стаття "Поєдинок з відьмою"

[ODZER]

Стаття Сергія Лиса, працівника історичного відділу Луцького краєзнавчого музею

АНАЛІЗ НАРОДНИХ УЯВЛЕНЬ ПРО ПОЄДИНОК З ВІДЬМОЮ

(НА ОСНОВІ ПОЛІСЬКИХ ВІРУВАНЬ)

Народні вірування та повір’я – це основа світоглядних уявлень людей і важлива складова їхнього духовного життя. Однак, вивчення їх ще донедавна було надто однобічним. Адже постулатом вважався відомий вислів Ф. Енгельса про те, що релігійні вірування – не що інше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують над ними в їхньому повсякденному житті [1]. І навіть зараз ця теза наче сидить у підсвідомості деяких науковців і часто є визначальною при оцінці української міфології.

Та чи все так однозначно? У європейській та американській науковій думці ще в 1960-х роках почали проводити дослідження, що відкривали у первісних системах вірувань специфічні методології роботи зі свідомістю людини. Піонерами у цій царині були чеський психолог Станіслав Гроф та американський антрополог Карлос Кастанеда, хоча перші спроби таких наукових досліджень ще в далекі 1920-і роки робив швейцарський психолог і культуролог Карл Юнг. Зрештою постала навіть така синтетична дисципліна як етнопсихологія.

Воно й не дивно. Адже питання функціонування свідомості і породжуваних нею феноменів є одним з найважливіших як у психології, так і, в прихованому вигляді, у первісних релігійних віруваннях. Свідомість є, по суті, процесом нашого сприйняття буття і себе у ньому. Можна піддати сумніву реальність будь-яких проявів того, що ми сприймаємо, але важко заперечити реальність самого усвідомлення (чим би воно не було), яке і робить дійсними для нас усі ці прояви [2].

Функціональною ж характеристикою процесу усвідомлення є увага. Саме вона служить тим механізмом, що пропускає у свідомість лише вузьку частину спектра сприйняття. Недарма в психології увагу називають «горлом пляшки свідомості». Тому роботі з нею приділяється так багато уваги, скажімо, в східних сакральних традиціях типу буддизму чи індійської йоги. А оскільки в основі української міфології та демонології лежать культурні стереотипи, характерні для загальної індоєвропейської культури [3], то чи не варто уважніше придивитися і до українських сакральних вірувань. Чи й у них немає в прихованій формі практичних методів роботи зі свідомістю? І, безперечно, великий інтерес у цьому плані становлять поліські вірування, які зберегли в собі найбільш архаїчні форми.

Навіть у радянській Україні проводилися зрідка подібні дослідження. Так, відомий український психолог і гіпнотизер Анатолій Барді в 1970-х роках досліджував знахарські замовляння від зубного болю. Виявилося, що їхня позитивна дія має цілком об’єктивний характер. При чому, головну роль відіграють не стільки якісь сакральні слова, скільки певна частота звучання шепоту замовляння. Так, Анатолій Барді знімав біль, навіть читаючи вірші або просто мугикаючи [4]. Отже, замовляння – не так особливі слова, як особливий стан світу й людини [5]. Навіть і тепер знахарство залишається невід’ємною частиною культури поліського села [6]. Однак, у даній статті ми розглянемо такий драматичний сюжет народних уявлень, як поєдинок з відьмою.

Хто ж така відьма? Поза всяким сумнівом, це адепт дохристиянських магічних практик. Відьма – це та, яка «відає», як і знахар – це той, хто «знає», володіє певними сакральними методами впливу на людину і світ. Розглянемо, для прикладу, таку, описану ще у ХІХ столітті етнографом Петром Івановим, можливість стати навченою відьмою (чи відьмаком). Для цього потрібно вночі зосереджено споглядати труп коня чи корови – аж до трансового стану, «наче якогось забуття». Потім слід кинутися до трупа тварини, зробити в ньому діру і залізти всередину. Полежавши там якийсь час, вилізти з іншого боку. З цього моменту така людина стає вченою відьмою (відьмаком) [7].

В чому суть такої дивної практики? У вмінні управляти своєю увагою і завдяки цьому досягати змінених станів свідомості. Звичайна людина звикла сприймати світ за певним перцептивним шаблоном і за посередництвом слів. Для того, щоб відкрити інші грані реальності, необхідно зупинити внутрішній плин думок за допомогою зміни звичного способу сприйняття, наприклад, фіксування погляду в одній точці. Як наслідок, після тривалого споглядання об’єкта спостерігається спонтанна зміна базового стану свідомості, розвивається так зване субсенсорне сприйняття. Навколо об’єкта споглядання можуть виникати сяючі німби, починають коливатися тіні, виникають відчуття теплових хвиль, поколювання в тілі і т. д. Всі ці ефекти неодноразово вивчалися психологами під час лабораторних досліджень [8]. Крім того незвичайна, шокуючи поведінка (те ж лежання у мертвій тварині) сама собою може викликати комплекс різних переживань.

Змінені стани свідомості, що виникають внаслідок медитації або довготривалих молитов, характеризуються спонтанним розширенням уваги, коли людина усвідомлює себе невід’ємною частиною того цілісного фону, який вона сприймає. Світ усвідомлюється як єдине ціле, без об’єктно-суб’єктного рефлексування, з якого спонтанно з’являються і зникають різні феномени. Це стан тотальної ясності, або так званий вищий стан свідомості [9]. Однак, якщо силоміць ввести людину в трансовий стан, то її свідомість

можна лише змістити в іншу систему сприйняття, яка може мати і деструктивний характер. Типовий приклад – поліська практика вроків, суть яких у створенні в свідомості людини негативної домінанти, яка повільно буде руйнувати її психоенергетичний стан [10]. Людина, яка «застрягає» у будь-якому однотипному звуженому сприйнятті світу, і є «зуроченою», або тією, якій «пороблено». Зурочити, як кажуть в народі, – значить, «напустити туману» [11].

Характерно, що відьмам на Поліссі, за народними уявленнями, не можна дивитися в очі чи уважно їх слухати. Людину, яка має «вилупаті» очі, опущені низько брови, дивиться ніби спідлоба, могли повважати за ту, що врочить [12]. Про можливість володіння відьмами і відьмаками гіпнотичним даром та вмінням навіювати людям певні стани, писали українські етнографи ще у ХІХ столітті [13]. В чому ж тут секрет?

У звичайному стані людина постійно підтримує звичну картину світосприйняття, зосереджуючись недовго на тому чи іншому об’єкті, які увага виділяє з фону. Отже, сприйняття тут постає як процес переміщення уваги за тим чи іншим шаблоном, матриця якого фіксується внутрішнім діалогом так званого «я». Якщо ж хтось захоче взяти вашу свідомість під контроль, він насамперед спробує викликати стан пасивності більшості її структур, захопити вашу увагу і підмінити своїм голосом, своєю «силою» ваше внутрішнє «я» [14]. Для цього йому необхідно ввійти в резонанс з вами, виділивши себе з фону як домінуючий об’єкт вашого сприйняття.

В народних переказах людина, яка кидає виклик відьмі, мусить дотримуватися певних правил. По суті, вони зводяться до того, що вона не повинна допустити фіксації своєї уваги на образі відьми або й на своїх думках про неї. Така людина має свідомо розширювати свою увагу, намагатися сприймати світ цілісно, не дозволяючи відьмі одноосібно захопити її увагу.

Так, у випадку, коли якась вчена відьма краде у вашої корови молоко, можна кинути їй виклик, наливши на сковороду молока тієї корови, яку вона доїла, і поставивши цю сковороду на вогонь. При цьому треба примовляти певні знахарські замовляння, входячи, очевидно, в потрібний стан свідомості. Якщо молоко тієї корови знаходиться ще всередині відьми, то її охопить сильний жар, вона неодмінно прибіжить до вас і буде просити позичити їй що-небудь [15]. По суті, це початок вашого з нею поєдинку. Якщо ви звернете на прохання відьми увагу, втягнетесь у спілкування з нею, вона підкорить вас своїй волі. І горе тоді переможеному! Якщо ж ви будете займатися своїми справами і не піддастесь навіть на її благання віддати їй сковорідку з молоком, відьма, зрештою, знесилиться і поклянеться зробити все, що ви захочете.

Ще один спосіб припинити «потинання» вашої худоби – це спробувати підстерегти відьму вночі, коли вона прокрадеться до хліва. Тут дуже важливо мати ясну свідомість, для чого зазвичай читають помічні молитви. Також рекомендується дивитися на відьму через борону [16] або, принаймні, лише боковим зором. Звісно, коли людина дивиться через решітку борони, їй важко зосередитися лише на відьмі. Вона сприймає одночасно весь фон перед собою, не дозволяючи відьмі захопити контроль над її увагою. Рідше зустрічається порада дивитися через дірку в поліні [17]. Таким чином символічно описується можливість здолати відьму її ж зброєю, сконцентрувавши свою увагу сильніше за неї. Проте така тактика зустрічається в переказах рідше. Далеко не кожен наважиться в боротьбі з відьмою уподібнитися їй самій. Та й чи вдасться це не тренованій у відьомській науці людині?

Якщо ви, не доведи, Господи, задрімаєте або ж не вживете необхідних заходів безпеки, відьма зачарує вас: ви будете її бачити, але ваша воля буде у її руках. Вона за кинутий їй виклик може покарати вас, кинувши кізяків за пазуху чи перетворивши до ранку у свиню [18]. У найгіршому випадку відьма чи відьмак проклянуть вас і заберуть собі вашу душу.

Коли ж вам вдалося помітити відьму і не скоритися її волі, треба якнайшвидше схопити її і бити палицею навідмаш, не прицілюючись, аби не зустрітися з відьмою поглядом. Лупцюючи, треба казати «раз, раз, раз», але ніколи – «двічі, тричі або ще як-небудь» [19].

У чому ж тут суть? Очевидно, в тому, щоб не затримувати свою увагу на отриманому враженні від удару, а наносити кожен удар миттєво, не задумуючись, наче вперше. Тоді ваша увага не втягнеться в концентрацію на процесі побиття і ви не почнете внутрішній діалог на кшталт «чи вірно я б’ю?» або «чи не краще втекти?» і т. д. А отже відьма точно не зуміє захопити вашу увагу, ослабити вашу волю і врешті вивернутися від вас і перегрупуватися. Цікаво, що абсолютно ідентичну рекомендацію ефективного поєдинку з суперником можна знайти у східних психотехніках бойових мистецтв. Його ще називають принципом калейдоскопу, коли кожна ваша дія є наче перша, не зв’язана з попередньою. А отже, вона має особливу психоенергетичну силу, оскільки перший акт в процесі – завжди найшвидший, його не гальмує інерція попереднього процесуального масиву [20].

Людина, яка перемогла в поєдинку відьму чи відьмака, сама стає знахарем. Подібні народні уявлення про таку своєрідну ініціацію змушують задуматися про певну відмінність функції відьми (відьмака) та знахаря (знахарки). Їхня подібність виражається лише у володінні сакральним знанням. Але знахар – це цілитель, який допомагає людині відновити її цілісність, пробудити її до розуміння єдності світу у всіх його проявах. Знахар стоїть на сторожі непорушності природного плину речей. В той час як відьма створює альтернативні світи, реалізовуючи різні бажання шляхом маніпуляцій стимулами для сприйняття [21]. Навчена відьма завжди йде проти природи речей, намагаючись змінити їх для досягнення своїх бажань. Тому вона є до певної міри виразником дуалістичного світосприйняття. Разом з тим, іноді у народних переказах одна й та ж людина могла знатися як на знахарстві, так і на відьомському чаклуванні.

Варто зауважити, що рішення кинути виклик відьмі завжди пов’язане з великим ризиком. Адже людина ніколи не знає напевно, якою силою вона володіє. В народних віруваннях найсильнішими є так звані родимі (природжені) відьми. Вміння таких чаклунів, описаних у міфах різних культур, виходять, практично, за межі наукового аналізу. Хоча ще в минулому столітті деякі західні науковці намагалися дати окремим «магічним» феноменам раціональне пояснення в дусі парадоксів квантової фізики та теорії суперструн [23]. На що ж здатні, за народними повір’ями, такі відьми та відьмаки? Вони мають владу над стихіями, передбачають і змінюють погоду, можуть наслати на людину страх чи блуд. Свого часу я спілкувався з селянами, до яких вчепився блуд коли вони на фурі їхали повз хутір сім’ї відьмаків. Кілька годин вони постійно поверталися до їхньої хати, поки раптом не усвідомили, що весь цей час їздили по колу на лісовій галявині! [24].

А ще родимих відьмаків називають двоєдушниками, оскільки вони нібито мають другу, чаклунську, душу. Ця друга душа виходить з них, коли вони сновидять, і може набирати подобу ілюзорного тіла. Це інше тіло здатне перетворюватися в різних тварин чи людей, може воно і літати. Також друга душа не полишає повністю тіло відьми чи відьмака і після їхньої фізичної смерті, а ходить уночі поміж людей і «потинає» їх, випиваючи з їхньої крові життєву силу [25]. Таких живих мерців називають упирями. Хоч так можуть величати і найлихіших родимих відьом і відьмаків ще за життя.

Здатні такі могутні відьми приходити і «потинати» людей навіть у їхньому сні. Звичайній людині важко усвідомлювати себе у сні і тому вистояти у такій боротьбі вона може лише при допомозі сильного знахаря чи дуже набожного священика. Тому то загалом звичайні поліські селяни рідко коли кидали виклик відьмі, намагаючись порятуватися від неї захисними ритуалами. Так, наприклад, коли відьма «потинає» худобу, часто читаються спеціальні замовляння і молитви, хлів обсипають свяченим маком тощо [26].

Разом з тим, необхідно зазначити, що не всі родимі відьми в народній уяві були лихими. Деякі з них виступають у переказах як мудрі хранителі сакрального знання, готові допомогти простій людині у біді. Але й тоді мотиви вчинків відьми залишаються не до кінця з’ясованими. У фольклорі це складний образ людей, виразників чогось незвіданого, сокровенного, по ту сторону понять добра і зла. Згадаймо характерні в цьому плані казки про Бабу Ягу (Язю, Йогу, Єгеру) – родоначальницю всіх відьом. Її хатинка – межа двох світів, а сама Яга володіє секретами життя і смерті. Коли ж до Баби Яги приходить Іван, вона може в тій чи іншій формі влаштувати йому поєдинок, але мета такого поєдинку – лише випробування характеру народного героя. Опісля вона виступає зазвичай дарувальницею: дає Іванові свого коня, дарує гуслі-самогуди тощо. Сам сміливець виходив від неї вже зовсім іншою людиною, з очищеною душею, і ставав улюбленцем мудрої Яги, яка оберігала його в разі небезпеки [27].

Під впливом низки факторів, зокрема, боротьби християнської церкви проти «поганства», і досі ми не можемо цілком стверджувати, якою була цілісна картина вірувань і культу давньоукраїнського народу [28]. Але можливо, як і серед інших індоєвропейських вірувань, особливо східних, це була своєрідна релігія досвіду, що опиралася в більшій мірі на практичну взаємодію з оточуючим світом. І становлення її в цілісному вигляді було перерване приходом на наші землі християнства як релігії віри з опорою більше на етику поведінки, ніж на практичне дослідження феноменів свідомості. Характерно, що якщо віру в богів і ряд філософських концепцій давньоукраїнської релігії християнство змогло відносно легко подолати, то практичні народні методи цілительства, знахарства чи й чаклування воно не змогло зліквідувати навіть до нині. Як не зумів їх знищити і войовничий атеїзм у двадцятому столітті. Можливо тому, що в усьому тому описі міфологічних уявлень українців, поданих в даній статті, таки є раціональне зерно?

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. А. Пономарьов. Царина народної уяви та її класичні розробки // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 5 – 24.

2. С. Лыс. Методология работы с вниманием как аспект постижения искусства осознания // Йога. – Москва: Технология ЦД, 2008. – №1 (21). – С. 29 – 36.

3. А. Пономарьов. Царина народної уяви та її класичні розробки // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 5 – 24.

4. А. Барді. Загадковий світ людини: Нотатки Анатолія Барді про «телепатію», аутотренінг, гіпноз. – Київ: Товариство «Знання» УРСР, 1988. – 48 с.

5. М. Москаленко. Українські замовляння. – Киев: Дніпро, 1993. – 309 с.

6. А. Шкарбан. Знахарство на Поліссі (За експедиційними матеріалами) // Полісся: мова, культура, історія. Матеріали Міжнародної конференції. – Київ: Інститут економіки НАН України, 1996. – С. 277 – 281.

7. П. Иванов. Народные рассказы о ведьмах и упырях // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 430 – 497.

8. Ч.Тарт. Состояния сознания // Практика холотропного дыхания. Трансперсональная психотерапия. – Москва: ВИНИТИ, 2000. – С. 121 – 199.

9. Там само.

10. В. Данченко. Психическая самозащита. – [Самвидав 1980-х років, без зазначення вихідних даних].

11. Експедиційні етнографічні матеріали, зібрані в Любомльському районі Волинської області (неопубліковані).

12. В. Мойсієнко. Поліські вірування та перекази про вроки // Полісся: етнікос, традиції, культура. – Луцьк: Вежа, 1997. – С. 155 – 163.

13. П. Иванов. Народные рассказы о ведьмах и упырях // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 430 – 497.

14. Ч. Тарт. Состояния сознания // Практика холотропного дыхания. Трансперсональная психотерапия. – Москва: ВИНИТИ, 2000. – С. 121 – 199.

15. О. Боряк. Закарбовані скарби. Потойбічне // Україна: етнокультурна мозаїка. – Київ: Либідь, 2006. – С. 248 – 253.

16. В Милорадович. Українська відьма: нариси з української демонології. – Київ: Веселка, 1993. – 72 с.

17. В. Гнатюк. Нарис української міфології. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000. – 264 с.

18. П. Иванов. Народные рассказы о ведьмах и упырях // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 430 – 497.

19. Там само.

20. О. Бахтияров. Деконцентрация. – Киев: Ника-Центр, 2004. – 128 с.

21. Интервью Карлоса Кастанеды журналу «Psychology Today» // Учение дона Хуана. – Москва: ЭКСМО, 2004. – С. 687 – 702.

22. В. Гнатюк. Нарис української міфології. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2000. – 264 с.

23. М. Кайку. Людина, яка «бачила» четвертий вимір // Гіперпростір: наукова одіссея крізь паралельні світи, викривлений простір-час і десятий вимір. – Львів: Літопис, 2005. – С. 86 – 116.

24. Експедиційні етнографічні матеріали, зібрані в Любомльському районі Волинської області (неопубліковані).

25. П. Ефименко. Упыри (из истории народных верований) // Українці: народні вірування, повір’я, демонологія. – Київ: Либідь, 1991. – С. 498 – 504.

26. Експедиційні етнографічні матеріали, зібрані в Любомльському районі Волинської області (неопубліковані).

27. В. Войтович. Баба Яга // Українська міфологія. – Київ: Либідь, 2002. – С. 19 – 21.

28. Історія релігії в Україні. Т. 1. Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. За ред. професора Б. Лобовика. – Київ: Український центр духовної культури, 1996. – 384 с.

Примітка. Дана стаття вперше була опублікована в збірнику «Волинський музей: історія і сучасність. Матеріали ІV Всеукраїнської науково-практичної конференції». – Луцьк: МП «Пульс», 2009. – с.69-71.