Сумна ода Салу

[Samhayne]

О-да!

За віконцем весна розквітала

Небо повнилось першим дощем.

Я стояв і нарізував сало

Величезним кухонним ножем

Ніж ходив у руках методично

І чомусь пригадалось мені

Безневинне таке й симпатичне

Ніжне тіло тієї свині

Пролетіло життя мов хвилина

Добрим словом ніхто не зігрів,

Що ти бачила, бідна скотина,

Лиш корито та засраний хлів.

І тоді, мов обрікши на муки,

Хтось встромив в твоє серце ножа

Ти збагнула, що люди тварюки,

І твоя відлетіла душа.

Ти далеко тепер, моя бджілко,

У своїм, у свинячім раю,

Я ж на кухні сиджу,

П'ю горілку

І тебе потихеньку жую.

Я не злодій, не кат, не злочинець.

В мене друзі, робота, сім'я,

Та який же я, бля, українець

Якщо сала не їстиму я.

[laska]

О ти, що на ймення і прізвище Сало!

О ти, що недавно ще бігло й скакало!

О ти, що ще вчора і рохкало й рило,

Що хвостиком куцим бездумно крутило!

О ти, що іменник середнього роду!

О ти, що в харчах не утратило моду!

О ти, на долоню або на п’ять пальців,

О ти, що міняєшся в шкварках і в смальці!

Ти вуджене димом, топлене вогнем,

І шкіркою вкрите неначе брилем!

О ти, без паперу білюський пломбір!

О ти, що на тобі зриває кіт зір!

Ти купане в солі, ти щедро солене!

О ти, поперчене і почасничене!

О ти, дуже давнє і вічно класичне!

О ти, найрідніше і патріотичне!

О ти, що спокійно лягаєш під ніж!

О ти, що людина від тебе сильніш!

Хтось бреше, що ти в нас є холестеринне,

Ти, бідне, у наших хворобах не винне!

О ти, що кохають тебе хлібороби,

Прем’єри й поети, свої і заброди!

O ти, що мені тебе мало і мало!

О, сало, мене ти навіки зассало!

Де Ленін стояв на міцнім п’єдесталі —

Поставимо, браття, шмат сала на салі.

I хто Президентом Вкраїни не стане —

Народ сало їстоньки не перестане!

Микола Савчук.

Сиджу я за столом (робочим, звісно) і пишу. На краєчку стола, вільного від паперів-книжок-дискет-газет-дисків-зошитів-листів-рахунків-папок-ручок-маркерів-ножиць-конвертів-скотчів-коректорів-олівців-стейплерів... на таці стоїть джазва із гарячою чорнезно-солодкою кавою, мініатюрне горнятко і така ж мініатюрна тарілочка. А на ній — світло очей моїх, радість шлунку мого, пісня надхнення мого — сало! Воно таке ніжно-біле і тоненьке, що крізь нього можна розгледіти дірочки на чорному житньому хлібі під сподом. Воно має такі делікатні рум’янці по собі, що крізь них можна дивитися на Канаду чи Америку, і бачити Україну. Воно дивовижним чином уміє перетворюватися із фізичної поживи на духовну. Особливо, якщо з цибулькою...

Скільки чули ми, українці, в Україні і не в Україні сущі, кпинів та єхидних знущань над нашим національним продуктом — салом! Але нашу любов до сала ніхто не перекреслить. Самі їмо, друзів пригощаємо, сусідам даємо і ворогам рекомендуємо. Бо в чому ж сила? В салі сила! Чим більше у нас сала, тим легше нам пережити знегоди!

Сало копчене, солене, мариноване, запечене і варене, свіжісіньке чи добре просолене й вистояне, з перцем і часником, з паприкою чи тміном... А як неповторно увінчують гору вареників чи галушок у полумиску ароматні, рум’яні та хрумкі шкварочки! Вже від самої уяви починається, по науковому висловлюючись, салівація (себто слиновиділення).

Оксана Соколик (Сидорчук)