Віршографія

[speaker]

Борис Борисович Гребенщиков

- 30

Сегодня на улицах снег,

На улицах лед;

Минус тридцать, если диктор не врет;

Моя постель холодна, как лед.

Мне не время спать; не время спать.

Здесь может спать только тот, кто мертв;

Вперед.

И я не прошу добра,

Я не желаю зла;

Сегодня я - опять среди вас,

В поисках тепла.

Со мной никогда не случалось ничего

Лучше тебя;

Синий, белый - твои цвета;

Никогда, ничего лучше тебя.

Никто из нас не хотел другого конца;

Никто из нас не хотел конца.

Я вижу тень твоего лица;

Тень твоего лица.

И я не прошу добра,

Я не желаю зла;

Сегодня я - опять среди вас,

В поисках тепла.

Сегодня на улицах снег,

На улицах лед.

Минус тридцать, если диктор не врет;

Того, что есть, никто не вернет.

Мне не время спать; не время спать.

Я вижу тень твоего лица.

Вперед.

И я не прошу добра;

Я не желаю зла.

Сегодня я - опять среди вас,

В поисках тепла.

[speaker]

БГ

Мне было бы легче петь

Мне не нужно касанья твоей руки

И свободы твоей реки;

Мне не нужно, чтоб ты была рядом со мной,

Мы и так не так далеки.

И я знаю, что это чужая игра,

И не я расставляю сеть;

Но если бы ты могла меня слышать,

Мне было бы легче петь.

Это новые листья меняют свой цвет,

Это в новых стаканах вино.

Только время уже не властно над нами,

Мы движемся, словно в кино.

И когда бы я мог изменить расклад,

Я оставил бы все как есть,

Но если бы ты могла меня слышать,

Мне было бы легче петь.

По дощатым полам твоего эдема

Мне не бродить наяву.

Но когда твои руки в крови от роз,

Я режу свои о траву.

И ни там, ни здесь не осталось скрипок,

Не переплавленных в медь;

Но если бы ты могла меня слышать,

Мне было бы легче петь.

Так прости за то, что любя тебя

Я остался таким же, как был.

Но я до сих пор не умею прощаться

С теми, кого я любил;

И хотя я благословляю того,

Кто позволил тебе взлететь -

Если бы ты могла меня слышать,

Мне было бы легче петь...

Если бы ты могла меня слышать,

Мне было бы незачем петь.

[Vika]

Неправда, що ти не боїшся нічого.

Неправда, що я не боюся втрачати...

Я хочу проміння на моє підвіконня,

Я хочу квіти з живим корінням,

Я хочу білі твої долоні,

Я хочу теплого вітру в легені,

Я хочу світла о третій ночі,

Я хочу тиші, коли писати,

Я хочу на віденській площі кави,

Я хочу ожини край чорного лісу,

Я хочу світу, що поза мною,

І так боюся його минути...

/Юрій Сегеда/

[talja]

Весняне

моя хороша знайома Наталя Шульська

Коли ніч надщербить очі снами,

Занявчить весна вербовими котами,

Потечуть дахи гольфстримами під ноги...

Укради мене з чужого блогу.

Заховай під чубом свого сонця,

Де немає міста в ополонці,

І очей твоїх одні маршрути...

Де стрибають зорі з парашутом

Нашим віям прямо на рожен...

Укради мене

сьогодні

зараз

вже

[talja]

В безодню ночі хтось штовхнув світанок,

У відчаї, що падає згори

Ми ловимо, півсонні, наостанок

Химери снів, обличчя, кольори

Світ галасує в ритмі божевілля

Клаксонами чужої суєти,

Щоб замість кави випити чар-зілля

Потрібно встати, встати і піти

Все звично закружляє попід небом:

Молитва, поцілунок, тротуар...

Помріяти, ускочити в халепу,

Яєчню з’їсти, чи то Божий дар

Замерехтіло вікнами, словами

Щоденне коло карми і нудьги

Щоб не було неправди поміж нами,

Потрібно вас любити, вороги

Щось діється, минає, відбуває,

Упав літак, згадалися жнива,

Хтось чинить біль, а хтось його карає,

Посіяв вічне - виросла трава

Зустрілися на тридцять три піщинки,

У тебе - син, у мене - сивина,

Я йду на бій, а ти вертаєш з ринку...

Цей день нам треба випити до дна

Брехні довкола - звично понадміру

Ненависті - хоч Ірода лякай,

Там, де колись засипали сокиру

Тепер бетон, не кришиться - і край

Ще кілька справ, вже можна відпочити,

Ти чув? Весна. А буде? Наче - так,

Знов лізеш в гаманець, щоб заплатити

За сонце- гривню, за тепло - п’ятак

Додому. Вечір. Затишку спокуса,

Ілюзія завершення ходінь,

Ще трохи сили і таки зберуся

Перемогти інерцію та лінь

У прірву ночі хтось штовхає втому...

Молитва, поцілунок, шепіт, ти...

А завтра все почнеться по-старому,

Потрібно буде встати і піти...

[Vika]

Я не можу прогнати тривоги:

Чи це всі такі сірі світи?

Не тримайте Ікара за ноги -

Дайте випити висоти.

Краще впасти мерцем край дороги,

Ніж ніколи нікуди не йти...

/Юрій Сегеда/

[Vika]

Щоб змінити життя на краще,

Треба вийти за межі звичок,

Збити будні, не знати нащо,

Ніби попіл до попільничок.

Розгубити старі проблеми,

Бути разом старим і юним,

Перекреслити звичні схеми,

Переплутати дощ і струни,

Полетіти, мов камінь з пращі,

Шугонути увись стрілою...

Щоб змінити життя на краще,

Треба стати самим собою.

/Олексій Бик/

[talja]

Вже втомилися очі-колумби...

Наталка Шульська

Вже втомилися очі-колумби

Відкривати нові америки.

Давай всядемось десь на клумбі

І половим останніх метеликів.

Ти у руки мене візьми,

Як безвусого того равлика,

Вірш в мені замахає крильми

На усі сонцемірні галактики.

І до тебе ітиму, як в храм,

Стерпне тіло солодким причастям...

Зжовкла осінь, мов бабин крам,

А я й досі незаймана щастям.

Твого серця дістану злиток,

Пророщу тобі небо на гальці...

Я несправжня,

Я ксеровідбиток

Від чужих гостролезих пальців

[SvitlikOM]

Коли світанок прийде - я

Усі розкрию Двері!

Чи він - із крилами - як Птах -

Чи - з хвилями - як Море?

***

Я досягла!

Я доповзла!

Вчепившись за ламке гілля,

До щастя - ось воно!

Так високо, що просто страх.

Ген поміж хмар, на небесах

Ховалось вже давно.

Я здобула його -

Ось так!

Тримаю міцно

У руках.

І раптом - наче грім:

Чия то усмішка гидка

Вдоволеного жебрака

У дзеркалі моїм?

***

Я підвелась на бій сама

Щоб світ здолати в січі

Слабіша ніж Давид либонь

Та сміливіша вдвічі.

Я камінь кинула і враз

Упала - мов без бою.

Чи був безмірним Голіаф

Чи надто я малою?

***

Я вмерла за красу але

Почула у труні

Що хтось за правду впавши став

Сусідою мені.

"За що ти вмерла?" - він спитав.

Йому призналась я.

"А я - за правду - він сказав -

Тож - ти сестра моя!"

І ми вели як земляки

Так бесіду удвох -

Аж поки й наші імена

Покрив одвічний мох....

Емілі Елізабет Дікінсон

[talja]

Наталка Шульська

А ти мовчиш по ті боки кордону,

На серці туго вузол зав’язавши,

Ховаюсь, як дюймовочка, в долонях

Таких чужих, незграбних, трохи старших.

Ламає дощ об вікна свої крила,

І вітер душу перекрикне всоте,

Скажи, невже неправильно любила?

Коли співали очі, як по нотах.

Холодне ліжко молиться до стелі,

Губам давно віднято усю мову.

Ти приведеш вже іншу до постелі,

Де небо я лишила кольорове,

Де ранки з голубами напівсонні

На грудях в тебе віршами вкладались.

Обірваний дзвінок на телефоні...

І тисячне питання: а що сталось?

І світ якийсь з-під лоба й надто сірий

Додому парасольками втікає…

Ти відлетів, неначебто у вирій,

А я тебе ще й досі тут чекаю…

Розрубане щастя на кінчику леза

Стікає в долоні, підставлені нами,

Згвалтована осінь... Душа на протезах...

І ти, як колись,

і ти знов той самий.

В кутку розривається тиша гучно,

Знімаєм втому, як персні з пальців,

На ноти покладена ніч милозвучна,

То хто ми з тобою?

Кохані?

Коханці?

Наш час живе у напівсекунді,

Твоїх цілунків настій ванільний,

А завтра знову в меню кислі будні,

І світ за вікном такий божевільний.

А поки що з ніччю удвох в онлайні,

Належим сьогодні рідному Богу

В широтах тропічних чужої спальні,

Де сходяться всі безкінечні дороги.

Кохання ковтаєм, як воду риба,

Схрестивши душі свої докупи,

А небо на стінах – відрізана скиба

Й годинник руками по вухах лупить.

Ну скільки можна мовчати криком?

Дивитися в очі, як у дзеркала,

І ти той самий... і я вже звикла

Та тільки обіймів на ніч замало...

Розрубане щастя на кінчику леза...

Закровоточить у ранок пекучий,

Мов ангел звову безкрило щезнеш,

Лишивши вірші, як шрами болючі...

[Olesya]

Я помру від застуди. Наш лазарет

перебазують кудись на південь.

І фронт котитиметься вперед,

і саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота

між свіжого шрифту воєнних звісток,

мов цукор, спакований на свята

руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,

і тільки сестра із темного мороку

подивиться холодно за вікно,

знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшись їй услід,

я скажу: "Знаєш, сестричко,

все одно нікому крім нас не болить

від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,

і чого між нами, сестричко, немає,

не має імен і не має назв,

взагалі нічого не має.

Просто збиваючись в цьому диму

серце, з яким я живу роками,

не зупинилось лише тому,

що по ньому били весь час кулаками."

Аж якось улітку, вганяючи в стрес

душі, зіпсовані марафетом,

до палати зайде червоний хрест

на чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,

про щось говоритиме не до речі,

і густо лежатиме окопний пил

на сірому президентському френчі.

Коли ж, виходячи, ніби зі сну,

й дивлячись в небо - тепле й зелене,

перш ніж знову піти на свою війну,

він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора -

"Невже той самий?" - спитає в конвою.

І лікар розгубиться, а сестра

ствердно кивне головою.

Сергій Жадан.

P.S. Зараз це моя найулюбленіша пісня з останнього альбому Мертвого Півня.

[Ukrod]

"Прокляті роки"

Юрій Клен (Освальд Бурґгардт)

(уривок) тут є повністю

...

Тоді дурні Грицьки і Опанаси

Вмирали, як у зливу комарі.

Тоді по селах їлось людське м'ясо,

І хліб пекли з розтертої кори.

Дивилися голодні діти ласо

На спухле тіло вмерлої сестри.

Так ми, хоч і покинули печери,

В двадцятім віці стали людожери.

Натуживши охлялі рештки сил,

Ті трупи, що недавно поховали,

Викопували потай із могил.

Одежу з них, грабуючи, здирали.

Чи ж не складали падло до барил

І не витоплювали з мертвих сало?

Тоді по хліб до міста йшов селюк

І там лягав, вмираючи, на брук.

В той рік познищувано всі собаки

І повиловлювано всіх котів.

Та це пусте… це тільки шум і накип

На поверхні схвильованих часів.

Не слало небо нам тривожних знаків,

Нам хвіст комети жаром не пашів.

Ні, ні, у мертвій тиші летаргічній

Спливали ночі нам, як сни магічні.

Та, щоб не потомитися украй,

Нехай читач перепочине трошки.

І, щоб забути пролетарський май,

Хай меду рідного скуштує ложку:

Йому на очі я зведу той рай,

Де усміхаються в житах волошки

І понад степом сонце золоте

Завжди старою барвою цвіте.

Там кетяги рожевої калини

Цяткують їй коралями сувій,

І дише в ніздрі духом полонини

Між пальцями розтертий деревій.

Там вранішня зоря й світанки сині

Щоранку сходять у красі новій.

І десь на дзеркалі німої тиші

Дзвінке весло свої узори пище.

Там, перепрівши у гарячих снах,

Посеред вод безмовних і широких

Татарське зілля пахне у ставках.

Там дні шумлять і плещуть у потоках.

Там золотом соломи світить дах.

Там жаби мирно кумкають в осоках,

І, не підпавши під нічний декрет,

Росте собі на волі очерет.

А про красу заквітчаних долин,

Про любі серцю комиші і хащі,

Про те, як пахне на межі полин,

І про вигнанця долю злу й пропащу,

Який не бачить рідних луговин, -

За мене ще майстерніше і краще

Вам оповів би половецький хан,

Якому хтось дав нюхати євшан.

1937

...

[lilechka]

Будет ласковый дождь, будет запах земли.

Щебет юрких стрижей от зари до зари,

И ночные рулады лягушек в прудах.

И цветение слив в белопенных садах;

Огнегрудый комочек слетит на забор,

И малиновки трель выткет звонкий узор.

И никто, и никто не вспомянет войну

Пережито-забыто, ворошить ни к чему

И ни птица, ни ива слезы не прольет,

Если сгинет с Земли человеческий род

И весна... и Весна встретит новый рассвет

Не заметив, что нас уже нет.

Рэй Брэдбери

[talja]

Владимир Шемшученко

Петь не умеешь — вой.

Выть не сумел — молчи.

Не прорастай травой,

Падай звездой в ночи.

Не уходи в запой.

Не проклинай страну.

Пренебрегай толпой.

Не возноси жену.

Помни, что твой кумир —

СЛОВО, но не словцо...

И удивленный мир

Плюнет тебе в лицо.

Альтернатива

Александр Ковалев

Пить не умеешь - ешь.

Петь не умеешь - пляши.

Важно заполнить брешь,

чтоб не пропасть в тиши.

Хочешь на грудь звезду -

пренебреги толпой.

Главное - на виду,

чтобы - никто другой.

Травкой не зарастай -

что-нибудь соверши.

Можешь копать - копай.

Можешь писать - пиши.

Жаром шальной души

воспламени свой стих...

Впрочем, я поспешил,

лучше читай других.

ПРИГОВОР

Ахматова

И упало каменное слово

На мою еще живую грудь.

Ничего, ведь я была готова,

Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:

Надо память до конца убить,

Надо, чтоб душа окаменела,

Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,

Словно праздник за моим окном.

Я давно предчувствовала этот

Светлый день и опустелый дом.

[Vika]

Нарешті я прийду. І поруч сяду.

І вже не озиратимусь назад.

А хочеш винограду з мого саду?

Я саме йду садити виноград.

А хочеш - ми діждемся листопаду,

Присівши на межі на спориші?

Настане день збирання винограду,

Як ти настала у моїй душі.

/Юрій Сегеда/

[Vika]

Це була

не моя провина.

Запізнилось твоє

каяття.

Для прощання

потрібна

хвилина,

Для прощення –

ціле життя.

А все так просто,

як трави і квіти,

Як небо і вітер,

як сонце рябе,

Я вже навчився

себе

розуміти,

Тепер учусь

прощати

себе…

/Володимир Шинкарук/

[Olesya]

Пиши мені. Я все тобі прощу.

Твої сліди у пошуках дощу

заплутані між вуличок і храмів,

загублені колись у Нотр-Дамі.

Пиши мені. Я все тобі прощу.

Я не умію жити без тепла.

Така була як літо. І пішла.

Лиши мені хоч чайника зі свистом.

А може, я загорнусь падолистом.

Бо не умію жити без тепла.

Ніхто не прочитає ці листи.

В Парижі зимно. Деренчать дроти.

Так вітряно. А дір не залатати.

Кошлаті тіні сунуться до хати.

Дзвінок у двері. Все-таки не ти.

Тут уночі не гасять ліхтарі.

Я при вікні немов при вівтарі.

В кімнаті, нашпигованій книжками

(ти їх також торкалася руками).

Мої зізнання пізні і старі.

Тут уночі не гасять ліхтарі.

Мар'яна Савка, уривок з поеми "Пако.Сни"

[lilechka]

Знаю и верю

Нас мотает от края до края,

По краям расположены двери.

На последней написано: “Знаю”,

А на первой написано: “Верю”

И одной головой обладая,

Никогда не войдешь в обе двери:

Если веришь – то веришь не зная,

Если знаешь – то знаешь не веря.

И свое формируя сознанье,

С каждым днем от момента рожденья,

Мы бредем по дороге познанья.

А с познаньем приходит сомненье.

И загадка останется вечной,

Не помогут ученые лбы:

Если знаем – ничтожно слабы.

Если верим – сильны бесконечно.

Андрей Макаревич

[Dima4s]

було

Макаревич помоїму

[lilechka]

Одна

К ней всюду относились с уваженьем:

И труженик и добрая жена.

А жизнь вдруг обошлась без сожаленья:

Был рядом муж - и вот она одна...

Бежали будни ровной чередою.

И те ж друзья и уваженье то ж,

Но что-то вдруг возникло и такое,

Чего порой не сразу разберешь:

Приятели, сердцами молодые,

К ней заходя по дружбе иногда,

Уже шутили так, как в дни былые

При муже не решались никогда.

И, говоря, что жизнь почти ничто,

Коль будет сердце лаской не согрето,

Порою намекали ей на то,

Порою намекали ей на это...

А то при встрече предрекут ей скуку

И даже раздражатся сгоряча,

Коль чью-то слишком ласковую руку

Она стряхнет с колена иль с плеча.

Не верили: ломается, играет,

Скажи, какую сберегает честь!

Одно из двух: иль цену набивает,

Или давно уж кто-нибудь да есть.

И было непонятно никому,

Что и одна, она верна ему!

Эдуард Асадов

[mymbox]

ше один утопіст-ідеаліст

[Vika]

СОБАКА

Господар –

з усього розмаху

І сили доклавши чимало –

Ударив ціпком

собаку,

Що дім його

охороняла.

Собака ж

покірно, без звуку,

Хоч теж була зла й небезсила,

Стала

лизати

руку,

Ту руку,

яка її била…

/Володимир Шинкарук/

[Vika]

ПЛАЧЕ ДІВЧИНА

Ні півслова не було обіцяно,

Ні півслова, тільки обнімав,

Ні півслова, але плаче дівчина,

Наче їй півсвіту обіцяв.

Бо вона побачила, чекаючи,

Що в коханні можна крізь роки

Обіцяти і не обіцяючи,

Та без клятви клястись на віки.

Ось тоді раптова, наче блискавка,

Думка б’є, вражає наповал,

Скільки клятв на світі я не виконав,

Бо вважав, що я їх не давав?!

І гірчить печаль моя полинова,

Все частіш я думаю над тим,

Скільки чесних слів на вітер кинув я,

Бо вважав, що їх не говорив?!

Бо вважав, що не було обіцяно,

Бо вважав, що тільки обнімав,

Тільки, тільки… Але плаче дівчина,

Наче їй півсвіту обіцяв.

/Володимир Шинкарук/

[Tolik_lt]

Чуєш, мила, ну хіба ж так можна

Говорить на політичні теми?

Ліжко он стоїть таке порожнє,

То ж давай до нього ми підемо.

А коли ми вузликом зав’яжем

Наші обидва спітнілі тіла,

Ти згадай, що негри голодують

По обидва боки річки Нілу.

А твоє чудове біле тіло

Наштовхне мене на біди ескімосів,

А твоя нога тонка, спітніла

Нагадає, що їм зимно в носі.

Чуєш, мила, ну хіба ж так можна

Говорить на політичні теми?

Ліжко он стоїть таке порожнє,

То ж давай до нього ми підемо.

Р.Мишанич

[Tolik_lt]

Баллада об уходе в рай

В.С.Высоцкий

Вот твой билет, вот твой вагон.

Все в лучшем виде одному тебе дано.

В цветном раю увидеть сон:

Трехвековое непрерывное кино.

Все позади, уже сняты

Все отпечатки. Контрабанды не берем.

Как херувим, стерилен ты.

А класс второй, не высший класс, зато с бельем.

Вот и сбывается, все что пророчится.

Уходит поезд в небеса - счастливый путь!

Ах, как нам хочется, как всем нам хочется,

Не умереть , а именно уснуть.

Земной перрон, не унывай,

И не кричи, для наших воплей он оглох.

Один из нас поехал в рай.

Он встретит бога там, ведь есть, наверно, бог.

Ты передай ему привет,

А позабудешь - ничего, переживем.

Осталось нам немного лет.

Мы пошустрим и, как положено, умрем.

Уйдут, как мы, в ничто без сна

И сыновья, и внуки внуков в трех веках.

Не дай господь, чтобы война,

А то мы правнуков оставим в дураках.

Разбудит вас какой-то тип

И пустит в мир, где в прошлом войны, боли, рак.

Где побежден гонконгский грипп.

На всем готовеньком ты счастлив ли, дурак?

Вот и сбывается все, что пророчится.

Уходит поезд в небеса - счастливый путь!

Ах, как нам хочется, как всем нам хочется

Не умереть, а именно уснуть.

Итак, прощай. Звенит звонок.

Счастливый путь, храни тебя от всяких бед.

А если там и вправду бог,

Ты все же вспомни, передай ему привет.

Прощай, прощай....