Перейти до змісту

Віршографія


qwadro

Рекомендовані повідомлення

Бродить спека, як хмільна опара.

Ціле літо грози і дощі.

Йде над лісом романтична хмара,

наче Гамлет в чорному плащі.

Трави мруть, їм хочеться літати.

Вечір котить сонце по стерні.

Коні п'ють, забрівши у латаття.

Гарні коні. Білі й вороні.

Ліна Костенко

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • Відповідей 1,3 тис
  • Створено
  • Остання відповідь

Присесть бы в старом парке на газоне,

листать страницы памяти упрямой,

где клён седоволосый, лист уронит

в ладони, пожелтевшей телеграммой.

Где в глубине, таясь от человека,

от временем прошедших расстояний,

стоит в тени ажурная скамейка

как апогей моих воспоминаний.

Не трогает безжалостное время

мой островок несбывшейся надежды

лишь потому, что он хранится теми,

кто в сердце навсегда остался прежним.

http://www.poetryclu...m.php?id=349142

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Как много тех, с кем можно лечь в постель

Как мало тех, с кем хочется проснуться...

И утром, расставаясь, обернуться,

И помахать рукой, и улыбнуться,

И целый день, волнуясь, ждать вестей.

Как много тех, с кем можно просто жить,

Пить утром кофе, говорить и спорить...

С кем можно ездить отдыхать на море,

И, как положено - и в радости, и в горе

Быть рядом... Но при этом не любить...

Как мало тех, с кем хочется мечтать!

Смотреть, как облака роятся в небе,

Писать слова любви на первом снеге,

И думать лишь об этом человеке...

И счастья большего не знать и не желать.

Как мало тех, с кем можно помолчать,

Кто понимает с полуслова, с полу взгляда,

Кому не жалко год за годом отдавать,

И за кого ты сможешь, как награду,

Любую боль, любую казнь принять...

Вот так и вьётся эта канитель –

Легко встречаются, без боли расстаются...

Все потому, что много тех, с кем можно лечь в постель.

Все потому, что мало тех, с кем хочется проснуться

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Молодой рекой без устали плыви

И не бойся, простудившись, заболеть.

Возраст - это понимание любви

Как единственного чуда на земле.

Я живу, судьбу свою кляня,

Не желая для себя судьбы иной.

Возраст - это размышление о днях,

Проведённых за родительской спиной.

За столом моим разнузданный портвейн

Превратился в респектабельный кагор.

Возраст - это радость за друзей,

Не сумевших превратиться во врагов.

Верно ли сумели мы прочесть

Десять фраз, оставленных Христом?

Возраст - это стоимость свечей,

Превышающая стоимость тортов.

Кто ты есть? Чего в себе достиг?

Чей ты друг и кто твои друзья?

Возраст - это приближение мечты

В окончании земного бытия.

А смерть, конечно, человечество страшит,

Но какие там у нас года!

Возраст - это состояние души,

Конфликтующее с телом... иногда.

Александр Розенбаум.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Вічна пам"ять, Майстре...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Місто химерне,

де міми, жонглери, черниці;

губи – солодкі чорниці і чорна жага,

фенікс волосся – і пальці плетуть плетениці,

кучері, довгі спідниці, перон, пилюга…

…день, наче кіт,

на пістрявій перині засне…

Місто блаженне, в якому щасливі та не.

Місто, що місить життя,

наче тісто на булки,

місто – як вирок,

на голову_сніг,

як цидулка:

похапцем літери курячі вгору і вниз,

місто – бруківка, немов одруківка,

карниз;

голуб, що падає долу,

а тінь голубина –

вгору ширяє.

Це місто – у небо драбина,

напнута линва

між «до» та «що буде по тому»;

зграї драконів, цвіт груші, уперше – додому,

не відпускаючи – чуєш! – твоєї руки…

Місто – це звуки:

голубка, трамвай, каблуки,

Місто – як мітка чи родимка –

щонайрідніше…

Цоки і цоки.

Зозулька в дзиґарику.

Тиша.

Втишено, вчаєно…

Липовий чай.

Охолонь.

Місто, де руки зрослися листками долонь,

гілля сплелося, коріння клубком повелося,

сни, як синиці, щебечуть у кроні волосся,

щастя притишене, як немовлятко, росте

пагоном сонця:

- Кохання моє золоте.

(Ганна Осадко)

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Создавая тебя из летнего неба и плоти,зачитался Булгаковым Бог и забыл, что творит.Спохватился, когда пересыпал ума две щепотии назначил в бродяжьей судьбе легион Маргарит...Ты и клял тот замес, и вопил в небеса "Я - не Мастер!",оставляя на смятой постели частицу души.И просил горе-Аннушку рельсы скорее умаслить,чтобы глупый вагон все проблемы наотмашь решил...Были злые чужбины милее, чем отчие храмы.Были войны как дом, а дома походили на клеть,где стонали твои Маргариты - и девки, и дамы,- приземляя тебя, были сами готовы взлететь.А бывало, ложились года, будто карты - по масти,и не мучил вопрос «Сколько в этой колоде мастей?..»Снова шепчет листва у прудов Патриарших - «мой Массстер",но боится душа постояльцев и новых гостей...Только Бог, поразмыслив за чаем и ложечкой манны,перестал нас лепить из молитвы, воды и песка.Начитавшись Булгакова, пишет людей как романы.Ты – из тех неоконченных Богом романов.В стихах…

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Рассвет приходит к тем, кто видел тьму

Во всём её убийственном величии....

Кто плакал от людского безразличия,

Но безразличным не был ни к кому!

Рассвет приходит к тем, кто был в пути,

Не зная ни усталости, ни лени.

Кто, обессилев, падал на колени,

Но поднимался. Продолжал идти!

И, зажимая волю в кулаки,

Вдруг находил ромашковое поле,

И, задыхаясь от щемящей боли,

Свои ладони прятал в лепестки!

К тем, кто, похоронив свои мечты,

И, помянув их, устремлялся дальше.

Кто смог среди предательства и фальши,

Не растерять душевной чистоты!

Нечаянно в небесной синеве,

Вдруг распахнутся солнечные двери.

Рассвет приходит к тем, кто верил в свет.

Абсурдно, до последнего. Но — верил!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • 2 тижня потому...

Лето благостной боли,

постиженья

печального света...

Никогда уже больше

не будет такого же лета.

лето, где безрассудно

и построили, и поломали.

Лето с тягостной суммой

поумнения и пониманья.

Для чего отогрело

все, что с летним листом отгорело?

Но душа помудрела,

и она, помудревши, узрела

кратковременность лета,

краткость жизни, мгновенность искусства

и ничтожность предмета,

что вызвал высокие чувства.

Римма Казакова

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Дотліє відчаю зола. Минуть дощі і катастрофи.

У осені татарський профіль, вона все випалить до тла.

А ти сховай собі у вузлик до скрині маківку тепла,

коли прийде твоя імла з надпалестинської Голгофи.

Кочують дні. Безцільний ряд: аби добути рік – і досить,

неначе все уже збулося в сухих степах календаря

і все погасло, і змаліло, і вицвіло. Але горять

червоні маки у полях. І ти зриваєш їх, і носиш

у чорному, мов ніч, волоссі,

і ні про що уже не просиш,

а просто дихаєш – як я.

Ілініч С.

(Лесь, щось мені після твого поста згадалося..))

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

і коли я ходила пошепки

ти плакав

а коли шовком стелила сліди

заціловував

і тумани лягали на груди.

осінь надсилала листівки

з різних віддалених міст

а в мене була тільки платівка з шумом дощу

кружляла

кружляла босоніж

Мар'яна Савка

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Цілую тебе ніч, хоч ти й чудна,

Вдягаєшся у чорне, а не біле...

Навпомацки цінується душа,

Вона важлива, а не гарне тіло.

Микола Щасливий

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

За вікном так похмуро і сиро

та ще не навіть не кінчилось літо

вже в душу сум вітром надуло

і карту щастя так би мовити крито.

Навкого кружляють, лиш мимо,

чорні ворони і стомлені сови

вони співають пісню крикливо

вирячують очі і зсуплюють брови

досить. хватає. я сита.

замовкніть. летіть. лиш подалі

лишіть мене у корита

і дайте крутити педалі.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ліна Костенко

В дні, прожиті печально і просто,

все було як незайманий сніг.

Темнооким чудесним гостем

я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.

Мандрувала я дні в жалю.

І в недобру для серця пору

я сказала комусь: - Люблю. -

Хтось підносив мене до неба,

я вдихала його, голубе...

І не мріяла вже про тебе,

щоби цим не образити тебе.

А буває - спинюсь на місці,

простягаю руки без слів,

ніби жду чудесної вісті

з не відомих нікому країв...

Є для серця така покута -

забувати скоріше зло,

аніж те, що мусило бути

і чого в житті не було.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ліна Костенко

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава,

стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

в казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі,

І спомин той – як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Обожнюю Костенко, Асадова, Симоненка, Блока, вже тут їх цитували... А своє публікую тільки на поетичному сайті, в нашій країні важко відстояти авторські права...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ліна Костенко

Щороку бачу: навесні, у травні,

приносять люди фарбу

і струмент.

Хтось лагодить парканчики

несправні,

або, на сірий ставши постамент,

фарбує жінка пам’ятник солдату,

у срібну фарбу щіточку вмоча.

І все цвіте, і хочеться ридати.

Вона тому солдату до плеча.

Вона його фарбує, кам’яного.

Як сива пташка,

тулиться до нього.

Стає навшпиньки,

по краєчку ходить,

несе ту фарбу, наче й не вага.

Вже так тією щіточкою

водить —

мов у нову шинельку одяга.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заломлення світла, дзвіниці чіткий силует.

І кошики яблук чекають бджолиної тризни.

Слова загусають в повітрі як спасівський мед,

На смак і на запах – моєї гіркої вітчизни.

Слова найдорожчі розлиті в цеберка малі…

Ці бджоли літують, ці квіти іще медоносять.

Важливі слова проростають з самої землі -

Єдиної мови, достоту незнаної досі.

Дзумкочуть рої, а на обрії – сиві гаї…

Якого ще літепла вітер навіє на вії…

Тріпоче метелик, як свічечка літери ї.

І я від краси завмираю. Чи.. Ніяковію…

Мар'яна Савка

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Якраз теж хотіла запостити)) Гарний вірш.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Я не любил её, мне просто было в кайф,

Когда она сопела мирно рядом,

Читала фэнтези и слушала свой Чайф

И провожала по утрам влюблённым взгядом.

Я не любил её, мне было хорошо -

Ни одиночества с ней не было, ни скуки.

Мне было по фигу их сколько там ещё,

Но мне не нравились на ней чужие руки.

Я не любил её, но помнил всё о ней:

Любимые цветы и тон помады,

Всех тараканов в голове и всех друзей.

Зачем-то мне всё это было надо.

Я не любил её и никогда не врал,

Я тормозил её - малыш, всё несерьёзно.

Рассказывал, когда и с кем я спал,

Но сам боялся на щеках увидеть слёзы.

Я не любил её, меня манила страсть,

Когда шептала: "Хочешь, рядом буду?"

Да, я боялся сдаться и пропасть,

Когда скользили ниже её губы.

Я не любил её, но слушал её пульс,

Пытался отогреть её ладони.

Когда она теряла верный курс,

Я возвращал её настойчивым: "Родная..."

Я не любил её, мне нравился в ней шарм,

Улыбка и тату на пояснице.

В попытках отыскать, где мой журавль,

Я называл её "моя синица".

Я не любил её?

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

......................................................................подрузі присвячується... :)

Майк Науменко

Слоники

Пусть мир за окнами дрожит под натиском грозы,

Пусть барабанит дождь в мое окно.

А у меня на этажерке слоники стоят -

И мне тепло, уютно и светло.

Кому-то кто-то в морду дал и плюнул на башмак

И получил плевок в лицо в ответ.

А у меня на этажерке слоники стоят -

Я сохраняю свой нейтралитет.

Пусть каждый носится по свету в поисках друзей -

Ведь без друзей по слухам жить нельзя.

А у меня на этажерке слоники стоят -

Доволен я - слоны мои друзья.

Народ каким-то хмурым стал - противно посмотреть.

Болеют всем, чем можно заболеть.

А у меня на этажерке слоники стоят -

Мне довелось лишь с насморком сидеть.

Бесцельно люди деньги тратят - слабости ума,

Сидит на дилетанте дилетант.

А у меня на этажерке слоники стоят -

И от достатка ломится сервант.

Пусть хором все поют "Осанна!", призывают, обсуждают,

Дополняют, принимают, переперевыполняют

И растут все вверх и вширь.

А у меня на этажерке слоники стоят -

И охраняют мой иуд-

И охраняют мой иуд-

И охраняют мой иудный мир.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Если бог нас своим могуществом

После смерти отправит в рай,

Что мне делать с земным имуществом,

Если скажет он: выбирай?

Мне не надо в раю тоскующей,

Чтоб покорно за мною шла,

Я бы взял с собой в рай такую же,

Что на грешной земле жила,-

Злую, ветреную, колючую,

Хоть ненадолго, да мою!

Ту, что нас на земле помучила

И не даст нам скучать в раю.

В рай, наверно, таких отчаянных

Мало кто приведёт с собой,

Будут праведники нечаянно

Там подглядывать за тобой.

Взял бы в рай с собой расстояния,

Чтобы мучиться от разлук,

Чтобы помнить при расставании

Боль сведённых на шее рук.

Взял бы в рай с собой всё опасности,

Чтоб вернее меня ждала,

Чтобы глаз своих синей ясности

Дома трусу не отдала.

Взял бы в рай с собой друга верного,

Чтобы было с кем пировать,

И врага, чтоб в минуту скверную

По-земному с ним враждовать.

Ни любви, ни тоски, ни жалости,

Даже курского соловья,

Никакой, самой малой малости

На земле бы не бросил я.

Даже смерть, если б было мыслимо,

Я б на землю не отпустил,

Всё, что к нам на земле причислено,

В рай с собою бы захватил.

И за эти земные корысти,

Удивлённо меня кляня,

Я уверен, что бог бы вскорости

Вновь на землю столкнул меня.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Новая осень...

Ветер поможет мне кудри мои растрепать,

Сложит из зонтиков ярких мозаику мыслей,

Заново сказку осеннюю будем слагать,

Где вперемешку и дождик, и люди, и листья...

Много, конечно, об осени сказано слов,

В пушкинской версии - самая свежая нота...

Новая осень, и тоже она про любовь,

В виде дождя, в виде вальса, и в виде фокстрота...

Как же неважно, что будут сейчас говорить:

Холодно, сыро, и надо теплее одеться...

Как же прекрасно по осени снова любить,

Слышать биение рядом живущего сердца...

Как же прекрасно нежданно попасть под дожди,

Что бесконечно теперь барабанят по крыше...

Новая осень, меня за собой уведи,

Новую сказку твою поскорее услышать...

Новая осень, послушайся светлого дня,

Солнечно-жёлтого, медно-зелёного свыше,

Новая осень, прошу, не забудь про меня,

Вечером жду тебя с дождиком где-то на крыше.

Евгения Аркушина

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

С. Біда

Слово буває різним:

Трепетним, гострим, рахманним,

Але ніколи порожнім не стане.

Слово буває різним:

Гідним, сталевим, грізним,

П’янким, масним, останнім,

Але ніколи байдужим не стане.

Я слово дегустую, як вино:

Надкушую, вдихаю, нахиляю.

Тече рікою вільною воно,

У неї невичерпне дно,

І слів для всіх у річці вистачає

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

На улице Пушкинской осень…

И ветер, почтарь-сорванец,

По всем подворотням разносит

Платановых листьев багрец.

Когда-то под музыку эту –

Шуршанье листвы на ветру –

Опальному снился поэту

Михайловский парк поутру.

И песня будила поэта,

Вела сквозь ночной листопад…

Как слитки прошедшего лета,

На Пушкинской листья лежат.

Их шорох прохожих тревожит,

И хочется тише идти.

И бронзовый Пушкин не может

От осени глаз отвести.

В. Домрин

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.




×
×
  • Створити...