Віршографія

[Amelie]

оправдываются только виноватые?!..

В.Евсеев

Давно в народе выработан взгляд:

кто оправданий ищет – виноват !

Не зря же существует это мненье –

нет смысла в объясненьях всем подряд!

Здесь никому не нужны объясненья –

любой себя хвал̀ит на всякий лад –

отбрось скорее все свои сомненья,

ведь ты имеешь право на решенье!

Представь себе хотя бы на минуту:

поступки объясняют все вокруг –

тут голова пойдет любого кругом!

На равных все общаются друг с другом,

а объяснений требуют от слуг! –

поймешь сие и жизнь изменишь круто!

[Vika]

Ніч яка місячна, зоряна, ясная!

Видно, хоч голки збирай.

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай.

Сядем укупочці тут під калиною –

І над панами я пан!

Глянь, моя рибонько, – срібною хвилею

Стелиться полем туман.

Гай чарівний, ніби променем всипаний,

Чи загадався, чи спить:

Ген на стрункій та високій осичині

Листя пестливо тремтить.

Небо незміряне всипане зорями,

Що то за Божа краса!

Перлами ясними попід тополями

Грає краплиста роса.

Ти не лякайся, що ніженьки босії

Вмочиш в холодну росу:

Я тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько,

Тепло – ні вітру, ні хмар...

Я пригорну тебе до свого серденька,

А воно палке, як жар.

/М. Старицький/

[Amelie]

"Найліпше любитись в надрання..."

Найліпше любитись в надрання,

Як никне нічна каламуть,

Як сон переходить в кохання,

І крила на плечах ростуть.

Як я до грудей твоїх злину,

Торкнувшись крилом до стопи,

Збудися - та наполовину,

А наполовину ще спи!

А вже, коли сонце погляне

На нас крізь розквітле вікно,

Сховай мене в лоно кохане,

Небесна моя глибино!

Д.Павличко - п.ласка, авжеж Ви помітили еротичну поезію автора

[solnishko]

Из глубины моих невзгод

молюсь о милом человеке.

Пусть будет счастлив в этот год,

и в следующий, и вовеки.

Я, не сумевшая постичь

простого таинства удачи,

беду к нему не допустить

стараюсь так или иначе.

И не на радость же себе,

загородив его плечами,

ему и всей его семье

желаю миновать печали.

Пусть будет счастлив и богат.

Под бременем наград высоких

пусть подымает свой бокал

во здравие гостей веселых,

не ведая, как наугад

я билась головою оземь,

молясь о нем — средь неудач,

мне отведенных в эту осень.

Б. Ахмадулина

[solnishko]

ВЕЧЕР

Еще один ненужный день,

Великолепный и ненужный!

Приди, ласкающая тень,

И душу смутную одень

Своею ризою жемчужной.

И ты пришла... Ты гонишь прочь

Зловещих птиц — мои печали.

О, повелительница ночь,

Никто не в силах превозмочь

Победный шаг твоих сандалий!

От звезд слетает тишина,

Блестит луна — твое запястье,

И мне опять во сне дана

Обетованная страна —

Давно оплаканное счастье.

Н. Гумилев

[Vika]

Ех, вже осінь...І не лише коник сумує за літом

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! - та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій!

І плаче коник серед трав - нема мелодій!

/Ліна Костенко/

[talja]

Чекай...терпи...

Чекай. Терпи. І знов страждай.

Надійся може покохає.

Не відпускай. Та й не тримай,

Бо хто тримає – той втрачає.

Терпи. Надійся. І молись.

Можливо він прийде до тебе.

Як не сьогодні, то колись.

Тобі чекати тільки треба.

Надійся. Вір. Не забувай.

І виглядай поки не смеркло.

Якщо ти хочеш мати рай,

То доведеться йти крізь пекло.

Анастасія Грім

[Amelie]

Ув'язнена Ірина Д.,

яка відбуває покарання вЧернігівській виправній колонії ЧВК-44

“Меня зовут Ирина, мне 34года, уже 6-ть лет нахожусь в местах лишения свободы. ...Я вам посылаю своистихи. Видимо это моё самовыражение в этих местах...”

Мой бедный Ангел,

Как же ты устал

Хранить меня, а я ведь

Так неосторожна

Закрыв глаза лечу по бездорожью

Жизнь начиная с чистого листа

Надеюсь, жду, веду ошибкам счет

Но красным перечёркнута страница

И боль под сердцем раскалённой спицей

Я снова не вписалась в поворот

Но ты щекотно дышешь за плечом

За правыми тихонько гладишь руку

И мы стобою так нужны друг другу,

А остальное, правда, ни при чём?

...

18.03.2011

[Vika]

У нас ще так багато нас - без нас:

Мене - без тебе, а тебе - без мене.

Таке минуле за плечима темне,

Таких облич рясний іконостас.

Чужих облич я бачу у очах

Твоїх, коли схиляюся над ними.

Прости мені! Простиме й непростиме.

І я прощу, хоч зроду не прощав.

І я прощу, хоч зроду не прощу.

І ти - не треба, не прощай, будь ласка.

В нас навіть кров з минулим запеклася

І заплелася цівками дощу.

Болять мені ті двадцять тисяч днів,

Що ми з тобою прожили окремо.

Хоч я без тебе, але й ти - без мене,

Нема по них ні спогадів, ні снів.

У нас ще так багато нас - без назв.

Без імені і майже ще без долі

Я йду до тебе... і крізь тебе... далі...

В минулий простір, у зворотній час.

У нас ще так багато нас - без нас...

/О. Ірванець/

[Mala]

Село селом. Похилені двори,

дерева з омелою як вервечка.

Учитель сивий якось говорив,

що тут колись було гучне містечко,

сто років тому. Нині бідний слід

широких вулиць, кам’яних будівель.

Сидить на березневім сонці дід.

А діти по столицях. Важко дітям.

Та у селі – чекати смерть хіба.

Земля чужа – він сам позбувся паю.

Розумні кажуть – горе – не біда

а тут щось інше, але що – не знає…

Схилився тин у зарості бузку,

прогнувся сволок в глинобитній хаті.

Дід місить стежку чорну і в’язку

до магазину, щоб хлібину взяти.

і цигарок. Оце і все життя.

Курей десяток і коза Анфіска.

Він міг би до дочок, але зятям

там по столицях і без нього тісно.

По правді, і не хоче в місто дід.

Тут вік минув, город копав, криницю.

І бабу поховав… Аби тоді,

то ще б прижився. А сьогодні сниться

стара частіше. Ніби й не на дощ.

Все дивиться на нього із-за тину.

Він сам до неї скоро, мабуть. То ж

хіба козу і хату так покине?

Село селом. Похилені двори,

як люди у літа. І дика тиша…

А думка визріває, як нарив,

що не біда, не горе тут, а більше…

( Софія Кримовська)

[Liberta]

проходила щойно біля квіткового базарчка в центрі - одні айстри і жоржини - осінь...

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина, –

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

[Amelie]

Запахла осінь в'ялим тютюном,

Та яблуками, та тонким туманом,

І свіжі айстри над піском рум'яним

Зоріють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном.

На скрипку грає.

І нащо ж весна нам.

Коли ми тихі та дозрілі станем,

І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви і рідний дім покинь,

І пий холодну, мовчазну глибінь.

На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти

І, стопчуючи килим золотий.

Забудь про вежі темної гордині.

* * *

Яблука доспіли, яблука червоні!

Ми з тобою йдемо стежкою в саду.

Ти мене, кохана, проведеш до поля,

Я піду — і, може, більше не прийду.

Вже-я любов доспіла під промінням теплим,

І її зірвали радісні уста,—

А тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Гей, поля жовтіють, і синіє небо,

Плугатар у полі ледве маячить-

Поцілуй востаннє, обніми востаннє;

Вміє розставатись той, хто вмів любить.

М.Рильський

[Olesya]

Продовжимо тему осені?

БАБИНЕ ЛІТО

Літо бабине, бабине літо…

Серце чує осінні путі…

Хтось заплутав зажурені віти

в павутиння нитки золоті.

Листя слухає вітру зітхання

і згортає свої прапори.

На покірну красу умирання

сонце дивиться сумно згори…

В’януть, в’януть вуста пурпурові…

Але радість і в осені є!

В золоте павутиння любові

ти заплутала серце моє.

Володимир Сосюра

[speaker]

Аліна ШЕВЧУК

І тільки дві людини почують, про що ти мовчиш

Хтось ніби приклав долоню до серця

І поділився своїм теплом...

А мої, ті ж, незмінні емоції

Мені диктують палітру знов:

Той же вечір. Чийсь доленосний крок...

І про своє.

Про сумне.

Те ж само...

Пролунав телефонний дзвінок:

"Я тебе чую... Не сумуй!

Твій Янгол"

27.04.11

На спицях мрії зв'язано життя

Спокійна ніч. Але чомусь не спиться...

Душа шукає спокою в собі,

І зв'яже знову літо час на спицях -

І знов порветься на отій добі,

За середину, по обіді літа

Здригнувся світ і відхилилась вісь.

Чого б не сталось? - Але тої миті

Було усе: від подиву - до сліз!

Я відстанями бігла по добі,

По полотні, що зв'язане на спицях

Руками Всесвіту, немов собі...

В спокійну ніч, коли душі не спиться.

01.05.11

[speaker]

Аліна ШЕВЧУК

Але не зовсім виходить…

Літо пручається у холодних руках негоди...

День несе на плечі сонце за небокрай.

Небо, заплутане електричним дротом,

Зі страшенним громом тріщить по швах.

Вирвалася гроза. І з страшенним свитстом

Неслася по світу,

Викресуючи іскри

З-під своїх зоряних каблуків

І ламала всі знаки по дорозі до снів...

На темні стіни кімнати

Кидала колюче світло...

Сутінки трималися стійко.

Місячна варта оборону тримає совісно.

Тільки Душа... Безмовно на ліжку пручається,

Бо думки дістають. І гроза не давала спати...

Я за цей місяць уже вшістнадцяте

Намагаюсь дійти до своєї сумної орбіти...

23.07.11

[speaker]

Аліна ШЕВЧУК

Свічка Пам’яті 33-ого…

Божевільні очі... -Голодні.

В них уже заглядала смерть.

Покалічені душі... -Холодні.

В напів-темряві чийсь силует...

Ледь бреде по тім полі...хитається...

На коліна впав... - і додолу...

Йому знов хліб ввижається.

Чорна стежка догнала з дому.

Натруджені руки холод зігріє.

Вкриє сніг від біди ковдрою...

"А чи ж сит будеш мрією?!

Нагодуйте вже хоч неправдою...

Але, ні! Заберіть до крихти!

Та дивіться, щоб не вдавились!

Вам від нас більше н́ікуди бігти,

хоч я й змушений тут залишитись.

Все в останнє...іду за обрій...

Боже милий, Я МОЖУ ЙТИ!!!

Господи, тату, ти всіх зігрій!

Дай їм хліба, щоб за сонце не йшли..!"

26.11.10

[Amelie]

Сподівання довгі —

розуму корозія.

Безнадія гірша —

смерть жива.

Тільки —я не вмер ще.

Тільки —на дорозі я.

Тридцять згадок-років —

все одні слова.

Так виразно чувся,

так любив оракулом,

мучився наочно так —

все вода.

Увігналось горе

осиковим наколом.

Ледь зогледівсь тільки —

горе небіда.

Незлякався долі —

так мені,несправжньому,

смерті забагнулося,

як буття.

В.Стус

[talja]

Пусть пройдена страница,

И крови пролито пол-литра,

Любовь - когда хотят жениться,

Всё остальное - виды флирта.

Пусть лучше рвётся там, где тонко,

Пусть будет больно и некстати,

Любовь - когда хотят ребёнка,

Всё остальное - мир симпатий.

Пусть много зависти и лести

На каждой жизненной страничке,

Любовь - когда хотят быть вместе,

Всё остальное - лишь привычка.

Пусть плохо, пусть всё не на месте,

Идти по жизни дальше нужно,

Любовь - когда два сердца вместе,

Всё остальное - это дружба.

[Yuliya]

Есть в осени первоначальной

Короткая, но дивная пора –

Весь день стоит как бы хрустальный,

И лучезарны вечера...

Где бодрый серп гулял и падал колос,

Теперь уж пусто всё – простор везде, –

Лишь паутины тонкий волос

Блестит на праздной борозде.

Пустеет воздух, птиц не слышно боле,

Но далеко еще до первых зимних бурь –

И льется чистая и теплая лазурь

На отдыхающее поле...

Ф.І.Тютчев

[Vika]

А на душі було так душно

І так хотілося дощу,

І так набридло слово “мужність”

Аж до плачу.

І так чомусь хотілось грому.

Чи навіть двох потужних злив.

В житті вся складність лише в тому,

Що часто не знаходим слів.

Або знаходимо невірні.

Або ідемо не до тих.

Реальність душить непомірно

Якби дощу…

То він би зміг!

Омив, очистив, обнадіяв.

Банальна правда всіх жінок,

Що навіть чорні довгі вії

Не прикривають всіх думок,

І те, що на душі так душно.

Хотілось грому, сильних злив.

Чекати – це є дуже мужньо.

Якби лиш дощ це оцінив…

/Мері/

[Amelie]

Не поспішай. Хай осінь і не жде, клечаючи діброву походою, хай горне листя полум’я руде, мов лис крадеться жухлою травою Підгусклий, не колотиться твій став, а виспокоївсь, висклів – ні зрухнеться. Хай любої мережаний рукав уже довкола шиї не пов’ється. Не поспішай. Схились до того пня, котрий на пагорбі, як гриб, чорніє. І пригадай. Збагнувши навмання, що довгий вік твій досі струменіє, хоч упокорилася течія твоїх бажань, твоїх волань забутих. О Господи, не видно і не чути, де та межа – чужа ачи твоя. Підгусклий, не колотиться ставок та не спіши проставити бемолі на це опале листя, віти голі, на безоглядний час, потік і крок.

В.Стус

[speaker]

Юлія Калашник

Твоє "можливо"

Морозним світанком печаль

Прокрадеться тихо у душу.

Німе запитання в очах,

А ти, як завжди, незворушний.

І пальці в кулак, щоб вони

Тремтінням не видали страху.

Побачимось завтра, чи ні? –

Промовлю, ступивши на плаху.

Ти скажеш „можливо”, та як!

Та як прозвучить це „можливо”.

Надією сповнений знак

Із уст твоїх буде як вирок.

Віднині чекання – мій хрест,

За серце гаряче покара.

Безглуздо іти на протест –

Я винна в тім, що покохала.

І знов самоти чорний джин

Як вітер пронизливо свище.

І сотні ймовірних причин,

Де зник ти, чому і навіщо.

Ти прийдеш з букетом троянд,

Й словами про щось неважливе.

А про почуття – знов твоя

Класична відмовка „можливо”.

Ти більше не зникнеш. Мов тінь,

За мною ходитимеш слідом.

Мовчання твого тихий плин

Не можу, не в силах терпіти.

В душі моїй завжди вогонь,

І тисячі вольт за хвилину.

В твоїй – лише спокій та сон.

Ну що ти, скажи, за людина?

Я скоро на попіл згорю,

А пристрасть тобі – не властива.

Із уст твоїх навіть „люблю”

Звучатиме також як вирок.

[speaker]

Александр Вертинский

Без женщин

Как хорошо без женщины, без фраз,

Без горьких слов и сладких поцелуев,

Без этих милых, слишком честных глаз,

Которые вам лгут и вас еще ревнуют!

Как хорошо без театральных сцен,

Без длинных "благородных" объяснений,

Без этих истерических измен,

Без этих запоздалых сожалений.

И как смешна нелепая игра,

Где проигрыш велик, а выигрыш ничтожен,

Когда партнеры ваши - шулера,

А выход из игры уж невозможен.

Как хорошо с приятелем вдвоем

Сидеть и пить простой шотландский виски

И, улыбаясь, вспоминать о том,

Что с этой дамой вы когда-то были близки.

Как хорошо проснуться одному

В своем веселом холостяцком "флете"

И знать, что вам не нужно никому

"Давать отчеты" - никому на свете!

А чтобы "проигрыш" немного отыграть,

С ее подругою затеять флирт невинный

И как-нибудь уж там "застраховать"

Простое самолюбие мужчины!

1940

[lilechka]

Открытое письмо

Я вас обязан известить,

Что не дошло до адресата

Письмо, что в ящик опустить

Не постыдились вы когда-то.

Ваш муж не получил письма,

Он не был ранен словом пошлым,

Не вздрогнул, не сошел с ума,

Не проклял все, что было в прошлом.

Когда он поднимал бойцов

В атаку у руин вокзала,

Тупая грубость ваших слов

Его, по счастью, не терзала.

Когда шагал он тяжело,

Стянув кровавой тряпкой рану,

Письмо от вас еще все шло,

Еще, по счастью, было рано.

Когда на камни он упал

И смерть оборвала дыханье,

Он все еще не получал,

По счастью, вашего посланья.

Могу вам сообщить о том,

Что, завернувши в плащ-палатки,

Мы ночью в сквере городском

Его зарыли после схватки.

Стоит звезда из жести там

И рядом тополь — для приметы...

А впрочем, я забыл, что вам,

Наверно, безразлично это.

Письмо нам утром принесли...

Его, за смертью адресата,

Между собой мы вслух прочли —

Уж вы простите нам, солдатам.

Быть может, память коротка

У вас. По общему желанью,

От имени всего полка

Я вам напомню содержанье.

Вы написали, что уж год,

Как вы знакомы с новым мужем.

А старый, если и придет,

Вам будет все равно ненужен.

Что вы не знаете беды,

Живете хорошо. И кстати,

Теперь вам никакой нужды

Нет в лейтенантском аттестате.

Чтоб писем он от вас не ждал

И вас не утруждал бы снова...

Вот именно: «не утруждал»...

Вы побольней искали слова.

И все. И больше ничего.

Мы перечли их терпеливо,

Все те слова, что для него

В разлуки час в душе нашли вы.

«Не утруждай». «Муж». «Аттестат»...

Да где ж вы душу потеряли?

Ведь он же был солдат, солдат!

Ведь мы за вас с ним умирали.

Я не хочу судьею быть,

Не все разлуку побеждают,

Не все способны век любить,—

К несчастью, в жизни все бывает.

Ну хорошо, пусть не любим,

Пускай он больше вам ненужен,

Пусть жить вы будете с другим,

Бог с ним, там с мужем ли, не с мужем.

Но ведь солдат не виноват

В том, что он отпуска не знает,

Что третий год себя подряд,

Вас защищая, утруждает.

Что ж, написать вы не смогли

Пусть горьких слов, но благородных.

В своей душе их не нашли —

Так заняли бы где угодно.

В отчизне нашей, к счастью, есть

Немало женских душ высоких,

Они б вам оказали честь —

Вам написали б эти строки;

Они б за вас слова нашли,

Чтоб облегчить тоску чужую.

От нас поклон им до земли,

Поклон за душу их большую.

Не вам, а женщинам другим,

От нас отторженным войною,

О вас мы написать хотим,

Пусть знают — вы тому виною,

Что их мужья на фронте, тут,

Подчас в душе борясь с собою,

С невольною тревогой ждут

Из дома писем перед боем.

Мы ваше не к добру прочли,

Теперь нас втайне горечь мучит:

А вдруг не вы одна смогли,

Вдруг кто-нибудь еще получит?

На суд далеких жен своих

Мы вас пошлем. Вы клеветали

На них. Вы усомниться в них

Нам на минуту повод дали.

Пускай поставят вам в вину,

Что душу птичью вы скрывали,

Что вы за женщину, жену,

Себя так долго выдавали.

А бывший муж ваш — он убит.

Все хорошо. Живите с новым.

Уж мертвый вас не оскорбит

В письме давно ненужным словом.

Живите, не боясь вины,

Он не напишет, не ответит

И, в город возвратись с войны,

С другим вас под руку не встретит.

Лишь за одно еще простить

Придется вам его — за то, что,

Наверно, с месяц приносить

Еще вам будет письма почта.

Уж ничего не сделать тут —

Письмо медлительнее пули.

К вам письма в сентябре придут,

А он убит еще в июле.

О вас там каждая строка,

Вам это, верно, неприятно —

Так я от имени полка

Беру его слова обратно.

Примите же в конце от нас

Презренье наше на прощанье.

Не уважающие вас

Покойного однополчане.

Константин Симонов

[lilechka]

А я вам говорю, что нет

напрасно прожитых мной лет,

ненужно пройденных путей,

впустую слышанных вестей.

Нет невоспринятых миров,

нет мнимо розданных даров,

любви напрасной тоже нет,

любви обманутой, больной,

ее нетленно чистый свет

всегда во мне,

всегда со мной.

И никогда не поздно снова

начать всю жизнь,

начать весь путь,

и так, чтоб в прошлом бы - ни слова,

ни стона бы не зачеркнуть.

Ольга Бергольц