Nil Desperandum

[Tolik_lt]

Одним з аргументів, чому Україна – не Польща чи Чехія, і чому їй нема місця в Європі, була теза, що вона ніколи не мала ані свого 1968, ані 1989 року. Майдан 2004 р. спростував цей аргумент. Він був революцією повсталої людської гідності.

І

На початку травня був на конференції у Варшаві, де говорили про сучасну ситуацію в Україні. Склад учасників , як з України, так і з Польщі (а також кілька гостей з-поза) був досить добрим. А тому можна було очікувати серйозної і притомної дискусії. Результат, однак, був жалюгідним: мало рефлексій та аналізу – багато плачу на тему «усе пропало».

То ж саме читаю в імейлах, котрі дістаю останні тижні від своїх знайомих істориків, як в Україні, так і поза Україною. Росія повертається до «збирання земель», як колись Іван Грозний починав з Казані. Спочатку Грузія – тепер Україна. Львівський «Експрес» помістив недавно дискусію на тему: наскільки в Україні може бути повторений сценарій поділу Польщі у 1772-1795 чи 1939 р.

Цим настроєм перейняті наші націонал-демократи. Створений ними комітет називається не більше і не менше як «Комітет порятунку України». Один з його ініціаторів Юрій Щербак твердить, що з приходом Януковича «впала Українська держава… – виник російський протекторат… ».

Пам'ятаю подібні настрої після других президентських виборів у 1994, коли переміг Кучма. Тоді «Ґазета Виборча» вийшла під заголовком «Прощай, Україно!».

Ясно, що Кучма – не Янукович. На тлі останнього, перший виглядає як розсудливий державний діяч, котрий дбав про національні інтереси. Але тоді, у 1994 році, що буде з Україною, ніхто ще не знав. За винятком декількох прозірливих аналітиків – таких, як Олександр Мотиль. Задовго до виборів він написав короткий і розумний текст «Чи переживе Україна 1994 рік?». «Переживе», - переконував він. І не тільки 1994 р., але й 1995 р., 1996 р та всі інші роки.

Тепер, навесні 2010 року, навіть Олександр Мотиль здався. Кілька тижнів тому він написав короткий текст під заголовком «Кінець України» - тим разом без знаку питання. Мотиль серйозно розглядає сценарій зникнення України з карти світу і з’ясовує, чия в тому вина. Зрозуміло, він пише про це в умовному способі, але звучить від цього не менш тривожно.

Я мав би перейнятися цією тривогою. Що більше: у своєму новішому тексті Мотиль наводить список осіб, проти яких у найближчому часі можна чекати репресій чи провокацій. Серед цих імен називає і моє. Тому я мав би боятися особливо, бо ж стосується мене особисто.

А мені все одно якось не страшно. Не тому, що я герой і не знаю страху. Просто я думаю, що зі всіх можливих сценаріїв розвитку української ситуації втрата Україною своєї незалежності є одним з найменш імовірних.

Послужуся тут аргументом, котрий навів колись Олександр Мотиль: від 1789 р. у світі появилися кількасот національних держав. У них декілька разів змогли помінятися політичні режими (як от у Франції між 1789 і 1944 р.) чи кордони, декотрі навіть попали під окупацією у час першої чи другої світової війни – жодній з них однак «не вдалося» зникнути з політичної карти світу

Я розумію, що багато з нас вірять, що Україна – унікальна. Я не вірю однак, що Україна є настільки унікальною, щоб стати єдиним у світі винятком у цьому загальному правилі.

Тому насправді Комітет порятунку України мав би називатися якось інакше – Комітет порятунку України від Януковича. Треба зізнатися собі, що під загрозою є не сама Україна. Так, насправді під загрозою є певна візія України: Україна, яка мала би бути демократичною, україномовною, інтегрованою в Європейську Унію та НАТО державою, вшановувати національних героїв. Це – візія, котра близька націонал-демократам, і саме її, а не саму Україну вони збираються рятувати.

Я не певен, чи вдасться врятувати кожен фрагмент цієї України. Однак деякі з них можна і треба. Скажімо, на найближчі десятки років Україні напевно не вдасться ввійти у НАТО – але її європейські перспективи залишаються відкритими.

Хоча я й історик, я не вважаю, що у цьому списку найважливішим є створення національної візії українського минулого. Навпаки, я вважаю, що якби теперішня українська еліта була мудрішою, то вона наклала би мораторій на вживання минулого у політичних цілях – так, як це зробила політична еліта в Іспанії після падіння режиму Франко. Признаймося щиро: наше теперішнє суспільство і наша теперішня еліта не можуть дати собі ради з історичною пам’яттю. Тому визнаймо статус-кво і відкладімо історичні суперечки на 20-25 років – аж поки в Україні з’явиться нове покоління, яке ставитиметься до минулого більш виважено і менш емоційно. А поки що – за умови, що ми дійсно хочемо євроінтеграції – введімо у школи історію Європи, у якій Україна займатиме належне їй місце.

Про мову мала би бути окрема й велика розмова. Боюсь, однак, що вона до нічого суттєвого не приведе: позиції обох сторін чітко означені, й жодна не збирається йти на поступки. Мій єдиний аргумент у мовній дискусії зводиться до запитання: а Ви певні, що мова є цінністю, котру треба захищати за будь-яку ціну? Іншими словами, чи Ви готові віддати своє життя заради мови? Переконаний, що якщо Ви не Ірина Фаріон, то Ваша відповідь скоріше за все буде «ні» – хоча боюся, що навіть Ірина Фаріон не буде винятком.

Опитування показують, що коли запитувати батьків, яку мову обов’язково мають вивчати їхні діти у школі, більшість відповідає: англійську. То, може, варто говорити не про двомовну, а тримовну Україну, де кожна освічена людина має знати англійську – справжню мову міжнародного спілкування у світі? А особливо у Європі, в котрій Україна, судячи з заяв усіх більших українських партій, хоче бути? Українська освіта інтегрується у Болонську систему. То, може, для початку, варто поставити умову, що однією з фахових умов для кожного нового міністра освіти є знання англійської?

Піддавши ревізії по черзі усі елементи націонал-демократичної візії, залишається одне: головне, що досі робило Україну Україною, різко відрізняло її від Росії, була і є інша політична традиція, інший спосіб стосунків між державою і суспільством. За винятком Галичини, Україна у мовно-культурному сенсі є ближчою до Росії. Водночас, за винятком Донбасу і Криму, своєю політичною культурою вона ближча до Польщі. Як і в Польщі, в Україні партія влади ніколи не могла здомінувати над суспільством – і рано чи пізно мусила поступатися місцем своїм політичним опонентам. Час до часу така політична традиція ставила саме існування Польщі, як і України, під знак питання. Але як не як, вона вела до стабільності через нестабільність, до демократії через анархію Нічого такого не можна уявити собі у випадку Росії. Тут анархія приводила до авторитаризму, а досі ненаписана історія російської демократії за всіма ознаками мала би бути дуже тонкою книжкою.

Власне цю відмінну українську традицію і треба було б рятувати. І власне на неї скероване головне вістря атаки режиму Януковича. За активної підтримки Кремля та мовчазної згоди Заходу він прагне перетворити Україну у другорядну копію Росії – чи, точніше, у великий Донбас.

ІІ

Поразка не є доконче негативним чи винятковим явищем. Поразки – як помилки: їх не знає лише той, хто нічого не робить. Як кажуть мудрі люди: головне не вигравати кожну битву – головне виграти війну. З цієї точки зору поразки є не тільки часом для відступу, але й нагодою для передумування, що у нашій тактиці і стратегії спричинило поразку. Бо як правило, наш противник сильний не сам по собі – він сильний нашою слабкістю.

Як ілюстрацію хочу навести знову ж таки приклад з польської історії. Що в історії наших сусідів не бракувало поразок знає, мабуть, кожен – навіть той, хто не надто цікавиться історією. Я не буду заходити у дуже далеку польську історію, а подам приклад з відносно недавнього польського минулого. Однією з найкращих книжок, котрі прочитав останніми місяцями, є діалог між Адамом Міхніком та – на жаль уже покійним – о. Юзефом Тішнером (про останнього українським читачам треба було би багато сказати, але я відкладу розповідь про нього до кращої нагоди). Аж до самого падіння комунізму у Польщі (1989), обоє провадили свою власну війну проти місцевого режиму, й обоє були головними ідеологами опозиції. Тільки що один був неомарксистом, а другий – неотомістом, а тому довго не могли знайти між собою спільної мови. Різниця «ізмів» робила їх не те що ворогами, але не давала їм зійтися на спільному ґрунті боротьби проти спільного противника.

Була ще одна причина, про котру не говорилося вголос: більшість польських дисидентів-неомарксистів були євреями, до того ж – євреями невіруючими. Такі люди, як Міхнік, не мали релігійного досвіду. А вже одне читання Біблії мало б приводити їх до думки, що пониження і терпіння може бути джерелом надії. Натомість католицизм вважався головною опорою польськості. У формулі «Польша – Христос народів» не було місця на плюралістичну візію польської культури, де було би місце євреям чи українцям. Церква принципово опиралася комуністичній владі, але не хотіла діалогу з потенційними союзниками-некатоликами. Вона дуже гордилася Іваном Павлом ІІ – але коли б сама вибирала Папу, ніколи б не вибрала Івана Павла ІІ.

У результаті на межі 1960-1970-х років і у Міхніка, і в Тішнера було сильне почуття поразки й самотності. Здавалося, що після розправи з черговою хвилею робітничих виступів, комуністи залишаться при владі у Польщі якщо не навічно, то на дуже довго. Може, так би і було, якби обидва крила польської опозиції не вдалися до радикального перегляду своєї ідеології. У 1976 р. Міхнік написав книжку «Kosciel, lewica, dialog» (Церква, лівиця, діалог). У ній він закликав неомарксистів зревізувати свою безкомпромісність щодо церкви. Приблизно у той самий час Тішнер почав виходити з тіні католицької традиції. Серед іншого, він запропонував таку візію польської культури, де існує місце для зустрічі та діалогу католиків, агностиків і протестантів.

Те, що сталося пізніше, назвали «польським чудом»: у 1978 р. поляк Кароль Войтила став Іваном Павлом ІІ, за 2-3 роки після цього у Польщі почалися масові страйки і постала «Солідарність», а ще майже за 10 років впала влада комуністів. Однак, навряд чи це чудо сталося б, якби польська опозиція не опанувала мистецтво бунтувати проти власних обмежень заради вищих цінностей. Вона здійснила великий переворот до елементарної правди, що внутрішні поділи у суспільстві не є принциповими. Особливо, коли заходить мова про людську гідність. Гідність є тою цінністю, котра об’єднує всіх. Кожна людина потребує чогось, що виходить за межі щоденного досвіду миски.

Важливим знайти мову і спосіб, в якій ця істина стає очевидною. Як пише Тішнер: «Священик, який говорить про розп’яття, може сказати: «Подивіться, які ви грішні і злі, бо ви розп’яли Сина Божого». Тоді він робить людей свідомими своєї вини і гріха, і до певної міри понижує їх у власних очах. Але він може також сказати: «Дивіться, які ви важливі, великі і гідні, що за Вас помер Син Божий».

Одним з аргументів, чому Україна – не Польща чи Чехія, і чому їй нема місця в Європі, була теза, що вона ніколи не мала ані свого 1968, ані 1989 року. Майдан 2004 р. спростував цей аргумент. Він був революцією повсталої людської гідності. Тому у цьому бунті було місце на різні політичні крила – від націоналістів до комуністів – і він говорив обома, українською і російською, мовами. Помаранчева еліта однак це дуже швидко забула. Вона звела Україну до візії вузької, націонал-демократичної – а тепер мусить за це розплачуватися..

Легко впадати у розпач. Це є, однак, останньою справою, коли на порядку дня стоїть припинення відступу. Потрібні заяви і тексти, які помагали б людям ставати на ноги. Опозиції варто навчитися нової мови. А для початку хоча би розрахуватися з власною ідентифікацією і шукати собі нових союзників – так, як це робили польські опозиціонери після своєї поразки 1970-х.

http://www.zaxid.net/article/66793/

[romaxa11]

все класно і правильно тільки де опозиція? чи то ті бізнесмени, які принишкли і ладні встати в любу позу тільки б не забирали їх мільярди? і з ким вони мають об'єднюватись? що з тої "націонал-демократичної" опозиції залишилось на місцях? хто з них зможе хоть щось сказати народу?

[Anubius]

Хароша стаття, але трошки не по сутті.

Все таки потрібно сказати, що у кожної країни (як і у людини) свій шлях, хоча ці шляхи дуже схожі, але насправді вони дуже різні. Поляки пройшли тяжку і довгу дорогу, до свого місця у світі, до своєї самоіндентичності. Вони не побоялися різких (радикальних) змін у всіх сферах діяльності країни і пройшли "шокову терапію".

========== А ми, проходимо шокову терапію кожен день, от зато як класно ми потім зазивемо :lol:

[Tolik_lt]

Хароша стаття, але трошки не по сутті.

хороший комент, але трошки не по суті

[Dream]

Tolik_lt, дякую за чудову цитату, яка не викликає спротиву, а навпаки - заставляє знову, з іншого боку поглянути на майбутнє, на перспективу...

І знову ж (повторюся) - мусимо витерпіти та пережити. Пережити в праці, а не в критиці...

[romaxa11]

Чи людина спілкується українською, чи російською, вона однаково чутлива до втрати демократичних цінностей, таких як свобода слова, право вільного вибору і т.д. Уряд януковичів - це пряма загроза саме демократії. А це така штука, яка коли є, то непомітна, а коли її забирають стає дуже погано всім хто її втратив. Поки-що ситуація в більшості своїй влаштовує російськомовних і вони морально-психологічно готові поступитись частиною своїх свобод заради придушення українського простору. Це поділяє Україну, але коли і їм покажуть хто тут бидло, а покажуть обов'язково, ось тоді і відбудеться об'єднання України і повалення існуючого ладу. Але то фіг знати скільки часу має пройти, щоб в ті бошки догнали за що вони голосували. От здається що мав на увазі автор А гон про об'єднання опозиції - це штука явно заказна. Давайте ще раз на руках занесемо морозів, ющенків, тимошенків, яйценюків, тигіпків, гриценків з їх кумами, сватами, рідними і близькими на трон.

[Tolik_lt]

От здається що мав на увазі автор

це мав на увазі Рома, а не автор. і об"єднання- це не заказуха. там наведений більш ніж красномовний приклад з польської історії.

[romaxa11]

Толік, люди, які утворювали "Солідарность" були перш за все патріотами Польщі і в площині громадянських цінностей в них було багато спільного, вони відставили ідеологію і об'єднались. А що нашим відставляти? Яка в них ідеологія? І що вони мають спільного з народом?

ВЛАСТЬ - люди, взявшие на себя всю безответственность за судьбу государства.

ОППОЗИЦИИ (в единственном числе не употребляется и не наблюдается) - неудачливые претенденты на роль преступной власти.

[Anubius]

2 Tolik_lt На базі чого(чи заради чого), повині об"єднуватися опозиціонери? (одна об"єктивна, конкретна відповідь)

[Tolik_lt]

2 Tolik_lt На базі чого(чи заради чого), повині об"єднуватися опозиціонери? (одна об"єктивна, конкретна відповідь)

гм, ну раз так важко це зрозуміти зі статті:

партія влади ніколи не могла здомінувати над суспільством – і рано чи пізно мусила поступатися місцем своїм політичним опонентам. Власне цю відмінну українську традицію і треба було б рятувати

Гідність є тою цінністю, котра об’єднує всіх. Кожна людина потребує чогось, що виходить за межі щоденного досвіду миски.

Майдан 2004 р. ... був революцією повсталої людської гідності. Тому у цьому бунті було місце на різні політичні крила – від націоналістів до комуністів – і він говорив обома, українською і російською, мовами. Помаранчева еліта однак це дуже швидко забула. Вона звела Україну до візії вузької, націонал-демократичної – а тепер мусить за це розплачуватися.

[Anubius]

2 Tolik_lt На базі чого(чи заради чого), повині об"єднуватися опозиціонери? (одна об"єктивна, конкретна відповідь)

гм, ну раз так важко це зрозуміти зі статті:

партія влади ніколи не могла здомінувати над суспільством – і рано чи пізно мусила поступатися місцем своїм політичним опонентам. Власне цю відмінну українську традицію і треба було б рятувати

Гідність є тою цінністю, котра об’єднує всіх. Кожна людина потребує чогось, що виходить за межі щоденного досвіду миски.

Майдан 2004 р. ... був революцією повсталої людської гідності. Тому у цьому бунті було місце на різні політичні крила – від націоналістів до комуністів – і він говорив обома, українською і російською, мовами. Помаранчева еліта однак це дуже швидко забула. Вона звела Україну до візії вузької, націонал-демократичної – а тепер мусить за це розплачуватися.

Ні, не по статті, а особисто твоя думка, твоє бачення, як свідомого громадянина України.

Дякую за відповідь!

[romaxa11]

партія влади ніколи не могла здомінувати над суспільством – і рано чи пізно мусила поступатися місцем своїм політичним опонентам. Власне цю відмінну українську традицію і треба було б рятувати

хто зараз не партія влади?

[Tolik_lt]

Ні, не по статті, а особисто твоя думка, твоє бачення, як свідомого громадянина України.

Дякую за відповідь!

я запостив статтю, тому що викладені там думки близькі мені. до того ж, гарно викладені та підтверджені історичними аналогіями.

і об"єднатись навколо ідеї гідності- чи не найуніверсальніша відповідь.

рано зараз опозиції визначатись хто головніший, хто українськіший, чи хто ще у чомусь кращий. надто багато програно. 

і окремо вони не обмежать домінування нової партії влади, лиш разом.

партія влади ніколи не могла здомінувати над суспільством – і рано чи пізно мусила поступатися місцем своїм політичним опонентам. Власне цю відмінну українську традицію і треба було б рятувати

хто зараз не партія влади?

ОППОЗИЦИИ (в единственном числе не употребляется и не наблюдается) - неудачливые претенденты на роль преступной власти.

[romaxa11]

я запостив статтю, тому що викладені там думки близькі мені. до того ж, гарно викладені та підтверджені історичними аналогіями.

продовжимо

чи не Толік мені відписував, що поляків в національному складі Польщі набагато більше ніж в Україні українців. Говорити польській опозиції про тісну співпрацю з союзом було абсурд, ця ж потужна опозиція виступала проти. А у нас реально відсотків 35-40% виступатимуть проти потужної і державоруйнівної співпраці з союзом і навіть ця меньшість не має опозиційних представників за якими можна було б піти без сумнівів. Стаття гарна, але ще б краще було якщо пан Грицак не перекладав історичні паралелі на нашу ефимерну опозицію, а сам щось створював разом з однодумцями, тільки такими що за умов нелюдської влади вже не знають який острів в Океанії ще б прикупити.

[Tolik_lt]

Рома,

Майдан 2004 р. ... був революцією повсталої людської гідності. Тому у цьому бунті було місце на різні політичні крила – від націоналістів до комуністів – і він говорив обома, українською і російською, мовами. Помаранчева еліта однак це дуже швидко забула. Вона звела Україну до візії вузької, націонал-демократичної – а тепер мусить за це розплачуватися.

[romaxa11]

Толік,

Вона звела Україну до візії вузької, націонал-демократичної –

та ні до чого вона не звела, бо занадто багато було тих помаранчевих еліт, а опозиція занадто потужна. Зараз все з точнітю до навпаки, хіба влада занадто консолідована, а опозиція роздрібнена і якби не опозиція. Толік, де наш російськомовний(двомовний) Уільям Уоллес?

[Tolik_lt]

ти би ще Іллю Муромця згадав

[Anubius]

Ні, не по статті, а особисто твоя думка, твоє бачення, як свідомого громадянина України.

Дякую за відповідь!

я запостив статтю, тому що викладені там думки близькі мені. до того ж, гарно викладені та підтверджені історичними аналогіями.

і об"єднатись навколо ідеї гідності- чи не найуніверсальніша відповідь.

рано зараз опозиції визначатись хто головніший, хто українськіший, чи хто ще у чомусь кращий. надто багато програно. 

і окремо вони не обмежать домінування нової партії влади, лиш разом.

"Очень интересно"

І яка кінечна мета - ціль вашої ідеї, що до об"єднання Українців? Заради чого ви це хочете зробити; революція, померанчова революція, мирний протест, насильнецьке захоплення влади, чи щось інше???

Дякую за відповідь!

[Tolik_lt]

для того, щоб вони навчили тебе правопису рідної мови:

кінцева мета, щодо, помаранчева, насильницьке

[Anubius]

для того, щоб вони навчили тебе правопису рідної мови:

кінцева мета, щодо, помаранчева, насильницьке

Так ви батінька теж Єврей. Відповідаєте на запитання запитанням, міняєте думку в потрібний момент, ганите патріотів а потім самі виступаєте патріотом, одним словом, дієте за принципом - "родина там где хорошо". Ще, не давно, ви висміювали всіх тих, хто висловлював подібні думкі, а сьогодні, ви вже жид-об"єднувач.

[Tolik_lt]

порівняй ромахіну тему про об"єднання і статтю Грицака. там дуже багато відмінностей.

[Anubius]

порівняй ромахіну тему про об"єднання і статтю Грицака. там дуже багато відмінностей.

Але, суть там головна - об"єднання українців і тих, хто по духу українець.

І що ж виходить - ти і як ти забанили зіберса, верджіла і інших, які висловлювалі рівно такі ж думки і ідеї(в головнії сутті), щодо країни і що потрібно робити, а зараз, ти говориш рівно те, що говорили вони. , чи це - простісенький плагіат, чи це - шало алейхем ?

"Рибу ловлят на гачок, а людину за слово." Конфуцій

[Tolik_lt]

якщо для тебе те, що пише Грицак, і що "висловлювали" Верджіл і Зіберс одне й те ж.....я і раніше про тебе нічого хорошого не думав