Ліна Костенко

[Tolik_lt]

Вона сама за себе все говорить і мовчить.

Многая їй літа.

Вже почалось, мабуть, майбутнє.

Оце, либонь, вже почалось…

Не забувайте незабутнє,

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне,

не загубіться у юрбі.

Не проміняйте неповторне

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди,

минає славне і гучне.

Шукайте посмішку Джоконди,

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку,

і сонце завтрашнього дня,

вечірню в попелі жаринку,

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики

людей велика ряснота.

Нехай тендітні пальці етики

торкнуть вам серце і вуста

Абсолютний Слух. Ю.Андрухович, Дзеркало тижня 2005 рік.

Абсолютний слух

Автор: Юрій АНДРУХОВИЧ

* принт версiя

* обговорити

* надіслати другу

* прочитати пізніше

* лист редактору

Моя пам’ять підказує мені, що одного ранку я прокинувся в жахливо холодній, заповненій бляклою листопадовою сірістю кімнаті. Це трапилося в котромусь із попередніх життів — тому, де я був студентом і жив по всіляких гуртожитках. Отже, я дивився у гуртожитську стелю, якої, щоправда, не пам’ятаю, але я певен, що вона була такою ж нестерпною, як уся ця кімната, вся ця осінь, вся ця не зовсім ще звична самотність, що до неї слід було якось через силу звикати. Самотність пояснювалася просто: минулої ночі я врешті стрімголов освідчився у коханні і — як це стриманіше висловити? — отримав негативну відповідь. Тому на ранок я дивився у стелю і мені зовсім не хотілося жити далі. Так, усе це і справді дуже просто пояснюється: юність, розпач, любов.

Але як пояснити те, що в моїй голові пульсувало одне-єдине заклинання: «Добрий ранок, моя одинокосте»? Тим, що саме воно тої миті виявилося найдосконалішою формулою мене, бо в ньому був зосереджений і болісно скорчений увесь я? Тим, що слідом за цим рядком — я про це пам’ятав — повинен був виринути наступний, не менш відповідний моєму станові?

Добрий ранок, моя одинокосте. Холод холоду. Тиша тиш. Циклопічною одноокістю Небо дивиться на Париж. Це був початок вірша майже забороненої поетеси Ліни Костенко. Вірш називався іменем майже забороненого (принаймні для згадування в українській радянській поезії) художника — «Ван-Гог». Я завчив його фактично напам’ять — не тому, що поставив це своєю метою, а мимоволі — тому, що надто часто перечитував. То був один з моїх улюблених віршів, опублікований у майже забороненому закордонному календарі. Надзвичайно дивному виданні, в якому серед сільськогосподарських оглядів та кулінарних рецептів можна було зненацька натрапити на півприховані сигнали про те, що українська поезія буває іншою: Антонич, Голобородько, Холодний, Калинець. А також вона, авторка заклинання «Добрий ранок, моя одинокосте».

Наважуюся припустити, що того разу, коли я прокинувся в жахливо холодній, переповненій листопадовою сірістю кімнаті, цей рядок урятував мені життя. Це дуже голосно сказано, але поезія, напевно, і полягає в тому, що деякі речі мусять бути сказаними голосніше. Ліна Костенко навчила українську поезію інтонаціям. Тобто виразному вимовлянню певних замовчуваних речей уголос.

Що стосується порятунку мого життя, то він став можливим через відчуття зв’язку. Моя самотність виявилася не тільки моєю, насправді — даруйте телевізійну брутальність — я був не один, зі мною солідаризувалася майже заборонена і леґендарна поетеса, а також Ван-Гог, божевільний художник з небезпечною бритвою в руці. Ми були всі заодно у наших самотностях-одинокостях — цілі юрми безпритульних, романтичних, богемних, голодних і проклятих «акторів життя». Навряд чи я здатен був усвідомити це відчуття, цей зв’язок. Напевно, спрацювало щось інше — поклик майбутнього, сформульований просто, геніально і начебто спеціально для мене: «Добрий ранок, моя одинокосте!». Мені було трохи більше вісімнадцяти і то був ранок. Отже, насправді то не було заклинання, а був поклик майбутнього, точніше, його виклик.

Суть поезії (оттак замахнувся!), напевно, не в написаному і тим більше не в надрукованому, а у вимовленому й почутому. Коли художника Опанаса Заливаху в 1965 році засадили до Станіславської тюрми, він прокидався ночами від того, що якісь зеки жіночої статі, себто «зечки», виспівували зі своїх камер у протилежному крилі щось на її, Ліни Костенко, слова. Тюремне подвір’я відлунювало польським рефреном «co komu do tego». Художник Заливаха готувався до суду з наперед відомим вироком, і його наскрізь протинала ця радість, це відчуття зв’язку. Життя вартувало боротьби, тюрма розкладалася зсередини кримінальними жіночими голосами, Ліна Костенко вимовляла слова, які зводили нанівець само існування тюрми.

Історія української літератури всіх минулих століть, але передусім двадцятого — це історія несвободи і цензурних утисків. У зв’язку з цим це ще й значною (і надто значною) мірою історія пристосуванства, боягузтва, зрадництва та колаборації. А також не надто героїчна історія побутових доносів, анонімних сигналів, парткомівського стукацтва й тихого алкоголізму. Іншими словами, це — історія Спілки письменників України, історія їхньої, письменників України, спільноти, їхньої спільності.

Ліна Костенко не належить цій історії. Саме вона — і ніхто інший — прищепила сотням тисяч українців непохитну певність у тому, що цензура — це зло і злочин, а самоцензура дорівнює самогубству. Саме вона привчала цих духовно вайлуватих і від природи не надто схильних до максималізму та різкості, а по-іншому кажучи, не надто сміливих людей до того, що слова «незалежність», «гідність» і «свобода» в українській мові існують не просто так. Про неї циркулювали десятки історій — про її зухвалі репліки, бездоганні афоризми, ризиковану жестикуляцію, про всі ці плащі, шпаги, мантії і з викликом пронесені на політичні судилища квіти для засуджених.

Тому вона, хоч і вся з історій, узагалі не належить історії, а швидше навпаки — майбутньому. Вона його абсолютний слух. Тому її оцінки настільки точні, а висновки завжди безпомилкові: «Ми є, тому що нас не може бути».

І саме тому одного з перших січнів посередині нашої розтятої на половини молодості ми так синхронно сповзалися з усіх незліченних кутів і спалень того антикварного львівського помешкання і вмикали той жахливий магнітофон «Весна» і вкотре пускали касету якогось Володі К. (де він зараз, скільки ж це вже років, як у Детройті!) — він записав безліч пісень на її добре впізнавані слова, тож ми, наче мовчазні змовники, сідали довкола магнітофона, багато курили, допивали рештки вина, якоїсь кави і, самі того не усвідомлюючи, переходили в майбутнє, яке саме в ту мить, мабуть, і починалося.

[Mala]

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш – це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, –

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, –

Принаймні вік прожити як належить.

[Tolik_lt]

Не допускай такої мислі, що Бог покаже нам неласку. Життя людського строки стислі. Немає часу на поразку.

До ювілею Ліни Костенко «Либідь» перевидала історичний роман «Берестечко» — з новими мистецькими смислами

Цього року її багаторічне, а втім, вельми промовисте Мовчання нарешті прохопиться — відразу кількома книгами. Найперше — «Берестечком». Написане у кінці 1960-х, тепер воно здається пророчим.

Перевидання історичного роману вже побачило світ у видавництві «Либідь» і буде представлено в понеділок, 22 березня, о 17.00 в Українському домі в Києві.

Текст «Берестечка» у новому виданні несподівано обростає новими мистецькими шарами. Завдяки художнику-графіку Сергію Якутовичу сповідь Богдана Хмельницького отримує майже кінематографічне втілення. А доданий до книги диск із аудіозаписом твору у виконанні диктора протоієрея УПЦ Петра Бойка переносить текст Ліни Костенко в театральний вимір. Обрамлення нового видання — роздуми Івана Дзюби та Володимира Панченка про творчість поетеси ви зможете прочитати на шпальтах сьогоднішнього «Дня». А також думки Сергія Якутовича, Петра Бойка, Володимира Петріва, Олексія Кравчука — тих, хто мав нагоду пропустити тексти Ліни Костенко крізь себе.

Day

[Caprichos]

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

[bidzyura]

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

[pyta]

Пісня сестер Тельнюк на її слова:

09._In_The_Days_Past.mp3

[Olesya]

Хай буде легко. Дотиком пера.

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.

Цей білий світ — березова кора,

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь.

Сьогодні осінь похлинулась димом.

Хай буде гірко. Спогадом про Вас.

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон.

Нехай печаль не зрушиться листами.

Хай буде легко. Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

[SvitlikOM]

Обожнюю пісню на слова Ліни Костенко у виконанні Ольги Богомолець.

"Недумано, негадано..."

Недумано, негадано

забігла в глухомань,

де сосни пахнуть ладаном

в кадильницях світань.

Де вечір пахне м'ятою,

аж холодно джмелю.

А я тебе,

а я тебе,

а я тебе

люблю!

Ловлю твоє проміння

крізь музику беріз.

Люблю до оніміння,

до стогону, до сліз.

Без коньяку й шампана,

і вже без вороття, -

я п'яна, п'яна, п'яна

на все своє життя!