуміло, таку помилку вченого тижневик був змушений спростувати.

Його твори змусили мене здійснити поїздку до Світязя, після чого, під враженням побаченого і почутого, написав нарис «Дві подорожі».

Трохи пізніше була створена документальна повість «Світязь», але у видавництвах, куди я звертався, не захотіли друкувати: все стояло глухо. У них розгублювалися, адже в різних аспектах я намагався порушити проблеми Полісся. Мені навіть казали, що твір надто розпорошений, що його обтяжує історична хроніка. І тільки у 1979 році мені пощастило частково її опублікувати у книжці «Сині очі Волині».

На моє щастя, у 1985 році я отримав листа від головного редактора журналу «Жовтень» Романа Федоріва з пропозицією написати роман про рідну землю, ріки, озера, ліси Волинського краю, людей, які тут проживають, — тобто есе про Волинь, але коли я детальніше вникав у тему, зрозумів, що вона надто обширна. Тоді звузив її до Полісся, а потім до Шацьких озер (північно-західний регіон). Лише в 1986 році був нарешті завершений журнальний варіант твору, я надіслав його до редакції.

Не дивно, що, редагуючи твір, Роман Іваничук свого часу змушений був зняти ті епізоди, які не могла пропустити цензура. Роботу над романом я не припиняю досі, збагачуючи його новими фактами. Світязь — це неоране поле, цілина на Волині. І дуже почесно перти того плуга. Чи я зорю все? Не відомо...

— Ви заявили, що «Світязь» — роман екологічний. І створюєте свою лінію оборони довкола красеня-озера. Невже такими серйозними є підстави для занепокоєння?!

— Розповідаючи про сучасні долі, я більше уваги намагаюся приділити екологічним проблемам, які стали особливо актуальними в наш час, коли загострилось протиріччя у взаємовідносинах людини і природи. Накладення нівелірної зйомки 1928 року на топографічну карту 1982 року засвідчило, що світязькі озера змаліли. Причиною цього є, безумовно, не лише природне старіння голубих плес, а й жахливе вирубування лісів та меліоративні системи.

Світязь також втрачає свою площу. На карті 1856 року це озеро нагадувало слоненя з хвостом. На наших очах від нього відпала затока Бужня. Замість неї утворилося суверенне озеро, яке зуміло піднятися вище Світязя. Він замулюється. У 30-х роках минулого століття глибина озера становила 58 метрів. За даними фахівців із Санкт-Петербурга, нині вона не перевищує 49 метрів.

На дні озера — тріщина, яка проходить із південного заходу на північний схід. Острів постійно «росте». У 1938 році поляки визначили його площу: 3,6 гектара. З того часу вона збільшилася майже втричі. На острів хвилі намивають пісок, він витягується в довжину. Однак рівень води Світязя тримається на одній висоті над рівнем моря. І амплітуда його коливання повторюється через певний період (очевидно, проявляється залежність від космічних процесів).

— Світязь нерідко уособлюється з сімома чудесами світу. Як це ви можете пояснити?

— Річ у тім, що на дні озера є сім карстових джерел (лійок), які сховані у глибинах. Характеризуються вони сталими термічними показниками — і влітку, і взимку температура таємничої живої води коливається в межах дев’яти градусів тепла.

А що вона унікальна — жодного сумніву. Стривайте, згадаю, як я писав про це, відтворюючи діалог юних німецьких солдат Густава Гольца та Артура Греве, які купалися у Світязі влітку 1917 року.

«— Кажуть, власник озера царський генерал Драгомиров досліджував тут залізорудні джерела.

— Дурень той царський генерал... Не залізо, а золото й срібло потрібно тут шукати. Без сумніву, озеро ще не до кінця вивчене. Ні, не для прання білизни воно призначене.

— Справді, може цю воду потрібно продавати в аптеці як лікувальну. Купатися в такій воді занадто велика розкіш!

— Такі озера не для купання, а для молитви, для очищення душі від скверни... Для молитви, для меси у величному храмі...»

— Знаю, що ви досліджували тему рибальства. Що у ній знайшли несподіваного?

— Я натрапив на відомості, що за Польщі у Світязі зловили сома вагою 90 кілограмів. Одна з легенд розповідає, що якось величезний сом вчепився за ногу рибалки — колегам довелося волами витягували здобич.

У другій частині роману я подам список усіх місць, де рибалки закидали невода. Мені пощастило розшукати Марію Дужич-Бобчук, батько якої найнявся веслувати на крипі Бенедикта Дибовського. Данило Бобчук усе життя рибалив, не мав ні коня, ні вола, ні корови, ні поросяти. Пив чорно, в корчму з хати виносив останній одяг, запас збіжжя.

Марія свідчила:

«— Запрошували його як махара, тобто рибальського бригадира. І неводи шив, і рибу ловив. Бо добре знав свою справу. Може, знав якісь секрети або просто везло. Бало, залишався вдома по господарству. Тогді смиєвся: «Зловлять вони чорта з два, зловлять, як рак свисне... Я їм таке поробив...» А що поробив? Наврочив чи сіті переплутав? Про те було відомо лише йому одному».

Якось взимку Данило Бобчук їздив шити неводи. Повертаючись, утопив у Світязі коні, бо був п’яний. Сам ледве врятувався, прийшов додому весь мокрий. Проте не захворів. Навесні витягли сани. Євреї, які орендували озеро, пробачили Данила. Вони самі прийшли просити його на роботу і грошей за коней не взяли.

Вічний спогад

— Читаючи роман, розумієш, чому крізь віки проходить духовна сутність князів Сангушків. Можна сказати, що вони стали вічним спогадом, який несе в глибину таємничих епох Полісся...

— І цей славний рід посилає нам свої нагадування, веління й заповіти. Його деякою мірою можна вважати виразниками духовної сутності краю. Немає жодних сумнівів, що Світязь в епоху Середньовіччя належав Сангушкам. Деякі дослідники вважають, що назва Шацьк походить від імені служебника князя — Szacko.

Я випадково натрапив на фігуру Дмитра Сангушка. Коли працював у львівських архівах, познайомився з матеріалами життя роду Сангушків, що складали сім томів і охоплювали ХV-XVI століття. Це великий українсько(русько)-литовський княжий рід, який мав дві генеалогічні лінії: князі Сангушки-Каширські, що володіли укріпленим городищем Камінь (нині Камінь-Каширський), мали маєтність у селі Кошари (нині Старі Кошари біля Ковеля), та ковельські Сангушки, які між собою часто сперечалися, поки у 1543 році князь Сангушко і королева Бона не обмінялися володіннями. Рід ковельських Сангушків проіснував аж до ХХ століття. Дехто з письменників дорікнув, що пишу про литовських князів. Але я був упевнений у протилежному, бо знав, що князі литовські, прийшовши в Україну, перейняли культуру, звичаї українського народу. Вони брали за дружин українок. Історики вважають, що Сангушки — нащадки українських удільних князів. Так, Дмитро Сангушко говорив українською мовою, сповідував православну віру. Його батько, Федір Андрійович, давав кошти на спорудження православних церков у Володимирі, Бресті, Києві, Луцьку. До речі, батько Дмитра похований у Києво-Печерській лаврі. Герб Сангушків Погоня був викарбуваний на Святогорському монастирі в Зимно.

Гальшці Острозькій, яку Беата Костелецька (її мати) пообіцяла віддати заміж за князя і не дотримала свого слова, було лише 14 років.

«...Бідолашну наречену так зашарпали, що вона зомліла і впала. Мусили відливати водою». Коли Гальшка прийшла до тями, дядько Василь узяв її за руку і привів до Дмитра.

— Я тобі віддаю її, бо то є в моїй моці, яко стрия...

Гальшка залилася гіркими сльозами, і в цю ж хвилину завчасу викликаний піп приступив до вінчання. На запитання, чи погоджується княжна виходити заміж за Дмитра Сангушка, Гальшка мовчала. За неї відповідав опікун, дядько Василій, князь Острозький...»

Цікавим був шлюбний кодекс тих часів, коли в народі не заборонялося викрадати наречених. Але Гальшка, що зросла без батька, мала сильних і впливових опікунів, насамперед королеву Бону, короля, великого князя Василя Острозького. Окрім того, рід Сангушків мав великі землеволодіння (у Турійську, Володимирі, Любомлі, Ратні) та владу, і це, певно, не було всім до вподоби.

Трагічна загибель Дмитра Сангушка спричинена певними обставинами.

«— Як тобі багато наш круль вірив, дав тобі пограничні міста й замки, а ти так підло його зрадив, не з татарами й турками почав воювати, а з жінками, — махає кулаком перед очима Сангушка Мартин Зборовський (каліський воєвода, польський магнат, краківський каштелян — авт.) — Ну, що ж, почекай, дам тебе усмирити нарешті!

— Повісьте його за ребро, по-турецьки! — радить рихтар.

Старий воєвода підходить упритул до бранця. Зриває з його шиї золотий ланцюг і заходиться в’їдливим сміхом:

— Цей тобі тепер зайвий, зараз тобі більше пасує залізний!»

Свою чорну справу вбивці коїли без суду і слідства: «Зборовський викинув був тіло небіжчика з домовини і наказав тримати кілька днів у гноєві в конюшні!»

Роман Сангушко — брат Дмитра — був у великій пошані і займав значну посаду при королівському дворі.

Нагла смерть спіткала ще одного представника цього магнатського роду — Ярослава Сангушка. Він був на танцях в однієї княжни у Луцьку і задирався з поляками, які не любили литовців (таким вважали Ярослава). Коли Сангушко вийшов, один з поляків підстрелив його з аркебуза через щілину у стіні.

Останній князь, у якого була сильна охорона з інгушів, загинув у Славуті у 1917 році, його підняли на багнети солдати, які в період соціальних потрясінь стали страшною, жорстокою силою.

— Будь-яке зло має бути покаране. І повною мірою ця істина відбилася на долі Беати Костелецької та її доньки Гальшки Острозької.

— За наказом короля Гальшку віддали заміж за графа Лукаша Гурку. Це глибоко обурило Беату Костелецьку: вона з дочкою переховувалася в домініканському костьолі у Львові, де обвінчала її з Симеоном Слуцьким. Повернувши Гальшку, граф ув’язнив її у своєму родовому замкові в Шамотулах у Познанській провінції. Одинадцять років жінці доведеться нидіти в одинокій вежі. Існує версія про те, що, збожеволівши, вона потрапила в Закриниччя (нині Хмельницька область). І там у замку на воді її начебто убили під час нападу татари.

«Звичайно ж, брат нашого героя (Роман Сангушко — авт.) міг і не знати, що горда і самовпевнена теща Беата повторить долю своєї слухняної дочки: маючи на меті помсту, в сорок дев’ять вийде заміж за молодого вдівця Альбрехта Ласького, перепише на нього всі свої багатства, та новий чоловік на таке великодушне благородство відповість чорною невдячністю — запроторить її в домашню замкову тюрму, що в Кезмарку, в Спіжиній долині, в Уграх. Одинадцять років ув’язнення на чужині підірвуть здоров’я непокірної матері. Після клопотання впливових осіб вийде на волю, але, вже не спроможна повернутися на батьківщину, помре в Кошуце».

— Символічний образ погоні весь час женеться за поліщуком. Мені здається, це одна з причин, чому він століттями не виходив з пітьми. Ненаситна тяга до багатства та вигоди призводила до трагічних наслідків. Як у подальшому будете розвивати цей образ?

— Так, через увесь мій твір проходить образ погоні.

«Така погоня, споряджена з метою сліпої помсти та грабунку, — розмірковує князь (Роман Сангушко — авт.), аби врятуватися від заслуженої кари, — мусить сама згодом стати втечею. А вся наша кривава історія? Хіба то не є послідовне чергування розмаїтих погонь і втеч».

Погоня ХVI століття пов’язана з погонею ХХ століття, стає символом переслідування не просто окремої людини, а всього українського народу. Нещастя завжди супроводжували волинян. Постійні зміни панів, грабунки, знущання, війни не давали їм спокійно жити.

Образ погоні — увертюра, своєрідний заспів, наскрізний лейтмотив твору, який, згідно з моїм задумом, і повинен завершити твір, звівши в єдиноборстві не лише протилежні сили, а й століття. Роман повинен завершуватися поемою «Дзвін», своєрідним поетичним епілогом.

«Приставив фінку до моєї шиї»

— Кривавий слід у романі тягнеться з 1826 року. Чи він знайде своє відображення у продовженні твору?

— Кримінальна справа 1826 року про вбивство двох євреїв до історії Світязя має безпосереднє відношення. Слідчі органи чотирьох губерній намагалися розкрити цей злочин, про нього знали у Санкт-Петербурзі. У Шацьк навіть ввели військо.

В архівах КДБ я натрапив на паралель з подіями позаминулого століття. Її проекція на сьогодення дасть мені можливість відобразити криміногенну ситуацію на Шацьких озерах. Часи, коли на тридцять років траплялося одне вбивство, коли селяни горою стояли за честь і гордість своєї громади, давно минули.

Мене дуже захопила тема протистояння людей з різними уподобаннями, мотивами поведінки. Відображатиму перебування на Поліссі загонів УПА. На березі Світязя мені довелося брати інтерв’ю в чоловіка, який мав три судимості по двадцять п’ять років. Очевидно, що він свого часу сприйняв мене як агента КДБ, бо приставив фінку до моєї шиї. Казали, що у зоні мій герой прирізав двох чоловік.

Побачивши, що я витримав психологічну атаку, він поставився до мене по-людськи. І розповів про подробиці подій 1943-1944 років. Третя книга роману починатиметься якраз з теми Другої світової війни.

Полісся — край, у якому досить легко пускала паростки більшовицька пропаганда. Я колись не міг подумати, що на Щацьких озерах може спалахнути національно-визвольна боротьба. Недавно зустрічався з поліщуком, який з трьома своїми братами пішов в УПА у 1950 році.

— Збірний образ поліщука ви створюєте у нерозривному зв’язку з природою. І наче навмисне його долю обумовлюєте надзвичайними обставинами.

— Переді мною стоїть надто складне завдання: показати у роки війни трагедію епохи через поліські характери, розкрити причини і наслідки, які призвели до конфлікту, породженого, на мою думку, війною та окупаційними режимами. Наприклад, у другому томі роману розповім про протистояння червоного партизанського розвідника Панаса Бегаса із з’єднання Олексія Федорова та кропивницького старости Стодона Гінайла, яке закінчиться трагічно. Обох їх поєднувало одне почуття — ненависть.

Коли хочете, Бегас і Гінайло — також жертви. Не надаючи комусь із них переваги, все ж змушений констатувати, що Гінайло мені більше імпонує своєю цільністю і мужністю. Не може не захоплювати його стійкість і незламність під час допитів. За свідченням дочки Наталки, йому кілька разів імітували розстріл на кладовищі, але Гінайло не похитнувся і нікого не видав. Крім того, він із гідністю переніс не лише допити слідчого в застінках НКВД, а й кривавий розстріл у Ковельській тюрмі в перший-другий день війни...

Переглядаючи справу Стодона Гінайла, я натрапив на його фотографію, зроблену у лютому 1942 року. Мені дозволили зробити копію, з якою я зайшов до дочки Стодона Гінайла Наталки (проживала у Шацьку).

— Хто це? — запитав її, показуючи фотографію.

— Не знаю, — почув у відповідь.

— Уважніше подивіться.

— Не знаю.

— Та це ваш батько!

Вона заплакала. Документи, які я вичитував в архівах КДБ, детально перевіряю, уточнюю, бо не можу все сліпо брати на віру. Я знайшов адреси очевидців часів сталінського терору, війни. І тепер мені приходять листи з Сибіру, Казахстану, Запоріжжя від дітей репресованих родичів.

— А чим викликаний ваш інтерес до історії спалення села Кортеліси в роки минулої війни?

— Я пішов шляхом якнайточнішого дотримання історичної істини. Тому у романі намагаюся відкидати все непевне. Я довідався, що у 1938 у польському журналі був надрукований матеріал «Кортеліси — село загублене». У ньому повідомлялося, що це село вироджується, страждає від алкоголізму, туберкульозу і малярії.

І я вирішив розглянути версію про те, чи це не могло бути основною причиною його спалення. Адже не виключено, що німці просто провели біологічну зачистку села. У мене немає підстав говорити, що в 1942 році у Кортелісах був масштабний партизанський рух. У селі в той час переховувалися військовополонені. У групі колишнього радянського офіцера налічувалося всього лише кілька чоловік.

— Яким за обсягом буде весь роман?

— Роман «Світязь» — це есе в чотирьох книгах, хоча й вони не міститимуть усього зібраного у процесі роботи. Другий том я ставлю собі за мету завершити у цьому році. За обсягом він буде більший, ніж перший. Третя книга охопить події включно до 1945 року. Остання, четверта, яка присвячена Світязю сучасному та його проблемам, матиме в основному публіцистичний характер, з елементами белетристики. Особливо звертатиметься увага на проблему землі, яка розглядатиметься у філософському, економічному та моральному аспектах. Знову повернуся у світ легенд, у часи, коли ходив у походи Данило Галицький (мені пощастило з’ясувати ім’я поліщука, який проводив його воїнів таємними стежками в розташування своїх одноплемінників). Історія, яка творилася на берегах Світязя, дотикається нині і до Сибіру, і до Чехії, і до Прибалтики...

«— Наше озеро золоте, — кажуть поліщуки-язичники. — В ньому чарівна скриня з золотими червінцями плаває. Такі ж зачаровани гроши є в одній хаті в Пульми, але вони закопани глибоко під піччю... Знайте: той, кому дивний скарб одкриється, на світі ще не вродився. А мусить бути парубок або дівчина з чистим серцем і світлою головою».

«І все ж маємо відчуття затамованої блискавиці. Можливо, це якраз добре — бачити поета справжнього і знати, що його здібності не відкрилися ще на всю потужність, що в ньому назбиралося немало вогню, який він пригашує, стримує, боячись вибуху. Та, власне, тепер, коли захоплено входимо в таємниці творчості Віктора Лазарука, ми хотіли б сказати йому: «Розряди блискавку свого слова, загрими над Світязем, але так, щоб Каспій та Байкал почули. Ти можеш».

Дмитро Павличко

[ODZER]

Для тих хто цікавиться озерами Волині рекомендую книги Лазарука " Сині очі Волині"( перше видання було в 1979 році) та роман -ессе "Світязь" .

Зараз ці дві книги можна купити у книжковому магазині біля друкарні на пр. Волі. Бачив також і в інших книгарнях.

[Navigator]

Читаю епізодично роман "Світязь", не все мені там подобається. Саме цікаве - документальні хроніки сіл понад Бугом, зібрані автором десь в архівах. Все цікаве розписане по роках в 19 столітті.

[ODZER]

Я читав " Сині очі Волині " ще у 80-х. Нічого кращого про озера Волині не читав, дуже захоплююче і пізнавально

Книжка, яка зараз продається в книгарнях, це доповнене 4 видання.