Віршографія

[Tolik_lt]

знову марчіє трава

всюди присутність утрати

час нерозталим словам

з листям назад прилітати

затінок власних дерев

вічно з собою ми носим

й віримо що не помрем:

просто прокинемось-

осінь

може побачимо лиш

виріям пам'ять віддавши-

там де колись ми пройшли

в просторі-обриси наші

нами насичений світ

де ж ми ізвідси підемо?

просто

за крайньою з лип

в тінь свою

мовчки

вкладемось

Іван Малкович

[Tolik_lt]

ці беззвучні слова що нашіптую їх десь-таки западають

згодом певно наткнувшись на них ти пронизливо їх зрозумієш

і подумаєш-боже-це ж він зізнавався в любові

і просився щоб ніч коло тебе хоч пересидіти

він не вірив в слова він не став паном слів він боявся

що слова залегкі в нетривкім і тривожнім цім світі

він нашіптував їх як дими-

як дими із твоїми очима

і хто знає чому не гірчили вони й не в'їдалися в очі

Іван Малкович

[laska]

В РІЗДВЯНУ НІЧ

Грає небо в блисках свіч.

Сад в убранні білосніжнім.

Сном дитячим віє ніч,

Золотим, далеким, ніжним.

Десь далеко вдарив дзвін;

Серце стислось і стріпнулось;

Як багато в серці змін,

Як там хутко все проснулось!

Встали привиди святі,

Сни підвищено прекрасні,

Що таїли їх в житті

Довгі будні рівночасні.

Все минає, все іде,

Юна ж віра зостається...

Близько, близько дзвін гуде;

Серце плаче і сміється!

Сяє образ дорогий -

Ясна зірка Віфлеєма;

Цілий всесвіт навкруги -

Ніби юности поема.

О, живи, живи хоч мить

Так, як жив в дитячих роках,

Поки серце защемить

В життьових буденних кроках.

Ясним усміхом дитини

Гляне сонце із-за гір;

Щохвилини, щогодини

Бережи в душі картини,

Що вбачав ти в блисках зір.

Григорій ЧУПРИНКА

[lilechka]

Когда стемнеет не по закону

До срока и до поры,

Я выключу свет, и псом бездомным

Выползу из конуры.

Не бойся меня в этот сумрачный вечер,

Имя свое назови -

Я очень ценю случайные встречи

В эпоху большой нелюбви.

Тебе совсем не надо стараться

Держать неприступный взгляд -

Ты тоже устала от всех отбиваться,

А я не клиент, а брат.

Надеюсь, ты примешь мое предложенье -

Мы выпьем и поговорим.

Я очень ценю тепло отношений

В эпоху большой нелюбви.

Ты все еще думаешь – я тебя клею,

Но это – твои дела.

Поверь, что мне уже стало теплее

Похоже, и ты ожила.

А все, что было, зачтется однажды,

Каждый получит свои -

Все семь миллиардов растерянных граждан

Эпохи большой нелюбви.

Машина Времени

[Dima4s]

Среди миров, в мерцании светил

Одной Звезды я повторяю имя...

Не потому, чтоб я Ее любил,

А потому, что я томлюсь с другими.

И если мне сомненье тяжело,

Я у Нее одной ищу ответа,

Не потому, что от Нее светло,

А потому, что с Ней не надо света.

Иннокентий Анненский, 3 апреля 1909

[Dima4s]

На самом деле мне нравилась только ты,

мой идеал и мое мерило.

Во всех моих женщинах были твои черты,

и это с ними меня мирило.

Пока ты там, покорна своим страстям,

летаешь между Орсе и Прадо, -

я, можно сказать, собрал тебя по частям.

Звучит ужасно, но это правда.

Одна курноса, другая с родинкой на спине,

третья умеет все принимать как данность.

Одна не чает души в себе, другая - во мне

(вместе больше не попадалось).

Одна, как ты, со лба отдувает прядь,

другая вечно ключи теряет,

а что я ни разу не мог в одно все это собрать -

так Бог ошибок не повторяет.

[Olesya]

На самом деле мне нравилась только ты,

мой идеал и мое мерило.

Во всех моих женщинах были твои черты,

и это с ними меня мирило.

Пока ты там, покорна своим страстям,

летаешь между Орсе и Прадо, -

я, можно сказать, собрал тебя по частям.

Звучит ужасно, но это правда.

Одна курноса, другая с родинкой на спине,

третья умеет все принимать как данность.

Одна не чает души в себе, другая - во мне

(вместе больше не попадалось).

Одна, как ты, со лба отдувает прядь,

другая вечно ключи теряет,

а что я ни разу не мог в одно все это собрать -

так Бог ошибок не повторяет.

Щось Ви не дочитали вірш, та й про автора забули... http://board.lutsk.ua/topic/25799-vrshografja/page__st__700 пост №724

[Dima4s]

Тепер дочитав.

Дякую за турботу

[solnishko]

Так долго вместе прожили, что вновь

второе января пришлось на вторник,

что удивленно поднятая бровь,

как со стекла автомобиля - дворник,

с лица сгоняла смутную печаль,

незамутненной оставляя даль.

Так долго вместе прожили, что снег

коль выпадал, то думалось - навеки,

что, дабы не зажмуривать ей век,

я прикрывал ладонью их, и веки,

не веря, что их пробуют спасти,

метались там, как бабочки в горсти.

Так чужды были всякой новизне,

что тесные объятия во сне

бесчестили любой психоанализ;

что губы, припадавшие к плечу,

с моими, задувавшими свечу,

не видя дел иных, соединялись.

Так долго вместе прожили, что роз

семейство на обшарпанных обоях

сменилось целой рощею берез,

и деньги появились у обоих,

и тридцать дней над морем, языкат,

грозил пожаром Турции закат.

Так долго вместе прожили без книг,

без мебели, без утвари на старом

диванчике, что - прежде, чем возник,-

был треугольник перпендикуляром,

восставленным знакомыми стоймя

над слившимися точками двумя.

Так долго вместе прожили мы с ней,

что сделали из собственных теней

мы дверь себе - работаешь ли, спишь ли,

но створки не распахивались врозь,

и мы прошли их, видимо, насквозь

и черным ходом в будущее вышли.

И. Бродский

[lilechka]

Не любити Волині не можна -

Синь озерну, шептання дібров,

Ті стежки і дороги, що кожна

Промовляє сама про любов.

Ось послухай: хіба не чудово -

Лиш назви, і вона уже є,

Ніжним змістом наповнює слово,

В серці радісним дзвоником б"є.

Озивається співом блакиті,

Шелестінням нічних комишів:

Любче, Люб"язь, Люботин, Любитів,

Любохини, Любомль, Любешів.

Петро Марценюк

[Olesya]

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.

Антени ловлять клаптики новин.

На білий вальс запрошую дерева,

на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.

Хай серце серцю сплачує борги.

О покладіть гілки мені на плечі,

з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.

Що ви прийшли до мене, що ви тут.

Зима стоїть, скляна і перкалева.

Метуть сніги. Сніги метуть, метуть…

Ліна Костенко

[Zeuss]

З дитинства:

Сипле, сипле, сипле сніг.

Мов метелики сріблисті,

Сніжинки біленькі, чисті

Тихо стеляться до ніг.

Сипле, сипле, сипле сніг.

Сипле, сипле, сипле сніг.

Тихо, легко і спроквола

Покриває все довкола,

Ні стежок, ані доріг...

Сипле, сипле, сипле сніг.

Сипле, сипле, сипле сніг.

Все присипав – доли, гори,

Вже ввесь світ – мов біле море,

Біле море без доріг.

Сипле, сипле, сипле сніг.

Франко

[sweetlena]

Синиця в шибку вдарила крильми.

Годинник став.Сіріють німо стіни.

Над сизим смутком ранньої зими

Принишкли хмари, мов копиці сіна.

Пливе печаль. Біліють смолоскипи

Грайливо пофарбованих ялин -

Вони стоять, немов у червні липи,

Забрівши в сивий і густий полин.

Полин снігів повзе до видноколу,

Лоскоче обрій запахом гірким.

Лапаті, білі і колючі бджоли

Неквапно кружеляють понад ним...

Василь Симоненко

[Mala]

Борис Пастернак

Единственные дни

На протяженьи многих зим

Я помню дни солнцеворота,

И каждый был неповторим

И повторялся вновь без счета.

И целая их череда

Составилась мало-помалу

Тех дней единственных, когда

Нам кажется, что время стало.

Я помню их наперечет:

Зима подходит к середине,

Дороги мокнут, с крыш течет

И солнце греется на льдине.

И любящие, как во сне,

Друг к другу тянутся поспешней,

И на деревьях в вышине

Потеют от тепла скворешни.

И полусонным стрелкам лень

Bорочаться на циферблате,

И дольше века длится день

И не кончается объятье.

[lilechka]

Не роняйте себя, если вам изменили,

Если жгучий обман вас хлестал по щекам.

Не роняйте себя, если вас опалили,

Клеветой, наговором по ногам и рукам.

Не роняйте себя, если вы оступились

И никто не успел вам подставить плеча.

Не роняйте себя, если вы заблудились

И не светит в ночи ни звезда, ни свеча.

Не роняйте себя, если вас позабыли,

Если ваше тепло не смогли оценить.

Не роняйте себя, если вас раздавили,

И, казалось, надежду порвали, как нить.

Не роняйте себя, если мало добились,

Если ваша казна оказалась пуста.

Не роняйте себя, если двери закрылись,

И несносной покажется тяжесть креста...

Не роняйте себя, если сердце разбили,

Если предали вас не щадя, не любя.

Не роняйте себя, если вас уронили.

Поднимите себя! Поднимите себя!

Оксана Гапотченко

[Dima4s]

Холодний дощ вмиває скельця вікон

І стукає у шибки тук- тук-тук

А я лежу і намагаюсь нишком

Вловити кожен крок і кожен звук

Завмерла тиша, зупинились зорі

І час завмер чекаючи когось

Лише ридає сіра хмара вгорі

Так ніби їй чекати довелось

Незнаю як мій стан душі назвати

То не любов, напевне не любов

Я лиш люблю з зірками розмовляти

І лиш тебе чекати знов і знов.

Я так люблю помріяти ночами

Далеко десь прогнати наглий сон

Поплести сітку разом з павуками

І поспівати з серцем в унісон.

Коли ж втомлюся то закрию очі

Твою усмішку дивну уявлю

Ти ж бо не знаєш що тобі я хочу

Сказати як тебе я не люблю.

хто автор?

[Dima4s]

Я сегодня смеюсь над собой…

Мне так хочется счастья и ласки,

Мне так хочется глупенькой сказки,

Детской сказки наивной, смешной.

Я устал от белил и румян

И от вечной трагической маски,

Я хочу хоть немножечко ласки,

Чтоб забыть этот дикий обман.

Я сегодня смеюсь над собой:

Мне так хочется счастья и ласки,

Мне так хочется глупенькой сказки,

Детской сказки про сон золотой…

Александр Вертинский

[Vika]

За хвилину до того, як випаде дощ,

ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском

ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж

твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,

відчувають смак їжі за мить до годівлі,

так солдат, що за хвилю повинен загинути,

відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,

розпізнаю сьогодні поміж плачу я.

За хвилину до того, як з’явишся ти, -

я тебе передчую.

/С. Жадан/

[speaker]

...навіяне виставою "Наталка-полтавка"...

Сонце низенько

Українська народна пісня

Обробка слів Іван Котляревський

Сонце низенько,

Вечір близенько,

Спішу до тебе,

Лечу до тебе,

Моє серденько!

Ти обіщалась

Мене вік любити,

Ні з ким не знаться

I всiх цураться,

А для мене жити.

Серденько моє,

Колись ми обоє

Любились вірно,

Чесно, примірно

I жили в покої.

Ой, як я прийду,

Тебе не застану,

Згорну я рученьки

Згорну я білії

Та й нежив стану...

[Olesya]

І жінка з чорним, як земля, волоссям,

яку я знаю вже стільки років,

живе собі, не переймаючись зовсім,

поміж ранкового світла й вечірніх мороків.

Поміж заліза й гарячого листя,

поміж стін і пташиних криків,

поміж підземних русел, що переплелися,

поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,

ховаючи в куртці телефон і флягу.

І я готовий палити сусідські будинки,

щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування

і на портвейн перетворювати озерну воду,

лише б вона, згадуючи про моє існування,

писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,

лише б бути ближче до її ніжності й люті

і слухати її постійні байки

про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери та розділові знаки,

я вб’ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,

щоби вона забувала про те, що могла знати,

щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.

Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну.

Хай забуває про все.

Хай забуває навіть про мене.

Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Сергій Жадан

[solnishko]

Вигнали.

Вигнали з раю.

Господи, боляче ж як!

Знаю: згрішив я…

Я каюсь…

Як тепер жити?

Та просто ніяк…

Соромно…

Холодно… Сиро…

Єва затято мовчить.

Ніби обрізані крила.

В грудях зболіло

Доля сирітська гірчить.

Плачеш, Адаме?

Це вперше.

З часом ти звикнеш до сліз.

І для Едему померши,

Йтимеш до звершень,

Щоби

скотитися вниз.

Вигнали…

Рай зачиняють…

Тільки чи справді то так?

Чи ж то не ти виганяєш

Бога

з сердечного

раю,

Волю зібгавши в кулак?

Вигнали.

Вигнали Бога,

Рай залишивши собі.

Тільки —

в нікуди дорога

З раєм без Бога,

Тільки —

стежини криві.

Пізнє прозріння,

й достоту

В прірву упав небокрай.

Вкритий будяччям, осотом,

Зрошений кров’ю і потом

Власнопосаджений рай.

Ю. Вавринюк

[speaker]

............................. подрузі присвячується..............................

Ты попала в страшный плен

Все вокруг мираж.

Не уйти, не встать с колен,

Не отпустит грозный страж.

Легкость рук, прозрачность век,

Бег иных времен.

Лунный снег, алмазный свет,

Бесконечно сладкий сон.

Еще раз ночь без любви, без тепла,

В дурмане призрачных грез.

Еще раз ночь словно мост ты сожгла,

И жизнь летит под откос.

Я хотел тебе помочь от беды спасти.

Я хотел тебе помочь, опоздал...

Прощай...

Прости...

[Dima4s]

Ты большая в любви.

Ты смелая.

Я — робею на каждом шагу.

Я плохого тебе не сделаю,

а хорошее вряд ли смогу.

Все мне кажется,

будто бы по лесу

без тропинки ведешь меня ты.

Мы в дремучих цветах до пояса.

Не пойму я —

что за цветы.

Не годятся все прежние навыки.

Я не знаю,

что делать и как.

Ты устала.

Ты просишься на руки.

Ты уже у меня на руках.

"Видишь,

небо какое синее?

Слышишь,

птицы какие в лесу?

Ну так что же ты?

Ну?

Неси меня!

А куда я тебя понесу?..

Евгений Евтушенко

[ODZER]

Декілька віршів з збірки Сергія Лиса(написані в стилі японських танка)

Заплакали враз

Бурульки під стріхою

У кожній сльозі

Усміхається сонце,

Що зійде кульбабкою

* * *

Тривожні думки,

Як прозорі бурульки,

Розтанули враз

У сяйві іскристому

Передвесняних снігів

* * *

В осінній тиші

Старезний клен збирає

Останні сили,

Аби спалахнути ще раз

Вогнем неопалимим.

* * *

Сніжинка мала

На долоні пригрілась.

Тільки подумав:

"Небесна досконалість",

А її вже немає

* * *

Коло комина

Сіла ворона сіра -

Гріється в диму.

Киця сніжинку з носа

Злизує замріяно.

[Olesya]

Кожного разу, коли вони зустрічалися,

коли сварилися і сперечалися,

все перекочувалося і не закінчувалось,

і кожного разу повітря засвічувалось,

з очей виганяючи найменший сумнів,

і історія їхніх дивних стосунків

не мала продовження і жодного змісту,

але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,

коли вивітрювалися і не віталися,

боролися вперто зі своїми видіннями,

і говорили тільки з псами і тінями,

вони трималися болю і відчаю,

знаючи, що тільки їхньою вбивчою,

понівеченою, північною ніжністю

можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,

і планети над ними пливли розхитано,

коли їх знаходили ранками тихими,

відслідковуючи їхнє дихання,

вони зупинялися в мороці теплому,

й освітлювали навколишню темряву

зірками, сигналками й сірниками,

переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,

відстрілювали і хором підспівували,

ніби життя кримінальних ангелів

вичитували з церковних євангеліїв,

переповідали їхню історію,

темну, спотворену і нескорену,

переписану,

недоговорену,

ними самими

вкотре повторену.

Сергій Жадан