Перейти до змісту

Віршографія


qwadro

Рекомендовані повідомлення

Відчиню вікно - поллється літо,

Прохолодою над річкою туман

Ніч збирає піну із корита,

Що зливається водою аж в лиман.

Кожен порух в скронях як трембіта,

кожен подих вітру як мольфар,

я боюсь ковтнути з чаші літа,

щоб життя не обірвався дар.

Затамую подих: мить спинися !

Стисну кулаки: куди спішиш?

Хочеться назавжди надивитись,

Тільки спогади хоча б залиш.

Утікає сон з промінням вранці,

Скільки світлих дУхів не проси,

Залишаючи в прощальнім танці,

Лиш намисто з блискіток роси

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • Відповідей 1,3 тис
  • Створено
  • Остання відповідь

Знайшла вірш Ф.І.Тютчева.

29-го января 1837

Из чьей руки свинец смертельный

Поэту сердце растерзал?

Кто сей божественный фиал

Разрушил, как сосуд скудельный?

Будь прав или виновен он

Пред нашей правдою земною,

Навек он высшею рукою

В «цареубийцы» заклеймен.

Но ты, в безвременную тьму

Вдруг поглощенная со света,

Мир, мир тебе, о тень поэта,

Мир светлый праху твоему!..

Назло людскому суесловью

Велик и свят был жребий твой!..

Ты был богов орган живой,

Но с кровью в жилах... знойной кровью.

И сею кровью благородной

Ты жажду чести утолил –

И осененный опочил

Хоругвью горести народной.

Вражду твою пусть Тот рассудит,

Кто слышит пролитую кровь...

Тебя ж, как первую любовь,

России сердце не забудет!..

І вірш М.Ю.Лермонтова

"Смерть поэта"

Погиб поэт!- невольник чести -

Пал, оклеветанный молвой,

С свинцом в груди и жаждой мести,

Поникнув гордой головой!..

Не вынесла душа поэта

Позора мелочных обид,

Восстал он против мнений света

Один, как прежде... и убит!

Убит!.. К чему теперь рыданья,

Пустых похвал ненужный хор

И жалкий лепет оправданья?

Судьбы свершился приговор!

Не вы ль сперва так злобно гнали

Его свободный, смелый дар

И для потехи раздували

Чуть затаившийся пожар?

Что ж? веселитесь... Он мучений

Последних вынести не мог:

Угас, как светоч, дивный гений,

Увял торжественный венок.

Его убийца хладнокровно

Навел удар... спасенья нет:

Пустое сердце бьется ровно,

В руке не дрогнул пистолет.

И что за диво?... издалека,

Подобный сотням беглецов,

На ловлю счастья и чинов

Заброшен к нам по воле рока;

Смеясь, он дерзко презирал

Земли чужой язык и нравы;

Не мог щадить он нашей славы;

Не мог понять в сей миг кровавый,

На что он руку поднимал!..

И он убит - и взят могилой,

Как тот певец, неведомый, но милый,

Добыча ревности глухой,

Воспетый им с такою чудной силой,

Сраженный, как и он, безжалостной рукой.

Зачем от мирных нег и дружбы простодушной

Вступил он в этот свет завистливый и душный

Для сердца вольного и пламенных страстей?

Зачем он руку дал клеветникам ничтожным,

Зачем поверил он словам и ласкам ложным,

Он, с юных лет постигнувший людей?..

И прежний сняв венок - они венец терновый,

Увитый лаврами, надели на него:

Но иглы тайные сурово

Язвили славное чело;

Отравлены его последние мгновенья

Коварным шепотом насмешливых невежд,

И умер он - с напрасной жаждой мщенья,

С досадой тайною обманутых надежд.

Замолкли звуки чудных песен,

Не раздаваться им опять:

Приют певца угрюм и тесен,

И на устах его печать.

_____________________

А вы, надменные потомки

Известной подлостью прославленных отцов,

Пятою рабскою поправшие обломки

Игрою счастия обиженных родов!

Вы, жадною толпой стоящие у трона,

Свободы, Гения и Славы палачи!

Таитесь вы под сению закона,

Пред вами суд и правда - всё молчи!..

Но есть и божий суд, наперсники разврата!

Есть грозный суд: он ждет;

Он не доступен звону злата,

И мысли, и дела он знает наперед.

Тогда напрасно вы прибегнете к злословью:

Оно вам не поможет вновь,

И вы не смоете всей вашей черной кровью

Поэта праведную кровь!

Чомусь другий мені подобається більше.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Не опускайте руки

Мері Кузьменко

Никогда не стоит опускать руки...

Не опускайте руки, когда трудно

И даже, когда нету сил терпеть.

Жизнь изменяется. Она ежеминутно

Даёт то золото, то сыплет в руки медь.

Не опускайте руки, когда больно

И плачьте лишь с собой наедине.

Ведь жизнь – она не только вспышка молний.

Жизнь состоит из мраков и теней…

Не опускайте руки, когда плохо

Пусть будет свет из глаз непогасим.

А те, кто хочет Ваших поражений

Пусть так и не возрадуются им.

Не опускайте руки, когда грустно

Жизнь коротка. Не тратьте время зря

Ведь радоваться жизни есть искусство,

Листая каждый день календаря…

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Я вже не та.

Я вже тобі не вірю

Нема уже наївного дівча,

Яке колись вручало свої мрії

І дарувало вогник у очах.

Я вже не та.

А знаєш хто тут винен?

Звичайно, що не ти…

Це все життя.

Воно не визнає свої провини…

Я вже не те усміхнене дитя,

Яке колись тебе отак зустріло.

Я думала, що щирість візьме верх.

Проте… Я помираю…

Я безсила!

Бо хтось мою ту щирість взяв

І стер.

А разом з тим пішла моя наївність.

І вогник мій…

Той “хтось” його забрав…

Я вже не та.

Хоч може це і дивно,

Але ховаюсь як завжди в сотнях справ.

І маску я щодня свою вдягаю.

І хочу від усіх кудись втекти.

Я вже не та…

А знаєш хто тут винен?

Це все життя.

Звичайно, що не ти…

Мері)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Поколола ноги босі, йдучи по житті,

Та загоять вранці роси рани та синці.

Не бояться мої п"яти колючок та жал,

І не втомляться ступати на черговий вал.

Кожен день іду , не спиняючись,

Кожен крок роблю - не вагаючись.

Кожен рік мені шляхи простеляються,

Люди різні по житті зустрічаються,

Озираюсь навкруги, позираючи,

Де рівніший шлях лежить, обираючи.

Кожен день іду , не спиняючись,

Кожен крок роблю - не вагаючись.

Я ступаю по траві , аж лоскочеться,

набиратись від землі сили хочеться,

Та каміння чомусь все ж трапляється,

З кожним роком синців прибавляється

А я далі іду , не спиняючись,

Кожен крок я роблю - не вагаючись...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 4 тижня потому...

На старих фотографіях всі молоді.

За роками людина сама себе кличе.

У зіницях печалі, як в чорній воді,

відбиваються люди, дерева, обличчя.

І стонадцятий сніг ті поля притрусив,

і уже прилетять не ті самі лелеки.

Біля каси такий незворушний касир,

зафіксовану мить вибиває, мов чеки.

Білі, білі обличчя у чорній воді,

неповторні обличчя навік зостаються.

На старих фотографіях всі молоді.

На старих фотографіях мертві сміються.

© Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

“Коханий!” — я пишу це слово навпрошки,

Навскіс через листок, і так, немов уперше:

Уперше — на віку, і вперше — на віки

Учвал через рядки летить високий вершник!

Це слово — з задихань, з притислих-к-грудям рук,

Це слово вище слів: за ним — вже тільки стогін!..

“Коханий” — видихай, чи: тонко цвьохнув лук,

Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.

І тільки ніжний черк — і отерп по душі:

Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,

Це слово (о, замри!) — переступом межі,

Й нічого вже не бійсь, якщо — переступила…

Оксана Забужко

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Сон

Тремтить мій сон від поруху повік

І ніч солодка розлилась навколо..

Неспокій мій пропав..Назавжди зник,

Як камінець у річці, що лишає кола..

І не повітря видихну увісні..

А сонну душу - ніжну і тремтливу

Підхопить вітер - дикий кінь весни,

Вплітаючи в свою безмежну гриву.

Тремтить мій сон під плетевом зірок,

Яких нікому зроду не злічити.

Я збудувала крихітний місток,

Щоб і надалі між світами жити...

---------------------------------

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Пощастило бути другом та музою молодого поета, нашого сучасника, чудової Людини - Андрія Заулочного. Напам'ять знаю всі його вірші, але, звичайно ж, найбільше подобаються присвячені мені. Отож, розпочну:

я иду собирать твои слезы,

что лежат на траве по утру...

знаешь, небо в росе цвета розы...

я увидел!.. поверь, я не лгу!..

я сольюсь с этим лучиком солнца,

что приходит к тебе по утрам...

видишь - в море расходятся кольца,

это сердце мое... оно там

утонуло, не выдержав боли

от минутной разлуки с тобой...

дядя Вильям остался б доволен,

сочинил бы сонетик-другой...

ну а я согревающим ветром,

чуть взъерошивши кончик волос,

собираюсь с утра за ответом

на еще не созревший вопрос...

и иду собирать твои слезы...

босоногий, по мокрой траве...

в них так много соцветий из розы;

и так много сказать надо мне...

Андрей Заулочный

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

она читает Чехова и Блока,

усевшись с томиком и пледом на диван...

владея словом в, общем-то, неплохо,

она не верит собственным словам...

и где-то там, на краешке вселенной,

уходит в лес: себя бы отыскать -

и средь природы старой, мудрой, ленной

она стремится Человеком стать...

и, словно ангел, бродит рядом с нами...

она цветок, цветущая, цветет...

глядит на мир голодными глазами;

идет на запад, сердцем на восток...

и все стучит, стучит живое сердце

то ль от печали, то ли от любви -

костер в метель, дающий отогреться;

колодец счастья, радости, тоски,

так нужных нам, таким обыкновенным,

всю жизнь стремящимся расставить по местам...

но есть она: на краешке вселенной

читает Чехова и бродит по лесам...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Послушай...

и я тебе открою душу:

Мне скучно...

пить утром чай наедине,

Послушной...

быть неуютно, даже душно,

Ненужной...

я знаю, страшно быть вдвойне...

Метели...

укроют снегом сосны, ели...

Недели...

тянуться будут словно год...

Хотели...

начать с нуля, но не успели...

Сгорели...?

Скорее, превратились в лёд!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Не видно дна у дзеркалі моїм

І з кожним днем все більше непрозорим

Стає мій образ , гублячись у нім,

У дзеркалі...Таким же хворим

Колись був ти...Сиділи в тишині

Свічки горіли, і гарячим воском

Спливав наш час, і ніч була в вогні..

І мить тягнулася повільно й млосно.

Скипіла лють, як зморшка пролягла

По тому, що у дзеркалі я бачу.

Лиш тріщина...Глибока й нежива........

І дивлячись на неї, я заплачу....

-------------------------------------

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Дождь по крыше

Азбукой Морзе

Отстучал монотонный бит...

Вышло солнце,

Высохли слёзы,

Только сердце еще болит...

Ты всё тот же:

Нежный и нужный...

Я прощаю, и пусть Бог простит...

Я, как будто,

Та же что прежде,

Только сердце еще болит...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

дихає осінь димом і ґрипом

джазовим хрипом ефірів ранкових

ловиш на хвилі звивну як рибу

жінку із голосом чорних шовковиць

хто вона звідки хто той єдиний

в світі розгублених і випадкових

хто надихав ці чотири хвилини

жінку із голосом чорних шовковиць

просить пробачення котить округле

соло як вигірклу ягоду чорну

каже як важко покинути друга

може від того в світі мінорно

ранок просіює світло крізь сито

кава з вершками підсмажені грінки

щось починає в тобі голосити

голосом чорним голосом жінки

Мар'яна Савка

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Я – жінка! Ви чуєте, люди, я – свічка,

Запалена Господом на віки.

Неправда, що я – ребро чоловіче.

Цю казку придумали чоловіки.

Я – жінка. Я – річка бурхлива й неспинна,

Що в повінь зриває верхи берегів.

Хто каже, що я підкорятись повинна?

Це ще одна вигадка чоловіків.

Я – жінка. Природою створена пісня,

Яку чоловік заспівать не зумів.

Я – мрія і спогад. Майбутнє й колишнє.

Я – щось незбагненне для чоловіків.

Я – жінка. Я вільна, як думка одвічна.

На думку не можна надіть кайдани.

Це ти мене в рабство продав, чоловіче!

І грішна я стала з твоєї вини.

Та я – лише жінка. Я прагну кохання

І все пробачаю тобі наперед.

З твоєї криниці я – крапля остання.

Для вуст твоїх згірклих я – липовий мед.

Я – жінка. Я враз перекинусь на зілля

І гоїти рани візьмуся тобі.

Я – непередбачена, незрозуміла,

Я плачу від щастя, сміюся в журбі.

Я – жінка. Я, дійсно, слабка половина.

Нехай переможцям – лаврові вінки!

Історію творять, звичайно, мужчини,

Але лише так, як захочуть жінки.

К.Сенченко

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Василь Симоненко

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа невразлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Редьярд КІПЛІНҐ (в перекладі Євгена Сверстюка)

ЯКЩО…

Як вистоїш, коли всі проти тебе—

Упали духом і тебе кленуть, і

Як всупереч усім ти віриш в себе,

А з їх невіри також візьмеш суть;

Якщо чекати зможеш ти невтомно,

Оббріханий — мовчати і пройти

Під поглядом ненависті, притому

Не грати цноти ані доброти;

Як зможеш мріять —

в мрійництво не впасти,

І думать — не творити думки культ,

Якщо Тріумф, зарівно як Нещастя,

Сприймеш як дим і вітер на віку;

Якщо стерпиш, як з правди твого слова

Пройдисвіт ставить пастку на простих,

Якщо впаде все, чим ти жив, і знову

Зумієш все почати — і звести;

Якщо ти зможеш в пориві одному

Поставить все на карту — і програть,

А потім — все спочатку, і нікому

Про втрати й слова навіть не сказать;

Якщо ти змусиш Серце, Нерви, Жили

Служити ще, коли уже в тобі

Усе згоріло, вигасло — лишилась

Одна лиш Воля — встоять в боротьбі;

Як зможеш гідно річ вести з юрбою

І з Королем не втратиш простоти,

Якщо усі рахуються з тобою —

На відстані, яку відміриш ти;

Якщо ущерть наповниш біг хвилини

Снагою дум, енергією дій,

Тоді весь світ тобі належить, сину,

І більше: ти — Людина, сину мій.

***

IF…

If you can keep your head when all about you

Are losing theirs and blaming it on you;

If you can trust yourself when all men doubt you,

But make allowance for their doubting too:

If you can wait and not be tired by waiting,

Or, being lied about, don’t deal in lies,

Or being hated don’t give way to hating,

And yet don’t look too good, nor talk too wise;

If you can dream – and not make dreams your master;

If you can think – and not make thoughts your aim,

If you can meet with Triumph and Disaster

And treat those two impostors just the same:

If you can bear to hear the truth you’ve spoken

Twisted by knaves to make a trap for fools,

Or watch the things you gave your life to, broken,

And stoop and build ‘em up with worn-out tools;

If you can make one heap of all your winnings

And risk it on one turn of pitch-and-toss,

And lose, and start again at your beginnings,

And never breathe a word about your loss:

If you can force your heart and nerve and sinew

To serve your turn long after they are gone,

And so hold on when there is nothing in you

Except the Will which says to them: “Hold on!”

If you can talk with crowds and keep your virtue,

Or walk with Kings – nor lose the common touch,

If neither foes nor loving friends can hurt you,

If all men count with you, but none too much:

If you can fill the unforgiving minute

With sixty seconds’ worth of distance run,

Yours is the Earth and everything that’s in it,

And – which is more – you’ll be a Man, my son!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Така, як всі - босоніж по калюжах,

Промокла під брудним дощем,

Між сірих стін і сірих перехожих,

Така, як всі, - з накинутим плащем.

Збирала мрії, дотики і миті,

Холодні ранки і пророчі сни,

Обіцяні зірки й волошки в житі,

Така, як всі, втікала від весни.

Хотіла волі, щастя і тепла,

Просила в світу спокою і тиші,

А боса під дощем до нього йшла

Така, як всі, а може, трохи інша.

Любила осінь, вірші й молитви

І дивні очі кольору ночей,

Розмови з небом, з серцем битви,

Така, як всі, - лиш крила з-за плечей.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вот и осень... Я плачу дождями

И рисую каракули в небе.

Я ветрами и пылью в кармане

Все мечтаю прильнуть к тебе бы,

Все печатаю мелкие строчки,

Провожаю на станции лето

И опавшие чудо-листочки

Мне расскажут сегодня где ты.

Одиноко и тошно на сердце,

За закрытою дверью осень.

Мне не просто открыть эту дверцу.

Поглотить в себя неба просинь.

Как отчаявшийся романтик

Все пишу тебе письма-сонеты.

Но бумага - всего лишь фантик,

А я,как прежде, незнаю где ты.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Василь СТУС

Весняний вечір

Весняний вечір. Молоді тумани.

Неон проспектів. Туга ліхтарів.

— Я так тебе любила, мій коханий.

— Пробач мене — я так тебе любив.

І срібляться озерами долини,

шовковий шепт пригашених калюж,

мені ти все життя, немов дружина,

мені ти все життя, неначе муж.

— А пам'ятаєш? — Добре пам'ятаю.

— А не забув? Чи не забув? — О, ні.

— Здається, знову в молодість вертаю,

все наче увижається вві сні.

І першу зустріч? Першу і останню.

— А я лиш першу. Ніби й не було

минулих років нашому коханню,

не вір, що за водою все спливло.

— Не треба, люба. Знаю, що не треба.

Хай давні душі б'ються на ножах.

А єдиніться — предковічне небо

вам спільний шлях покаже по зірках.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Дзвенить дзвінок в моїй кімнаті,

Не чує мозок мій – ще спить,

Він десь мандрує у дитинстві,

Крізь сон у цю дорослу мить.

Скрипить дверцятами кімнати

Тихий мамин голосок,

І враз душа відкрила очі,

А сонне тіло й досі спить.

Вже стука сонечко у шибку,

Давно заснула вранішня зоря,

І тільки місяць небосхилом

З промінням весело гуля.

Щебече пташка десь надворі,

Збрехав комусь дурний Сірко,

Й урбаністичне божевілля

Крізь вікна лізе у тепло.

З поверненням – і тіло з мандрів,

Є сили жити - не тільки існувать,

Щось перехоплюєш на кухні, -

А години дня давно летять.

Ти вибігаєш із затишку і тиші,

Занурюєшся у земновічну суєту,

В ній намагаєшся і думати і жити,

Не втратити обличчя і себе саму.

Кінець робочої години,

Ти втомлена – нові ідеї сплять,

Але душі не до спокою,

Вона прагне – щастя цілувать.

І десь у затишках Подолу,

Де звикли привиди блукать,

Пірнаєш у свої ті мрії,

Які вже звикла так кохать.

Так швидко мить оця минула,

Вже і «На добраніч!» ти почув,

Ще раз торкулася вустами, -

Прощальний ключ крилом махнув.

І знову ти у віртуаллі,

Ведеш розмову нелегку,

Бо так вже хочеться в реаллі

Вустами вимовить: «Люблю..!»

Години ночі позіхають,

Ведуть ще сонного сонька,

Тебе так ніжно колихають,

Й співають пісенку кота.

Дзвенить дзвінок в моїй кімнаті,

Не чує мозок мій – ще спить,

Він десь мандрує у дитинстві,

Крізь сон у цю дорослу мить... (с)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Василь Стус

І не розмерз. І не відтерпнув. Ні,

3 мордовських хуг - та в холод нещадимий!

Тримай тепло під ребрами сухими -

на цій на чужаниці-чужині.

Сягни рукою - і не досягнеш

ні краю всерозлук, ні муки краю.

Та серця я, мій Господи, не маю

на свій талан. Це ж ти мене береш,

немов шматок невироблений глини,

і місиш, мнеш, і пальцями всіма

мене формуєш, щоб не задарма

іще один кавалок з України

сподобивсь тверді. Знав я і черінь,

і зиму знав - в колимську довгу пору,

і душу виробив таку прозору,

що вже свою не одкидаю тінь.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ліна КОСТЕНКО

* * *

Я додому пишу нечасто,

хоч забралась в таку далечінь.

Заважає мені то щастя,

то розваги, то просто лінь.

Мамо моя, не сумуй...

Щиру правду тобі скажу -

до неправди душа не лежить:

я ніколи в житті не тужу,

бо не маю від чого тужить.

Мамо моя, повір...

Що не день - то радість нова.

Що не будень - то майже свято.

Що не слово - то щирі слова,

бо у мене друзів багато.

Мамо моя, не тужи...

Не спіткнуся на жодній з доріг,

не зазнаю в житті образи...

Як вернуся на рідний поріг -

чи впізнаєш мене відразу?

Мамо моя, не плач...

1957

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Плач Єремії

Вона

Завтра прийде до кімнати

Твоїх друзів небагато,

Вип’єте холодного вина.

Хтось принесе білі айстри,

Скаже хтось — життя прекрасне,

Так, життя прекрасне, а вона...

А вона, а вона сидітиме сумна,

Буде пити — не п’яніти від дешевого вина.

Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь,

Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.

Так вже в світі повелося —

Я люблю її волосся,

Я люблю її тонкі уста.

Та невдовзі прийде осінь,

Ми усі розбіжимося

По русифікованих містах.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Борис ОЛІЙНИК

ПІСНЯ ПРО МАТІР

Посіяла людству літа свої літечка житом,

Прибрала планету, послала стежкам споришу,

Навчила дітей, як на світі по совісті жити,

Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.

- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.

- Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.

- Та я недалечко... де сонце лягає спочити.

Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?

- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?

- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,

І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,

Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.

Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -

Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Махнула рукою - злетіли увись рушники.

"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем

На цілу планету, на всі покоління й віки.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.




×
×
  • Створити...