Перевертні

[ODZER]

автор Сергій Лис, працівник Луцького краєзнавчого музею.

ПОЛІСЬКІ ВІРУВАННЯ ПРО ПЕРЕВЕРТНІВ:

ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

Археологічні та фольклорні джерела свідчать про поширення вірувань, пов’язаних із здатністю людини до магічного перевтілення в інших істот у міфології багатьох індоєвропейських народів. Відомий він і в давній Україні. Особливе ж місце у цих народних уявленнях займав культ людей-вовків – вовкулаків. Саме слово «вовкулака» означає або того, хто має вовчу шкуру (від слів «вовк» і «кодлак», тобто «кудлатий»), або того, хто є вовчого роду (від слів «вовк» і «кодло», тобто «рід») [1].

Сліди архаїчних вірувань про перевертнів і культ вовка як тотема- пращура, збереглися на Поліссі і по сьогодні. Коріння його сягає сивої давнини. Вперше про вовкулаків на території нинішнього Полісся писав ще «батько історії» Геродот у V столітті до нашої ери. Згідно з його повідомленнями, вище скіфів-орачів в лісах «на Захід від Борисфену» (Дніпра) спочатку жили в основному будини – «плем’я велике й численне, всі вони дуже світлі й руді» [2]. Потім під тиском якихось загадкових людей-змій на територію теперішнього Полісся прийшли «за одне покоління до походу Дарія» неври-вовки. Саме про них Геродот писав, що, вдаючись до чарів, неври вміють на деякий час ставати вовками, а потім так само легко набувати людського вигляду.

Є дві версії щодо походження неврів. За однією з них, це було, як, можливо, і будини, одне з давньослов’янських племен. За іншою, етимологія цього етноніму пов’язується з назвою кельтського племені нервіїв, яке спочатку жило у Західній Європі, поруч з племенами вольків-тектосагів, бойів (бойків) та галлів. Як зазначав ще видатний історик О. М. Трубачов, із Галлії бойі і вольки примандрували у Наддунайщину. Чимало кельтських відетнонімічних утворень вони залишили і в Галичині. Далі на Волині вольки прямо не простежуються – виступають неври. Однак, періодичне перетворення неврів на вовків привертає увагу до того факту, що кельтське volkae етимологічне означає «вовки» [3].

Наступні історичні відомості про існування на Поліссі культу людей-вовків пов’язані з германським племенем готів, які в другому столітті нашої ери захопили територію сучасної Волині. Археологічні дослідження свідчать, що впродовж II – IV століть вони частково витіснили звідси слов’янське населення [4]. Однак і після того, як більшість готів-тервінгів («лісовиків») помандрували з рештою свого народу підкорювати Римську імперію, деякі з їхніх світоглядних уявлень стали надбанням давньоукраїнського населення Полісся, яке асимілювало залишки германців. Навіть етимологію популярного на Волині бога Волоса, у день якого люди перебиралися в звірині шкури, деякі дослідники виводять від готського vol-ass, тобто вол-бог [5].

Згідно з візантійськими джерелами, саме готські воїни під час певних свят, зокрема зимового сонцестояння, виконуючі магічні танці, одягалися у вовчі й ведмежі шкури. Очевидно, саме з тих часів до нас дійшли поліські казки про Сучича – богатиря, народженого собакою [6]. Також в багатьох селах Полісся вовк сприймається як захисник і покровитель тієї людини, яка знає таємні слова-обереги для спілкування з ним. Так, в селі Мощена Ковельського району Волинської області старі люди говорять, що коли зустрінеш в лісі вовка, треба крикнути: «Аля-вовк!», і тоді вовк тебе не зачепить [7]. Подібні слова-обереги використовувалися і в інших частинах Волині. Зокрема, у селі Троянівка Маневицького району при появі вовка треба було вигукнути: «І я вовк!» [8].

Повертаючись до загадкового «аля-вовк», варто зазначити, що «ala» – готське слово, яке означає «весь», «все», а також родову належність до когось. В кельто-германських мовах слово «ala» часто застосовувалося до божеств-прародичів [9].

Навіть герб Володимира-Волинського – зображення святого Юрія Змієборця – можливо пов'язаний з вірою у вовка, як прародителя поліщуків. Річ у тому, що ще в дохристиянський період вовки вважалися хижаками, котрі пожирають бісів і в цьому аспекті діють заодно з Перуном, який побиває чортів блискавками. Так само і в германців: бога Водана (Одина) вовки супроводжували, наче собаки людей. Пізніше ці уявлення перейшли на святого Юрія, який в народній думці став вожаком і годувальником як вовків, так і вовкулаків, котрі супроводжують його під час полювання на демонів. Якщо взяти до уваги, що на Волині побутовою формою імені Володимир є стародавнє «Вовк», «Вовчик» [10], то не дивно, що саме святий Юрій є покровителем стародавньої столиці Волинського краю.

При цьому, як свідчать легенди, записані в Луцькому повіті Волинської губернії ще наприкінці XIX століття, вовк вважався твариною, створеною не Богом, як більшість живих істот, а чортом. Але через намагання чорта постійно використовувати вовка в своїх лихих справах той повстав проти свого творця і почав полювати на бісів та пожирати їх [11]. Тому природа його дволика, він не є однозначно ні лихим, ні добрим. Вовчим же святом в українському фольклорі здавна вважалося 31 жовтня (13 листопада за новим стилем), коли вони справляли свої «вовчі весілля» [12].

Але яким же чином деякі люди набувають здатності перетворюватися в інші живі істоти, в тому числі й у вовків? Що стосується вовкулаків, то тут треба зауважити, що вони є вроджені, відьмаки, які вміють обертатися на вовків, та зачаровані люди.

Вроджені вовкулаки народжуються у жінок, які або побачили вовка під час вагітності, або з’їли м'ясо звірини, яку роздер вовк [13]. Ну й, звісно ж, вродженим перевертнем може бути той, хто народився у родині вовкулаків.

Також людину може зачарувати лихий відьмак або відьма, перетворивши її на вовка чи якусь іншу тварину. В деяких регіонах Полісся побутувала легенда про Чорну книгу – древню збірку праць відьмаків, де, крім іншого, містилися заклинання, якими можна було обертати людину на звіра. Відьмак начитував закляття на пояс, підперезавши яким людину і перетворював її на вовка [14].

Перетворені силоміць на вовків, люди самі не можуть знову стати людьми. Вони живуть в барлогах, виють по-вовчи, але зберігають людський розум і від того страждають. Лише знаюча людина може повернути таким нещасним жертвам відьмацтва людську подобу. При цьому іноді потрібно було розірвати зачарований пояс на вовкулакові, схований від очей звичайних людей. Існував також цілий комплекс замовлянь, що оберігали від подібних відьмацьких чарів [15]. Вовкулаком можна було стати і від укусу іншого перевертня. Тоді людина перетворювалася на вовка лише в ті ночі, коли місяць був уповні.

Зовсім інша річ – коли чаклун перетворюється на тварину свідомо. Він може набути лише деяких умінь звіра, не перетворюючись повністю у нього. А може й повністю змінити личину, стати вовком, собакою, котом, змією тощо. Могутні відьмаки і відьми можуть навіть набувати форму стихій – кульової блискавки чи вихора [16]. Але треба розрізняти види чаклунського перетворення. Буквальна трансформація у всій повноті властива переважно саме відьмакам-вовкулакам. У випадках з іншими перевертнями трансформується лише друга, відьмацька, душа. Річ у тому, що у відьом та відьмаків, за народними уявленнями, є не лише душа «як у простого чоловіка», але й «дух», або друга душа [17].

Двоєдушник поводиться вдень як звичайна людина, а вночі він одразу засинає глибоким сном так, що його не можна розбудити. У цей час відьмацька друга душа, яка є тілом сновидіння, бродить поза фізичним тілом по світу, або у своїй подобі, або в іншому вигляді [18]. Та якщо завдати шкоди духу чаклуна, то це точнісінько так само відобразиться і на його фізичному тілі. Після смерті ж його ілюзорне тіло може ходити упирем між людей, потинаючи їх.

Аби стати саме вовкулаком, звісно ж, треба знати спеціальні замовляння, що начитуються при певних фазах місяця. При цьому необхідно, стрибнувши, перевернутися через два ножі або через п’ять осикових кілків, вбитих у землю [19]. Перетворитись при всій своїй повноті у вовка – то не жарти. В народних переказах наголошується на небезпеці незворотної трансформації свого «я», коли людина може назавжди залишитися звіром.

Дуже цікавим є той факт, що для перетворення у вовка не досить лише замовлянь – необхідна певна маніпуляція зі своїм тілом. Вважається, що вовкулаки мають під пахвою таку ямку, в якій сходяться кінці шкіри. Через неї шкіра вивертається, і людина входить до середини, а назовні виходить вовк [20].

В подібних уявленнях можна простежити спільне індоєвропейське коріння українського прадавнього шаманізму та східних сакральних психопрактик на зразок буддистської чи індуїстської йоги. Адже древні індоєвропейські вірування – це своєрідні релігії досвіду, що опиралися переважно на практичну взаємодію з оточуючим світом. Натомість пізніше християнство є релігією віри з опорою в основному на етику поведінки, а не на практичнее дослідження феноменів свідомості [21].

Так, у тантричній йозі також використовуються психопрактики, пов’язані з трансформацією свідомості і до певної міри тіла шляхом зосередження і маніпуляції над різними точками організму. Натискуючи тривалий час під пахвою кулаком чи спеціальним костуром для медитації, йоги керували балансом дихальних потоків через обидві ніздрі та мозковою активністю, за рахунок чого змінювали своє сприйняття та регулювали психофізичні процеси в організмі [22].

До речі, якщо за народними українськими уявленнями друга душа містилася в ділянці куприка, то там же, згідно з йогівськими трактатами, розміщувалася особлива психофізична енергія – кундаліні. У більшості людей вона не активна, але практикуючи тантричну йогу, її можна було пробудити для звільнення розуму від обумовленості звичайного світу [23]. То хто ж знає, чи не є деякі з поліських народних уявлень про перевертнів і чарівників метафоричним описом дійсних можливостей людського тіла та свідомості?

Насамкінець про незвичну історію перетворення духа відьми у родичку вовка – лисицю, яка побутує у селі Згорани Любомльського району Волинської області. У 1955–1956 роках мешканцям села з’являлася лисиця, яка, за численними свідченнями очевидців, не боялася підходити до людей. Потім деякі з цих селян, наче в трансі, вирушали слідом за нею до лісу. Дехто швидко приходив до тями, як, до речі, і мій дід Сава Лис, і повертав додому. А дехто виходив з того трансу вже глибоко в лісі – ці селяни запевняли, що там лисиця перетворювалася на звабливу дівчину, від якої вони ледве змогли втекти.

Врешті серед селян розпочалася справжня паніка. Вони вважали, що це дух відьми, яку, за переказами старожилів, десть наприкінці ХІХ чи на початку ХХ століть вбили люди і поховали на перехресті лісових доріг, між селами Згорани і Полапи, де знаходиться так звана Розметена гора. Зроблено ж це було, аби відьма та її нащадки втратили магічну силу. Однак, незважаючи на такі перестороги, її друга душа у вигляді лисиці-перевертня час від часу з’являється серед людей.

Чутки про «релігійне мракобісся» дійшли до Любомля. Звідти надіслали солдат для полювання за лисицею-перевертнем. Однак воно завершилося безрезультатно. Згодом вона сама перестала являтися і зваблювати людей. Але й у пізніші роки лисиця-перевертень зрідка нібито з’являлася знов [24].

В цій історії цікаве західно-поліське уявлення про те, що по смерті відьма може являтися саме як перевертень. В більшості ж регіонів України поширені народні перекази, за якими дух відьми чи відьмака може перетворитися після смерті лише на упиря, який ходить уночі поміж людей і потинає їх, випиваючи з їхньої крові життєву силу і таким чином продовжуючи існування свого ілюзорного тіла[25].

Загалом варто зазначити, що древні поліські уявлення про здатність людини до різноманітних перетворень є типовим прикладом індоєвропейських вірувань про невідддільність будь-якої особистості від світу та загальної природи усіх речей. Людське «я» в оповідях про перетворення виступає не як незмінна суть чи як духовна субстанція, а як надзвичайно пластичний процес усвідомлення, який постійно змінюється в контексті усіх інших проявів творчої енергії вічного буття.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:

1. Войтович В. Вовкулака // Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2002. – С. 80.

2. Доватур А., Каллистов Д., Шишова И. Народы нашей страны в «Истории» Геродота: Тексты. Перевод. Комментарии. – Москва, 1982 . – С. 143.

3. Київське Полісся: етнолінгвістичне дослідження. Відповідний редактор І. Шелєзняк. – Київ: Наукова думка, 1989. – С. 105.

4. Кучинко М. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині (від палеоліту до середини XIV ст.). – Луцьк: Надстир’я, 1994. – С. 80 – 81.

5. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. – Київ: Молодь, 1989. – С. 89.

6. Войтович В. Людина-вовк // Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2002. – С. 284.

7. Шайнюк Л. Опыт реконструкции реликтового тотема «волк» на Западной Волыни // Минуле і сучасне Волині. Тези доповідей та повідомлень ІІІ-ої Волинської історико-краєзнавчої конференції. – Луцьк, 1989. – С. 252.

8. Давидюк В. Народна міфологія Західного Полісся на Балто-слов’янському фоні // Минуле і сучасне Волині. Тези доповідей та повідомлень ІІІ-ої Волинської історико-краєзнавчої конференції. – Луцьк, 1989. – С. 245.

9. Шайнюк Л. Зазначена праця. – С. 253.

10. Войтович В. Людина-вовк // Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2002. – С. 284.

11. Булашев Г. Міфи України. – Київ: Довіра, 2006. – С. 311.

12. Войтович В. Міфи та легенди давньої України. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2007. – С. 126.

13. Гнатюк В. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 403.

14. Иванов П. Кое-что о вовкулаках и по поводу их // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 506.

15. Там само. – С. 507.

16. Експедиційні етнографічні матеріали, зібрані в Любомльському районі Волинської області (неопубліковані).

17. Иванов П. Народные рассказы о ведьмах и упырях // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 487.

18. Войтович В. Дводушник // Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2002. – С. 128.

19. Войтович В. Вовкулака // Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2002. – С. 284.

20. Гнатюк В. Зазначена праця. – С. 403.

21. Лис С. Аналіз народних уявлень про поєдинок з відьмою (на основі поліських вірувань) // Волинський музей: історія і сучасність. Матеріали IV-ої Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Луцьк, 2009. – С. 345.

22. Сарасвати С. Крийя-йога. Практический курс обретения контроля над сознанием. – Москва: София, 2005. – С. 86.

23. Пурнанда С. Шат чакра нирупана // Путь Шивы. Антология древнеиндийских классических текстов. – Київ: Преса України, 1994. – С. 137.

24. Експедиційні етнографічні матеріали, зібрані в Любомльському районі Волинської області (неопубліковані).

25. Лис С. Зазначена праця. – С. 344.

[NashLutsk]

йо... і це хтось прочитав!? Може розкажете що там в двох словах? =)))

[Ko3bMa]

..

свиня. свиню придумали козаки. вони вміли перетворюватись на свиню за допомогою чарівного слова та відра горілки.

...

[hal]

Мені не хватить терпіння це перечитати))

[hal]

добавте ще фото для хомячків))

[Ko3bMa]