Перейти до змісту

Віршографія


qwadro

Рекомендовані повідомлення

Зоряна Ель

Пробач…

Перше побачення… Перше "пробач"…

Перша тремтлива сльоза…

Ну ж бо, дитинко, не стримуйся, плач -

Не відчинився Сезам...

Змиє грозою із горла клубок

Прикрого болю й образ.

Зливи рясної жаданий ковток

Зцілював серце не раз.

Буря минеться, і свіжості флер

Вогником зблисне в очах.

Жаль лиш дитячих рожевих шпалер

Там, де кружляв синій птах.

Ось тільки слово заміню

І цей зворот, аякже,

Негарно, не пасує «ню»

І «дірка в макіяжі».

А «вдвічі»? – дуже ріже слух,

А дієслівна рима!

І не літературно «бух»,

Русизмом є «помимо».

Забрати збіг і пару фраз,

І вираз «грубі бабки».

Тепер поезія – якраз :

Лапки, тире і крапка.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

  • Відповідей 1,3 тис
  • Створено
  • Остання відповідь

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

...

Здається, часу і не гаю,

а не встигаю, не встигаю!

Щодня себе перемагаю,

від суєти застерігаю,

і знов до стрічки добігаю,

і знов себе перемагаю,

і не встигати не встигаю,

і ні хвилиночки ж не гаю!

/Л. Костенко/

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Городу тысяча лет,

И тысяча зим.

Сквозь туман и холодный снег

Ты идешь, ты один.

Ты, спасавшийся тысячу раз,

Непобедим,

Под прицелом тысячи глаз

Ты будешь один.

Сильный ветер сбивает с ног.

Ты--раб, ты--господин.

Ты себя пересилить не смог

И теперь ты снова один.

Плечи режут туман

И лишь пустота впереди.

Твоя жизнь, как дешевый роман--

Ты--идешь, ты-- один.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Зустріну десь - і погляд відведу

Нехай тривог не буде поміж нами.

Я квіткою п'янкою упаду

До ніг твоїх палкими пелюстками

Ти обізвешся - знову промовчу

Немов печать важкий тягар розлуки

Стривоженою птахою злечу

І упаду на ніжні твої руки

Не натякай, писати не проси

Я і не знаю, що я цим рятую...

Краплинами чистішої роси

Твої вуста і очі поцілую.

Гоню думки про втрачену любов,

Щоб бути птахом, квіткою, росою...

Я не прощу собі, що ти пішов.

Я так тепер сумую за тобою.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

БГ

Они назовут это блюз

Он движется молча словно бы налегке,

Глядя на небо, исследуя след на песке.

Он знает, где минус, он хочет узнать, где плюс.

Он не знает, что они назовут это "блюз".

В двери звонят - мы делаем вид, что мы спим.

У всех есть дело - нет времени, чтобы заняться им.

А он пьет воду, он хочет запомнить вкус.

Когда-нибудь они назовут это "блюз".

Наступает ночь, потом иногда наступает день.

Он пишет: Нет, я бессилен, когда я злюсь.

Начнем все с начала и сделаем песню светлей.

Право - какое забавное слово "блюз".

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Владимир Бубнов

Я прошу, пожалейте предателей!

Вы поверьте, не мёд, не бальзам,

Презираемой низменной братии

Жить, от каждого пряча глаза.

Ждут они, что предательство вскроется,

Страх огласки нутро иссушил.

Червячок, без потерянной совести,

Разъедает остатки души.

От предательства мир не избавится.

Бес расставил с приманкой силки.

Из корысти, от страха и зависти

Попадаются в них слабаки.

Как они самолюбие тешили,

Сознавая ничтожность свою,

Ни святых не жалели, ни грешников -

Всех сдавали на пир воронью.

В одиночку сдавали и массово:

От штрейкбрехера до стукача,

От Иуды, Мазепы и Власова,

До доносчика Могарыча.

Предавали, и в ратной баталии,

За весёлым хмельным кутежом,

Поцелуем Спасителя жалили

И соседа столовым ножом.

Пожалейте семейку осиную:

Их проклятие Высшим Судьёй,

Под дрожащей от страха осиною,

Затянулось на шее петлёй.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Володимир Потебня

Таке життя.

Час зморшками сліди свої лишає,

Вогонь в очах на вогник обмілів.

І від людей стає все менше шани,

Тягар в душі від несказанних слів.

І більше тих,хто в гості вже не прийде,

Кому не час, а інших і нема.

Але життя таке близьке та рідне,

Що все стерпіти можна задарма.

Пробачення.

Хтось пробачить тебе і відпустить.

Із полегшенням видихнеш ти.

Та, чому ж на душі, наче пусто?

І нікуди не хочеться йти.

Бо пробаченим бути - не значить

Відродитися прямо у мить.

Треба час розуміння і плачу

Та бажання...пробаченим жить.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Софія Кримовська

Антологія болю. Хронічного. Вже не до сліз,

коли тіло звикає віками повзти і сахатись,

коли голод примушує бігти світ за очі з хати,

коли на роздоріжжі епох лише бруд з-під коліс.

Антологія мрій про державність. І всі вхолосту.

В нас геройства достатньо, та тільки немає героїв.

Скільки ж блазні віками ще гратимуть гетьманські ролі?

Після котрого пряника спину підставлять хлисту?

Антологія сміху – і все зі сльози до сльози.

Світ регоче над нами. Ми тішимось часом із нього.

Антологія істин. Ми мітимо стрімко у бога

і у князя з багнюки. Проте не збагнули ази.

Антологія сірості. Шоу – замінник, токсин.

О велике прання не своєї – чужої білизни.

Антологія мрій про майбутнє. Аби не запізно

почали прокидатись… бо може проклясти і син…

Антологія віри. Але розіпнемо й Христа,

якщо церква проситиме… Звісно, не наша, а та…

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Когда уходите на пять минут,

Не забывайте оставлять тепло в ладонях.

В ладонях тех, которые вас ждут,

В ладонях тех, которые вас помнят.

Не забывайте заглянуть в глаза,

С улыбкой робкой и покорною надеждой:

Они в пути заменят образа

Святых, даже неведомых вам прежде.

Когда уходите на пять минут,

Не закрывайте за собою двери -

Оставьте это тем, которые поймут,

Которые сумеют в вас поверить.

Когда уходите на пять минут,

Не оглянитесь в первую минуту.

За это не осудят и не проклянут,

А даже станет легче почему-то.

Когда уходите всего на пять минут,

Не опоздайте вовремя вернуться,

Чтобы ладони тех, которые вас ждут,

За это время не успели разомкнуться.

Омар Хайям

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Софія Кримовська

Я навчалась життя. А натомість отримала двійку.

І ніхто не залишить на осінь чи знову на рік.

Ще сумління буває у руки хапає лінійку,

та по пальцях не лупить, а очі відводить убік.

Ще буває визубрює серце уроки напам’ять,

а до дошки не піде – зацьковане буде мовчать…

У журналі життя всесвіт проти ім’я мого ставить

тільки двійки…

По співах лише маю «п’ять»

Будильник. Чайник. Яйця і батон.

Маршрутка. Офіс. Кава. Секретарка.

Дзвінки. Папери. Поспішки. Дурдом.

Бухгалтер. Прибиральниця. І сварка.

Мівіна. А на більше ну ніяк.

Халявна кава. Знову. Слава Богу.

Фейсбук і Однокласники. А як

без цього із сучасністю у ногу?

Маршрутка. Півхлібини. Сіль і чай.

Пельмені. Телевізор. Дика втома.

Будильник. Пів на сьому. Баю-бай.

Я знову – аж на ніч – у себе вдома.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

БГ

Из сияющей пустоты

В железном дворце греха живет наш ласковый враг:

На нем копыта и хвост, и золотом вышит жилет -

А где-то в него влюблена дева пятнадцати лет,

Потому что с соседями скучно, а с ним - может быть, нет.

Ударим в малиновый звон; спасем всех дев от него, подлеца;

Посадим их всех под замок, и к дверям приложим печать.

Но девы морально сильны и страсть как не любят скучать,

И сами построят дворец, и найдут как вызвать жильца.

По морю плывет пароход, из трубы березовый дым;

На мостике сам капитан, весь в белом, с медной трубой.

А снизу плывет морской змей и тащит его за собой;

Но, если про это не знать, можно долго быть молодым.

Если бы я был один, я бы всю жизнь искал, где ты;

Если бы нас было сто, мы бы пели за круглым столом -

А так неизвестный нам, но похожий

На ястреба с ясным крылом,

Глядит на себя и на нас из сияющей пустоты.

Так оставим мирские дела и все уедем в Тибет,

Ходить из Непала в Сикким загадочной горной тропой;

А наш капитан приплывет к деве пятнадцати лет,

Они нарожают детей и станут сами собой.

Если бы я был один, я бы всю жизнь искал, где ты;

Если бы нас было сто, мы бы пели за круглым столом -

А так неизвестный нам, но похожий

На ястреба с ясным крылом,

Глядит на себя и на нас из сияющей пустоты.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

БГ

Звездочка

Вот упала с неба звездочка, разбилась на-поровну,

Половинкой быть холодно, да вместе не след;

Поначалу был ястребом, а потом стал вороном;

Сел на крыльцо светлое, да в доме никого нет.

Один улетел по ветру, другой уплыл по воду,

А третий пьет горькую, да все поет об одном:

Весело лететь ласточке над золотым проводом,

Восемь тысяч вольт под каждым крылом...

Одному дала с чистых глаз, другому из шалости,

А сама ждала третьего - да уж сколько лет...

Ведь если нужно мужика в дом - так вот он, пожалуйста;

Но ведь я тебя знаю - ты хочешь, чего здесь нет.

Так ты не плачь, моя милая;

Ты не плачь, красавица;

Нам с тобой ждать нечего, нам вышел указ.

Ведь мы ж из серебра-золота, что с нами станется,

Ну а вы, кто остались здесь - молитесь за нас.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

БГ

Кострома Mon Amour

Мне не нужно победы, не нужно венца;

Мне не нужно губ ведьмы, чтоб дойти до конца.

Мне б весеннюю сладость да жизнь без вранья:

Ох, Самара, сестра моя...

Как по райскому саду ходят злые стада;

Ох измена-засада, да святая вода...

Наотмашь по сердцу, светлым лебедем в кровь,

А на горке - Владимир,

А под горкой Покров...

Бьется солнце о тучи над моей головой.

Я, наверно, везучий, раз до сих пор живой;

А над рекой кричит птица, ждет милого дружка -

А здесь белые стены да седая тоска.

Что ж я пьян, как архангел с картонной трубой;

Как на черном - так чистый, как на белом - рябой;

А вверху летит летчик, беспристрастен и хмур...

Ох, Самара, сестра моя;

Кострома, мон амур...

Я бы жил себе трезво, я бы жил не спеша -

Только хочет на волю живая душа;

Сарынью на кичку - разогнать эту смурь...

Ох, Самара, сестра моя;

Кострома, мон амур.

Мне не нужно награды, не нужно венца,

Только стыдно всем стадом прямо в царство Отца;

Мне б резную калитку, кружевной абажур...

Ох, Самара, сестра моя;

Кострома, мон амур...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

БГ

Навигатор

С арбалетом в метро,

Я самурайским мечом меж зубами;

В виртуальной броне, а чаще, как правило, без -

Неизвестный для вас, я тихонько парю между вами

Светлой татью в ночи, среди черных и белых небес.

На картинах святых я -

Незримый намек на движенье,

В новостях CNN я - черта, за которой провал;

Но для тех, кто в ночи,

Я - звезды непонятной круженье,

И последний маяк тем, кто знал, что навеки пропал...

Навигатор! Пропой мне канцону-другую;

Я, конечно, вернусь - жди меня у последних ворот,

Вот еще поворот - и я к сердцу прижму дорогую,

Ну, а тем, кто с мечом -

Я скажу им: "Шалом Лейтрайот!"

А пока - a la guerre comme a la guerre, все спокойно.

На границах мечты мы стоим от начала времен;

В монастырской тиши мы -

Сподвижники главного Война,

В инфракрасный прицел

Мы видны как Небесный ОМОН.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

БГ

Стерегущий Баржу

У всех самолетов по два крыла,

А у меня одно;

У всех людей даль светлым-светла,

А у меня темно;

Гости давно собрались за стол -

Я все где-то брожу,

И где я - знает один лишь Тот,

Кто Сторожит Баржу.

В каждой душе есть игла востра,

Режет аж до кости;

В каждом порту меня ждет сестра,

Хочет меня спасти -

А я схожу на берег пень-пнем

И на них не гляжу,

И надо мной держит черный плащ

Тот, Кто Сторожит Баржу.

Я был рыцарем в цирке,

Я был святым в кино;

Я хотел стать водой для тебя -

Меня превратили в вино.

Я прочел это в книге,

И это читать смешно:

Как будто бы все это с кем-то другим,

Давным-давным-давно...

А тот, кто сторожит баржу, спесив

И вообще не святой;

Но тот, кто сторожит баржу, красив

Неземной красотой.

И вот мы плывем через это бытье,

Как радужный бес в ребро -

Но, говорят, что таким, как мы,

Таможня Дает Добро.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Выхожу один я на дорогу;

Сквозь туман кремнистый путь блестит.

Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

В небесах торжественно и чудно!

Спит земля в сиянье голубом...

Что же мне так больно и так трудно?

Жду ль чего? Жалею ли о чём?

Уж не жду от жизни ничего я,

И не жаль мне прошлого ничуть.

Я ищу свободы и покоя!

Я б хотел забыться и заснуть!

Но не тем холодным сном могилы...

Я б желал навеки так заснуть,

Чтоб в груди дремали жизни силы,

Чтоб, дыша, вздымалась тихо грудь,

Чтоб, всю ночь, весь день мой слух лелея,

Про любовь мне сладкий голос пел,

Надо мной чтоб, вечно зеленея,

Темный дуб склонялся и шумел.

1841

Ю.М.Лермонтов

И скучно и грустно

И скучно и грустно, и некому руку подать

В минуту душевной невзгоды...

Желанья!.. что пользы напрасно и вечно желать?..

А годы проходят — все лучшие годы!

Любить... но кого же?.. на время — не стоит труда,

А вечно любить невозможно.

В себя ли заглянешь? — там прошлого нет и следа:

И радость, и муки, и все там ничтожно...

Что страсти? — ведь рано иль поздно их сладкий недуг

Исчезнет при слове рассудка;

И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг, —

Такая пустая и глупая шутка...

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Відблиск слюди

Кроком кульгавим крізь митницю часу

Чалапав скрипаль у сльозах сироти.

Підспівують стіни симфонію ночі

Старезних легенд міста Лева цноти.

Щілини у мурах, обірвані струни,

Обпилася доля скрипкова води.

Потріскані деки, смичок – скрегіт суму,

В бруківці нічній відблиск смерті – слюди.

Ображений мороком, всі калабані

Проміряв очима огризок душі.

В дуеті погризлися струни сердечні,

А в пальцях заклякли пусті бариші.

Клубнем зі Сніжної випав у центрі,

Колись короля тут очима зіграв.

Тепер усе штучне, облизані нетрі,

І змучений погляд театр не впізнав.

Скульптури скляні тихо бродять між мурів,

Їх світло не бачить – прозорий муляж.

Не винні ці вулички – скрипка заплаче,

Це люди бетонні, це черствості стаж.

Тарас Іванів

Смуток

У часі крику жаху

Хрести нові встають.

Це сміх дебіла в страху –

Церкви, церкви ростуть.

Реліктами не світять,

Блакить небесну рвуть.

Їх з неба не помітять,

Святі їх обминуть.

Релігія з попами

Воює за прихід,

Кишені їсть думками,

Шліфує призму бід.

Гріховний суд розводять –

Де Бог, там їх чорти.

Зміїні очі шкодять

У злагоді з ним йти.

Ми віру загубили,

Між грошей Господь щез.

Релігію купили

Ксьондзи баблом без меж.

Все тяжче, Отче, нести

У храм, де фальш цвіте,

Душі святе намисто,

Що цвіллю обросте.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Улица пахнет дождем,

Серым заносчивым утром…

Пробки дорог – камасутрой

Мысли ночные – старьем…

Руки – клубникой; к чему бы?

Кофе- холодный рассвет.

Боже, как стиснуты зубы.

Боже, верни мне мой свет!

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Сховатися од долі - не судилось.

Сховатися од долі - не судилось.

Ударив грім - і зразу шкереберть

пішло життя. І ось ти - все, що снилось

як смертеіснування й життєсмерхь-

Тож іспитуй, як золото, на пробу

коханих, рідних, друзів і дітей:

ачи підуть крізь сто своїх смертей

тобі услід? А чи твою подобу

збагнуть - бодай в передкінці життя?

Чи серцем не жахнуться од ознобу

на цих всебідах? О, коли б знаття...

Та відчайдушне пролягла дорога

несамовитих. Світ весь - на вітрах.

Ти подолала, доле, слава Богу.

На хижім вітрі щезне й ниций страх.

Цей біль- як алкоголь агоній

Цей біль - як алкоголь агоній,

як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

і переписуйте печаль.

Давно забуто, що є - жити,

і що є - світ, і що є - ти.

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим.

А ти ще довго сатаній,

ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

на сивій голові своїй.

В.Стус

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Прощаю всех, кого простить нельзя

Кто клеветой мостил мои дороги.

Господь учил: "Не будьте к близким строги.

Вас все равно всех помирит земля".

Прощаю тех, кто добрые слова

Мне говорил, не веря в них нисколько.

И все-таки, как ни было мне горько,

Доверчивость моя была права.

Прощаю всех я, кто желал мне зла.

Но местью душу я свою не тешил.

Поскольку в битвах тоже не безгрешен.

Кого-то и моя нашла стрела

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Володимир Потебня

*****

Не бережи себе від тихої печалі,

Не бійся сліз та чорно-білих снів,

Якщо тебе ще й досі не розп'яли-

То значить ти по-справжньому не жив.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Утром в ржаном закуте,

Где златятся рогожи в ряд,

Семерых ощенила [censored],

Рыжих семерых щенят.

До вечера она их ласкала,

Причесывая языком,

И струился снежок подталый

Под теплым ее животом.

А вечером, когда куры

Обсиживают шесток,

Вышел хозяин хмурый,

Семерых всех поклал в мешок.

По сугробам она бежала,

Поспевая за ним бежать...

И так долго, долго дрожала

Воды незамерзшей гладь.

А когда чуть плелась обратно,

Слизывая пот с боков,

Показался ей месяц над хатой

Одним из ее щенков.

В синюю высь звонко

Глядела она, скуля,

А месяц скользил тонкий

И скрылся за холм в полях.

И глухо, как от подачки,

Когда бросят ей камень в смех,

Покатились глаза собачьи

Золотыми звездами в снег.

С.Есенин

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Ах, как много на свете кошек,

Нам с тобой их не счесть никогда.

Сердцу снится душистый горошек,

И звенит голубая звезда.

Наяву ли, в бреду иль спросонок,

Только помню с далекого дня -

На лежанке мурлыкал котенок,

Безразлично смотря на меня.

Я еще тогда был ребенок,

Но под бабкину песню вскок

Он бросался, как юный тигренок,

На оброненный ею клубок.

Все прошло. Потерял я бабку,

А еще через несколько лет

Из кота того сделали шапку,

А ее износил наш дед.

С.Есенин

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

"Походы по местам детства стали как походы в музей

У меня стало больше знакомых, у меня осталось меньше друзей

И несмотря на ностальгические формы радости

Жить прошлым – это первый признак старости"

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

«Народе мій!Поки ще небо...»

Народе мій! Поки ще небо

Лягає на ніч у Дніпро -

Я на сторожі коло тебе

Поставлю атом і добро;

І стану сам біля колиски

Твого буття, що ти - це ти,

І твого слова кращі зблиски

Пошлю у Всесвіту світи.

Бо Всесвіт - не поле, і люд - не глядач.

І час - не ворота футбольних моментів,

І куля земна - не футбольний м'яч

В ногах генералів і президентів!

1960

Вінграновський М.

Посилання на коментар
Поділитись на інші сайти

Заархівовано

Ця тема знаходиться в архіві та закрита для подальших відповідей.




×
×
  • Створити...