Віршографія

[Luychi]

Быть знаменитым некрасиво.

Не это подымает ввысь.

Не надо заводить архива,

Над рукописями трястись.

Цель творчества — самоотдача,

А не шумиха, не успех.

Позорно, ничего не знача,

Быть притчей на устах у всех.

Но надо жить без самозванства,

Так жить, чтобы в конце концов

Привлечь к себе любовь пространства,

Услышать будущего зов.

И надо оставлять пробелы

В судьбе, а не среди бумаг,

Места и главы жизни целой

Отчеркивая на полях.

И окунаться в неизвестность,

И прятать в ней свои шаги,

Как прячется в тумане местность,

Когда в ней не видать ни зги.

Другие по живому следу

Пройдут твой путь за пядью пядь,

Но пораженья от победы

Ты сам не должен отличать.

И должен ни единой долькой

Не отступаться от лица,

Но быть живым, живым и только,

Живым и только до конца.

1956

Борис Пастернак

[Liberta]

Таля, а з якої збірки цей вірш? Я поезію Костенко практично напам'ять знаю, а цей твір не змогла для себе ідентифікувати...

З мого улюбленого у Ліни Костенко:

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка рожева й синя хуртовина!

Але чому я думаю про Вас?

Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно – відстані і час.

Я вже забула. Не моя провина, –

то музика нагадує про Вас,

то раптом ця осіння хуртовина.

Це так природно – музика і час,

і Ваша скрізь присутність невловима.

Двори стоять у хуртовині айстр.

Яка сумна й красива хуртовина!

[Liberta]

І ще:

ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ

Той клавесин і плакав, і плекав

чужу печаль. Свічки горіли кволо.

Старий співак співав, як пелікан,

проціджуючи музику крізь воло.

Він був старий і плакав не про нас.

Той голос був як з іншої акустики.

Але губив під люстрами романс

прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,

своє гніздо щодня звивають будні,

упав романс, як він любив її

і говорив слова їй незабутні.

Він цей вокал підносив, як бокал.

У нього був метелик на маніжці.

Якісь красуні, всупереч вікам,

до нього йшли по місячній доріжці.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так.

Їм не хотілось пива і морозива.

Старий співав без гриму і гримас.

Були слова палкими й несучасними.

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

[talja]

Таля, а з якої збірки цей вірш? Я поезію Костенко практично напам'ять знаю, а цей твір не змогла для себе ідентифікувати...

"Вибране" 1989 року.

Пам"ятаю, що недавно Ліну Костенко хотіли висунути на Нобелівську премію, але з її поезією мало знайома світова спільнота через незначну кількість перекладів. І вона сама зазначала, що поезію дуже важко досконало перекласти.

А так хочеться, щоб вона таки отримала цю премію ще за життя....

Серед улюблених її шедеврів:

ВІДОЗВА

ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ

Ображати тебе не хочу я*

прошу тільки, щоб ти зрозумів —

не розстрілюй часу робочого

кулеметною чергою слів!

Поки ми собі на здоров'я

тут говорим про сотні тем,—

гине час, стікаючи кров'ю

не написаних нами поем.

СМІХ

На вулиці — я чую крізь вікно —

сміється жінка штучним сміхом.

Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,

щоб їй хотілося сміятись.

А я дивлюсь на ріки темних вулиць,

на голови веселих ліхтарів,

одягнені в малі кашкети з жерсті,

і на мов високе підвіконня

каштани білі квіти подають...

А я дивлюсь і думаю про вірші.

Коли їм сумно — хай вони сумують.

Хай тільки не сміються штучним сміхом,

бо щирі люди зачиняють вікна.

[speaker]

Олена БАЛЕРА

Я хвилинами відстань вимірюю,

Течією в майбутнє пливу

Наодинці з єдиною мрією –

Утриматися на плаву.

І не видно сонця зображення,

І дощам не видно кінця,

І навколо натовп ображених –

На човнах відсутні місця.

Лабіринти тут не будуються,

Для тунелів потрібен ґрунт.

Я іду по уявних вулицях

І в душі назріває бунт.

Всі дороги розмиті зливою,

Все міраж – видіння сумне.

Тут не можна ставати вразливою,

Бо надія покине мене.

[speaker]

Сергій Руденко

Довірливим, маленьким кошеням

Дитяча радість зазирає в душу,

А я втрачаю лік безликим дням

І кожен день, чомусь, старіти мушу.

І суєтою невблаганні дні,

Як бур"яном колючим проростають...

Приходить сон і тільки уві сні,

Я подумки, ще іноді літаю.

Стомились крила, тіло і душа,

Але в очах вогонь іще жевріе

І серце просить:"Ти не полишай,

Не полишай, не полишай надію".

І я втрачаю лік безликим дням,

І кожен день, чомусь, старіти мушу,

Та знову й знов, маленьким кошеням,

Дитяча радість зазирає в душу.

[Korosy]

<...Плывет в глазах холодный вечер,

дрожат снежинки на вагоне,

морозный ветер, бледный ветер

обтянет красные ладони,

и льется мед огней вечерних,

и пахнет сладкою халвою;

ночной пирог несет сочельник

над головою.

Твой Новый Год по темно-синей

волне средь моря городского

плывет в тоске необъяснимой,

как будто жизнь начнется снова,

как будто будет свет и слава,

удачный день и вдоволь хлеба,

как будто жизнь качнется вправо,

качнувшись влево.

И. Бродский

[Mala]

Цветаева

Легкомыслие! — Милый грех,

Милый спутник и враг мой милый!

Ты в глаза мне вбрызнул смех,

И мазурку мне вбрызнул в жилы.

Научив не хранить кольца, —

С кем бы жизнь меня ни венчала!

Начинать наугад с конца,

И кончать ещё до начала.

Быть, как стебель, и быть, как сталь,

В жизни, где мы так мало можем…

— Шоколадом лечить печаль,

И смеяться в лицо прохожим!

[speaker]

Василь Симоненко

Моя вина

За лісом дим підвівся по спіралі,

І ти, ображена, застигла у вікні —

На віях сльози... І осінні далі

Сумну мелодію навіяли мені.

Про те, як двоє молодих, гарячих

Палку любов зустріли у маю

І через гордість та уперті вдачі

Загубили щастя й молодість свою.

У мене в серці злиток горя й муки,

Та й ти вже, бачу, каєшся сповна.

І я кладу тобі на плечі руки

І говорю: «Пробач... Моя вина...»

[speaker]

Ліна Костенко

Пастораль ХХ сторіччя

Як їх зносили з поля!

Набрякли від крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

вже не виведе з горя отих матерів.

А степам

будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

голуб'ята, анциболи, хоч не роди!

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горю стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

– Хоч личко його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стала ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

[speaker]

Роберт Рожденственский

...Птицы спрятаться догадаются... Одинокими не рождаются.

Ими после становятся....

Ветры зимние вдаль уносятся и назад возвращаются.

Почему, зачем, одиночество, ты со мной не прощаешься?

Пусть мне холодно и невесело, - все стерплю, что положено...

Одиночество - ты профессия до безумия сложная!

Ночь пустынная. Слезы затемно. Тишина безответная.....

Одиночество - наказание. А за что - я не ведаю...

Ночь окончится. Боль останется. День сначала закружится...

Одинокими не рождаются. Одиночеству учатся.

[Olesya]

Здається, нічні заметілі, а снігу нема,

і листя нема - геть нічого нема, і нема супокою:

ті ж дерева, ландшафти, і вухо - як мак,

розрізаний навпіл, - порожнє й залите пітьмою.

І не чіт, і не нечіт, і марно заходити в чат,

що повік не проб'ється на вічні мої маргінеси,

і неначе у снах, я дивлюсь, як по небі вервечками мчать

ті, що дійдуть до мене за мить, неспокійні твої есемеси.

Знову йдеться про надто печальне - про край:

про пересит від сорому й інші болючі моменти,

і за північ, мов равликів сто в палахкучих хатках,

наполохано врозтіч сахаються всі аргументи.

І благатиму знов: настрахай, але не покарай,

жменьку гідності вмироточи на людей мого краю,

налаштуй їхній слух - нехай "край" вони чують як "рай",

й розбуди того ангела нам, що десь вічно куняє там

скраю.

Іван Малкович

[speaker]

Вероника Тушнова

Не отрекаются любя...

Не отрекаются любя.

Ведь жизнь кончается не завтра.

Я перестану ждать тебя,

а ты придешь совсем внезапно.

А ты придешь, когда темно,

когда в стекло ударит вьюга,

когда припомнишь, как давно

не согревали мы друг друга.

И так захочешь теплоты,

не полюбившейся когда-то,

что переждать не сможешь ты

трех человек у автомата.

И будет, как назло, ползти

трамвай, метро, не знаю что там.

И вьюга заметет пути

на дальних подступах к воротам...

А в доме будет грусть и тишь,

хрип счетчика и шорох книжки,

когда ты в двери постучишь,

взбежав наверх без передышки.

За это можно все отдать,

и до того я в это верю,

что трудно мне тебя не ждать,

весь день не отходя от двери.

[Vika]

Не дивіться на мене з любов’ю.

Не дивіться на мене з журбою.

Не всміхайтесь до мене, будь-ласка.

Це ж не я, це всього лише маска!

Це вона так відверто регоче.

Може в мене невиспані очі,

Може в мене жорстока поразка,

Це не я регочуся — то маска.

Я рятуюсь у ній від любові,

Що народжує муки і болі.

Як солдата врятовує каска,

Так мене — заброньована маска.

Та бува мені незрозуміло:

Чи то маска в’їдається в тіло,

Чи то зло, чи непізнана ласка,

Чи я сам продираюсь крізь маску.

/Олексій Ганзенко/

[talja]

Натрапила на хоку і танка. Вердикт одної людини: "Ніякої рими, набір слів". Якщо ви теж так думаєте, то сильно не сваріть

Даже и в шутку

В лужи не стоит плевать -

Небо обидишь.

Чихнул

7 раз подряд

Сопля в ладошке

Безжалостна глубь океана

Но твари, скользящие в ней

Хороши к жигулевскому пиву

В праздник по улицам Эдо

Бродят нарядные гейши

И множество вкусных собак...

Форель на столе

Вкусная рыба была

Кошка довольна

Птичьими трелями утром разбужен

Не нашел самурай ни меча, ни доспеха

Ладно хоть яйца на месте...

Тонкий аромат мандаринов и хвои

Заглушает запах грязных носков

Пища разбросана по столу

С упавшего стакана капает пиво

Утро Нового Года!

Нараспашку входная дверь

Грязный ботинок лежит в прихожей

Обосан стульчак и пол в уборной

Не успел!

[speaker]

Сергей Косинов

Период одиночества…

. . . . . . .Период отрешений…

Я с головой закутался

. . . . . . .в холодный плед лишений…

Минуты словно замерли,

. . . . . . .задумались словами,

Им никотин в артериях

. . . . . . .мешает стать стихами…

Беспомощными пальцами

. . . . . . .нащупал лёд стакана

Интеллигентный пьяница,

. . . . . . .которому всё мало…

Как ласково депрессия

. . . . . . .мне обнимает плечи

И обещает верною

. . . . . . .остаться мне навечно…

И я наивным мальчиком

. . . . . . .перед её губами

Расслабился… Доверился…

. . . . . . .Отдался с потрохами…

Период одиночества…

. . . . . . .Период алкоголя…

Сломалась… Не сработала…

. . . . . . .Моя стальная воля…

[speaker]

Сергей Косинов

Мечты летели умирать…

И чувства жирными мазками

Ложились в жёлтую тетрадь

Моих стихов. Преображались

Печали в линии судьбы,

На сердце стягивая шрамы…

Увяли розы, но шипы

Остались вечностью… Устали

Слезиться светом дырки звёзд...

Моя бездомная планета

Куда-то мчалась не всерьёз,

Но в даль от солнца. Не согрета

Моя душа теплом весны

Последней, кажется… иль ранней…

Срываясь в бездну с высоты,

Мечты, как бабочки, сгорали…

А город детства за спиной

Не стал с годами изумрудным.

Цензура времени с лихвой

Разрисовала серой пудрой

Мои виски… И сбит прицел

Фантазий палочки волшебной,

И Питер Пен... – он повзрослел,

Чтоб стать печальным Франкенштейном…

[talja]

Любят не за что-то…

Любят не за что-то.

Любят – вопреки.

Любят, когда души

В чём-то есть близки.

Вопреки желаньям

Воли пап и мам

Любят даже втайне.

Всё напополам:

Взгляды, тайны, речи.

Можно помолчать.

Так ведь даже легче.

Ладно, слов не трать.

Коротко со смыслом:

Любят потому,

Чтобы в этой жизни

Быть не одному.

Мері КУзьменко

[Vika]

Пінг-Понг

– добридень –

– здрастуйте –

– як справи? –

– спасибі – добре – як у вас? –

– робота – літо – спека – спрага –

– а настрій? –

– добре –

– все гаразд –

– неправда – очі –

– вам здалося –

– ви зблідли –

– обережно – м’яч! –

вогнем мовчання зайнялося –

схрестились погляди – пробач –

кажи слова легкі й порожні –

кажи їх знов – кажи їх знов! –

а так так дивитися не можна –

в настільнім тенісі розмов!

/Ліна Костенко/

[Vika]

МОНОЛОГ НЕДРЕСИРОВАНОГО СОБАЧКИ

Я не люблю стоять на задніх лапках

І зневажаю тих, хто так стоїть.

На чотирьох, як суджено собакам,

Нехай на перебитих, та своїх.

Я не люблю догідливо у вічі –

Принада цукру звабна і легка,

Ховаючи в очах голодний відчай,

Піду шукати чесного шматка.

Я не люблю – під дуду і у танець,

Де оплесків дешева хлюпота;

Манежу фейєричного вигнанець,

Піду ганять бездомного кота.

І мерзнуть взимку, і самотньо плакать,

І друга – не хазяїна – шукать...

Хай інший хтось стоїть на задніх лапках.

Якщо йому до цього не звикать.

/Олена Матушек/

[Vika]

З журбою радість обнялась…

В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.

І з дивним ранком ніч злилась,

І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба.

Одна летить, друга спиня…

І йде між ними боротьба,

І дужчий хто — не знаю я…

/Олександр Олесь/

[Vika]

Кривлякам

Не вигадуйте муки і драми,

Не видавлюйте з себе сліз.

Правді в очі дивіться прямо,

Не відводьте погляду вниз.

Не вимучуйте з себе сміху,

Коли серце стогне від мук,

Не благайте у долі лиха,

Коли щастя іде до рук.

Будьте схожі самі на себе -

Чи розумні, чи просто дурні.

Будьте чортом чи ангелом в небі,

Тільки не будьте штучні й смішні.

/Василь Симоненко/

[Vika]

Моралісти нас довго вчили,

Вибивалися з кволих сил —

Мов, людині потрібні крила,

Їй ніяк не можна без крил.

Я плюю на слова ці завзято,

Я обурений ними без меж —

Кури й гуси завжди крилаті,

Горобці і синиці — теж!

Я готовий кричати щосили,

Надриваючи голос свій:

Не потрібні людині крила,

Серце й розум потрібні їй!

.....

Ви плачете? У вас, напевне, горе,

І ваші сльози варті співчуття,

Та хай ніколи смуток не поборе

Нестримної любові до життя.

І хай чужа усмішка в ту хвилину,

Кому сьогодні щастя розцвіло,

Не здасться вам тупим ударом в спину

І не пробудить в серці зло.

/Василь Симоненко/

[talja]

Vika , отой перший вірш якраз хотіла викласти. Пам"ятаю, що це вже не вперше нас подібні думки відвідують .

[Vika]

Vika , отой перший вірш якраз хотіла викласти. Пам"ятаю, що це вже не вперше нас подібні думки відвідують .

Дійсно, не вперше. Поезія, яку викладаємо, варта того, щоб одночасно до неї зверталися, перечитували.

Або ж настрій у ті хвилини схожий.