Майже батьківщина

[Tolik_lt]

невеличка історія.

вчора я з братом уперше побував на батьківщині моєї покійної бабки- батькової мами.мені майже 33. Родини там у нас немає, мабуть, тому ні бабка, ні батько ніколи не возили нас туди. та й самі вони там були востаннє, скорше за все, у далекому 1971- коли привезли з Луцька у рідне село хоронити прабабку...

знаходиться воно у ковельському районі, від ковеля в сторону маневич 25 км, потім за вказівником в поля і ліси дорогою, висипаною гравієм, або грунтовкою, що для страховки біжить поряду селі в кращі часи було 62 хати, зараз і того менше. дві з половиною вулиці, що розміщені у формі писаної малої латинської t..Гм, навіть хвостик у потрібну сторону завернутий..

друга дорога туди веде через Мельницю( у Голобах на перехресті направо). якщо за Мельницею зка старим зарослим кладовищем звернути на ледь помітну дорогу попри ліс, то до села 5 км. там виходив з автобуса мій батько-школярик і пішки йшов понад лісом до баби. а по асфальтовій дорозі туди 20 км.

спершу ми звернули до кладовища, до якого ведуть ледь помітні в траві польові дороги. мальовниче місце коло лісу, навіть майже в лісі.спочивати там, мабуть, добре..безкрає небо над головою, тиша, і соснове віття угорі- на кладовищі росте чотири височезні сосни з кучерявими кронами, що підпирали хмарне небо.

могили- своєрідний розділ історії села. свого роду генеалогічні дерева родів, що живуть у ньому. зустрічаються від сили десяток -пітора прізвищ: Овадюки, Вовочики, Лукашуки, Ткачуки, Демчуки...є старожили, що прожили 80-90 років, є скошені хвораби, війнами, важкою працею у 30, 40, є й загиблі 18-літні..

тоді через поля назад у село- попри табунець коней(ніколи не бачив стількох коней разом), попри череду биків, попри невідомого віку будівлі корівників..До речі, про цю череду бугаїв мені розповідали цікаві спостереження пастухів: виявляється, вони схильні до гомосексуалізму. по дорозі з паші додому група з 4-6 бугаїв блокує одного і "користає" його почерзі допоки він не впаде. "опущені" пасуться віддалік стада, не з усіма. от така історія із міра животних.

відтак під"їзджаємо до "родового гнізда-маленької напівзруйнованої поліської хатинки, у якій виросло 10 дітей...як вони усі там поміщались???останню дитину прабаба з прадідом уродили, коли йому було 50, а їй 45, у далекому 37-му.

вулиці грунтові. батько казав, що коли падав дощ, то по селу не можна було пройти, таке було болотисько

зсередини :сіни, у яких стояли жорна, прямо- комора, наверх- був хід на горище, направо-в хату. через кухню, де колись була піч на півкімнати( а кімнатка десь два на три), і кімната, де усі жили..чотири на три. напевно..за піччю був запік: лежанка, де спали дітваки. наприклад, мій батько, коли бігав там малим на канікулах.

стіни з товстих дощок, зсередини кімната поштукатурена. штукатурка клалась на солому. крита хата колись була соломою, потім руберойдом. на зиму хату обкладали сухим листям з лісу.

ще ось така ужиткова особливість- ущільнювач на дверній коробці

в одну з балок стелі в кімнаті вбите стелеве кільце- до нього чіпляли колиску.

отак у благеньких хатинках люди ростили купу дітей...

батькова тітка, бабина сестра, розповіла історію про овдовілого чоловіка, що лишився з вісьмома дітьми. з ним зійшлася жіночка( і вона пішла на тих вісім дітисьок, як розповідала баба Єва) і вони ще з нею мали 8 спільних!

цікаво було слухати розмови батька і його тітьки Єви: вони ж знали тут усіх: більшість з цих спільних знайомих уже повмирало, інші роз"їхались світами, як мої родичі- у Шкураті з них не залишився ніхто. троє бабиних братів десь зникли під час війни, одну сестру доля занесла у Москву, одного брата на Волгу, в Камишин(він один з родини тримав вищу освіту, став інженером, і працював у нафтовій промисловості у тих краях. родичі не раз докоряли йому, коли вони усі йшли в поле трудитись, а він з підручником під яблуньку ), моя баба із найстаршим братом були осіли в Луцьку, на Цукровому, ще дві сестри на горохівщині, одна у Ківерцях.

от така коротка подорож у минуле однієї з гілок моєї родини.

[laska]

Ех, люблю подібні історії. Коли збирається родина, то я постійно докучаю старшим (та їм це і приємно) з проханнями поділитись розповідями про їх дитинство і молодість, ніби сам переносишся туди. А коли ще побувати на тих місцях...

Мама мені теж показувала свою батьківщину, тобіш хутір з якого при колективізації їх виперли у село. А місце було таке, що старожили згадують і до сьогодні: декілька джерел, де вода не замерзала, річка, яблуневий сад, верби і маленька хатина з глиняною долівкою (технологію вимощування мама пам"ятає і до сьогодні )

Все село приходило взимку прати до джерел, влаштовувати гаївки.

А зими і снігопади були такі, що вони могли всією сім"єю довгий час не виходити у село. Дід проривав тунелі від хати до хліва, льоху, туалету.

І величезна кількість раків, які ловили на жабу, здираючи з неї шкіру.

За радянських часів там облаштували генеральську дачу. Та краси тої місцевості не зберегли, якщо не сказати, що просто понівечили